Той, що мандрує снами Світи навколо нас

Андрійко прокинувся в дивному настрої. Після вчорашньої мандрівки в нього був млосний післясмак якогось нового, досі незвіданого, почуття. Він не знав, що̀ саме відчуває, але розумів, що минулої ночі щось точно змінилося. Хлопчик лежав на ліжку, вдивляючись в білу стелю.

У Всесвіті сновидінь все було яскравим, динамічним, а відчуття ставали такими чіткими, як ніколи раніше. Розум робився ясним і чистим. Здавалося, що здатен перевернути цілий світ єдиним лише бажанням. «Може насправді той світ реальний, а на Землі я лише гість?» Не хотілося про це довго думати, тому він вирішив провести свій вихідний більш продуктивно — просидіти цілий день за комп’ютерними іграми. Добре, що тато сьогодні вдома, буде надійний партнер, а може навіть помічник. Про вправляння з математики краще не думати, хоч і контрольна на носі. Але хай там, потрібно трохи відволіктися.

Андрійко почовгав на кухню. Батьків сьогодні не чути: відсипаються після непростого робочого тижня. Він закип’ятив воду в електрочайнику, кинув у чашку суху суміш, яка за мить стала рідиною, схожою на какао. Звичайно, ніхто так не приготує, як мама, але не час крутити носом, коли нема нічого кращого. Хлопчик пошукав у шафі чогось їстівного. Знайшов солоний крекер. Ну, зійде за їжу. Як казала бабуся, на безриб’ї і рак риба.

Бабуся. Друзі. Невелике місто, де можна гасати, не відпрошуючись, цілий день. Здається, що це було в минулому житті. Хлопчик сумував за ним, але розумів, що дороги назад вже не буде. І хоча його нові подорожі часто-густо були небезпечними, відмовитися від них уже не міг.

Андрійко вмостився на широкому підвіконні, пив какао, хрумав крекером і вдивлявся в горизонт. Краєвид з кухні трохи відрізнявся від нудних сіро-облізлих будинків, за якими він спостерігав з вікна своєї спальні. Вони тулилися один до одного, однакові ніби клони, і тільки й заглядали в його вікна.

З кухні виднівся бульвар, який тягнувся довгою стрічкою між двох рядів дев’ятиповерхівок. Вздовж рівних алей вишиковувалися клени і берізки. Кілька круглих фонтанів приваблювали дітлахів і дорослих, коли було ще тепло. Зазвичай тут каталися діти на роликах, стрибали на скакалках, малювали крейдою, поки мамусі ховалися в тіні (чи то від сонця, чи то від своїх невгамовних нащадків). Сьогодні перехожі ховали підборіддя в шарфи, а на шапки натягували майже на очі, намагаючись зігрітися під час перших приморозків.

«Цікаво, а над нашим будинком літають люди на дивних предметах?»: розмірковував хлопчик. Ще мить він пережовував солоне печиво, як раптом його мозок вколола геніальна ідея: «Так окуляри ж лежать в шухляді!»

Андрійко зірвався з місця і кинувся в кімнату. В шухляді над блокнотом лежали окуляри з жовтими скельцями. Він схопив свій незвичний аксесуар і так само, ковзаючи на слизькій підлозі, примчав на кухню. На секунду він завмер, вдивляючись в пейзаж за вікном, ніби намагався запам’ятати, як все виглядає в реальному житті. Хлопчик підніс окуляри до очей з таким урочистим виглядам, ніби мав натягнути на голову корону.

Ось він вдивляється на світ крізь жовті скельця, проте нічого нового не бачить. «Ну хоч щось, невже привиділося вчора»: Андрійко сканував поглядом кожну дрібницю, проте навіть натяку на щось незвичне не помітив. Просто він не знав, що аори забили на сполох, і майже не виходили у світ людей.

— І знову прокинувся раніше за всіх? — за спиною стояла мама.

— Так часто буває у вихідний, — відповідав хлопчик, все ще не повертаючи голови, в надії помітити щось варте уваги.

— Вихідний має чаруючу силу будити дітей з самого ранечку, — засміялася мама. — Які плани на день?

— Поки що нема…, — Андрійкові слова застрягли десь в горлі, бо він побачив таке, до чого був зовсім неготовим.

Над маминою головою літали крихітні сріблясті зірочки, які нагадували серпанок якоїсь принцеси. Вона стояла, така тендітна і ніжна, і зараз скидалася на якусь нереальну істоту.

— Привіт, козаче, вже майже тиждень тебе не бачив. Йду на роботу, ти ще спиш, повертаюся, ти вже спиш, — тато обіймав Андрійка і куйовдив його і так неслухняне волосся.

