Десь у місті

У старій частині столиці, на вузькій сонній вуличці, стоїть занедбана дореволюційна будівля. Її фасад майже століття протистояв усім погодним примхам, демонструючи зараз усім голу цеглу із залишками блакитної фарби, тьмяні розбиті вікна та щербаті, обліплені гніздами ластівок, балкони. Колись міцні двері ледве трималися в петлях, пасивно погрожуючи звалитися на бруківку. До будинку-примари давно звикли, пробігаючи по ньому лише швидкими поглядами, та й то не завжди.

Напевно через свою непримітність, цю напівруїну і зайняла філія «Служби впливу на людські долі». Роботи у них багато, вічно багато. Шафи архіву натужно тріщать під вагою особистих справ підопічних. Співробітники безперервно аналізували, сортували та розподіляли дані, а оперативники виходили «в люди».

Сао спочатку дуже веселила ця фраза. Ну правда, як можна вийти в люди, якщо ти невидима і невідчутна? Хоч оперативники можуть приймати людську подобу, все одно хода – лише ілюзія пересування. Щоправда, їм доступні маніпуляції з неживими предметами, часом без цього ніяк.

Спостерігаючи за товстенькою смугастою кішкою, що ліниво потягувалася після сну на холодних кахлях, Сао стояла в черзі на нове завдання. Їй треба було звести (ну що то за слово — «звести»), двох незнайомих людей, а це справа відповідальна. Вона поки що отримувала лише такі завдання. Зважаючи на невеликий досвід і дещо авантюрну натуру, більше їй не доручали. Але оперативницю це не засмучувало, вона завжди з азартом і натхненням підходила до завдання — познайомити довірених підопічних.

Перший етап проходить стандартно: керівник Аійа вручає невелику папку з даними про двох людей, Сао уважно їх вивчає та підбирає можливі варіанти. Другий етап цікавіший: потрібно побудувати ланцюг випадкових подій (хоча, відомий факт — не буває випадковостей), у результаті яких підопічні знайомляться і, якщо пощастить, між ними одразу виникає інтерес та симпатія.

— Сао! Сао, заходь! — юна душа не відразу почула його.

Вона влетіла в кабінет до високого письмового столу, де на неї чекав Аійа. Завідувач відділенням, перебираючи стос із папок, суворо подивився на неї поверх окулярів у прямокутній оправі.

— Привіт, що є для мене цього разу?

Сао крадькома поглядала на нескінченні ряди стелажів, що містили безліч картонних портфелів, розставлених в одному Богові відомому порядку. Вона хотіла побачити сизі тіні, помічників Аійа.

— Не крутись, удень їх не видно, — розгадав її намір керівник.

— Я не виглядаю, я так, — похнюпилася душа.

— Тримай, — по столу, з тихим шурхотом, перемістилася папка з написом: «Справа № НС 061217». — Розпишись в отриманні.

— Якийсь ви набурмосений сьогодні, — Сао виводила пером у великому журналі своє ім'я та номер справи акуратно, адже почерк у неї, м'яко кажучи, кепський.

— Багато справ, Сао, а тут ще всякі цікаві-ґави докучають, — буркнув Аійа, поправляючи комір зеленого кардигану.

— Гадаю, це підніме вам настрій, — сказавши, вона метнулася в коридор і повернулася з вазонком, у якому ріс пишний, весь в червоних пуп’янках, різдвяник.

— Де ти взяла квітку? — його сиві брови здивовано поповзли вгору.

— Все вам треба знати, — похитала вона головою.

Поки він мовчки дивився на улюблену рослину, спритна Сао рухала вазонок то в один, то в інший кут стола, приміряючись, де краще.

— Спасибі, порадувала старого, — Аійа зняв окуляри й потер праве око.

— Звертайтесь, — душа, дзвінко сміючись, мчала по коридору.

— Успіхів, Сао! — долинуло їй у слід.

