Місяць світить на кайдани

В кімнаті, де лежало тіло Хижацького, зі світу живих були присутні Анатолій, Марта та дві дівчини, яких слідчий призначив понятими. Інші туристи та туристки чекали, коли ж Анатолій Сич проведе допит. Екскурсовод і декілька туристів були невдоволені цим процесом:

— Скільки можна?!

— Я не встигну й половини екскурсії провести!

Інші туристи були не так обурені:

— Зате ми зараз не з тими диваками в автобусі.

— Я чув, як вони збирались до замку. Дякувати Богу їх автобус вже в дорозі!

І далі пішла мова про двох "диваків":

— Ти про того бичка та його дочку?

— Так, але вона йому не дочка, а дружина!

— Та ти шо?! Ота квіточка та отой пляцок (7)?!

— Еге ж, він щось про їжу весь час бурмотів, а вона те й робила що брикалась від нього як від чумного!..

Так і допит промайнув. Марта та поняті приєднались до групи, Анатолій та судовий медик займались перевезенням тіла.

Невдовзі туристи вирушили до більш величної, у порівнянні з психіатричною лікарнею, споруди.

Через допит їх автобус приїхав пізніше за інші, але, якщо вірити Андрієвському, до початку вечері в них ще є час оглянути власне замок.

Лише сутеніло, але за такої хмарної погоди замок, його вежі й конусні дахи нагадували будинок з привидами.

— А ось і зала китайська, проходьте, — гордовито, наче лелека, ходив по коридорах замку Андрієвський та розкривав перед туристами таємниці кожної з кімнат.

Поки юнак жваво розповідав про експонати в стилі шинуазрі (8), Марта замислилась. Вона мала відчуття, ніби щось дивиться на неї. Щось не зі світу цього. Марта обернулась назад і побачила щось невиразне в кінці коридору.

Там, біля входу на цей поверх замку, стояв звичайний, на перший погляд немолодий чоловік у натягнутих на сорочку штани.

— Він що, не їв цілий день? — перше, що спало на думку Марті, коли незнайомець став повільно, але впевнено підходити ближче і туристка змогла розгледіти його краще.

Рот скривлений, наче в Ганса в останні моменти його потойбічного життя, та витріщені, наче в тих лікарів, очі.

Марта поспішила за групою, яка прямувала до кінцевої на сьогодні локації — Лицарської зали.

Марта сіла на краєчку столу, що охоплював всю залу. Туристка вмостилась під одним з багатьох у цьому приміщенні канделябрів, позаду темних гардин з явно коштовної тканини. Марта наблизилась до тарілки з салатом, але не взяла тарілки. З іншого кінця столу донісся шум. Щось громіздке стрибнуло на стіл, тягнулось до тарілок та поглинало все, крім хіба що тарілки. Марта впізнала в ненажері того незнайомця, якого бачила біля китайської зали.

Люди занепокоїлись, деякі встали та підійшли ближче подивитись на ненажеру.

— Усе, ми кличемо охорону! Ув’язнять Вас у тутешній тюрмі, — почула вся зала вирок розгніваного офіціанта.

Лише цієї миті до ненажери дійшов сенс його вчинків і він перестав їсти. Ненажера почав говорити, але так тихо, що Марта не могла і речення розчути. Лише деякі слова до неї все-таки долетіли: "тюрма", "голодом", "привид".

— Привид, — останнє слово насмішило туристку.

— Та ні, на вигляд простий смертний, — поруч з Мартою підсів дехто знайомий. Дехто дуже знайомий.

— Анатолію?

— Як я й казав, Марто, для ефективності називай мене просто Толік, — посміхнувся слідчий.

— Як ти сюди потрапив? — розмова з Анатолієм цікавила Марту більше, ніж промови ненажери.

— Як і всі, замовив тур. А першою локацією виявився цей замок, — розвів руками Анатолій та потягнувся до скибки білого хліба.

— І де твоя група, де екскурсовод? — все розпитувала Марта. Слідчий відкусив хлібець і запитав у відповідь:

— Це що, допит?

Обидва співрозмовники захихотіли.

Раптом вони почули, як хтось за віддаленим від них кутком столу жваво розповідає історію своєї екскурсії по найвідомішій психіатричній лікарні Вінниці.

— То ви, пане, мабуть, добряче хильнули, — посміхнулась жінка на розповідь. Марта та Анатолій її не впізнали – мабуть, ця туристка була з іншої групи.

— Я в тій лікарні дві ночі провела, зовсім нічого не сталося, — завершила жінка.

— Підтверджую, ніяких дослідів ніхто над нами не проводив! — вигукнув Анатолій. В одному з кутків зали стояв екскурсовод Андрієвський; в юнака при виді слідчого засіпалося ліве око.

— А привиди? — запитав хтось з присутніх.

— А що привиди? Були, ми їх бачили, як зараз вас всіх бачимо, — продовжила Марта.

— Але, як бачите, вони нам ніц не заподіяли! — посміхнувся Анатолій. Ця коротка розповідь не справила на туристів враження і вони відволіклись на голос туриста, який, за його ж словами, побував у тернопільському будинку з примарами.

