Фокус

Штовхаючи дрібні камінчики, Бонум Корді статечно походжав то вгору, то вниз по Андріївському узвозу. Він відверто нудьгував, байдикування біля сувенірних лотків і мляві розмови продавців йому неабияк набридли. День-у-день, звичайно, набридне. Вигадливі фасади будинків вже не радували око, церкву закрили на реставрацію, в антикварну крамницю завезли товар, і тепер там не проштовхнутися, його улюблену картину (венеціанський карнавал, написаний маслом) хтось купив. Йому так подобалося дивитися на неї і мріяти. Ще й дідусь зі скляними звірятами сьогодні не прийшов. Знаєте, як красиво вони розсипають барвисті відблиски на білу скатертину прилавка? А він знає.

Правда, Корді іноді зустрічав котів. Він ненадовго зупинявся потеревенити з ними, але сьогодні коти не мали для нього цікавих пліток. Ще він підрахував, скільки бордових каменів стирчить серед сірої бруківки. Поцупив шоколадний кекс у кондитера, залишивши натомість на синій тарілочці невелику сферу радості. Ну а як ще розрахуватися? Зате кондитер, який прийшов з ранку в поганому настрої, посміхався як блаженний. Просто так. І люди, навколо нього, теж посміхалися. Хіба не чудово? А кекс він горобцям згодував.

Тішився Корді годину, не більше. І знав же, що в будні дні тут нема що робити. Інша справа вихідний – люди нікуди не поспішають, прогулюються, діточок з собою беруть. Туристів багато привозять. Це, взагалі, окрема тема. Часом, такі кумедні трапляються. Минулого разу йому сподобалася велика і добра фрау з мале-е-еньким фотоапаратом. Він ходив за нею до тих пір, поки вона не сіла в машину і рушила собі далі. Корді навіть здалося, що її, злегка вологі очі, не раз навмисно ковзнули по ньому.

– Аго-о-ов! Лю-у-у-ди! Я тут, – сумно промимрив Бонум.

Не бачать, не чують, минають повз. Він майже звик до цього незавидного стану. Правда, малювання закинув, хоч і носив у кишенях добру жменю кольорової крейди. Звідки братися натхненню, якщо сумні думки міцно зачепилися за його циліндр. Ні струсити їх, ні віддерти.

– Ось ви, ви, панночко, – Бонум Корді присів на лавку біля дівчини, що пила каву. – Як ви вважаєте, мені сьогодні пощастить? А?

Дівчина мовчки дістала телефон, її тонкий палець жваво ковзнув по екрану. Спостерігати за цим Корді було не цікаво. Не встаючи з лави, він вийняв з кишені штанів блокнотик з коротеньким олівцем.

– Триста сьомий день, – приречено констатував він, наводячи смужку. – Рекорд.

Дійсно рекорд. Як вам таке – майже рік виходити у місто «в холосту». Він би й радий відкрити своє велике серце всім-всім, та тільки, ніхто не хоче. Люди занадто стурбовані всякими дивними речами. Корді не раз, знічев’я, слухав думки перехожих: комуналку підняли... начальник дістав... країною бовдури керують... сусідська дитина спати заважала... як звіт здати... от би з'їхати у власне житло...

І якби одиничні випадки, так ні ж. Люди спантеличені і занурені в метушню. Стомлено бредуть, нервово дрібочуть, зосереджено розбігаються по своїх справах. Не помічаючи, що в «Колесі» новий репертуар вивісили. А в «Музеї Однієї Вулиці» на вітрині поруч з піаністом посадили макет чоловіка з газетою, настільки натуральний, що з живим можна сплутати. Замок Річарда пофарбували яскравішим бежевим кольором, і замість старого будинку навпроти побудували новий театр. А в домі Булгакових чай заварили з трав, аромат з розуму зводить. Він би й сам не проти зазирнути туди, коли знову прийме людську подобу. І кортить замовити. Три. Ні, краще п'ять.

