Той, що мандрує снами Світи навколо нас

Андрійко вмостився на задньому сидіння трамвая. Він обожнював трамваї. В його невеличкому містечку їздили тільки старі потріпані автобуси. До міста вони їхали електричкою, та це було якось буденно. А от трамваї викликали в нього дивний захват. Здавалося, що він вже переживав таку радість раніше. Проте не міг згадати, де саме.

Андрійко сів ближче до проходу, хоча він любив місця біля вікна. Та цього разу він віддав його мамі. Вона щось зосереджено клацала на телефоні. Мабуть, переписувалася з колегами. Хлопчик став вдивлятися в потилиці пасажирів, які сиділи попереду. Це була своєрідна гра: він любив придумувати історії про незнайомців.

Ось літній чоловік в сірому пальто і капелюсі. Трошки згорблений, ніби приховує щось. Чимось його постава нагадувала детектива. Чоловік обернувся, і на мить Андрійко помітив круглі окуляри в золотистій оправі. За ними ховався пильний погляд маленьких очей. «Точно детектив. Видивляється своїми очицями, принюхується носом, прислухається гострими вушками. Навіть обертається час від часу. А може, не детектив, а шпигун. Точно! Викапаний агент спецслужб!».

А он дівчина в червоній сукні, шкіряній короткій куртці, в руках велика папка. Дівчина нервово стукала ногою, обкусувала ніготь на одному пальці. Андрійко помітив на зап’ясті сліди від фарби. Мабуть, художниця. Везе свої роботи на суд визначному журі. Ось за великим дубовим столом сидить сивий огрядний дядько. Дивиться на роботи з-під закудлачених брів, похитує головою, плямкає губами, а потім підстрибує і починає танцювати дивний танок. Виявляється, він все життя чекав на такий талант. «Ех, от би пощастило тій дівчині, здається, вона дуже хвилюється»: думав Андрійко, поки його погляд не знайшов яскраво-руде волосся пасажирки, що сиділа по лівий бік кількома місцями попереду.

Хлопчик бачив тільки пишне волосся, що було вкладене в дивну стрижку. Пасажири заходили і виходили, переміщалися салоном, тому добре роздивитися жінку не вдавалося. Андрійкові вона здавалася на диво знайомою. Ось він розгледів сірий кардиган незвичної в’язки, ось черевик з довгим оранжевим носком.

«Довгий кардиган, руде волосся, смішне взуття… Та це ж Дрімця!!!» В голові стався справжній вибух від адреналіну, що вмить зашкалив, Андрійко аж підстрибнув. За секунду трамвай зупинився. Пасажири заметушилися. Хтось поспіхом виходив, бо проґавив зупинку за переглядом відео на телефоні, хтось намагався швидше зайти, аби зайняти зручне місце. Андрійко рвонувся з місця. Якщо Дрімця тут посеред білого дня, це точно щось означає.

Мама помітила, що її син побіг вперед. Вона й сама підвелася:

— Андрійку, ти куди! Це не наша зупинка!

— Я на секунду, — швидше пробурмотів, ніж відповів хлопчик.

Він опинився затиснутим між плечами та животами високих людей. На мить здалося, що зараз його винесуть з салону цією потужною хвилею. Проте хлопчику вдалося вивернутися, і він вже стояв збоку сидіння, де щойно була Хранителька. На місці уже нікого не було. Лише лежали окуляри з жовтими скельцями. Андрійко машинально схопив їх, поки хтось сюди не вмостився.

Він навіть не встиг розгледіти знахідку, як ззаду його рвонули за руку.

— Що ти чудиш? Це ж не наша зупинка! — сердилася мама.

— Вибач, — бурмотів хлопчик, — я мусив підійти.

— Як це мусив? — мамин погляд припер до підлоги.

— Мені здалося, що я бачив… ем… однокласника, — швидко зметикував хлопчик, хоча йому і не подобалося брехати.

— Все одно, хто б там не був, не варто від мене так йти. Ти ж міста не знаєш ще, — вже спокійніше відповідала мама.

Андрійко відчув легенький поштовх — трамвай рушав далі. Він поглянув у вікно. Воно було схожим на екран телевізора: там повільно пропливали обличчя людей, що стояли на зупинці.

