Місяць світить на кайдани

— Перепрошую, а що за тими дверима?

Натовп туристів та особа екскурсовода зупинились.

— Даруйте? — перепитав юнак, який очолював екскурсію. Він з осудом роздивлявся туристку, яка поставила таке питання. Жінка підправила пасмо темного волосся та перепитала:

— Тут точно були двері, бачите? Ось, тут була ручка, — туристка вказала рукою на отвір в стіні, потім на прямокутний проріз на шпалерах, який точно нагадував двері.

У натовпі пронісся шепіт. Юнак промимрив:

— Так, тут був вхід до палати. Тут лікували незначні хвороби. Палата довгий час була порожня і врешті-решт її зачинили.

— Незначні хвороби? — здивовано перепитала туристка. Натовп туристів ловив кожне її слово:

— Які хвороби в сфері психіатрії можуть бути визнані незначними?

Юнак закотив очі:

— Я не знаю, я не лікар. Продовжуємо екскурсію!

Натовп слухняно пішов далі. Екскурсовод сказав до допитливої туристки, яка лишилась біля «загадкових» дверей:

— В кінці можете запитати про це в головного лікаря, — і пішов слідом за натовпом. Туристка залишилась. Залишились лише вона та ще одна постать.

— Чому Ви не пішли за екскурсоводом, шановний? — запитала допитлива туристка. Незнайомець повільно всунув праву руку в кишеню свого чорного піджаку та дістав щось маленьке, схоже з першого погляду на паспорт у формі книжки.

— Бо я не турист, шановна, — спокійно відповів незнайомець.

Відкривши документ, який виявився посвідченням, чоловік назвався:

— Сич Анатолій Ігорович, старший слідчий слідчого відділу Вінницького районного управління поліції ГУНП у Вінницькій області.

Коли туристка, на думку слідчого, вже прочитала зміст посвідчення, чоловік сховав документ назад і запитав:

— Ви є Нишпоревич Марта Павлівна?

— Так, — не одразу відповіла туристка.

— Покажіть тоді документи, шановна, — тихо, але впевнено сказав Сич.

Вона обшукала обидві кишені свого білого піджака, і знайшла паспорт.

Великі очі слідчого пробіглись по картці, вони звіряли особу на фото в паспорті та туристку.

— "Нишпоревич Марта Павлівна, тридцять п’ять, село Сніжне. За даними з сайту медичного університету ім. М. І. Пирогова, тимчасово виконує обов’язки завідувача кафедри неврологічного профілю. Вона," — зробив висновок Сич та повернув документ Марті Нишпоревич.

— Вам відомо поточне фактичне місцезнаходження Вашого підлеглого, Хижацького Олега Олеговича, тринадцятого листопада двохтисячного року народження? — запитав Нишпоревич в директорки та зняв свого наплічника.

— Так, він лаборант однієї з кафедр, — Марта спостерігала за тим, як слідчий з ентузіазмом шукав щось у чорному наплічнику.

— Чудово…

— Що він зробив? — поцікавилась допитлива туристка.

Сич хвилину дивився на неї, роздивлявся її очі, та знову поліз до свого наплічника.

— Я маю передати Хижацькому повідомлення. Але його фактичне місце перебування невідоме, вдома не був три дні, родичів чи співмешканців нема, сусіди ніц не знають. На електронні повідомлення теж не реагує, — втомлено зітхнув слідчий, згадуючи спроби вийти на Хижацького.

— Тому я маю передати це комусь з адміністрації за місцем його роботи, — пояснив слідчий.

— Тобто мені? — перепитала Нишпоревич.

— Себто Вам, — кивнув головою Сич та передав їй паперовий конверт.

— Розпишіться тут, це означатиме що Ви отримали конверт, — попросив слідчий та запропонував свою ручку.

— Про що це повідомлення? — запитала натомість Нишпоревич.

— Я не маю права розголошувати таємницю слідства аби кому, — заперечив Сич.

— Хижацький мій підлеглий, я все-таки причетна до цієї справи, Анатолію Ігорьовичу, — посміхнулась Нишпоревич.

Бліде обличчя не видало того подиву, яке відчув слідчий:

— "Вперше до мене звертаються так, а не на «Ви» чи «Вибачте». Вона що, справді читала що в моєму посвідченні?"

— Як до Вас краще звертатись, шановна? — запитав у відповідь слідчий.

— Можна просто Марта.

— Добре. Пробачте мені, Марто, але закон не дозволяє мені розголошувати таємницю слідства, — повторив свою відповідь Сич. Не дочекавшись питання Марти, яке вже проявилось здивуванням на її рум’яному обличчі, слідчий пояснив все стримано, але з нотками осуду:

— Ви зацікавлені у виправданні репутації Хижацького, сперечатись не буду. А проте такий інтерес не надає Вам жодного права на ознайомлення з повідомленням!

Марта стояла непорушно. Їй здалось, що від Сича повіяло нелюдським холодом.

— Коли він, себто Хижацький, отримає моє повідомлення, він має прибути до відділу. Причина й час указані в повідомленні,— додав слідчий. Він ще хотів щось сказати, але його перервав чоловічий крик. Приглушений, голос йшов з приміщення, з якоїсь закритої кімнати.

— Що це за шум? — роззирнувся по боках слідчий.

— Це були не Ви? — запитала у відповідь Марта.

— Ні, навіщо мені кричати?

Вдар об стіну — один, але достатньо гучний, щоб почути, — зупинив потік питань Нишпоревич та Сича.

— Там щось є, — Марта приклала руку до стіни, просто до отвору, де колись була дверна ручка.

— Потрібен дозвіл головного лікаря, щоб відчинити, — констатував слідчий і вже б побіг, але його зупинив повторний крик з кімнати.

— Слабший крик, ніж був, — занепокоїлась Нишпоревич. Вона встромила свої тонкі пальці в порожнину, яка була між добірною планкою та полотном дверей, і потягнула на себе. Двері не піддавались, крик з кімнати змінився на стогін.

— Відійдіть, Марто! — наказав Сич та встромив гострий кінець лому в стіну, поруч з дверною ручкою. Щосили слідчий натис на інструмент, нарешті двері заскреготали та відчинились.

— Олеже!