Спершись на спинку лавки, він примружився і повернувся до сонця. Його довгі ноги в апельсинових брюках розтягнулися майже до краю тротуару, каблуками він відбивав ритм пісеньки «Десь тут була подоляночка». Розніжений під ласкавими променями, Корді не відразу почув, що до його ритму додався ще один.

– Це туфлі для чечітки?

Він спохопився і уважно подивився на дівчинку, років п'яти, з чудними русявим хвостиками. Дитина, не соромлячись, присіла біля його ніг, тицяючи пальчиком в лаковий білосніжний черевик.

– Мені бабуся фільм включала, там чечітку танцювали. Тільки дядьки були в чорних туфлях. Вони так голосно тупотіли, – вона піднялася і почала стукати підошвами босоніжок.

Строкаті метелики, які прикрашали застібку, заплескали дермантиновими крильцями.

– Не знаю, я ніколи не танцював в них, – Корді розплився в усмішці. – Тебе як звуть?

– Надія, а вас?

– Бонум Корде.

– Ім'я у вас дивне. Не таке як у всіх. Чому вас так батьки назвали? – дівчинка поставила руки в боки і виставила ніжку вперед.

Незвичайний, довгий, мов жердина, чоловік в яскраво-помаранчевому костюмі-трійці її дуже зацікавив. Особливо, його білі-білі туфлі і вугільно-чорне розтріпане волосся, яке він марно намагався заховати під смугастим циліндром.

– Ніколи не питав їх про це.

Він злукавив. Як його назвали батьки, він не пам'ятав. Він взагалі нічого не пам'ятав про свого земне життя. Бонум тільки міг здогадуватися, що жив давно, адже зараз такий одяг не носять, і розмовляють дивно, і... Ніби все навколо інше, не таке, як було при ньому. Марно заглядати туди, куди не повернешся. Тепер у нього нове ім'я і важливе завдання: дарувати чудо тим, хто в нього щиро вірить.

– Я знаю! – дівчинка підстрибнула і плеснула в долоні. – Ви іноземець.

– Яка догадлива, – Бонум смикнув її за хвостик. – Я дійсно прибув здалеку, щоб показувати фокуси.

– Дивне заняття, – Надя знизала плечима.

– Це ще чому?

– Несерйозне. Дорослий такий, а фокусами бавитесь.

– Хто тобі сказав, що несерйозна?

– Бабуся. Вона так братові каже: «Анатолій, тобі вже сімнадцять років! – схрестивши руки і хитаючи головою, дівчинка копіювала бабусин повчальний тон. – Це несерйозне заняття, фокуси показувати, тобі до екзаменів готуватися треба!»

– Он воно що. Як на мене, улюблена справа на радість людям – то дуже серйозно.

Я знаю, – дівчинка зітхнула. – І Толя знає, тому і продовжує тренуватися, поки бабуся не бачить. А це складно.

– Чому, погано виходить? Це нічого. Якщо Толя не закине тренування, то у нього обов'язково вийде. Ось побачиш.

– Напевно.

Надя замовкла. Її дитяче личко раптом покрилося брижами важких і хворобливих спогадів, настільки відчутних, що Бонум, закривши очі, пірнув в їх густий слизький кисіль.

***

– Надя, не скачи! Ми через дорогу йдемо, – бабуся схопила її за рукав.

Вибравши потрібний момент, коли траса спорожніла, вона повела дівчинку на протилежну сторону. Надя продовжувала підстрибувати через крок, так вона висловлювала радісне нетерпіння. Старший брат цілих два місяці (для неї вічність) провів в селі у тітки, і вона сильно за ним скучила.

І ось він вийшов з автобуса, з тугою сумкою через плече. Засмаглий, змужнілий, в новому одязі. Її Толік – самий-самий кращий брат на світі. Надя перша побачила його, і почала ще активніше стрибати.

– Вгамуйся хоч на хвилинку, Надійко.

– Але там Толя, – вона потягнула бабусю в сторону зупинки. – Т-о-о-ля-а, ми тут!