— А що це в тебе за окуляри? І чого ти в них в кімнаті? — цікавилася мама, набираючи воду в чайник, та Андрійко й досі не міг вимовити й звуку.

— То що, порубаємося в якусь гру? — тато підморгував, поки розкладав продукти, аби зробити бутербродів.

— Ага, потім, — промимрив хлопчик.

Тато був звичайним. Ніяких зірочок, дивного одягу, слонячих вух чи хвоста. А от від мами Андрійко не міг відірвати очей. Вона скидалася на фантастичне видиво. «Якщо мама така, то може і я незвичний?». Зранку до хлопчика приходили світлі думки, і він рвонув в коридор, де висіло дзеркало на повний зріст.

Тепер Андрійко прокинувся остаточно. Він дивився на своє відображення. Навпроти в дзеркалі стояв хлопчик, оповитий в сріблястий кокон з тонюсіньких ниточок, які мерехтіли, пульсували і переливалися холодними барвами.

— Треба зв’язатися з Хранителями, бо дурня якась робиться навколо, — пробурмотів Андрійко собі під ніс, і поплентався ховати окуляри.

Батьки щось жваво обговорювали. Значить, турбувати не будуть. Андрійко зайшов у свою кімнату і ще раз глянув в окулярах з вінка: нічого цікавого. Він заховав їх у шухляду і витягнув маленький круглий передавач, який подарували Хранителі.

Андрійка охоплювали дивні відчуття. Він так хотів знову всіх побачити, але наважитися натиснути кнопку чогось не міг. «Передавач чи телефон? Що краще використати»: думав хлопчик. «Ну, нехай буде телефон. Найпростіший засіб зв’язку в наш час»: Андрійко кілька секунд вдивлявся на запис «5» на телефоні, поки наважився натиснути кнопку. «І чого ж воно так страшно, сам же хотів їх всіх побачити?».

Чи то на щастя, чи то на жаль, телефон відповів короткими писклявими звуками. Було схоже на те, що абонент зайнятий. «Цікаво, зі скількома мандрівниками вони ще розмовляють?». Якщо хвилину тому хлопчика сковували сумніви, то тепер він знов і знов набирав номер, немов одержимий. Відповідь була такою ж: кроткі неприємні гудки.

«Що там передавач скаже?»: Андрійко взяв напівпрозорий кружечок, який подарували Хранителі при минулій зустрічі. «Так, потрібно назвати ім’я Хранителя і натиснути кнопочку»: пригадував інструкції Мандрівник. І він вже десь на підсвідомому рівні знав, на що очікувати: передавач ні з ким не зв’язував. Тільки по черзі з’являлися обличчя усміхнених Хранителів.

«Невже вони не хочуть мене бачити? Але ж Дрімця в трамваї, і окуляри!» Хлопчик ще раз заглянув на жовті скельця.

«Тепер точно мушу їх знайти, бо не подобається мені така катавасія»: Андрійко заховав свої скарби і подибав на кухню. А то ще батьки будуть випитувати, в чому справа. А от до мами Андрійко мав багато запитань. З кухні манив аромат свіжозвареної кави. Батьки про щось розмовляли і сміялися. Після переїзду давно в них не було таких теплих сімейних посиденьок. Не хотілося псувати такий чудовий ранок.

Хлопчик тихенько підійшов і сів за стіл. Батьки пили каву, їли хрустке печиво з шоколадною крихтою. Він і собі взяв хрумкий коржик, гризьнув. Монотонне хрумання в роті трохи заспокоювало. Андрійко думав, з чого йому почати цю не зовсім приємну бесіду.

— Мам, а розкажи про свою роботу, — тихо попросив він.

— Що саме розказати? — Андрійко одразу помітив, як напружилася у мами спина і витягнувся профіль.

— Ну, що ти робиш на своїй роботі, — підходив мандрівник здалеку. — Ти ж психолог, то що ти робиш в Піраміді?

— А дійсно, Мелісо, — підключився до розмови тато, — я вам всі вуха прогудів про свої проекти, а про твою роботу нічого не знаю, ти навіть про колег своїх не розповідаєш.

— Тому що немає нічого цікавого, про що варто було б сказати, — натягнуто посміхнулася мама.

— А в якому відділі ти працюєш? — Тиснув своєї Андрійко, і старався не помічати, як незручно від того мамі.

— У відділі роботи з клієнтами, — відповідала мама.

— Ну, а що саме робиш? — не відставав Андрійко, — От у відділі продажів продають, у відділі доставки доставляють. А що у твоєму відділі роблять?

