Той, що мандрує снами Світи навколо нас

— Пане Сон! — Андрійко заверещав на весь голос та кинувся в обійми верховного Хранителя.

Може то й було недоречно, проте хлопчик покладав на Хранителя так багато надій. Тепер Мандрівник точно зможе захистити всій світ і виконає обіцянку, дану подрузі в тому чарівному незабутньому сні. Андрійко вірив у ще одне — він зуміє захистити Ноктіс. Неважливо, хто вона, і для чого призначена. Вона має бути вільною.

— Ну привіт, друже! А ти підріс! Пан сон обняв хлопчика так, що той аж заплутався в його сірій довгій одежі.

«І він туди ж, — подумав Андрійко, — чи може я чого не помічаю». Тим часом в офісі стало так гамірно, як інколи бувало в загоні з птицею, яку годувала бабуся. За кілька хвилин пристрасті вляглися. Хранителі взяли себе в руки — дорослі як не як, а зчинили ґвалт, ніби підлітки на концерті улюбленого рок-гурту. Нарешті Пан Сон зміг добряче роззирнутися.

— О, то в нас стільки гостей! А зала яка красива стала! — Всього за крихітну мить «відсканував» кожну зміну, яка відбулася за час його відсутності.

— Ну, тепер ви тут впораєтеся і без мене, — десь з-за спин Хропуна і Сновидюка пролунав грудний голос.

Хранителі розступилися, пропускаючи наперед Пані Мані.

— Дорога Маніра Ман! Я знав, що ви не залишите моїх підопічних у скрутну хвилину.

— Звісно, як я могла їм не допомагати? В нас тут купа всього сталося, і мало чого приємного, — відповідала Пані Мані. — Але тепер ви вдома, і разом ми зможемо захистити світ людей.

В очах Пані Мані і Хранителів читалося німе питання — де ж стільки часу був Пан Сон? Що він робив, чи що шукав? Проте Пан Сон і не думав про те розповідати. Принаймні поки що. Погляд Хранителя впав на Андрійкову маму.

— Це мама нашого мандрівника, вона малісана, — сказав Пан Рох з урочистими нотками в глосі. — Вона допомогла наших аор звільнити, яких ми шукали.

Андрійкова мама зніяковіла. Нічого собі «допомогла звільнити», сама й була причетна до їхнього утримання. Майже спільниця.

— Щиро дякуємо за допомогу, — злегенька поклонився Пан Сон.

— Не варто, насправді я нічого не зробила, — тихо відповіла пані Меліса. — Взагалі-то я маю стосунок до тих всіх неподобств, які відбувалися в Піраміді. Обіцяю, що звільнюся з цієї роботи.

— Мамо, а як ти взагалі опинилася тут. І що робила в Піраміді? — Нарешті хлопчик зумів задовольнити свою цікавість.

— Мені запропонували роботу, коли ми ще жили в нашому містечку. Мені на пошту прийшов лист з пропозицією, від якої важко було відмовитися. А тоді мені стали телефонувати з Піраміди, хоч номер телефону я їм не давала. Вони були такі наполегливі. А нам потрібні були гроші…

— А що ж ти в них робила? — Не витримував Андрійко.

— Мене запрошували на роботу у відділ кадрів, оцінювати нових кандидатів. Ти ж знаєш, що я психологом працювала, і непогано розбиралася в людях.

— Нічого собі непогано! Ти завжди бачила, коли людина погана. Вона з першого погляду відчувала.

Андрійко поглянув на присутніх, ніби переконував у тому, що не вигадує. Він одразу згадав одразу купу випадків, коли мама просто з фантастичною точністю вгадувала настрої і майбутні вчинки людей.

— Так от, — продовжувала жінка, — спочатку робота в Піраміді мені подобалася. Але дуже швидко я перестала бувати на співбесідах. Згодом мене стали запрошувати на розмови з дивними людьми. І співробітники ставили їм не менш дивні запитання.

— Що то за люди були? І що в них хотіли? — Андрійко не витримував, бо страх як любив всякі таємниці.

