Десь у місті

Він знову і знову притискав дверцята всім своїм хирлявим тілом, а вони все одно, скрипіли і відкривалася. Вміст шафи глухо постукував при кожному натиску, від чого дід дратувався ще більше.

– Сам знаю, – старий обернувся і висунув язика, – нехай йдуть. Мої вони, мої.

Він стукнув по дерев'яній стінці ногою і, кульгаючи, підійшов до дзеркала. Примружився, щоб розгледіти себе крізь іржаву цвіль та задоволено промимрив:

– Пойдьот.

Відвідувачі рідко забрідали сюди вночі, поки охоронець спав, прийнявши чарку-другу «заспокійливих крапель». А то здавалося йому частенько, що лазять покійні по могилкам. Страшно вразливий він. Старий його не чіпав. Навіщо чіпати такого зручного, передбачуваного, милого, як телятко, бовдура.

– Я причісувався, минулого тижня, – він гладив скрюченими пальцями ковтун над вухом. – Ти теж не красень. Краще допоможи плащ застебнути.

Петельки слухняно, по черзі, зачепили гладкі ґудзики. Старий, замотався шарфом і переступив поріг склепу.

Від його лисої маківки відбивалося світло вуличного ліхтаря. Він любив визирати крізь отвори в червоній цегляній огорожі на вулицю. Сьогодні на дорозі було шумно, багато машин їхало в центр.

– Вж-ж-ж, вж-ж-ж, – як маленький, радів дід.

Вийти б йому туди, хоч ненадовго. Але не можна, дух не пускає. Відроби, каже, борг та йди на всі чотири сторони. Старий уже й забув, як його звати. Хтозна скільки років до нього по імені не зверталися.

Він почув неспішні кроки і шум зачеплених гілок. Дурненькі, чого пертися сюди? Взяли моду по ночах шастати, спокій мертвих тривожити.

Їх було двоє, завбачливо в чорному, обличчя ховала тінь від капюшона. Один ліхтариком світив на протоптану криву доріжку.

– Тут, здається, – хлопець відхилив кущ бузини, показуючи вкриту мохом кам’яну стіну.

– Фіга сє, – дівчина, переступаючи через коріння, підібралася ближче. – Йому скільки років? Табличка є?

– Нє-а, відколупали. Корочє, – він обхопив її ззаду за талію і продовжив: – в цьому склепі злодій награбовану ювелірку ховав. Зберігав її тут, доки покупця шукав. І один раз йому не пощастило. Підрізав він біля театру у панночки брошку фамільну. Приніс сюди никати, аж виявилося – прикраса належала покійниці, зі склепу. Ну, її дух розлютився, і місце, де крадія поховають, прокляла.

– Це як?

– Земля його прийняти не захоче, і буде він вічно по кладовищу бродити, поки дух не зглянеться. Ну, злодій так перелякався, що на місці і помер, – хлопець провів пальцем поперек шиї і схилив голову набік. – Та поки він помирав, дух мстивої пані відтяв бідоласі руку, в якій той брошку тримав.

– Жесть, – вона скривилася, з-під капюшона вибилося пасмо рудого волосся.

– Ага. Шо, зайдемо всередину? – тепер він тягнув її до трухлявих прочинених дверей склепу.

– Не гони, – вирвалася вона – на хріна туди лізти, раптом там – він?

– Або вона, – хлопець захихотів. – Дурненька, живих боятися треба, а не мертвих, – він пірнув у темний отвір.

Вона чула клацання ліхтарика, бачила через щілину, як цятка світла блукає по сірій брудній підлозі, відчувала запах гнилі та мокрого листя – і від цього всього на її кидало у холодний піт.

– Здоровенькі були, – старому набридло ховатися за склепом. – Я думав, один тут посиджу.

Дівчина відсахнулася від скорченого діда.

– Хех, прийшла до бабія на могилку? – він лукаво підморгнув. – Мені розповідали, що в склепі писаря вбили. Унадився він до дружини банкіра швендяти, поки чоловік не застукав. Кажуть, гнав молодика по вулиці в одних кальсонах до кладовища. Бідолаха в старому склепі затаївся, але рогоносець там його знайшов та порішив. І руку наостанок праву відірвав, щоб на тому світі не міг він за професією влаштуватися.

Старий поволі обходив дівчину збоку.

– Вітя-а-а, – тихо покликала дівчина.

Але він не відгукнувся. Дід, спираючись на ціпок, підступав все ближче і ближче, відтісняючи її до дверей, які послужливо відчинилися навстіж. Вона прошмигнула всередину і, розчепіривши пальці, почала шукати хлопця.

– Запали нам світла, чуєш? – наказав старий.

По обидва боки від дівчини спалахнули свічки на важких канделябрах. Вона обернулася і побачила трухляву дерев’яну шафу, а збоку від неї видовбаний лаз в стіні. Хотіла втекти далі, але неслухняні ноги заплуталися, вона спіткнулася, впала і зачепила шафу. Від поштовху вона розкрилася, і її вміст посипався на підлогу.

– А-а-а..., – біля її ніг росла гірка з недбало звалених скелетів.

Відділені черепи котилися навсібіч. Дід відбивав їх ціпком і, стримуючи сухий кашель, прохрипів:

– Чого розляглася? Підемо, друга твого пошукаємо. О!

Він притис палець до тонких зморщених вуст і прислухався до халтурної гри кастаньєтів, що лунала десь знизу.

Дряпаючи долоні до крові, дівчина каракатицею позадкувала до отвору, заповзла в лаз і ковзнула вниз головою по вогкому глиняному ґрунті. Внизу вона налетіла на Вітю.

– Диви, ліс рук, – він сидів навпочіпки, обводячи ліхтариком утрамбовану підлогу печери.

На ній, як молоді деревця, кривими довгими рядами стояли відірвані від скелетів руки. Кінцівки вигинались в ліктях, вивертали кисті, і, намагаючись вхопити парочку, припадали до землі та загрібали тверду землю.

***

– Шо дід, покошмарив тих придурків?

Старий кивав і відраховував охоронцеві частку за нічних гостей.

– Приперлися, на склеп подивилися і через паркан пішли, – він сумно зітхнув.

– А навіщо вони туди всі лазять?

– Легенда є, – старий, примружившись, подивився йому за спину. – Там чорнокнижник похований. Хотів собі руку, втрачену через гангрену відростити, а цвинтарний дух не допоміг. Ось він землі ці прокляв, а дух його за це там же і вбив.

Охоронець хмикнув і почухав лоба.

– І я кажу, нічого цікавого, – старий поклав зім'яті купюри на стіл, заправив порожній рукав в кишеню і пошкандибав геть.