Кишеньковий друг із тисячею лез

Було дивно, незвично відчути себе живим: кристалізуватись із нескінченого потоку матерії, що прямував з минулого у майбутнє і проявитись у такій невловній плинній мізерності. Що з ним було і що могло б бути, і чого не станеться ніколи - усе влилось у єдину точку, утворивши на перетині усіх можливостей початок відліку, звичайну людську свідомість - ТУТ І ТЕПЕР. Ця точка явилась ліхтарем в порожнечі, оточеним замість яскравого світла плямою ЧАСУ. Він позирнув на множину можливого майбутнього, скільки сягала його здатність передбачати й зауважив, що єдина справжня дійсність - це МИНУЛЕ, якого насправді вже не існує…

Руки хірурга обережно вийняли з капсули кібербіонічний процесор, поклали у ванну до тіла. Асистент збільшив зображення на панелі «акваріуму» і сфокусував промінь світла на оптичних сенсорах «кальмара», увімкнув кодову послідовність світлових команд.

«Кальмарами» працівники лабораторії жартома охрестили сконструйовані зі штучних білків мініатюрні процесори нейросистем, вирощуваних для кіборгів. «Акваріумом» називали високотехнологічну посудину, що замість стінок мала інтерактивні екрани зі збільшенням у сотні тисяч разів.

«Кальмар» розгорнув жмут тоненьких сріблястих ниток у поживному газованому бульйоні з амінокислот і РНК. До його ворсинок причіплялись і нарощувались комбінації рибонуклеїнових ланцюжків відповідно до хвиль, якими опромінювали посудину.

Прозорі люмінесцентні мацаки потягнулись до відкритого черепа чоловіка, торкнулися, ніби нерішуче, а потім швидко огорнули поверхню мозку сріблястою павутиною. Через кілька хвилин екран осцилографа відмітив перший удар серця новонародженої кібернетичної людини.

Максим Луговий повернувся з рейсу втомленим. Тиждень відганяв на своїй "консервній бляшанці" навколо Землі: перетягував десяток металевих астероїдів з орбіти до рудозбагачувального комбінату на Місяці. Служба на старій шлюпці була не солодшою за редьку з хріном. Принцип заощаджувати на усьому підряд та доводити транспорт до стану "відра з болтами" вважали частиною "економічної політики компанії". Щоразу після складних маневрів шлюпку доводилось "латати" просто у космосі. Зате - до преміальних надбавка...

Нарешті вдома: нормальна ходьба, миття у душі водою - усі ті й інші маленькі земні радощі, які він навчився так цінувати. Настрій пречудовий, і чи треба казати, що Максові ніздрі намагались вловити запах борщу ще до входу в атмосферу. На кредитку впала кругленька сума, попереду вихідні, відпочинок у теплі їхнього з Катрею орендованого домашнього вогнища.

Дзвінок підняв його після опівночі. Катруся скотилася з отерплого передпліччя, закрутила на себе ковдру, пробурмотівши, щоб Макс не швендяв довго, скоріше вимикав телефон і повертався до ліжка. Він вийшов до передпокою, підняв слухавку.

- Алло?

Схлипування на тому кінці. Аромат Катрусиного шампуню на сорочці піжами, дрімотна суєта квартирного будинку, спокій і затишок - все змило нестерпною нервовою хвилею. Кожен удар пульсу - наступна секунда в новому тривожному світі.

- Алло! Хто це?

- Максе, я телефоную з лікарні. Це мама Вані Грабова. Він загинув у автомобільній аварії.

- Я приїду.

Вихоплені світлом фар дерева і кущі вздовж узбіччя швидкісної бетонки злилися у розмиті смуги, дорога схожа на порожній напівтемний коридор із мерехтливими стінами. Кожна яскрава пляма під наступним ліхтарем - двері у новий вимір, все ближче до тієї реальності, у якій загинув Ванько.

Лідія Михайлівна похилилась на стійку у коридорі приймального відділення, біля неї - чергова медсестра з пігулками і склянкою води. Дехто з друзів зібрались біля входу. Мовчать, привітання стримані, а стискання рук короткі, нервові. Лікарка із напруженим посірілим обличчям підійшла до Іванової мами.

- Кіборгізація відбулася успішно. Мозок пошкоджений, але нейропроцесор під’єднано, він регенерує зруйновані ділянки.

- На нього можна поглянути? - Максим перепинив медичку біля дверей операційної.