Ось «детектив» і «художниця», огрядний дядько, студент з навушниками, а ось … Дрімця! Там стояла Дрімця!!! Вона виразно подивилася на Андрійка, а тоді підняла до обличчя такі ж жовті окуляри, які він знайшов на сидінні. Вона одягала їх повільно, ніби проводила інструктаж. Андрійко здогадався, що цим хотіла сказати Дрімця.

Вони знову вмостилися на сидіннях. Мама взялася до листування, а Андрійко нишком розглядав окуляри. На вигляд вони були як звичайний сонцезахисний аксесуар, проте хлопчик знав, що в Хранителів нічого не буває просто так. Тут точно є якась хитрість. В салоні хлопчику не хотілося приміряти знахідку, і він вирішив дочекатися, поки вони вийдуть на вулицю.

За дві зупинки трамвай зупинився. Вони з мамою вийшли з салону. Повітря на вулиці було прохолодним. Осінь все ще чарувала останніми барвами, проте уперто натякала, що зима близько. Небо було високим і чистим. Жодної хмаринки. Андрійко застебнув замок куртки під саме горло і сильніше напнув шапку. Вони пройшлися через невеликий сквер. Фонтани вже не працювали. На клумбах цвіли невеличкі айстри, на деревах з останніх сил трималися пожовклі листочки. Тут було спокійно і красиво. Ось ще кілька кроків, і відкрився вигляд на гігантську скляну споруду. Андрійко прочитав величезний напис червоними літерами: «Піраміда».

Це був сучасний офісний центр. Тут знімали приміщення десятки різноманітних компаній. Вважалося престижним мати офіс в центрі «Піраміда». Андрійкова мама також тут працювала. Проте вона трудилася не на якусь компанію, а була співробітницею самої «Піраміди». Організація мала декілька видів діяльності, як-от перевезення та торгівля, проте була в неї й інша, прихована від очей простих обивателів, сторона. «Піраміда» мала цілий дослідницький відділ, діяльність якого була строго засекречена. І саме в цьому відділі працювала Андрійкова мама…

— Зайдеш зі мною? Це ненадовго. — мама вже підходила до масивних східців.

Андрійкові кортіло подивитися на круті офіси, покататися ліфтом, повештатися пустими конференц-залами, проте він згадав про окуляри. Поки мами не буде, варто їх краще роздивитися.

— Ні, я на лавці посиджу.

— Не замерзнеш? Це вже не літо?

— Нєа, не переживай. Іди, — Андрійко видав свою наймилішу посмішку, від якої мама танула на очах.

Мама лише посміхнулася і побігла сходами догори. А хлопчик сів на лавочку в сквері, вийняв з кишені окуляри і заходився їх крутити в руках. Невідомо, що він хотів там побачити. За скельцями все було звичайним, тільки трішки жовтішого кольору. Так коли Андрійко приміряв окуляри, аж підстрибнув від несподіванки.

Весь простір перед його очима був пронизаний золотистими і срібними лініями, вони тремтіли, звивалися, трепетали, ніби були живими. Де-не-де проскакували тоненькі чорні ниточки. Вони відрізнялися від інших не лише за кольором. Ось одна була туга, мов струна, інша нагадувала пухнасту нитку. Вона з кожною миттю ставала все ширшою, світлішала, сіріла, а потім і зовсім розсипалася, мов дим.

Андрійко спробував торкнутися до одної золотої ниточки. Він відчув легеньке тремтіння на пальцях, ніби притулив їх до джмеля. Відчуття було дивним, як і все, що було хоч якось пов’язано з Хранителями снів. Андрійко відсмикнув руку, і лінії самі розійшлися. Хлопчикові здалося, що він керував цією реальністю, як у комп’ютерній грі. Він витягнув перед собою обидві руки і повільно розвів їх у сторони: нитки покірно посунули за цим жестом. Коли сплетіння золотисто-сріблястих ліній розійшлося, хлопчик помітив дивні речі. Наприклад, старий фонтанчик, який вже не працював, спокійно собі дзюркотів, правда, вода з нього лилася рожева, а над ним ширяли яскраво-блакитні пташки.