***

Тяжкі краплі суцільним теплим потоком накривали центр міста, не шкодуючи нікого і нічого. З неба, розливаючись тріском і гуркотом, долинав грім. Йому передувала блискавка, але Соня не помітила спалах. Опустивши голову, вона забігла під арку між будинками, щоб сховатися від зливи. Відсапавшись, дівчина розправила мокру, прилиплу до тіла персикову сукню, нахилилася, вичавила воду й розтріпала довге каштанове волосся. Коли вона випросталась, то побачила, що під аркою хтось стоїть.

— Трясця! — від несподіванки Соня притулилася спиною до шкарубкої бурої стіни.

— Вибачте, якщо налякав, я не хотів, — симпатичний чоловік у сірому костюмі спостерігав за реакцією Софії.

— Нічого, все нормально, — дівчина дістала з рюкзака люстерко, те, що вона там побачила, їй не сподобалося.

«У-у-у, і хто це в нас така гарнюня, у кого це туш поплила під очима, хто в нас такий кудлатий як єті… Ну власне, чого нарікати, не з салону вийшла», — самокритика супроводжувалася активним затиранням потоків косметики з обличчя.

— У вас щось трапилось? — запитав він, дивлячись на босі ноги дівчини.

— Як ви здогадалися? — пирхнула Софія.

— Ви босоніж. Одягнені як офісний працівник, зараз чверть по сьомій, напевно, прямували додому. Але щось трапилося, і ви тут, без черевиків, – чоловік дружелюбно посміхнувся, але вона це не оцінила.

— Ось! — вона вказала рукою на зливу, яка й не думала припинятися. — У мене сьогодні такий день. Знаєте, так буває, день не задався. Я більше не офісний працівник, я взагалі ніде не працівник — дівчина схрестила руки на грудях.

— Тобто?

— Звіл ьнилася. Нарешті, — останню фразу вона прошепотіла.

— Якщо ви за своїм бажанням пішли, то чому день не задався? — він ледве стримався, щоб не засміятися.

Дівчина під аркою його забавляла. Після п'ятигодинної наради, коли мозок уже почав закипати, це було чудовим контрастом.

— Чому? А у вас так, марна цікавість від нудьги? — Софія примружилася і нахилила голову трохи на бік.

— А це секрет? Не відповідайте, якщо не бажаєте, я не наполягаю. Може, візьмете піджак? Ви вся мокра, ще застудитесь. Мене, до речі, Микола звуть, — він підійшов до дівчини й акуратно, наче вона може вдарити струмом, накинув на її вузенькі плечі піджак.

— Дякую. Парфум у вас приємний, — зовсім не соромлячись, вона вдихнула аромат і притулила свою щоку до коміра. — Я звільнилася гучно, навіть не так, грандіозно. Упевнена, байки та легенди про це ще довго переказуватимуть з поверху на поверх, з кабінету до кабінету.

Микола перестав стримувати сміх, але Соню це не бентежило, намагаючись пересилити шум дощу, вона продовжила:

— Йду, значить, з пафосом, чіпляючи носом люстру, а парасольку забула. Тоді вже хмари набігли, але я вирішила, що повертатися за нею не солідно. Власне, дивлячись на мене зрозуміло, що даремно не повернулася. Це не все. Поки я бігла, наївно сподіваючись, що зараз десь сховаюсь і не встигну наскрізь промокнути, якийсь козел на кориті, уявивши себе гонщиком під час шторму, обтраскав мене всю з калюжі.

— Який козел?

— Гвинторогий, блін. Ну я в нього туфлею і запустила, не влучила, кинула другу.

— Туфлі не шкода? — сміючись, спитав Микола.

— Ні, давно хотіла нові купити. А все ніколи було. Зате зараз часу вдосталь… Так от, позбулася взуття та відчула маленьке полегшення.

— Від того, що пару спустили?

— Мимо, — Софія визивно зиркнула на нього, — босоніж бігти все ж таки простіше, ніж на підборах. Спочатку я хотіла подрузі зателефонувати, попросити її привезти мені взуття, але телефон сів.

— Наберіть із мого.

