Відьма і князь

***

Подзвін і брязкіт. Залізні лещата,

ржавий ланцюг на стіні.

Кров на підлозі, на лицях, на шатах…

Cталь червоніє в вогні.

— Ну ж бо, зізнайся, ти, бісова потороч, —

князь озвіріло ревів,

— нащо хвороби каліцтва і пошесті

ти принесла у наш дім?

— Сина мого поховали ми вдосвіта —

хтось підітнув стремена.

Дочка моя, не чекатиме посагу —

трунок у чаші вина.

— Вбий її, вбий, — шепотіла княгиня.

Очі холодні й сухі,

кіптява білу вуаль почорнила,

помах нервовий руки.

В світлі червоного полум’я зблиснуло

сріблене лезо меча.

Кисті збіліли, кайданками стиснуті,

вогник надії зачах.

— Чорта прислужнице, віснице єресі!

Вже зачекалася сталь! —

князь закричав. — Ну ж бо, відьмо, сповідайся

— твій день розплати настав!

— В храмі з тобою були ми обвінчані, —

голос з вуст бранки луна.

— Богом клянуся, мій княже, не відьма я.

Відьма, мій княже, вона!

Помах меча — ледь помітний, поривчастий —

нитку життя перетнув.

Враз засміялась княгиня пронизливо,

князь мов збудився зі сну.

— Що ж ти, мій княже, забув, як удосвіта

ремені різав тугі?

Як отруїв, ти, вино в кубку поспіхом,

дочці своїй дорогій?

— Княже, забув же, що власну княгиню ти

сам прикував до стіни?

Що катував її поки не згинула,

коси палив у вогні?

— Чи вже забув, як мене, чортом свячену,

ти цілував уночі?

Доторк шовковий і шепіт гарячий,

стогін зліта в височінь…

— Плач же, мій княже, стенай же у відчаї —

ти ж бо родину прирік.

Бійся, мій княже, о бійся, бо відьма я!

І ти мій, княже, навік!