А ось зовсім поряд проїхав дивний тип на велосипеді. Одягнений він був у коричневе пальто, на якому росли … живі квіти! Незнайомець на мить підняв величезний капелюх з невеличким соняшником і кивнув Андрійкові. Хлопчик покрутився на місці, проте поряд себе не побачив жодної людини. Значить, дивак вітався саме з ним. За мить хлопчик зняв окуляри: навколо проходили поодинокі перехожі, кутаючись в шарфи від перших прохолодних днів. Жодних ниток, жодних велосипедистів.

Андрійко знову одягнув окуляри. Він пройшовся трохи вперед. За деревами виднілася якась будівля. Це був млин. Справжній стародавній вітровий млин! Як же він тут опинився між кафе і торговим центром?! Лопаті млина повільно крутилися, якимось дивом не зачіпаючи стіни сусідніх будинків. Хлопчик побачив, як зсередини виходять двоє людей: високий чоловік в зеленому пальті і жінка в тонесенькій повітряній сукні. Вони кивнули Андрійкові на знак привітання, кинули поперед себе невеличку пластинку, яка вмить розширилася у сидіння від двох стільців. Пара спокійно вмостилася на сидіння без ніжок, чоловік махнув рукою, і вони піднялися над будинками.

— Мати рідна! Сказитися можна, як же круто!!! — Андрійко і сам не очікував, що заверещить так голосно.

— Чувачидло! Тобі в дурку на прийом треба! — почув Андрійко голос біля себе.

— Ти що, зовсім психований? — голос звучав з іншого боку.

Андрійко покрутив головою, проте нікого там не побачив. Хлопчик зняв окуляри. Тепер він розумів, як виглядав зі сторони: він стояв на лавці і вигукував слова захоплення, дивлячись вивіску юридичної контори. Навколо лавки стояли підлітки, що витріщалися на хлопчика, як на божевільного.

— Малий, тобі що, пороблено? — сказав с притиском у голосі найбільший хлопець.

— Ти чого на лавку виліз, дурнику? — не відставав довготелесий хлопчисько з купою ластовиння.

Андрійко кліпав очима, проте не знав, що має відповісти. Слова застрягли в горлі, а пауза затягнулася настільки, що потрібно або казати щось дотепне, або замовкнути і шукати допомогу.

— Ще й німий! Де ж такі щиглики беруться!? — знов зареготав кремезний підліток, який, судячи з усього, був лідером групи.

— Прошу пана, думаю, вам потрібна допомога. — здавалося, м’який жіночий голос пролунав над самим вухом хлопчика, проте поряд нікого не було.

Андрійко знову напнув окуляри. Біля нього стояла височенна жінка з короткою стрижкою, яка своїм суворим виглядом нагадувала героїню з дитячої книжки Фрекен Бок. Вона витягла з кишені дивакуватого чи то пальта, чи то халата в квіточки жовтуватий пилок і дмухнула просто на хлопчаків. Вмить їхні обличчя стали розпливатися від усмішок, щоки порожевіли. За секунду вони вже й не помічали Андрійка, а побрели під веселі вибухи сміху в своїх справах. Хлопчик помітив, що декого з підлітків прямо крізь груди пронизували чорні ниточки, які вже почали розширюватися, ставали світлішими і зникали, мов пара в морозний день.

— Дякую, пані, — промовив хлопчик до своєї рятівниці.

— Не варто зловживати такими аксесуарами без звички. Ви, молодий чоловіче, надмірно привертаєте увагу. — відповіла приємним голосом доволі таки страшна тітка.

— А ви хто? — Андрійко на нове знайомство не сподівався, проте варто було спробувати розговорити цю пані.

— Шануйтеся, не виказуйте себе, — замість відповіді мовила «Фрекен Бок» і сіла на мотоцикл.

Він рвонув з фантастичною швидкістю, проте не видав жодного звука.

Андрійко стояв заворожений. Зрозуміло, що в світі сновидінь повно всяких див, але тут, прямісінько під носом? Виходить, Пан Сон і Хранителі не єдині люди з надзвичайними можливостями на Землі? Але хто всі інші такі, що тут роблять, добрі вони чи злі?

За цими роздумами хлопчик знову одягнув окуляри. Він підняв голову догори, і знову втратив дар мови. Над ним літали велетенські пташки, метелики, а головне, люди на різних пристосуваннях: на стільцях, на дивних платформах з вертикальною жердиною-тримачем. Андрійко видивлявся на ті чудеса і сам не помітив, як направив очі на офісний центр.