— Це ті, що в підвалі сиділи? — І собі запитала Софія.

— Так, — опустила голову пані Меліса. — Їх питали про незвичні вміння. От одного чоловіка змушували розповісти про те, як він керує птахами. Чесне слово, я не розумію, як таке взагалі можливо. Мені потрібно було відчути, чи каже він правду.

— І він казав? — Запитав Андрійко, хоча вже й сам знав відповідь.

— Він взагалі мовчав, — тихо відповіла його мама.

Андрійка мучило інше питання, яке він боявся поставити. Хлопчик не міг терпіти насилля і знущання з інших, особливо з беззахисних. А якщо того чоловіка мучили? А якщо йому було боляче? Та найстрашнішим було інше питання: а що, якщо його мама брала в цьому участь?

— А його там… ну… того… не били? — Тихо запитав хлопчик.

— Ні! Звичайно що ні!

Голос його мами був настільки впевненим, що Андрійко не мав причин сумніватися у її чесності.

— Принаймні про таке не знала. Я хотіла одразу діяти, як тільки зрозуміла, що та організація небезпечна. Проте, якщо я просто звільнилася б, то не змогла б придумати, як визволити тих в’язнів. Мені дуже прикро, що я причетна до роботи Піраміди, — вже тихіше сказала мама.

— Не варто дорікати собі. Тут є і моя вина, — Андрійко знов здригнувся від гучного голосу Пана Сна. — Я ж за тенѐтниками давно спостерігаю. І мав би їм завадити.

— За ким? — Хором запитали Андрійко з мамою.

— Тенетники. Вони з прадавніх давен на аор полюють. Тенети на них колись розставляли. А тепер використовують передові технології, які в нас і цуплять. То довга історія про нашу боротьбу.

— То вони за технологіями полюють? — Запитав Андрійко.

— Аякже. Але вони збагнути не можуть, що люди не в силі перейняти всіх наших здібностей, як би їм цього не хотілося.

— Пане Сон, — Андрійко трішечки схилив голову набік і злегенька примружив одне око. — Ніяк не зрозумію. Якщо ці тенетники на вас полюють, то чого ж ваш офіс прямо в них над головою. Ну ж під самим носом?!

— У вас, людей, є хороший вислів: тримай друзів близько, а ворогів ще ближче. То так легше за ними спостерігати. Ви не хвилюйтеся, з тими тенетниками ми потім розберемося, — Пан Сон поглянув на Андрійкову маму.

— А маскування у вас хороше, — посміхнувся хлопчик. — Я коли перший раз побачив офіс над головою, ледь на землю не гепнувся від несподіванки!

— О, найлегше щось сховати на видноті, — і собі посміхнувся Пан Сон. — А завдяки вашим мобільним і маскування можна не вмикати.

Раптом Хранитель так щиро і голосно засміявся, що Андрійко аж стрепенувся. Тепер Пан Сон нагадував звичайну людину. Ще би переодягнути його в звичний для нас одяг, то не можливо було б його відрізнити від маминого колеги чи Андрійкового вчителя. Тим часом Хранитель продовжував.

— Люди взагалі не люблять піднімати голову догори, щоб подивитися в небо чи на зорі. А тепер постійно дивляться в свої телефони, що й під носом нічого не помічають. Маскування вмикаємо за звичкою.

Всі знову засміялися. Стало якось зовсім тепло, затишно, ніби то сімейна вечеря, а не несподівані збори у скрутні для всіх часи. Пан Сон хотів ще щось сказати, та зупинив погляд на Софії.

— Це моя подруга Софія, — одразу представив дівчинку Андрійко, — вона мені допомогла сюди дістатися, а то сам я не зміг би.

— А, розумниця. Знаю-знаю, — посміхнувся Пан Сон.

Андрійко згадав, що Хранителі знають про дітей набагато більше, ніж може здаватися на перший погляд.

— Вибачте нам, ми порушили заборону самостійно залучати мандрівника. Але він сам знайшов офіс. Ну майже сам, — додала з хитрими бісиками в очах Дрімця.

