Сибірський блюз

Олекса і сам не до кінця розумів, чому він не сказав Ленорі правди. Здавалось би, що може бути більш безглуздим ніж брехати секс-роботу? Можливо, він просто вже звик брехати всім.

Зрештою, наявність Ленори не так і багато змінила у їх звичній рутині. Все було так само нудно і повторювано. Безпросвітна корпоративна туга посеред несходимих просторів Сибіру.

Він прокидався так само на світанку, так само заварював собі міцний китайський чай і виходив на майданчик. Серпанок внизу клубочився та гадючився. З далекої гори доносилося калатання бубна Старої Кермен.

Ленора завжди чекала його там. Олекса виділив їй окрему кімнатку на Комарику, наполіг, що йому некомфортно засинати, коли в кімнаті хтось інший є (чиста правда, в той перший вечір він просто був надто п’яний). Але Ленора там тільки підзаряжала батареї, а в інший час віддавала перевагу оглядовому майданчику. Навіть вночі, тим паче що тіло її не було здатне відчувати холод чи приваблювати комарів. Виглядала сюрреалістично у своїй фетишистській вікторіанській сукні посеред іржавого залізяччя та старих супутникових антен, що ними Комарик “обростав” як старий пень грибами.

Підходила, сідала на бильце, як пташка на жердочку, дивилась вниз.

— Такий сумний, самотній пейзаж, — говорила ніби до невидимої камери. Потім поверталась до Олекси і шепотіла підкреслено благально:

— Скажи мені, що я красива, будь ласка. Мені потрібно хоча б це.

Він вглядався у її досконале обличчя, її яскраві риси такі, ніби вона була нафарбована завжди (насправді, її просто такою спроєктували). Білосніжна шкіра без жодної пори.

— Ти дуже красива. Неймовірна. — казав абсолютно щиро.

— І ти все ще не хочеш притиснути мене до цієї металевої хріновини, підняти цю спідницю і брутально мене виграти?

— Вибач, не сьогодні.

Потім вони про щось говорили. Зазвичай, про літературу.

Відтоді, як література остаточно померла, про неї стало напрочуд зручно та цікаво говорити. Ніхто вже не писав нових творів самостійно, оскільки нейронки досконало опанували мистецтво мешапів та рімейків. Тепер кожен міг за кілька хвилин отримати будь-який текст, який тільки міг собі уявити. “Кайдашева сім’я” переписана Маркесом і перенесена на Марс? Будь ласка! Збірка філософських діалогів між Оксаною Забужко, Емілі Дікінсон та Гіпатією Олександрійською? Легко! Прямий репортаж з будь-якої точки планети так ніби з-під пера Томаса Гарді? Просто включіть камеру і готово! Ваша власна біографія переписана у вигляді вікторіанського готичного роману чи твердої сай-фай космоопери? Елементарно! Отримати досконалий текст будь-якої складності, тематики та стилю стало можливо буквально в один клік.

Тому ніхто нових книжок не писав. Зате літературознавство, отримавши нарешті у своє розпорядження назавжди зафіксований корпус текстів, перетворилось майже на точну науку, невичерпну головоломку, N-вимірну шахівницю канонів де можна було проілюструвати сміливу тезу, змусивши точну лінгвістичну модель одного з давно померлих геніїв написати чергове творіння на задану тему. Потім спробувати як новонароджений “шедевр” виглядає, якщо його пропустити через десяток стилістичних фільтрів, дещо підкрутити характери персонажів. Словом, зробити з умовним оповіданням все те, що можна було зробити з фотографією за допомогою фотошопа років двадцять тому. Звісно, у Олекси не було доступу до сучасних датацентрів (якби були, можна було б генерувати одразу серіальні екранізації), але для суто текстових розваг вистачало навіть ядра Комарика чи вбудованого процесора Ленори.

Ленорі, здавалось, подобалось бавитись подібним. Втім, Олекса підозрював, що їй би сподобалось що завгодно, запропоноване ним, і це частково псувало задоволення. Бувало навіть весело.

Ближче до полудня просинались Ромко з Анкою. Видавалось, що саме Ромко найбільше з них всіх радів присутності Ленори. Ніби він раніше відчував необхідність бути винуватим за наявність стосунків, необхідність ховатись. А тепер видихнув вільно, задоволено поглядав, як Ленора “танцює навшпиньки” навколо Олекси, так ніби це давало йому дозвіл бути щасливішим самому.

Олекса то все звісно бачив і почасти тому на ті “ритуальні танці” погоджувався. Хоча на розпитування товариша з розряду “ну як воно” (коли вони вдвох всупереч всім правилам і статутам іноді вирушали полювати на птицю) він переважно відмовчувався.