- Юначе, у нас тут лікарня, а не анатомічний театр. Ви для загиблого ким доводитесь?

- Другом, колегою по роботі.

Хтось торкнув за плече. Макс повернувся, побачив заплакані очі, сині, як і у Ванька.

- Тьотю Лідо, як ви? Чим я можу допомогти?

- Привіт, Максиме, дякую, що приїхав. Кремація рештків та особистих речей на завтра. Приходь на поминальну службу.

- Тобто, як це? Якщо відбулась операція…

Лідія Михайлівна розридалась, а лікарка докірливо поглянувши на Макса, відвела його вбік.

- Ви що, не чули про кіборгізацію? - спитала вона.

- Я - пілот рудодобувної компанії, - відповів Максим, - у таких речах не розбираюсь, я й кіборгів не бачив ще…

- Звісно, не бачили, - усміхнулась лікарка, - Їх, поки що, небагато. Ваш друг у «кібер-квантовій інтенсивній терапії». Дозволю глянути, за умови, що поводитиметесь тихо.

Ширма на скляній стіні реанімаційної палати від’їхала. Схоже, Іван вже ніколи не дратуватиме Макса отим своїм пацанячим-дитячим «привіт, бро». Медичний кокон із тілом Івана осявали часті спалахи. Понівечене тіло під'єднано до апарату штучного дихання. Сині очі не рухались, широко розплющені назустріч яскравому світлу. Проте осцилограф відбивав ламаний ритм. Вибриту голову оперізував операційний шрам. В моменти, коли ультрафіолет згасав, сам шрам і шкіра навколо світились зсередини люмінесцентними відблисками.

Лікарка торкнулась стінки медичної капсули напроти Іванової голови. Череп став прозорим у тому місці, Максим побачив на скляній поверхні «Акваріуму», як у мозок Грабова вростає тендітна технологічна комаха: мацаючи, оплітаючи, проникаючи углиб безліччю схожих на червів ниток.

- Кліщ з мацаками - і є отой… кіборг? – спитав Макс, скривившись від огиди.

- Правда ж, красунчик? – лікарка збільшила зображення жестом пальців, - це квантовий кібернейронний процесор на основі провідних полімерів n-типу – штучних нейронів, що можуть проводити негативні заряди. Він може контролювати роботу живих клітин на електрохімічному рівні. Ми керуємо ним за допомогою світлових імпульсів.

- Що воно таке? Навіщо ви запхали оце до Ванькової голови?

- Ми називаємо його «кальмаром». Процесор отримуватиме світлові команди, аж поки остаточно не зростеться з мозком носія.

- Носія? - перепитав Макс, - Це ви так про нашого Ванька?

- Грабов загинув, а оцей - то вже інше, - відповіла лікарка, - Кіборг, що створюється з використанням мозку загиблого - то радше його наступник, аніж він сам.

- Він страждає?

- Ні. Це лише тіло. Кальмар перетворить його у надістоту із гнучкою генетикою. Квантове тунелювання є одним з механізмів генетичних мутацій, - про це знали ще у двадцятому столітті. А оскільки квантові перетворення у макросвіті неможливі, з Грабовим відбудеться метаморфоза. Нейробіонічний процесор запустить контрольоване само розчинення і повне перетворення пацієнта. За кілька днів Грабов стане рідиною у коконі. Це буде густий, молочного кольору «бульйон», у ньому плаватимуть зародкові фрагменти нових органів. «Кальмар», об’єднавшись з мозком, може виконувати будь-яку генетичну програму, для цього йому потрібен лише будівельний матеріал. Як, скажімо, гусінь у лялечці перетворюється у форму імаго - дорослого метелика, так само з кокона вийде дорослий чоловік. Ваш друг сам обрав, як виглядатиме, і чим його запрограмують, коли додав до своєї медичної страховки участь в новій державній програмі з кіборгізації суспільства.

- Он як? І чим же ви його «запрограмуєте»?

- Він пам’ятатиме всіх самих близьких, професійні навички, кілька мов, - усе, як зазвичай, - відповіла лікарка, випроводжаючи Максима, - Із цікавого - він попросив закласти релігійність, схильність до віри у…Бога. Дивно, чи не так?

- Це дикість якась, - знизав плечима Макс, - Ванько, як завжди, з жартами пересолив… Можливо, це він для мами?

- Принаймні, для нього це буде по-справжньому.