Сибірський блюз

Олекса спробував пригадати, чи був у його тридцяти п’яти річному вже житті день народження більш паскудний ніж цей. Вирішив, що майже і не було.

Таким він його і запам’ятав, чотирнадцяте вересня дві тисячі сорок другого — трохи гірше ніж в десять, коли на дитячий день народження не прийшов жоден однокласник, трохи краще ніж у двадцять чотири, коли з двісті сьомою аеромобільною штурмував довбаний Псков.

Зранку нічого не передвіщало біди. Олекса, що мав ранкову вахту, як завжди прокинувся на світанку, вбрався у теплу зимову форму, заварив міцного чорного чаю і вийшов на верхній оглядовий майданчик. Під підошвами утеплених берців звично гуділо тіло велетенського залізного звіра — автономної самохідної бурової вежі, яку вони з Ромком називали просто “Комариком”. Комарик (а з ним і Олекса, і Ромко, як штатні охоронці) вже не перший рік блукав безкраїми просторами без визначеної юрисдикції, що їх знало колись людство під ім’ям Сибіру. Блукав у пошуках нафти та інших корисних копалин, а хлопці гарантували, щоб залишки місцевих, що провадили тут якусь свою, не до кінця досліджену життєдіяльність після падіння імперії, Комарику не заважали. Іноді здавалось, що штучний розум вежі чудово впорався б і самостійно.

Олекса оперся о парапет, підкурив свою єдину за день ритуальну ранкову цигарку і подумав, що було б просто чудово, якби про його день народження Ромко просто забув. Внизу колихалось зелене море дерев, майже монотонне, лиш подекуди можна було побачити дим від людського поселення та ще гірську гряду на обрії.

Ближче до обіду стало зрозуміло, що Ромко не забув і що на вечір він готує святкування. Побратим, загадково посміхаючись, заблокував Олексі доступ до їдальні та до кухні, звідки доносились тільки запахи солодкаві та печені, брязкіт столового приладдя та булькотіння в пляшках з фірмовими настоянками Ромка.

Планувалися навіть гості. Найперше, звісно Анка, худорлява та похмура дівуля, завжди у VR-окулярах на пів лиця, що і так вже на правах Ромкової коханки майже оселилась на Комарику.

Анка навіть відносно пристойно вивчила українську і принагідно розповідала про то, що її предки всі були як один засланими в ці місця українськими козаками та всякими іншими повстанцями. Олекса їй не вірив ні в гріш, але заради товариша згоджувався терпіти Анчину присутність. Того дня вона з’явилась раненько, притягла з собою великий поліетиленовий мішок чогось шурхотливого і блискітливого, вочевидь щоб їдальню “прикрасити”.

Також Ромко запросив на “вечірку” Стару Кермен, місцеву шаманку, та Палича, старого інженера-московита. Ці двоє були для місцевої строкатої людності чимось на кшталт лідерів думок громади, та до того ж кожен на свій манір втілював зв’язок з залишками Великого Цивілізованого Світу. Стара Кермен мала у себе на “священній” горі поруч закопченими дерев’яними ідолами старенький старлінк і підтримувала регулярні контакти з такими ж активістами Відродження Зеленої Гайї по всьому світу. Палич теж примудрився зібрати на руїнах метеостанції якесь обладнання для супутникового зв’язку і регулярно отримував “сигнали з космосу”, вірогідно від одного з тих оглашенних ШІ, які досі вели своє загадкове існування на навколоземних орбітах.

Якби Олексу спитали, він не міг би сказати, хто з двох більш божевільний. Принаймні ані Бугая, ані Червоних Дияволят ніхто не запросив, і це вже було непогано.

Отже, всі зібрались о п’ятій вечора у їдальні, Олексу урочисто попросили сісти на місце голови столу. Враховуючи, що вся кімната і так була чотири на три метри, виглядало це дещо кумедно, як і розвішані по стелі лискучі пластикові гірлянди з ліхтариками. Стіл був щедро уставлений мисками з наїдками та пляшками з фірмовими настоянками Ромка. Знайшлося місце і для великого бісквітно-кремового торта, дещо архаїчного і вочевидь дорогого. Але найбільше Олексу лякала велика, задрапірована шматком рожевої церати коробка в людський зріст, яку Ромко притулив до протилежного краю столу. Це, вочевидь, мав бути Подарунок. І Олекса дупля зеленого не відбивав, що в тій коробці може бути. Це його лякало.