Тепер він відкрив навіть рота: над двадцятим поверхом скляного офісного центру височіла ціла будівля! Вона була чорного кольору, і ніби висічена з велетенської кам’яної брили. Посередині красувався напис. Андрійко прочитати його не зміг, бо він був написаний незрозумілими ієрогліфами. Та хлопчик бачив їх вже раніше в офісі Хранителів снів. Схожі знаки були на кубі, у якому він відправлявся у світ сновидінь.

Андрійко стояв, і не знав, що робити далі. А робити таки щось доведеться. Чекати маму? Але ж там офіс! Прямо там, на відстані витягнутої руки! Шкода, що Дрімця не підкаже у передавач, що робити далі.

Андрійко вважав себе слухняною дитиною, і за звичайних умов готовий був чекати на маму. Проте це незвичайні обставини. Хлопчик рвонув до входу. Чи то від різкого руху, чи від хвилювання перехоплювало подих, у вухах дзвеніло, а ноги здавалися причепленими до пружин. Напевно, доведеться на льоту щось придумувати, аби охоронці його пропустили. Проте охорони на вході не було. Хлопчик штовхнув величезні дерев’яні двері і опинився в просторому холі. Посередні стояв масивний напівкруглий стіл-стійка, проте за ним нікого не було — вихідний же!

«От і добре, ну прямо величезне везіння!»: думав Андрійко, піднімаючись сходами. Тепер він не мчав, а крався, як злодій. В цьому лабіринті коридорів важко було зорієнтуватися. «Точно заблукаю. Ну й нехай. Воно того варте!».

Андрійко сам собі не зізнавався, проте він змінився, відколи вперше побачив Пана Сна. Він став сміливішим, різкішим, відчайдушнішим. Мандрівник підійшов до ліфта. Вирішував, чи йти сходами, чи заходити в кабіну. «Якщо офіс знаходиться над Пірамідою, то все одно доведеться плентатися на найвищий поверх». От і вирішено. Хлопчик натиснув кнопку ліфта, двері прочинилися, і він шурнув всередину.

Так, для початку варто заїхати на найвищий поверх. Хлопчак натиснув кнопку тремтячими пальцями, і нервово почав гризти ніготь. Здавалося, що ліфт не їде, а повзе, як равлик. На щастя, ніхто до більше кабіну не зупиняв. Ось ліфт легенько підскочив, від чого внизу живота все стиснулося, двері прочинилися — а за ними розкинулися численні кабінети, відгороджені скляними перегородками. Таблички вказували на назви компаній, які тут орендували приміщення. Коридор петляв, заводячи гостей в офісні хащі.

«Як вийти ще вище? Може, треба якось дістатися горища?»: Андрійко неквапливо роззирався довкола. Він вже знав, що Хранителі мають купу примочок, новітнє обладнання, так що хто його знає, як вони тут дурять всіх навколо. Раптом почулися кроки. Тупотіли зовсім близько. Хлопчик пірнув у найближчий конференц-зал і сховався під круглим дубовим столом. Компанія зупинилася якраз навпроти. З-за дверей долинали голоси.

— Що ви можете сказити про цю особу? — голос чоловіка був владним і сильним. Таким говорять поганці в фільмах про супергероїв.

— Я не можу скласти своєї думки. Він… Він … ховається від мене, — жінка говорила спокійно і милозвучно.

Андрійка ніби пронизало струмом. Це ж була мама! Це його мама! Про яку татку особу вона мала скласти думку?

— Скільки часу вам знадобиться, щоб його просканувати? — здавалося, чоловік був готовий до такої відповіді.

— Кілька днів. Потрібно підібрати стратегію. Він сильний, зовсім не дозволяє зазирнути в свою свідомість. Але я точно знаю, що він не каже правди.

— Що ж, тривалий процес, — бурмотів, ніби думав вголос чолов’яга з лихим голосом. — Але справа того варта.

«Що? Куди зазирнути? Яка така справа?»: хлопчик затиснув рота долонею, щоб не пискнути мимоволі.

Виходить, його мама не та, ким здається. Оце так номер! Андрійко почав сердитися, проте за хвилину сам зрозумів, що й він не такий, яким здається. Сам живе подвійним життям: прикидається звичайним хлопчиком, а насправді бродить незвіданими світами. Він згадав, як бабуся завжди казала про те, що не потрібно робити поспішних висновків. Приймати рішення варто тоді, коли володієш всією інформацією. А інформації він не мав. Лиш пару фраз почув мимохіть.