Вона чогось була впевнена, що Хранитель не буде на них сердитися. Так і сталося.

— Добре, що ви взяли ініціативу у свої руки, а то я дійсно дуже затримався, — відповів Пан Сон. — Тепер, коли ми роззнайомилися, потрібно братися за справи. Підготуйте звіти за останні тижні.

Пан Сон звернувся до Хранителів. Вони мовчки кивнули, і кожен кинувся до свого робочого місця.

— Що? Що там сталося? — Раптом запитала Веснянка у пустої зали, де шуміли її рослини.

«Дивно, як це вони шелестять у приміщенні, де немає вітру»: подумав Андрійко. Веснянка побігла до кущів. За мить вона повернулася, а на її красиве обличчя було стривоженим.

— В головному парку, тому, що в заповіднику, з лебедями біда. В озеро от-от потрапить якийсь хімікат. І верби під загрозою.

— Звідки ви знаєте? — Не витримала Софія, щоб не запитати.

— Рослини повідомлення передали, — відповіла аора.

— А вони таке можуть?! — Софія, Андрійко та його мама аж порозкривали роти.

— Ну звісно, — настав час дивуватися Веснянці. — Всі рослини на Землі спілкуються між собою. А ви не знали?

Поки люди кивали головами на знак заперечення, Веснянка швиденько складала якийсь інвентар у свою торбу.

— Пане Рох, ви зі мною?

— Аякже! Там же лебеді! — Пан Рох не міг би ні їсти, ні спати, якби знав, що не спробував допомогти тваринам чи птахам.

— І я з вами, — сказала Пані Мані. — Ще небезпечно ходити вулицями без прикриття.

— Ну що ж, щасти. Чекаємо з добрими новинами, — погодився на те Пан Сон.

Трійця вже підійшла до стіни, в якій заховала свій мотоцикл Пані Мані, як ззаду почулося швиденьке цокання. То Зефірчик встиг вирити кілька дір у Веснянчиному квітнику, і наздоганяв компанію.

— Ні, Зефірчику, любий, не цього разу. Тут лишися, тут безпечніше, — схилився над поросям Пан Рох. — Знаю, знаю, але ми швиденько. Як чим себе зайняти? Он почитай весняний каталог, або пиріг приготуй.

Добре, що Пан Рох розумів тварин. Як же це, мабуть, класно, говорити не лише з людьми. Та поросятко не здавалося. Воно щось вперто рохкало, хрюкало, а раз навіть завищало.

— Зефірчику, лишайся зі мною. Порозважаємося, — Софія підійшла до поросятка і поклала руку на його спинку. — В мене є щось цікавеньке.

Дівчинка дістала з кишені светра кілька різнокольорових браслетиків, сплетених з бісеру, кольорових ниток, стрічок і ще всякої всячини. Вона зрозуміла, що Пан Рох і його поросятко цінують такі красиві речі. Зефірчик задоволено хрюкнув і вже полишив суперечку з аорою.

— Я за ним подивлюся, — сказала Софія Пану Роху.

— Щиро дякую, добра дівчинко, — розчулився Пан Рох. — Перед сном йому спинку потрібно почухати. І не вір, коли він робить сумні очі при вигляді мармеладу. Він його достатньо під’їдає, коли я не бачу.

Пан Рох скорчив смішну гримасу і покивав до поросятка пальцем. Зефірчик чи то хрюкнув, чи то фиркнув. Він підставив голову під Софіїну руку, ніби кіт, який чекає, щоб його погладили.

Тим часом Пані Мані вже вийняла мотоцикл, прилаштувала до нього коляску, і всі троє виїхали через стіну на вулицю.

— Зефірчику, ходи, — поманила поросятко Софія. — Дивися, що маю!

Дівчинка простягнула на долоні невелику рожеву зефірку.

— Мармеладу не можна, але нам нічого не казали про зефір. Зефірчик їсть зефір, — засміялася Софія.

Поросятко швиденько вм’яло гостинець і почало виляти хвостом. Ну просто як пес! А тоді подріботіло своїми ратичками вслід за Софією.