Потім істота, тобто чоловік-ненажера, щось захоплено розповідав, аж поки біля входу не з’явилась тендітна постать. Її геть не тендітний крик рознісся по всій залі:

— Ти що, порушив дієту? Задушу, як Вацлав Жевуський!

Люди тікали хто куди, хтось вигукував «Марія!», а слідчий та директорка медичного інституту сиділи непорушно.

— Це навряд чи привид, чи нам не знати? — посміхнулась Марта.

— Марія прийшла по наші душі! — крикнув ненажера та викинувся у вікно. Скло зачинених вікон розсипалось по найближчій частині зали.

— Згоден, але нам краще сховатись, — зауважив Анатолій і обидва співрозмовники миттю сховались під столом.

— Апчхи! — почулось під скатертиною.

— Будьте здорові! — сказали водночас Анатолій та Марта, хоча ані він, ані вона не чхали. В обох туристів виникла одна думка:

— Бернард?!

Довго шукати не довелося, адже привид сидів поруч з людьми.

— Вітаю! Давно не бачились! Як ся маєте, гер Анатолій? Фрау Марта?

З моменту останньої зустрічі Бернард помітно повеселішав, а нова зачіска – коротко стрижене пряме чорне волосся – дозволяло оченятам Бернарда пізнавати все довкола ще краще. Втім, нежить все ще не покидав привида.

— В нормі, — відповів слідчий.

— Так само, — відповіла Марта.

— Чому ви під столом? — поцікавився привид.

— Від Марії ховаємось, — пояснила Марта.

Бернард засміявся дзвінко й щиро, наче дитина:

— Яка ж це Марія? Це якась смертна, можете мені повірити! Марію я вже зустрічав сьогодні, тому можу впевнено казати що це не вона!

— Хай навіть так, я боюсь виходити, поки ота з канделябром стоїть там, — сказала Марта.

— Я теж не хочу неприємностей, — прошепотів Анатолій.

— Добре, що я поруч! — вигукнув Бернард та потер руки, наче комаха перед польотом.

— А ну ж бо, закрийте очі! — люди підкорились наказу Бернарда і почули лише крики «Марії» та три підряд оплески Бернарда. За мить крики жінки з канделябром припинились.

— Відкривайте очі! — наказав Бернард. Марта й Анатолій відчули свіже вечірнє повітря, їх долоні намацали соковиту літню траву, що корінням впивалось у землю.

— Який сьогодні прекрасний місяць! — зітхнув Бернард, наче закоханий юнак.

— Шкода що я не можу вийти й помилуватись ним як слід, — прошепотів Бернард, ледь визираючи з дерева, що захищало привида від місячного світла.

Люди відкрили очі й підтвердили свої здогадки:

— Ми на вулиці!

Позаду себе вони почули шум, якийсь нелюдський крик руйнував вечірню тишу.

На деревах липи поруч з замком висіло щось громіздке, наче мішок картоплі, і це щось стогнало, наче забитий собака.

— Це ж той ненажера! — здивувалась Марта, впізнавши знайому особу. Чоловік рухався подібно комасі в павутинні, але вмить завмер. Якийсь галас змусив його облишити спроби злізти з дерева та дивитись у бік вікон, звідки сам випав.

Крик Ганса від опіків місячного сяйва були колисковою у порівнянні з криком жінки з канделябром. Вона кометою вилетіла з зали та впала точно на ненажеру, залишивши позаду хвіст з вогників на свічках канделябра.

— Так і до пожежі недалеко! — зауважив слідчий.

— У лікарню їм обом точно треба, з такої висоти повипадали! — додала лікарка.

Анатолій дістав з наплічника телефона й в унісон з Мартою викликав швидку.

— Чоловік, років десь п’ятдесят, будова тіла наче в бичка. Я не жартую, шановна, в мене з почуттям гумору взагалі кепсько, — доповів слідчий.

— Жінка, трохи більше ніж двадцять п’ять на вигляд, худа, — доповіла Марта й поклала слухавку.

— А Бернард де? — згадав Анатолій. Дерево липи, за яким ховався привид Бернарда, стояло в оточенні інших. Слідчий обійшов довкола стовбура дерева, але нікого не знайшов.

— Дивина та й годі! — пробурмотів Анатолій і, розгубившись, провів рукою по потилиці.

— Може його й не було, як Ганса й того, третього? — припустив слідчий.

— А хто ж тоді вбив Олега? — запитала Марта й з осудом подивилась на Анатолія. Той, все ще розгублений, невпевнено сказав:

— Та Ваш Хижацький наковтався чогось, адже Ганс…

І без усмішки пані Кухарчук слідчий зрозумів хибність своїх думок.

— Але ж… а як тоді… — прагнення до логічності не покидало Анатолія, але вона ніяк не хотіла визнавати причетність потойбічних сил.

— Інколи логіка безсила, — посміхнулась і розвела руками Марта. Анатолій тяжко зітхнув і ніяк не зреагував на слова Марти. Увагу обох привернула викликані машини швидкої, поліції та ніким незапрошені журналісти.