— Та якби я пам'ятала номер. До того ж, мені до дому кілька кварталів, швидше сама дійду. Тепер ваша черга, Миколо.

— Тобто?

— Чому ви ховаєтеся? — вона знову нахилила голову на бік і примружилася.

– Я сюди нещодавно переїхав. Перевели з іншої області на керівну посаду. Майже тиждень справи переймав, а сьогодні весь день з конференц-залу не виходив. Захотілося пройтися, провітритися. Місто гарне. Бував тут кілька разів, але до пуття ніколи його подивитися не виходило. І під дощ потрапив. Хотів будинок із химерами знайти. Він справді весь у морських чудовиськах?

— Не весь, переважно зверху. Це вам на Банкову треба. Крокодила знайти хочете?

— Якого крокодила?

— Для тих, хто вперше бачить цей будинок, є щось на кшталт прикмети: можна бажання загадати і, якщо крокодила знайдете, воно справдиться, — тепер сміялася вона.

— Тепер знатиму. А що ви загадали?

— Не пам'ятаю, давно це було. Швидше за все, дурість дівочу, — вона поглянула на густу крону каштана, що ріс біля входу в арку.

— А що б ви зараз загадали?

— Великій лате з апельсиновою цедрою та пару кросівок.

— Я не крокодил, але це бажання мені виконати під силу. А ви мене проведете до того будинку, будь ласка? — Микола, витягнувши руку, визирнув з-під арки. — Майже не ллє. Де тут найближчий взуттєвий магазин?

— Що ж ви такий різкий? Я ще не погодилася, — Соня трохи лукавила, перспектива прогулятися теплим літнім вечором по улюблених місцях її дуже приваблювала.

— Не тільки вам сьогодні різкою бути. Погоджуйтесь, вечір чудовий.

— Припустимо. Від кави не відмовлюся, а більше нічого не потрібно.

— Як не треба? А кросівки? До того ж, я вам їх винен.

— Не зрозуміла, чому винні?

— Козел це я, той, що гвинторогий. Тому заперечень не прийму, — він розвів руками. — Я не помітив калюжу, правда. Зрозумів, що чимось вас образив тільки коли на заднє вікно туфель прилетів. Поки розвертався, щоб з'ясувати, у чому річ, ви зникли. На щастя, недалеко. Вибачите негідника?

— Ах ви ... — Соня примружила зелено-карі очі й стиснула губи.

— Згоден, не продовжуйте. Як вас звуть, метальниця взуття?

— Софія, — продовжуючи мружитись, дівчина простягла долоню для рукостискання. — Взуття можна вибрати у підземному торговому центрі, тут недалеко. І якщо ви самі напросилися на прогулянку, то будьте готові відвідати не лише будинок з химерами, а й інші мальовничі місця столиці.

— Домовилися. У мене ніколи не було такого чарівного екскурсовода. Ведіть, піду, куди скажете.

— Веду, — вона впевнено вийшла на тротуар, Микола за нею.

— Чому вам довелося грандіозно звільнятися, не розкажете?

— О-о-о, це ціла історія…

***

Сао сиділа на гілці каштана, обхопивши однією рукою стовбур. Вона бовтала ногами в повітрі й крутила у вільній руці ту саму блакитну туфельку. У неї все вийшло навіть краще, ніж вона планувала. Довго довелося перебирати нитки подій, програючи різні варіанти, поки вона не побачила наближення грозової хмари. Ідея виникла швидко, Сао майже не довелося втручатися, крім як нашепотіти ідею Соні запустити чимось у машину «негідника», а Миколі розшукати «метальницю».

Спостерігаючи, як від розповіді Софі ї сміється Микола, вона відчувала теплу й лоскотну радість. Картонна папка, що лежала у неї на колінах, почала випаровуватися, тепер цими людьми займеться оперативник з відділу «Розвитку стосунків». Коли вже не її підопічні зникли за рогом, вона граційно спланувала з гілки на асфальт.

Настав час повертатися до Аійа за новим завданням.