«Все, приручила. Тепер не здихається»: подумав Андрійко. А ще він подумав про те, що час може й в Офісі Хранителів йде повільніше, ніж зовні, проте він все одно йде. Потрібно розповісти про Морока, і темні каганці, і Ноктіс.

— Звіти готові, — десь ззаду пролунав голос Дрімці.

Андрійко покрутився а місці. Хранительки не було видно. Вона завжди вміє з’являтися драматично, як актор у театрі. І цього разу Дрімця вийшла ніби на сцену, несучи всього один звичайний папірець стандартного розміру. «Ото й увесь звіт?»: подумки здивувався Андрійко.

Тим часом Дрімця вийшла майже на середину зали, щоб усім було добре її видно. Вона підняла аркуш, і він просто застиг у повітрі. Хоч Андрійко бачив і інші чудеса, проте не міг до них звикнути. Завжди такі «фокуси» його вражали. Що там казати про маму і Софію. Вони й не приховували свого здивування. Аж роти порозкривали.

Дрімця смикнула за один куточок аркуша — і він розтягнувся, збільшившись у кілька разів. Тепер було чітко видно якісь графіки, таблиці, формули, в яких розумілися лише Хранителі. Пан Сон пробігся очима по тих даних, і обличчя його трошки спохмурніло. Здавалося, що його зморшки стали помітнішими.

— Що ж, кошмарів щоразу більше. Вони стійкі і сильні. Іскри і далі зникають. Потрібно дізнатися, чому вони гаснуть і як ми можемо цьому заподіяти.

— Іскри не гаснуть. Їх крадуть, — сказав Андрійко спокійним голосом.

Ну ось. Нарешті настав той час, коли він може розповісти правду і поставити свої умови. Мандрівник так довго до цього йшов. Проте тепер йому чогось ставало страшно. А що, якщо у Хранителів нічого не вийде? Проте назад дороги не було. Хлопчик побачив, що на нього з подивом мовчки дивляться дорослі, і навіть не кліпають. Тоді він повторив.

— Іскри крадуть.

— Що?

— Хто? Яким чином?

— Як це взагалі можливо?

Зі всіх сторін хором лунали запитання.

— А що таке іскри? — Здивовано запитала Андрійкова мама, коли Хранителі стихли.

— Я знаю, хто це робить і для чого. Я розповім. Проте в мене є умова.

Голос Андрійка був твердим і сповненим такої впевненості, що Хранителям стало якось не по собі. Навіть пані Меліса зніяковіла: вона не знала, що її маленький добрий син може бути таким... холодним.

— Яка умова? — Злегенька нахилив голову Пан Сон та примружив очі.

Хранитель оцінював ситуацію, адже раніше ніхто не ставив йому жодних умов. Точніше, ніхто з людей не ставив умов…

Тепер всі очі в залі дивилися на Мандрівника. Навіть Зефірчик перестав рити Веснянчині клумби і втупився у хлопчика. Оце вже трохи напружувало. Зараз потрібно якось не облажатися. Так, важливо правильно сформулювати думку, сказати це впевненим голосом, не забути залишити важливе недоказаним, щоб мати козир у рукаві і нічого не переплутати.

— Іскри не гаснуть самі по собі. Їх крадуть. Проте вона робить це не тому, що їй подобається, а тому, що її змушують.

— Хто «вона» і хто її змушує? — Пан Сон так пильно дивився в очі, що здавалося випалить в них діри.

— Це моя подруга. Я познайомився з нею у світі сновидінь. Проте вона там не живе. Вона туди приходить так само, як і я.

— Цікаво, — десь ззаду бубнів Хропун. — Чого ж ми цього не бачимо? Від нас у світі снів нічого не сховається.

— Вона сховається від кого завгодно, — відповів хлопчик. — Вона невидима, як Пан Сон чи Пані Мані.

— Що?! — Сказало хором кілька голосів.

З їхнього тону Андрійко зрозумів: Хранителі не хочуть, щоб він дізнався, наскільки сильно вони здивовані.

— То як же ти вмовив її показатися тобі? — Обережно «промацував» територію Пан Сон.