— Спілкуються з клієнтами, — засміялася мама, проте її сміх був радше сумно-приреченим, ніж веселим.

— А про що? Що входить в твої обов’язки? — дотискав її Андрійко.

— А що це за допит ви влаштували? — ніби жартома запитала мама. — Обов’язків багато, що й за годину не перерахую.

— Та тут проект у нас шкільний передбачається. Потрібно знайти людину, яка має цікаву професію або розповісти про те, чим займається ця людина, навіть якщо її професія здається звичайною. Важливо це цікаво подати. Думав, може до тебе сходили б…, — Андрійко викрутився, хоч і не збрехав.

Про професії батьків просили розповісти, проте на роботу йти було не обов’язково.

— А, — протягнула (і ніби видихнула мама), будь-ласка. У нас у «Піраміді» багато всього цікавого. А ти сам прийдеш?

— З Софією, — без роздумів відповів хлопчик.

Софія про це ще нічого не знає. І багато чого не знає. Варто було б пояснити. Вона зрозуміє. І не просто зрозуміє. Андрійко був впевненим в тому, що Софія зіграє немалу роль в його розслідуванні. Зрештою, вона найрозумніша з дітей, яких він знав.

— Я вам завжди рада. То коли зайдете? — мама ніби повеселішала трохи.

— Ще не знаю, може завтра. Софія на фізкультуру не ходить, а я відпрошуся. То буде вільний цілий урок.

— А як ви дістанетеся?

— Це ще не точно, мам. Я попереджу, коли ми будемо їхати.

— От і добре, — посміхнулася мама. — А зараз приймаю заявки на обід.

Вона вже широко посміхалася до тата і виглядала дійсно щасливою. Тато перерахував, мабуть, з десяток страв, поки вони не зійшлися на грибній юшці та млинцях із сиром.

А от мандрівник сидів у своїй кімнаті перед монітором телевізора і бездумно клацав кнопками джойстика. Йому було байдуже, що його персонаж у відеогрі весь час помирав. Андрійко думав, що йому з тим всім робити. Всюди одні таємниці і загадки. Навколо нього цілі невідомі світи, його мама виглядає як у фантастичному фільмі. А ще, здається, має якісь здібності, «читає людей». Може і його читає, а він і не здогадується. Ні, якби так, то мама вже здогадалася б про його таємниці.

Хлопчик розумів, що не має права сердитись на маму. В самого рильце в пушку. Андрійко згадав, як його бабуся порівнювала брехню з великою сніжною кулькою. Ось кулька маленька, а тоді котиться, розростається, і вже може роздавити саму людину. Йому здавалося, що він саме зараз тікає від великої кульки, яка летить на нього зі стрімкої гори. Ще трохи наздожене його і приплюсне, як мушку.

— Ей, ти чого такий неуважний? Тобі що, не шкода свого археолога-детектива? — роздуми перервав тато.

— Та от, щось не йде гра, — посміхнувся Андрійко.

— То давай допоможу. Ти граєш за доктора Леона, а я за його суперника, академіка Бандершміта.

— Згода! — вигукнув Андрійко, та вмить повеселішав.

Давно вони з татом так просто не рубалися в приставку. Жартували, сміялися. Потім мама готувала всіх смачним обідом. По обіді пішов противний дощ, повіяв пронизливий вітер. Прогулянка відмінялася. Всі дивилися фільм. Ну зовсім як раніше. Нова квартира стала нагадувати колишній дім…

Скоро за вікном і зовсім стемніло. Хлопчик вмостився в ліжку з улюбленою книжкою. Над головою лила м’яке світло настільна лампа. Зараз він порине приєднається до дитячого детектива Джуді Муді, якій лишилося всього-на всього вивести злочинця на чисту воду. Андрійко мав трьох підозрюваних, проте, як заведено у детективних книгах, фінал міг бути зовсім несподіваним.

Сьогодні мандрівник вирішив не бродити у чужих снах. Просто виспатися, як раніше. Потрібно зробити перерву. Андрійкові повіки важчали. Він зрозумів, що вже тричі прочитав одне й те саме речення, проте не усвідомив, про що в ньому йдеться.

Він поклав книгу просто на землю і вимкнув лампу. Кілька хвилин пролежав, проте чогось не дрімав. Дивно, він же так хотів спати. Хлопчик знову ввімкнув лампу і вирішив скористатися подарунком Хранителів. Аромат солодких сновидінь ще ніколи не підводив.

