Місяць світить на кайдани

На запиленій підлозі, вкритій червоним килимом, лежав юнак. Олег лежав на животі, але Марта впізнала його пшеничне пряме волосся, яке юнак спеціально відрощував 3 роки поспіль, щоб кінчики спадали на плечі. На ці тонкі юнацькі плечі.

— "Хижацький сам став жертвою", — ледь не сказав уголос спантеличений слідчий. Сич одягнув медичні рукавички та перевернув тіло обличчям нагору.

— Ол… — пані Нишпоревич не спромоглася вимовити ім’я покійника. Ці сірі маленькі очі, їх порожнеча змусила Марту відвернутись від тіла та перехреститись.

— "Тіло не ушкоджене, явних слідів від побоїв чи чогось такого немає,"— зробив висновки слідчий, оглянувши тіло ближче.

— Що се стало?!

Як грім серед ясного неба по кімнаті рознісся обурений крик екскурсовода. Слідчий спокійно підвівся на ноги, показав посвідчення та пояснив як все було.

— І тут я та свідок вбивства, ця пані себто, бачимо тіло мого підозрюваного, — закінчив Сич і поглянув на екскурсовода. Юнак готовий був вибухнути щомиті, він не знав з чого почати свої вигуки. За нього висловились туристи.

— Може його привиди вбили? — пискнув хтось з натовпу туристів.

— Хто? — перепитав Сич і підняв ліву брову догори.

— Привиди пацієнтів лікарні, — пояснив інший турист.

— Ви не чули легенди про закатованих привидів пацієнтів?! — вигукнув ще хтось з натовпу.

— Шановні, — підняв руку слідчий Сич та натовп замовк. Сич продовжив, кивнувши в бік екскурсовода:

— Привидів, хай пробачить мені цей юнак, не існує. Ймовірно, жертву отруїли, тому зовнішніх ознак і немає. Але це вже компетенція суд-мед експерта.

Хтось з натовпу чхнув доволі голосно, аби всі туристи і слідчий змогли почути. Слідчий посміхнувся:

— Ось, чули? Правду кажу значить!

У натовпі рознісся шепіт:

— Але ж ніхто не чхав!

— Хто ж чихнув?

Екскурсовод повернувся до туристів і сказав усім їм покинути приміщення. Ніхто й не ворухнувся.

— А Ви, шановний слідчий, — звернувся юнак до Сича, перш ніж піти.

— Я буду судитись! — прогримів екскурсовод та гордовито пішов.

Марта не побачила на обличчі слідчого страху: його погляд був спокійний. Стримано, але владно Сич сказав:

— Стояти!

Екскурсовод так і закляк на місці. Повільно, наче зі страху, він обернувся обличчям до слідчого. Сич спокійно продовжив:

— У вас тіло просто в палаті! Хай навіть це лікарня, але ж ця частина для туристів відведена, чи не так? Мені потрібно два понятих з присутніх осіб. Інші можуть бути вільні.

— Але ж у нас… — хотів відстояти себе екскурсовод, але невдало. Туристи один за одним почали вигукувати щось про «привидів пацієнтів, які приходять вночі та брязкають кайданами».

— Досить! — підняв руку угору слідчий і натовп замовк.

— Як я й казав, хай пробачить мені цей юнак, привидів не існує. Але, як я бачу по вашій збудженості, допит сьогодні краще не проводити. Втім, — витримав паузу Сич та зняв наплічника.

— Втім, ті, кого я оберу понятими, зараз запишуть свої дані та номери телефону. Завтра о дев’ятій ранку зустрінемось на цьому ж місці. Майте на увазі, я уважно слідкував за кожним і кожною з вас, шановні туристи…

Двоє дівчат з різних кінців групи виконали прохання слідчого. Інші випросили в екскурсовода дозвіл на ночівлю в лікарні. Корпус лікарні, відведений для туристів, уже не вперше влаштовує ночівлю для тих відвідувачів, хто хоче віч-на-віч зустрітись з привидами.

— Вам, Сичу, можна й серед туристів заночувати, — підказав екскурсовод слідчому, коли той вмощувався на килимі, наче на ліжку.

— Якщо вбивця мого підозрюваного ховається тут, я його впіймаю, — відказав Сич та поклав на килим наплічника, наче подушку.

— Можете спати спокійно, пане Андрієвський, — ледь помітно посміхнувся слідчий до юнака. Той мовчки покинув приміщення. Посмішка безслідно зникла.

— "Експерт попередньо ніц не виявив. А повний аналіз без допиту неможливий, бо потім не докажеш що це справді був Хижацький," — думки про прецедент не давали слідчому спокою. Не меншого тиску завдавало, хай навіть прикрите простирадлом, тіло покійника.

Сич тяжко зітхнув і ліг головою на наплічник. Погляд Сича був прикутий до тіла під простирадлом. Було прохолодно, на подвір’ї дмухав вітер. Дерева ніби загрожували вдарити у вікно всіма гілками.

Хоч вікна були закриті, Сич не випускав себе з обіймів і навіть не роззувався.

Тут щось тепле та м’яке доторкнулось до Сича. Він відвернувся від тіла і побачив на собі рожеву ковдру. Чиїсь тонкі руки тримали кінець ковдри біля ніг слідчого.

— Марто? — здивувався Сич, побачивши силует знайомої туристки.

— Щоб Ви не мерзли, Анатолію Ігорьовичу, — було вже темно, світла з коридору не вистачало щоб повністю освітити посмішку Нишпоревич.

— Дякую, не варто було. Літо ж на дворі, — промимрив явно задоволений ковдрою Сич. Марта мовчки встала на ноги та зробила крок до вікон, щоб прикрити їх гардинами.

— Апчхи! — рознеслося по всій палаті.

— Будьте здорові, — хотіла сказати Марта, але слідчий за секунду стрибнув на ноги й підняв угору ліхтар:

— Ані руш! Я чув, як Ви щойно чхнули! Покажіться!

Була мертва тиша. Ані Сич, ані Нишпоревич не знали звідки йшов звук. З іншого кута палати почувся чоловічий, ще юнацький голос:

— Вибачте…

Але ліхтарик слідчого нікого не виявив.

— Ох, який уважний! А який серйозний! — пролунав той самий голос.

— Покажися! — наказав сам не знав кому слідчий.

— А ми вже тут, — ліхтарик освітив стіл та три стільці…