— Ніяк. Я її бачу, коли хочу. Для мене вона… ну… ну… не невидима, — якось так вийшло у Мандрівника пояснити дорослим таку просту річ.

Кілька секунд Хранителі мовчали. В ту мить хлопчик усвідомив, що його інформація дійсно важлива.

— Продовжуй, — коротко мовив Пан Сон.

— Мою подругу звуть Ноктіс. Іскри вона збирає для свого господаря, Морока. А вони йому потрібні, щоб….

Тут Андрійко прикусив язика, бо то й був його козир. Раптом він забув весь свій план і разом випалив з благальним тоном.

— Пане Сон, благаю, врятуйте Ноктіс. Він знищить її, якщо дізнається що вона розповіла про іскри.

— Що морок робить з іскрами? — Обличчя Пана Сна було таким напруженим, що навіть ставало його трохи шкода.

— Він хоче пробитися в світ людей.

— А, — полегшено відповів Хранитель, — Для цього недостатньо іскри красти. Щит він не проб’є, навіть якщо забере дуже багато. І на ту затію підуть роки. А за той час ми вже щось придумаємо.

В залі почувся легкий шум. Хранителі зітхнули з полегшенням. Так, роботи буде багатенько, але ж то не критично. Пан Сон трішки піднявся зі стільця, бо думав, що розмову завершено.

— Він майструє темний каганець. І, гадаю, скоро у нього це вийде. — Андрійковий голос звучав дивно. Здавалося, що це сказав не він, а хтось інший.

Залу огорнула мертва тиша. До такого ніхто з Хранителів не був готовий. Пан Сон знав, що це теоретично можливо. Але щоб його рідний брат знов встромив йому ножа у спину, ще й так підло?

Хранитель важко опустився у свій стілець. Він нахилив голову донизу і потер скроні долонями. Ото задачка. Знову зійде коса на камінь, зіткнуться сили наймогутніших аор. Тільки цю битву Пан Сон програє. Це неминуче…

— Пане Сон, що це означає? — Не витримав Андрійко. — Хто такий Морок? Що таке темні каганці, і як вони можуть нам наробити біди?

— В кожному дитячому сні є велика сила — іскри. Це сильна енергія, яка захищає наш світ від Морока. Він не може пробитися зі світу сновидінь в наш. Якщо він створить темні каганці, то щит впаде. Морок, його кошмари, Висмоктувачі ніхто не зможе зупинити.

«Ого, він також знає про Висмоктувачів»: подумав Андрійко. Мандрівник вже знав, що іскри вкрай важливі. Не даремно ж він наражав себе на небезпеку, коли його відправляли знайти одну із них. Але, мабуть, Хранителі розповідають не все. Пан Сон ніби почув Андрійкові думки.

— Щоб зрозуміти, що на нас чекає, потрібно вам знати всю історію.

— Яку? — Тоненький голосок Софії здавався втілював всю нетерплячку, на яку здатна дитина.

— Ці події трапилися так давно… Часом мені здається, що вони були лише одним із тих снів, які дарую особливим дітям…

Андрійко, його мама та Софія сиділи за святковим столом, де все ще парував у чайничку теагарський напій. Хранителі вмостилися на своїх стільцях, які левітували у повітрі. Зефірчик і собі прийшов до гурту. Він вмостився біля Софіїних ніг, підставивши бочок, щоб дівчинка його гладила. Пан Сон пильно глянув на всю компанію. Що ж, геть секрети і недомовки. Пора всім знати правду, якою жахаючою вона не була б. І Хранитель почав свою оповідь.

Це було так давно, що й невідомо, як правильно виміряти час, відколи сталася ця подія. Є у світі місце, де народжуються аори. Та не всі, а найсильніші, наймогутніші. Люди сказали б, що це місце, де народжуються душі. Там з’явилися і ми. Я, мій брат Морок і сестра Нѐга.