Хлопчик відчинив шухляду, як раптом аж підстрибнув на ліжку: на обкладинці його блокнота замість літер красувалися невідомі каракулі. Андрійко підняв свою книгу: вона теж була списана всякими закарлюками.

— Якого беника! — закричав хлопчик сам до себе. — Куди розповзлися всі мої літери?

— Ти в своєму сні не можеш читати. Ти не знав? — пролунав збоку знайомий дівчачий голос.

З несподіванки Андрійко запищав, мов дівчисько, налякане мишею. Він і сам не знав, що може мати такий тоненький голосочок. В думках проскакували сотні варіантів розвитку подій. Злодії? Чийсь розіграш? Галюцинації?

— Не думала, що тебе так легко налякати, — сміялася дівчинка.

Андрійко протер очі і добре роздивився кімнату. На його комп’ютерному стільці сиділа Ноктіс.

Вона покручувалася сюди-туди і почувала себе ніби вдома. Невідомо, скільки мала шпигунка тут просиділа.

— Ти як тут опинилася? — нарешті опанував себе Андрійко.

— Ти не приходив, то я сама прийшла до тебе.

— Навіщо? — Андрійко підвівся з ліжка і підійшов до непроханої гості.

— То ось як ти живеш, — проходжала кімнатою Ноктіс.

«Починається, — похнюпився Андрійко, — ти її питай про гречку, а вона тобі розкаже про Химині кури».

— Я сьогодні не планував ходити чужими світами, — чесно зізнався Андрійко, натякаючи на бажанні побути самому. Хоча він був майже переконаним в тому, що натяків вона не розуміє.

— А в тебе височенько, — Ноктіс вже заглядала у вікно, роздивлялася його речі на столі.

Непрохана гостя не втримала важкеньку підставку для канцелярського приладдя, і та голосно гупнула по столу.

— Тихо ти, — шикнув на неї Андрійко, — ще батьків розбудиш.

— Якщо ти не захочеш, то нікого не розбудемо, і взагалі, зможемо робити, що завгодно.

— Як це? — розкрив рота хлопчик.

— Ти що, дійсно дрімаєш? — засміялася Ноктіс. — Це ж твій сон, твій світ. Твої можливості тут необмежені нічим.

Хлопчик задумався. Він так часто вривався в чужі світи, що й забув, що має свій власний. Зараз Ноктіс перестала дратувати. Захотілося дослідити власні можливості.

— Ну нехай, — посміхнувся хлопчик. — Що тобі тут показати.

— Що в тебе є цікавенького?

— Не знаю навіть. Як на мене, все тут буденне.

— Знаєш, я стільки всього бачу нереального, що інколи хочеться побачити звичайне життя.

— Що ж, пішли гуляти, — запропонував хлопчик.

Вони тихо вийшли в коридор, де Андрійко взувся в кросівки. Годі вже розгулювати босому вулицями. Невідомо, куди Ноктіс заведе.

Вийшли на двір. Нічне місто непривітно тиснуло на голову. Хмари приховали всі зорі. Пронизливий вітер діймав до кісток. Отака реальність цікавила Ноктіс? Андрійко вирішив виправити ситуацію. Подумав, що добре було б прогулятися вдень під час гарної погоди. Тільки він став пригадувати, як виконувати рухи, щоб змінити сюжет, як вмить засяяло сонце, стало тепло-тепло, ніби раннім літом. Навколо защебетали птахи, поряд сміялися діти. «А я дійсно молодець»: посміхнувся хлопчик.

Андрійко показував гості сквер, будинки, маленьке кафе, в якому готували смачнючі вафлі. Ноктіс здавалася уважною і притишеною. А ще мандрівник подумав, що вона якась сьогодні добріша: не така різка та колюча. «Цікаво, з якого б то дива такі зміни»: подумав хлопчик.

Так непомітно Андрійко та Ноктіс дійшли до його школи.

— Цю споруду, мабуть, пропустимо. Давай краще в парк, — запропонував хлопчик.

— А що там? — показувала рукою гостя. — Якесь страшне місце?

— Ще й яке. Це школа.

— Що таке школа? — щиро не розуміла Ноктіс.

— Місце, де вчать дітей, — Андрійкові було дивно, що вона не знає таких елементарних речей.

— А чого саме там вчать? — уточнювала дівчинка і вже піднімалася сходинками до входу.

— Ну, наукам різним. Спочатку читати, писати, рахувати. А тоді навчають історії, фізиці і хімії, мовам іноземним, — наздоганяв її хлопчик.

— Що ж тут страшного? — Щиро не розуміла Ноктіс.

— Контрольні, — відповідав Андрійко, і зразу пояснював, — От вивчили якусь тему, а потім вчитель перевіряє твої знання.