Але Олекса звісно спробував натягнути на обличчя достатньо ввічливу посмішку і прийняти привітання, як воно і годиться ювіляру. Ромко перевірив, чи у всіх налито, піднявся і з властивою йому лаконічністю проголосив:

— Лексе, друже! Ти ж знаєш, що ти найкращий, і що я тебе люблю, як нікого! — він однією рукою обійняв Олексу за плечі (у того в очах раптом щось ніби защипало), а другою підняв чарку з “лимонівкою”. — За тебе! Будьмо!

Інші також потягнули чарки, щоб цокнутись з іменинником, потім хильнули кожен свої п’ятдесят і взялись закусювати. Олекса відчував, як міцний алкоголь розтікається його нутрощами, приємно зігріваючи. Він дістав з трилітрового слоїка маринований огірок та закусив. Подумав, що може все буде не так і погано.

А потім Ромко з Анкою змовницьки перезирнулись, і дівчина одним різким рухом зірвала з коробки рожеву церату. І ось саме в цей момент день народження офіційно перетворився на один з найгірших в житті Олекси.

Спершу він подумав, що це якийсь химерний жарт, і Анка просто умовила якусь зі своїх подружок добряче нафарбуватись, одягнути старовинну мереживну сукню з корсетом та залізти у велику картонну коробку. А потім він побачив фірмовий логотип ”Apsara.inc” та назву моделі і зрозумів все.

Це була секс-лялька. Найдорожча, люксова, з лімітованої серії, що була запущена у виробництво ще до Великої Кризи. Олекса навіть не намагався уявити, де Ромко зміг такий раритет відкопати і скільки за нього відвалив грошви.

Це робило всю ситуацію ЩЕ більш жахливо ніяковою.

Олекса відчував, що всі дивляться на нього, і спробував вичавити з себе якісь слова вдячності. Вочевидь, вийшло непереконливо. Непереконливо настільки, що у Анки вистачило тактовності стерти з обличчя радісну усмішку. Тільки Палич продовжував посміхатись, вивчаючи поглядом бюст ляльки. Стара Кермен дивилась на все з абсолютною незворушністю.

— Ти останнім часом трохи був смурний, — Ромко уважно дивився на товариша, і попри жартівливий тон в очах його була щира турбота, — я подумав, може це тебе зможе трохи потішити. Як ти гадаєш? Про ці штуки таке розповідають…

Олекса знав, що розповідали про “ці штуки”. Автономне джерело живлення, просунутий ШІ на базі вбудованого процесора, самовідновлювана синтетична “шкіра”. Ці ляльки були однією з вершин технологічного прогресу попередньої епохи, штучним виробом для олігархів минулого. У світі після Великої Війни вже не залишилось нікого, хто міг би і хотів виробляти чи замовляти подібне.

— Сподіваюсь, — він примусив себе пожартувати, — а якщо ні, то у нас хоча б з’явиться хтось, хто дійсно полюбляє мити посуд.

І потягнувся налити всім ще по чарці. Застілля увійшло у звичний ритм.

Кілька годин потому Олекса сидів на ліжку у себе в кімнаті. Був п’яний і розумів, що п’яний. Так трохи легше, хоч завтра зранку і прийде сувора розплата. Розглядав ляльку, яку дістав з коробки і поставив біля столу з ноутом, обперши о стіну. Коробка виявилась завеликою, і він залишив її на верхньому майданчику.

В руках Олекса крутив буклет з інструкціями та мінімалістичний дистанційний пульт, який містив всього лише одну кнопку. Інструкція наполегливо рекомендувала “забезпечити зоровий контакт з цільовим суб’єктом для імпринтингу одразу після активації”. Він перечитував цю фразу вже втретє, намагаючись до кінця осягнути всі приховані в ній сенси.