Спочатку ми не знали, хто ми, що можемо, і для чого народилися. Ми бродили світами, пізнаючи себе і свої сили. А тоді потрапили на Землю і побачили людей. Людство було таким молодим та незахищеним. І ми взялися допомагати йому. Нарешті ми зрозуміли призначення своїх сил та місце, де їх можна застосувати.

Я, Сон, нагонив на людей марево, сонні чари. Люди стали переноситися зі свого світу в інший, де немає нічого неможливого. Кожен міг стати тим, ким хоче, робити те, чого бракує в звичному світі. Я став основою, де Морок та Нега могли творити справжні дива.

Моя сестра вносила радість у сни, безмежне щастя, ставала блаженством для людей. Морок же приносив страх, відкривав істинні жахіття, яких боїться кожен. Я стелився сірим маревом, Нега була сліпучим світлом, а Морок чорною ніччю.

— Морок ваш брат?! І ви самі дозволяли йому впускати кошмари в людські сни? — Андрійко аж підстрибнув на стільці.

«Та це ж нечувано! Кошмари в суміжному світі з мене ледве душу не витрясли, в вони з Мороком, виявляється, брати, ще й разом працювали».

— Якщо їсти одні солодощі, може й знудити, — посміхнувся Пан Сон.

Андрійко не зрозумів, до чого тут солодке, але побачив, як кутики Софіїного рота потягнулися вгору. Вона допетрала, про що йдеться. Тим часом Пан Сон продовжив.

Наскільки ми б не любили морозиво, шоколад, зефір — неможливо ними харчуватися постійно. Часом хочеться з’їсти перчинку і гірчинку. Так само робили й ми. Лише одна насолода, яку давала Нега, не могла вдовольнити людей. Як люди могли знати, що таке радість, якщо не пізнали смутку?

Морок приносив «перчинку» в їхні сни. Збурював розум, змушував стрепенутися, зібратися з силами, проявити себе. Проте його кошмари ніколи не виходили за межі дозволеного. Морок і Нега тримали баланс. А це, друзі мої, основа всього.

Хаос і порядок вкупі створюють баланс. Змушують нас рухатися у правильному, потрібному нам руслі…

А тоді сталося те, чого не уникнути, коли поряд аори з такою великою силою. Люди любили Негу. Були вдячні їй, шанували її.

— Морок приревнував, правда? Він теж захотів пошани? — Запитала Софія.

— Не пошани чи любові, — похилив голову Пан Сон. — Він хотів влади. Безмежної, беззаперечної влади. Та Нега не дозволяла братові перевищувати свої сили.

І тоді Морок та Нега зійшлися в бою. Він напав несподівано, підступно, вдарив у спину, коли вона того не чекала. Він вдарив тоді, коли сестра не мала допомоги. Погана рептилія, бився якраз в той час, коли мене не було поруч. І саме це дозволило йому перемогти.

Нега трималася до останнього. Проте її сили вичерпувалися. Перед тим, як чорні піщані хвилі Морока остаточно поглинули її, зібрала всю свою енергію та силу, і вибухнула мільярдами блискіток. Так з’явилися іскри.

Найбільші скарби, які є у дитячих снах, подарувала моя сестра. Її смерть не була марною. Вона дала дітям захист від темної сили нашого брата. Сам імпульс від вибуху викинув Морока із Землі. Він може входити у сни, але не у наш світ.

— Це неймовірна історія, — видихнула Софія, яка обожнювала всякі такі розповіді.

— І неймовірно сумна, — додала Андрійкова мама, — так шкода вашу сестру.

— Так, Нега була неймовірна, єдина на всі світи. Стільки часу минуло, а я все ще сумую за нею. А тепер її жертва виявиться марною. Якщо він змайструє темний каганець, то зможе пробитися в наші сни.

— Але як це працює? Що може статися? — Запитала Андрійкова мама.

— О, станеться страшне, — похнюпився Пан Сон. — Щоб зробити темний каганець, потрібно дуже багато енергії та практики. І в нього таки вдалося. А я, старий бовдур, подумав, що він усвідомив свою провину і прийняв покарання. А Морок весь цей час таївся і накопичував енергію. От куди він свої сили направив.