— На допиті? — Ноктіс вже стояла перед вхідними дверима.

— Майже, — посміхався мандрівник. — Контрольну треба писати. І нікуди підглядати не можна. А спробуй то все правильно запам’ятати.

— То підглядай, — гостя вже відчиняла двері.

— Так нечесно.

— То й що? — не розуміла дівчинка. — Чи вас за таке б’ють?

— Та ні, — Андрійка аж зморозило від самого уявлення такого навчального процесу. — Просто соромно, як попадешся. Та й вчителі кажуть, що знання головні, а не оцінка у табелі.

Ноктіс вже вчепилася у важкі двері і тягнула їх на себе зі всієї сили. В холі злегка пахнуло вогкою підлогою, книжками, гумовими м’ячами, теплими котлетами і зовсім трішки крейдою. Гостя почимчикувала сходами на другий поверх, ніби знала, де знаходиться клас. Андрійко плентався ззаду мовчки.

Ноктіс зупинялася в коридорі, вивчаючи дитячі малюнки і просто картинки з прихованим навчальним матеріалом. Тут тобі між дерев причаїлися англійські слова, а он в пустелі вистроїлися в піраміду математичні формули. Дяка Богу, хоч не питала, що то воно все значить. А то не вистачило б і десяти років уві сні, щоб пояснити все, чого навчають у школі.

Ноктіс увійшла в клас. Йшов урок історії України. Молодий вчитель навіть не звернув уваги на учнів, які з’явилися невчасно. Андрійку подобався Степан Федорович, вчорашній випускник історичного факультету. Він обожнював історію, і всюди вмів знаходити аналогії з давніми часами, на багато що заплющував очі (в томі числі й на записочки на уроках). Правда, мобільними користуватися не дозволяв. А розповідав про всякі нудні події так, що здавалося ніби дивишся блокбастер.

Ноктіс сіла за вільну парту. Вчитель розповідав про Трипільську культуру, яка вважається однією з найдревніших на території теперішньої Європи. Тогочасні люди, які жили на території сучасної України, стільки вміли і знали, що вчені і досі не можуть докумекати, як то в них все те вдавалося. Трипільці і землеробством займалися, і полюванням, і гончарством, і шиттям. Поки ще єгиптяни про свої знамениті піраміди і не думали, трипільці вже будували двоповерхові будинки! А прикраси які робили — справжнє чудо.

Андрійко вмостився поруч. Ноктіс слухала уважно, роздивлялася фото, яке транслювалося на проекторі, уважно дивилася відео з розкопок. Здавалося, навіть не кліпала очима і завмерла, як незворушна статуя. За кілька хвилин благодатного спокою для мандрівника дівчинка нарешті озвалася:

— Не така і погана у вас ця школа.

— Ти ще математики не бачила, — скривив носа Андрійко.

— То підемо на ту твою страшну математику?

— О то вже дзуськи, — Андійка аж пересмикнуло, — і в реальному житті її досить, ще й сни на таке витрачати. Давай вже краще в парк чи на атракціони, або просто містом погуляємо.

Ноктіс не встигла відповісти, як за спинами почувся гучний сміх. Вони обоє оглянулися. За останньою партою гиготіла Віолета. Щось шепотіла на вухо своїй сусідці. «Певно знов когось обмовляють»: подумав Андрійко.

— Вона тобі не подобається, — Ноктіс не питала, а констатувала факт, і пильно дивилася на мандрівника. — Чому?

— Чого ти вирішила, що не подобається? — відпирався Андрійко.

— Чи я дурненька, — відповіла Ноктіс і прямувала просто до Віолети Худило, яка впевнено наполягала називати себе Лотою.

Андрійкові Віолета не просто не подобалася — він її відверто не любив. Антипатія з’явилася першого дня, коли він почув від неї слово «кривуля», кинуте вслід Софії. Віолета постійно намагалася вколоти Андрійкову найкращу подругу, бо знала, що Софія нікому про те не скаже. Навіть коли Андрійко поривався відповісти, Софія його присаджувала і просила не втручатися.

Сама ж Віолета при цьому до Андрійка мило всміхалася, вічно намагалася стати з ним в парі для спортивних занять, або ще гірше — йти разом додому. Дяка всім небесним, що за Віолетою приїжджав її татусь на блискучій велетенській машині, з сидіння якої вона виглядала маленькою мушкою в жаб’ячій пащі. Скільки Лота не просила тата її не забирати (бо вона й з друзями може пройтися), та тато був невблаганним. А Андрійко йому за те вдячний.