Коли починало сутеніти, вони накривали на майданчику широкий стіл, Ленора кожен раз бралась його сервирувати, створюючи з підручних матеріалів подобу вікторіанського чайного ритуалу. Виглядало ще більш сюрреалістично ніж її корсетна сукня. Сідали вчотирьох і пили чай. Анка, яка вже і забула повертатись до себе на хутір, здається по своєму захопилась Ленорою. Їй подобалось кожного вечора спрямовувати розмову так, щоб лялька починала розповідати про її “палкі почуття” до Олекси, а оскільки на цю тему та могла говорити довго, докладно і з безліччю чуттєвих (а подекуди відверто еротичних) подробиць, то їх “божевільні чаювання” перетворювались для Ромка на комедію, а для Олекси на знущання. Сама Анка слухала ці монологи з задоволеним та мрійливим лицем. Олекса іноді підозрював, вона тільки прикидається, що це має ціллю його побісити. Що насправді їй просто подобається слухати настільки відверті маніфестації почуттів, які вона хотіла б чути на свою адресу. Що вона, Анка в якомусь сенсі закохана в Ленору. В такі моменти Олекса уявляв, як виглядають вони згори з ракурсу дрона. Білий чотирикутник стола, на кожній стороні хтось сидить. Довбаний чотирикутник прихованої невзаємної та нещасної любові.

Одного вечора, коли Ленора на пів години зникла в майстерні на нижньому ярусі, (намагалась виробити з уламків мідяного дроту вишукані чайні ложечки) Олекса не витримав і розповів всім, що він нагуглив про цю останню модель секс-лялок “Apsara.inc”

— Розумієте, — сказав він, — вона така реалістична, бо вони запхали під капот психопрофіль реальної людини.

— Це як? — здивувався Ромко, — типу довго стежили, як хтось чатився, і згодували то нейронці.

— Не зовсім. Я так розумію, не обійшлось без сканування мозку.

— Але ж це… ох, срань господня. — Ромко зрозумів.

— Ага, те сканування, яке незворотно руйнує мозок в процесі. Тому не так і багато було бажаючих таким чином завантажитись в мережу. А потім прилетіло по Тайваню, і привіт — у людства більше немає відповідних чіпів, щоб таке робити. Технологію досі не відновили. Ну, цю частину ти і сам знаєш.

— Тобто у неї в середині є якась реальна справжня жінка? — в голосі Анки бриніло щире обурення, — яку вони просто змусили бути такою… ну, такою як вона є, ви розумієте.

— Щось типу того, — сказав Олекса, — може, справжня особистість і не збереглась, так якісь функціональні огризки, на які поверх накатили порнографічних інструкцій. Ну і звісно відключена пам’ять. Я намагався розпитати — вона не пам’ятає ніц.

— Тобто, вони брали випадкових дівчат, випалювали їм мозок через сканування, а потім змушували бути… цим? — Анка не могла, здається, повірити в таку ницість.

— Корпорації робили речі і значно гірше, повір. Але навряд це були саме випадкові дівчати. Наскільки я зміг накопати, зазвичай так оцифровували людей з певним унікальним талантом. Інженерів, кодерів, рідше митців. Хто б не був у нашої лялечки схований в середні чорної скриньки, ця людина мала певний талант. Не ризикну сформулювати який саме.

— Якби ми могли її якось перепрограмувати, позбавити цієї штучної одержимості, це так збіса протиприродно, — Анка глянула на Олексу з неочікуваною злістю, — хоча тобі, здається, і так норм.

В цей момент вони почули кроки на сходах. Ленора поверталась з ложечками.

Після того Анка більше не робила шоу з “закоханих монологів” Ленори, і під час чаювань повернулись до розповідання різних байок, переважно про дитинство, іноді про минулі “проекти видобутку”. Ніколи про війну.

Коли теми для розмов вичерпувались, чоловіки приносили планшети і починали обов’язкову щоденну перевірку готовності дронів.

Олекса бурчав звісно, що практичного сенсу робити це щоденно немає, але це було зрештою весело.

Спершу вони переводили на ручний режим “Сапсанів” і робили повний скан повітряного простору. Спостерігали, як тягнеться від якоїсь з сусідніх нафтових веж вервечка вантажних аеростатів. Маякували колегам, що все в нормі, та отримували від них підтвердження того ж. Іноді обговорювали новини через імпровізовану радіомережу, утворену “пташками”.

Потім підіймали в повітря “бойові зграї”, та починалась розвага. Утримувати в повітрі десяток різнокаліберних дронів при тому скеровуючи кожен з них рівно в ту точку простору, де це було потрібно, це надскладна задача, навіть якщо делегувати частину функцій керування ШІ. Олекса і Ромко робили це “вручну”, напряму корегучи через імпланти рух кожної машини, і динамічно реагували на перешкоди типу верхівок кедрів. Чи дронів побратима.

Вони вмикали додаткові ліхтарики, чи закріпляли на корпусі саморобні петарди, щоб додати видовищності. Тоді влаштовували справжній повітряний балет. Олекса був впевнений, що всі сусідські хутори також дивляться на шоу. В цьому почасти був сенс. Він думав, що після такої очевидної демонстрації військової сили, ніхто з місцевих не наважиться на агресію щодо Комарика та його екіпажа.

Як невдовзі виявилось, він помилявся.