«Справедливо, у кожного з нас свої секрети. Може хоч в тата їх немає». Кроки віддалялися в бік, з якого прийшов хлопчик. Значить, йдуть до ліфта. Отже, мама скоро звільниться. Андрійко роззирнувся, щоб переконатися, що нікого поруч немає, і пішов вздовж коридору. Він вперся в зачинені двері. Хлопчик легенько штовхнув їх і побачив невеликий хол, кілька дверей з кодовими замками і охоронців. Так, сюди не прослизнеш. Тихесенько потупцяв назад і спробував дістатися до ліфта.

Дяка всім святим, ліфт одразу відчинився, і хлопчик натиснув на перший поверх. Поки їхав, придумував, що буде казати на випадок, якщо його тут зустрінуть. Проте знову вдалося вибратися в хол непоміченим. Тільки від добіг до великого столу, з іншого боку вийшла мама.

— Щось трапилося? — запитала стурбовано.

— Ні, нудно стало, — вдавано спокійно відповідав хлопчик.

— Я завершила справи. Йдемо гуляти?

— Йдемо.

Вони покинули «Піраміду». Мандрівник озирнувся. Хоч він не був в окулярах, проте все ще бачив над центром Секретний офіс. Він вже не міг стерти з пам’яті зображення, побачене зовсім недавно.

Ще кілька хвилин вони брели, кожен занурений у свої думки. Обоє думали про важливе, і поділитися хвилюванням ні з ким не могли. Андрійко звик до чудасій в своєму житті. Треба заспокоїтися і подумати. Минуло кілька хвилин, з-за рогу запахнуло свіжою випічкою. От що піднімає настрій, так це булочки, особливо з корицею. Булки й справді були магічними, бо Андрійко з мамою одразу повеселішали, ніби й забули про те, що їх підгризало зсередини. Вони здійснили задумане: бродили містом, заглянули на виставку картин, послухали вуличних музикантів, сходили на піцу.

Осінній день має заячий скік. Так казала Андрійкова бабуся. Коли йому було років зо п’ять, все допитувався, як день може стрибати, як заєць. А тепер, здається, зрозумів. От щойно світило сонце, як за кілька хвилин почало сутеніти. Нарешті вони дісталися додому. Мама таки пошкодувала тата і пішла готувати вечерю (напівфабрикатів і на роботі поїсть). А хлопчик мав час на роздуми. Міркував, що потрібно запитати в Ноктіс. Небалакуча вона зовсім, ніби не дитина. Доведеться хитрувати, щоб дізнатися хоч щось.

Андрійко змив денну втому під теплим душем, вдягнув нову піжаму з крокодилами, і почав моститися у ліжко.

— Так рано лягаєш? Завтра ж неділя, — зазирнула в кімнату мама.

— Втомився трохи, — Андрійко вкутувався ковдрою.

— Мій цікавий особливий хлопчик. Інших дітей не заженеш до ліжка, а ти такий свідомий, — мама посміхалася. Здавалось, прогулянка трохи її звеселила.

— Не дуже свідомий. Скоро контрольна з математики, а я, ну як би це правильніше сказати…ем…невпевнений в своїх силах. Ще й пробайдикував цілий день.

— Може тато з тобою позаймається, — мама присіла на ліжко.

— Завтра у нього єдиний вихідний, нехай відпочине. Софія обіцяла допомогти.

— Вона хороша, — при згадці про Софію мама посміхнулася, — дуже хороша. Сильна і слабка одночасно. Таких людей не зламати, а от розбити можна.

— Звідки ти знаєш?

— Бачу, — з сумом посміхнулася мама.

Двері рипнули. Нарешті тато вдома. Мама поправила ковдру, поцілувала Андрійка перед сном. Він не знав, доки мами цілують своїх дітей перед сном, як маленьких. Але нехай цей ритуал продовжується якнайдовше. Хлопчик згадував сьогоднішній день. І дивних людей, і птахів, і страшну тітку Фрекен Бок, і Секретний офіс над «Пірамідою». «От би зрозуміти, як туди потрапити»: це було останнє, про що Андрійко подумав перш, ніж поринути в інший світ.