Якби Віолета була хлопцем, розмова була б зовсім інакшою. Може навіть з бійкою. А так Андрійкові доводилося тільки кривитися і відсахуватися від всіх спроб однокласниці з ним подружитися.

Тим часом Ноктіс вже підійшла впритул до Віолети і вдивлялася в її веснянкувате обличчя.

— А вона боягузка, — промовила нічна гостя.

— З чого ти взяла? — Здивувався хлопчик.

— Відчуваю, — задумано протягнула Ноктіс.

— Ну звісно, — згадав про її суперздібності Андрійко. — А чого вона боїться?

— Давай поглянемо.

Ноктіс простягнула руку до хлопчика, а іншу притулила до Віолети. Вмить ніби перемкнули канал телевізора. Андрійко та Ноктіс вже не стояли посеред класу, а чогось опинилися в кімнаті Віолети, де вона приміряла пишну сукню. Плаття було святковим, прикрашеним блискучими камінцями і великим бантом. Дівчинка була взута у туфлі на шпильках (мабуть мамині).

Віолета крутилася перед дзеркалом, як враз її сукня стала повільно зменшуватися. Довгий низ ставав коротшим і коротшим, рукави вскакувалися, камінці відвалювалися. Найсмішніше було попереду. Модне вбрання не просто зменшувалося, а перетворювалося на дитячу сорочечку. Замість кучерів на голові тепер була шапочка з рюшами, зав’язана під бородою. Замість каблуків на ногах красувалися дитячі пінеточки.

А ще за секунду велика Віолета смачно цямкала дитячу соску.

— Не може бути! Ні! Ні Ні! — верещала Андрійкова однокласниця, зриваючи з себе шапочку. — Я доросла вже! Доросла! Чого ви причепилися до мене!

Вона викинула дитячий одяг у вікно, побігла до шафи і вийняла інше доросле плаття. Та за мить воно також перетворювалося в дитячу одежу.

— І оцього вона боїться? — знизала плечима Ноктіс. — Вона ще справжніх кошмарів не бачила.

— У кожного свої страхи, — Андрійко потішався, проте не показував виду. — Часом люди бояться зовсім не страшного на перший погляд.

— А хочеш, зараз ще страшніше буде? — хитро підняла брову Ноктіс.

Андрійко сором’язливо підняв плече, всім видом показуючи, що не проти й поглянути. Кілька довгих локонів Ноктіс поворушилися, ніби від подиву вітерцю. Двері в кімнату прочинилися. Зайшла бабуся Віолети. В руках тримала каструльку і ложку.

— Ну і хто таке бачив, щоб дитина цілий день нічого не їла, — бурмотіла бабця, і вже запихала Віолеті до рота ложку каші.

З кожним разом, коли бабуся опускала ложку у каструльку, та робилася більша. І тепер вже нагадувала справжній черпак. Віолета пручалася і тікала. Проте в кожній кімнаті її чекала бабця з їдлом.

Андрійко тихенько сміявся. Хоч і недобре зловтішатися, та чомусь однокласницю зовсім не було шкода.

— Тобі ще не набридло? — запитала Ноктіс.

— Трохи, — відповів він.

— Давай поглянемо, чим інші твої друзі живуть.

— Якось негарно, ніби підглядаємо за ними, — відповів Андрійко.

— Ми не будемо в надто особисте заглядати.

Ноктіс знову щось зробила, і тепер вони знов стояли посеред класу, де й досі йшов урок історії.

Дівчинка торкалася до різних дітей. Хтось грав у футбол, когось наздоганяли рожеві слони, комусь вручали нагороду, а дехто навіть літав на шкільному рюкзакові.

— Цікаво, що зараз Софії сниться, — подумав вголос Андрійко.

Це єдина його однокласниця, якої тут не було.

— Хто така Софія? — Ноктіс пильно на нього подивилася, нахиливши голову набік.

— Моя подруга.

Андрійко й сам здивувався, що так твердо сказав про дівчисько як про подругу. Ще кілька місяців тому він і уявити не міг, дівчинка стане його подругою, при тому всьому найкращою.

— Яка вона? — запитала Ноктіс.

— Класна! — без роздумів вистрелив Андрійко.

На мить Ноктіс задумалася.

— А яка така класна?

— Не зрозумів? — здивувався хлопчик.

— Ну, що робить людину класною? — Ноктіс опустила очі, і на мить здалося, що вона трохи присоромилася.

— Вона безстрашна! — випалив Андрійко, — А ще розумна, добра, справедлива, ніколи не скаржиться ні на що, а ще розуміє мене. І вона весела.