Пан Сон здавався дуже засмученим і стурбованим. Сталося те, що неможливо відкласти на потім чи почекати, коли саме минеться. Потрібно діяти. Але найважливіше, що слід придумати правильний план, бо у нього є лише один шанс подолати супротивника.

— Темний каганець діє як вірус. Коли в організм людини потрапляє чужорідне тіло, воно отруює його. Поступово здорові клітини заражаються від хворих, і страждають всі органи. Так само діє темний каганець. Він вражає одну іскру, і вже вона стає темною, а далі сама заражає інших. Стається ланцюгова реакція. Рано чи пізно всі іскри стемніють і розсипляться, мов пил. От тоді щит впаде, а морок зайде у світ людей, як гість у бенкетну залу.

На кілька секунд запанувала похмура гнітюча тиша. Трохи подумавши, Пан Сон продовжив.

— І придумав же, негідник. Сам красти іскри не став, підіслав помічницю. Як її звати? — Звернувся він до Андрійка.

— Ноктіс. Її звати Ноктіс.

— Розкажи про неї все, що знаєш, Пан Сон пильно подивився на Мандрівника.

Андрійко знав небагато. Бачилися всього кілька разів. Хоча він пам’ятав дівчинку чітко і виразно, немов вона щойно була тут і вийшла із зали. Хлопчик розказував, що пригадав. Як вони переходили в інші сни, як спостерігали за дітьми. От тільки він не сказав, що Ноктіс навчила його змінювати сюжети і створювати предмети.

Андрійкові ніби дзвеніли в голові слова Ноктіс про те, що Хранителі йому не все розказують. Може і йому не варто про все казати. Хлопчик пильно вдивлявся в обличчя Пана Сна, щоб побачити найменші зміни в його міміці чи погляді. Андрійко боявся бовкнути щось зайве. Він розказував про нову подругу так, щоб і вона сподобалась Хранителям. Щоб вони також захотіли її врятувати.

— Пане Сон, Ноктіс хороша, хоч і була створена для зла, як вона каже. Але саме вона мене врятувала перший раз, коли я за іскрою ходив.

— Як врятувала?

— Вона мені колодязь з водою зробила, щоб я сил набрався, і допомогла втекти з того страшного кошмару, коли руки з телевізора до моєї шиї тягнулися. Вона прямо про це не сказала, але ж я впізнав її голос, який звучав у мене в голові. Після того, що ви розповіли про свого брата, я ще більше хочу її забрати звідти.

— А хіба так можна? Вона ж не людина? Як вона буде між нами жити? — Запитала Софія.

— То й що, що не людина! — Випалив Андрійко. — Аори теж не зовсім люди, але ж живуть на Землі, і навіть від нас не відрізниш. Ну, всіх, крім Пана Роха. Він трохи…, — Андрійко запнувся, бо не хотів ображати нового друга, — ем.. вдягається незвично.

Всі засміялися. Нарешті напружена ситуація трохи розрядилася.

— Ну, Морок може й має таємний план, але ми теж не ликом шиті, — дзвінко сказала Дрімця.

Поки Пан Сон розказував історію свого життя, Хранителька принесла колбу з блакитною іскрою, яка все ще тріпотіла, немов щойно потрапила в Піймач Андрійка.

— В нас є блакитна іскра, створена зі свідомості двох людей в момент найвищого щастя, можна сказати людського блаженства. Поки ви подорожували, — Дрімця глянула на Пана Сна, — ми з колегами дослідили цю красуню. Блакитна іскра не згасне, навіть без захисного резервуару. А енергії вона має в мільйони разів більше, ніж звичайні іскри.

— Як це може бути для нас корисно? — Запитав Мандрівник.

— Здається, точніше ми майже впевнені, що блакитна іскра може знищити темний каганець, і не один.

— Але це ж неточно? — з сумнівом запитав Андрійко.

— Неточно, але мої розрахунки показують майже стовідсоткову ймовірність.

— Майже…, — задумливо промовив Пан Сон.