Лялька була ідеальною. Порцелянова біла шкіра, яка була на дотик м’якою, теплою та пружною, форми, округлі та жіночні, хоч і не гіпертрофовані, густе чорне волосся, що кучерями розсипалось по плечах, рожеві пухкі губи, які виглядали злегка вологими, досконалої форми брови, довгі тремтливі вії. Олексі стало цікаво, якого кольору її очі, але наразі повіки були зімкнуті.

Задзеленькав телефон.

Олекса автоматично прийняв відеовиклик та подивився в екран.

З екрана на нього дивилась червонощока та пухкенька пика Джорджа, нафтового магната з Вільного Техасу, який був фактичним власником Комарика, а для Олекси та Ромка босом. Втім, по нинішнім часам міжконтинентальні дзвінки були розкішшю навіть для таких як він, тож Джордж з’являвся не часто і не дуже надовго.

— Привйєт, друже Лексе! — заволав Джордж так, що Олекса мимоволі відсунув телефон трохи від себе, — Хеппі бьорздей! З днєм народзенйа! — потім Джордж здався і перейшов на звичну англійську. А невдовзі перейшов і на більш діловий тон розмови.

— Лексе, — сказав він, — наші джерела кажуть, що у вас там з’явились якісь небезпечні сектанти. Це правда?

— Сектанти? — з погляду Олекси таких поблизу дійсно не бракувало, — я думав це не є проблемою, Джордже. Хай вірять у що завгодно, поки вони не заважають нам шукати нафту, чи не так?

— Саме так, друже Лексе, ти розумієш бізнес! Ти дійсно розумієш бізнес! На наступний контракт я домовлюсь, щоб тебе відправили охороняти наші об’єкти в тропіках. Там значно тепліше і дуже багато гарячих дівок. О, ти просто не уявляєш собі, що там за дівки! Вони самі стрибають на тебе і присмоктуються до прутня, це частина їхнього культурного спадку, хе-хе. Просто довбаний рай на землі. Звісно, якщо триматись подалі від модифікованих комарів… — Джордж посерйознішав, — а все ж поки ти в Сиберії, приглядайся уважніше до всяких, — він прочитав по складах, — тен-грі-ан-цев, за ними може стояти щось з орбіти.

— Нам все одно залишилось на цій свердловині пару місяців ефективного видобутку, потім доведеться підіймати вежу і йти шукати нову. Якось протримаємось.

— От і добре. В іншому все нормально?

— Комарик трохи цейво… капризує Каже, що йому потрібна широкосмугова сесія зв’язку на кілька діб з Пангеєю, тим суперкрутим екологічним ШІ, мовляв, щоб розрахувати як бурити безпечніше для довкілля.

— То все дурниці, нема йому про що говорити з цими довбаними хіпі. Бізнес є бізнес. Здається, ти це чудово розумієш, друже Лексе.

Потім Джордж припинив виклик. Олекса з полегшенням дозволив сп’янінню повернутись, розімкнув пальці і відпустив телефон. Той зі стукотом впав на підлогу.

Лялька все ще була ідеальна. Досконале втілення еротичних марень будь-якого гетеросексуального чоловіка.

— Ромко, довбень ти, — пробурмотів Олекса до самого себе, — навіщо ти оце все затіяв?

“Він щиро намагався проявити турботу, — відповів якийсь голос в голові Олекси, підозріло схожий на совість, — можливо, якби ти сказав йому, він придумав би більш адекватний спосіб.”

— Що я мав йому сказати? — шепіт.

“Ти міг йому все сказати, — голос був на диво тверезий, спокійний і зважений, чимось схожий на голос офіцера-психолога з двісті сьомої аеромобільної, — міг сказати йому, що ти стовідсотковий гей, і що ти в нього давно закоханий”.

— Та пішов би ти… — Олекса струснув головою, намагаючись відігнати дурні голоси. Намацав під рукою пульт дистанційного керування з єдиною кнопкою. Натиснув її.