— Ясно, — тихо відповіла Ноктіс і відвернулася.

— Ти чого? Я щось не те сказав? — Андрійко, на відміну від інших хлопців, тонко відчував, коли дівчина сердиться.

— Та ні, нічого, — здавалось, що Ноктіс підтиснула губу і про щось задумалася. — А хочеш, тепер твою подругу знайдемо?

— Як? — не розумів хлопчик.

— Подумай про неї, а я відчую.

Так і зробили. Андрійко згадав про Софію, як вона вирішує задачі чи рівняння: спочатку дивиться уважно-уважно, ніби й не дихає. А тоді в неї запалюються очі. А ще одразу пригадалося, якою Софія стає веселою і розслабленою одразу за межами школи, ніби камінь з плечей скидає. Вона смішно морщиться, коли їсть морозиво, і в неї вічно лишаються «вуса» від гарячого шоколаду з молоком, як би акуратно вона не намагалася його пити. Роздуми хлопчика перервала Ноктіс.

— Здається знайшла, але я щось не розумію.

— Чого не розумієш?

— Таких сильних емоцій і таких незрозумілих, — Ноктіс здавалася розгубленою. — Я не знаю такого слова, щоб їх описати.

— Може вона в небезпеці?

— Ні, це щось інше. Хороше.

— То давай швидше! — підгонив нову подругу Андрійко.

Ноктіс взяла Андрійка за руку і за секунду вони опинилися в зовсім дивному місці. Хлопчик стояв посеред поля чи то лугу. Проте чудернацьким було те, що навколо нього повітря було якогось дива рожевим. Він хотів зробити кілька кроків, щоб роззирнутися, проте його рухи виявилися якимось незграбними. Він ніби впирався в якусь невидиму стіну.

Раптом поряд пролетіла якась дивна істота, яка чимось нагадала медузу. Ця істота була різнокольоровою та ніби випромінювала феєрверки. Поки мандрівник, роззявивши рота вглядався в незвідану звірюку, поряд пролетіли десятки інших таких медуз. За ними небом промайнули чи то змії, чи то хробаки, які пульсували неоновими кольорами.

Раптом все навколо почало змінювати. Всюди з’являлися корали, кольорів яких неможливо було полічити. Андрійкові на мить здалося, що він потрапив на якусь химерну дискотеку зі світломузикою. Щось тут не в’язалося докупи. Хоч він і побачив немало дивацтв. А от коли перед мандрівником прямо на рівні очей пролетіли рибки, картинка склалася докупи.

Ті всі тварини не літали, а плавали. А вони з Ноктіс стояли просто під тонами рожевої води. На мить хлопчик запанікував: смикнувся і став ловити ротом повітря. А раптом після усвідомлення, де він, кисень зникне і буде нічим дихати.

А от Ноктіс роззиралася широкими очима, і здавалося, що їй тут дуже навіть подобається. Вона не боялася. Звісно, чого їй боятися. Вона й сама може налякати кого завгодно. Звідкись взялася музика. Приємна, словами й не описати. Одразу захотілося сміятися і плакати, підняти руки догори і просто летіти і летіти ввись. Поки Андрійко почав шукати Софію, Ноктіс вже встигла добре роззирнутися.

Вона помітила нереальну красу всюди і відчула дивну радість, якої було надто мало навіть в дитячих снах. Вона помітила дівчинку, яка танцювала. Навколо світловолосої кучерявої танцівниці кружляли рибки і ще якісь істоти, схожі на птахів. Дівчинка виглядала такою граційною і красивою, що Ноктіс на мить відчула навіть щось схоже на поколювання в грудях. Здається, люди називали це заздрістю. Андрійко підійшов ближче та помітив подругу Софію.

— О, ти тут! — вигукнула Софія, не перестаючи танцювати.

— Привіт, Соню. Це Ноктіс! — помахав рукою мандрівник і показав на свою гостю.

— Привіт, Ноктіс! — Софія посміхалася та продовжувала кружляти.

«Зовсім не схожа на себе в житті. Там вона не така привітлива до незнайомців»: подумав хлопчик.

Софія тим часом вхопила Ноктіс за руку і вони вже танцювали обоє і про щось розмовляли. Такого в реальності не могло б і бути, щоб отак одразу Софія зійшлася з незнайомцем. Тим часом Андрійковий настрій покращувався на очах, немов радість передавалася від найкращої подруги. Вона відпустила Ноктіс і вхопила за руку Андрійка.

Діти знову танцювати, проте це був не такий танець як колись, у першому сні. Вони радше дуркували, але від того було не менш радісно. Щастя ніби накрило хлопчика, мов обкотило водами шумного цунамі.