Брат помітив її і, широко посміхнувшись, помахав рукою. Заразившись Надійчиною радістю, він рушив до них на зустріч. Занадто швидко і необачно. Червона машина раптом вискочила з-за повороту і почала різко гальмувати. В повітрі злякано повис вереск колодок та сигнальний гудок, змінившись через одну мить глухим стуком...

Толик після цього згас. Він більше не був таким, як раніше – світлим, добрим, веселим, і активним. Бурчав на неї, коли вона хотіла з ним пограти, або почитати книжку. Сидів цілими днями в кімнаті, борючись з тихою люттю від того, що права рука і нога «погано працювала». Бабуся пояснювала їй, що це через удар головою об асфальт, і кожен раз заспокоювала онучку: «Він обов'язково одужає. Просто потрібен час».

З тих пір пройшло два роки. Два роки постійної боротьби з відчаєм, безпорадністю і страхом. Вони втрьох їздили по санаторіям, бабуся примудрялася вибивати путівки для оздоровлення онука, вчилися робити зарядку і опановували різні ручні тренажери, ходили регулярно до фі–зи–о–тера–певта (Надя насилу вимовляла це довге слово). Але брат все ніяк не одужував.

Нещодавно він захопився фокусами. Гаряче, по-справжньому. Фокусництвотво повертало колишнього Толю, особливо, коли йому вдавалося виконати новий трюк. Надя, спостерігаючи за його рухами, сиділа майже не дихаючи, щоб випадково не відволікти зосередженого брата. І кожній його маленькій перемозі раділа, як неймовірному досягненню.

***

– Знаєте, він ніяк не навчитися жонглювати, – раптом продовжила дівчинка.

– У мене теж довго не виходило, – голос Бонума тремтів, він тер довгими пальцями повіки з куцими віями. – А знаєш чому?

– Чому?

– М'ячики були неправильні.

– Правда? – здивувалася дівчинка.

– Звісно. Але ми це виправимо.

Він довго рився в кишені, немов та приховувала під тканиною містку схованку, і дістав три помаранчевих м'ячика, схожих на великі мандарини.

– Віддай їх братові. Я вже вмію жонглювати, а Толя хай не припиняє тренуватись, – Бонум Корді акуратно вклав їх в маленькі ручки. – Зможеш донести?

– Чи зможу? – вона із захватом розглядала подарунок для брата. – У мене сумочка є, як у дорослої.

Дівчинка смикнула плечем, демонструючи блакитний ридикюль на ремінці. Туди і вирушили м'ячі-мандарини. Надя відчувала від них м’яке тепло, вони немов самі просилися в руки. Але не можна, якщо бабуня дізнається, що вона взяла щось у чужої людини, змусить повернути. І Толя не навчиться жонглювати.

– Дякую, велике-превелике. А можна я... – вона не договорила, відволік бабусин голос.

– Надійко, а я тебе скрізь шукаю. Ходімо швидше, а то всі свіжі булочки розберуть, – вона взяла онуку за руку та повела вниз.

Дівчинка обернулася і помахала ручкою Бонуму, він у відповідь підморгнув їй і, знявши циліндр, розчинився в повітрі, як пустельний чарівний міраж.

На наступний день, коли сонце заховалося десь за узвозом, в тихому і затишному дворику можна було спостерігати чудну людину в костюмі кольору оранжевий-вирви-око. Він з блаженним задоволенням сьорбав чай з квітчастої порцелянової чашки, яка здавалася ляльковою в його великих руках, і їв, припорошені сніжної пудрою, еклери. Водночас він підгодовував місцеву чорну кішку, що сиділа в нього на колінах.

– Звичайно, вийшло, дорогенька, інакше ти б зараз не пригощалася тістечком. Хлопчик? Хлопчик скоро сам на своїх двох гуляти зможе, і фокуси буде показувати такі, що люди очманіють. Звідки я знаю? Ха, а для чого, ти думаєш, я стільки днів тут стирчав?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.