— Так, майже, адже ми не могли провести експерименту. Не було можливості її випробувати. Та й одна вона у нас. Іншу таку навряд чи зможемо отримати.

— Чому? — Запитала Софія.

— Бо ми не знаємо, в чиєму сні Андрійко її здобув, — Відповіла Дрімця.

Андрійко рефлекторно поглянув на Софію. «Цікаво, чи вона пам’ятає». Він пам’ятав її сон до найменших дрібниць, ніби це відбувалося щойно просто тут, у цій залі. Він пам’ятав її сукню, і пасма волосся, яке вибивалося з зачіски, і танець на колонах в океані. Пам’ятав, який спокій і щастя переповнював його в той момент. Проте, як і з Ноктіс, хлопчик чогось не сказав, що знає, де здобув блакитну іскру…

— Що ж, потрібно зібратися з думками, скласти план дій та зустрітися з моїм братом, — рішуче промовив Пан Сон і піднявся зі свого стільця.

— Ви спробуєте його перемогти? — І собі підвівся Андрійко.

— Перемогти? — Повторив Пан Сон. — Як на твою думку це має статися?

— Ну, не знаю, ви зійдетеся в бою і ну… поб’єте свого брата. Змусите пообіцяти, що він припинить красти іскри, і Ноктіс заберемо, то й не буде кому їх красти.

— Ох, мій юний друже, — Пан Сон якось так дивно посміхнувся, — Не все так просто в реальних світах, як в уяві. Я зустрінуся з братом, щоб поговорити. Щоб переконати його і надалі тримати баланс.

— Поговорити? Просто поговорити? Та чим же тут розмова допоможе? —

Андрійко закипав від люті. Він не думав, що Хранитель снів такий… ну, боягуз чи що. Морок приніс стільки зла, а він вірить в силу своїх переконань.

— Потрібно зберегти баланс. Баланс важливіше за все. Коли загинула Нега, баланс змістився. Сотні людських років тривав хаос, жахіття творилися поміж людей. Лише коли з’явилися іскри, знову настала рівновага між добром та злом.

— То іскри з’явилися не одразу? — заворожено запитала Софія.

— Ні, не одразу. Я не міг придумати, що мені робити і як допомогти людям. То були важкі часи для всіх.

— Але ви тоді були один, а зараз у вас є ми, Хранителі, — Пролунав мелодійний голос Пані Гулі.

— І ми, хоч ми не Хранителі, але допоможемо всім, чим зможемо, — сказав Андрійко.

— Так, ви більше не одинокі. Разом ми врятуємо цей світ. — Урочисто промовила Дрімця, і вже тихіше додала, — ну, я майже впевнена.

— Хіба ми в одну халепу потрапляли, — і собі додав Сновидюк.

— Коли треба діяти швидко, тоді придумуються найкращі плани, — підбадьорював Пана Сна Хропун.

— Що ж, дякую всім за ці слова, — сказав Пан Сон. — Я й досі забуваю, що вже працюю не сам. Кажуть мудрі люди, що найкращою вважається битва, яка не відбулася. Мені подобається ця мудрість. Що ж, спочатку будемо вести переговори, щоб зберегти баланс. А якщо Морок не погодиться…

— Що тоді? — Андрійко дивився широченними очима на Хранителя.

— Тоді будемо битися. І нехай мій брат начувається. Візьмемо все, що є в арсеналі, залучимо друзів-аор. Будемо боротися з хаосом, щоб зберегти баланс.

— А як же Ноктіс, — з сумом мовив хлопчик. Бо чогось в тій промові про його подругу не йшлося.

— І Ноктіс визволимо. Якщо вона сама того захоче, — Пан Сон виразно глянув на Андрійка.

Мабуть, Хранитель сумнівався, чи Ноктіс справді така, якою її описав Андрійко. Може вона шпигунка, чи подвійний агент. Та мандрівник не сумнівався на хвилину в чесності подруги.

«Тримайся, Ноктіс. Ще трошки. Ми придумаємо, як тебе витягнути з пастки». Андрійко вже передчував перемогу, хоч не знав, яку ціну йому доведеться за неї заплатити…