Андрійко помітив, що Ноктіс якось дивно дивиться на них збоку, ніби вперше бачить.

— Ти чого? Щось не так, запитав хлопчик, коли відпустив Софіїні руки і підійшов до нічної гості.

— Ні, — невпевнено похитала головою дівчинка.

Мандрівник не збирався відступатися, хоча у Ноктіс нелегко було щось випитати, як раптом Софія крикнула:

— Гей, а давайте наввипередки! Хто наздожене?! — Софія враз шугнула догори.

— За нею? — в очах Ноктіс знову з’явилися хитрі бісики, — І поки хлопчик оговтувався, його гостя також чкурнула ввись.

«Хитрі які знайшлися»: бурмотів під ніс хлопчик, проте зовсім не сердився на них. Поки він чи то летів, чи то плив у рожевій масі води, краєвид змінювався. Він оминав білі клапті хмарин. Деякі пропливали поряд, крізь деякі доводилося продиратися. Хлопчик підняв голову: над ним уже синіло небо. Проте хмарам не було кінця-краю. Андрійкові здавалося, що він знаходиться всередині якогось кремового торта чи іншого повітряного десерту, в якому булькається, як маленька комашка.

Раптом його хтось взяв за руку. Коли білі клаптики розвіялися, мандрівник побачив Ноктіс. Вона посміхалася, і здавалася щасливою. Невідомо, скільки вони ще ширяли між хмарами, поки не зупинилися над нічним містом. Андрійко та Ноктіс стояли на вершечку скелі і дивилися, як внизу світяться вогні та долинають звуки життя.

— Ти повинен зупинити його, — тихо, але абсолютно твердо сказала Ноктіс.

— Кого? — здивувався з такого зізнання хлопчик.

— Морока, — майже пошепки відповіла дівчинка.

— Хто це? — Андрійко не зводив очей з подруги.

— Погана, дуже погана істота, — Ноктіс вимовляла слова чітко-чітко.

— Чого він хоче? — Андрійко намагався ловити кожне слово, щоб нічого не забути вранці.

— Знищити всі іскри і перейти у ваш світ. Не дай йому зробити цього, — Ноктіс дивилася в нічне місто. — Ваш світ такий чудовий, потрібно його захистити.

— Як мені це зробити?

— Потрібна допомога Хранителів снів. — тепер Ноктіс виразно дивилася в очі мандрівникові. — Він створює темний каганець. Скажи про це Хранителям. Обіцяй!

— Що саме обіцяти? — розгубився хлопчик.

— Обіцяй, що ви всі разом не дасте Морокові це зробити.

— Обіцяю, — швидше промимрив хлопчик.

— Він знищить мене, коли дізнається, що я розповіла тобі, — якось приречено сказала дівчинка.

— Гей, де ви там? — перервала їх все ще щаслива Софія. — Гайда за мною, тут така краса.

Діти відштовхнулися від скелі, і за кілька митей вже літали між зірок. Андрійко не встиг запевнити Ноктіс, що зможе захистити її. Космос світився всіма кольорами і відтінками. Зорі мерехтіли, немов хизуючись одна поперед одну своєю красою. Музика все ще звучала, проте була якоюсь іншою, космічною. Прямо перед трійцею засвітилася холодним світлом синя зірка. Ноктіс вхопила її і стиснула в кулаці. Зірка хруснула, ніби зойкнула.

— Вам потрібно запам’ятати цей сон, — мовила Ноктіс.

— Хто б таке чудо забув! — все ще підтанцьовувала Софія.

— Протягніть долоні, — Ноктіс знову була наполовину серйозною, наполовину сумною.

Андрійко з Софією чемно протягнули руки.

— Пробачте, — дівчинка виразно дивилася на них обох.

— За що? — здивувався мандрівник.

— За те, що зараз буде боляче.

Ноктіс розтиснула кулак, і іншою рукою взяла два з трьох уламків зірки і поклала на долоні дітям. Сама ж лишила третій собі.

— Стисніть! — крикнула Ноктіс.

З несподіванки Андрійко не встиг заперечити і автоматично стиснув кулак. Різкий біль пронизав руку, ніби струм розлився тілом. Все замерехтіло і немов покрилося туманом, лише очі Ноктіс дивилися звідкись із темряви.

Хлопчик розплющив очі. Він лежав у своєму ліжку, за вікном світило сонце. В порожній долоні ніби досі пульсувала зламана зірка. Потреби щось записувати у блокнот не було: він добре пам’ятав, що і кому мусить сказати. І робити це треба прямо сьогодні.