Кузьма

Запоріжжя 2095 року.

Дніпро світиться неоновими відблисками реклами, дрони розносять шаурму, а кожен другий мешканець міста-держави має кіберпротези. Корпорація “ТехноГоп" контролює все: транспорт, рекламу, магазини, медицину, навіть ліхтарі у дворах.

Знайомтесь — Кузьма, живий кіберкіт. Він належить до виведеної модної породи Неон із вбудованим процесором, антеною (у хвості) та опцією автоматичного очищення лап від бруду. Ще вчора він належав багатому управлінцю з "ТехноГопу”, але сьогодні алгоритм сімейного бюджету вирішив, що показники муркотіння зменшились, а це понизило спокійну атмосферу приміщення. А корм для кота потребує надто багато ZP-коінів. Власник подивившись на звіт, не довго думаючи, відніс Кузьму до утилізаційного центру для біо-кіберагентів. Кузьма мав бути вимкнений і розібраний на запчастини та біорозкладений.

Утилізаційний центр виглядав, як стерильний білий ангар, де роботизовані маніпулятори розбирали старі дрони, роботи-пилотяги і домашніх кібервихованців. Табличка на вході чесно попереджала:

“ТехноГоп Утил” – нове життя для вашого мотлоху!”

Кузьма не вважав себе мотлохом. Він був дуже свіженьким (всього декілька людських років). Саме час жити та насолоджуватись життям, а тут бац і на переробку. Але він був не з тих, хто просто так здається. І коли його засунули в сканер для списання чіпа, він зробив єдине, що вмів краще за все – вкусив інженера за руку.

— Ай! Та що за… — відтяг поранену руку працівник, а Кузьма відразу вистрибнув зі сканера, пробігся по клавіатурі (змінивши всі паролі в системі) і шмигнув у вентиляцію.

Тривога в ангарі завила, червоні лампи засвітилися, а з кутів висунулися робомисливці — вертикальні магніти з роботизованими ручками на коліщатах, які спеціалізувалися на вилові втікачів.

Кузьма мчав крізь вузькі металеві коридори, маневруючи між вентиляційними шахтами. Його кіберхвіст ловив сигнали, а вуса розганяли його по всій території, так що для радарів ловців він став невидимим, але не для звичайних камер.

Раптом попереду з’явилася механічна лапа-маніпулятор, що намагалася схопити його. Добре, що його тіло тільки на половину з заліза, тож коли магніт почав притягувати Кузьму, то він зробив неможливе — відштовхнувся від магніту своїми живими лапами, зробив сальто і приземлився просто на голову роботу.

Клац! Зубами він перегриз дріт камери спостереження, і система цього робота коротнула. Робот закляк. Кузьма озирнувся і побачив, що основний вихід заблоковано кількома такими роботами. Тож він повернувся до вентиляційної шахти та продовжив вихід на волю.

Кузьма зміг втекти через шахту кондиціонера й опинився з зовні утилізаційного центру. Нарешті — ВОЛЯ! Очі блищали від щастя. Він виборов собі життя!

Щастя померкло від голодного звукового сигналу шлунка, який повідомляв, що час підкріпитися. Був би він звичайним кіберкотом, то йому вистачало підзарядки. Але він був живим кіберкотом, і все що роблять живі істоти, йому теж було потрібно робити: їсти, спати, срати (тобто справити нужду). Так, вільність має свою ціну — для початку йому потрібно добути собі їжу. Кузьма потрусив в вуличне життя Запоріжжя.

День видався голодним. Жебракувати біля людей? Спробував! Без шансів! Більшість людей не купували їжу. Вони просто мали калорійні абонементи й харчувалися протеїновими кульками, які випадали їм з автоматів згідно з їх підписки.

— Ой, який гарненький! Але в мене немає підписки на м’ясо, тільки соєві кульки, — сказала жінка, відмовляючи Кузьмі в ласощах.

— Няу? — Кузьма з надією заглянув в очі іншої дівчини.

— Вибач, малий. У мене теж “економтариф”. М’ясо йде тільки з Преміумакаунтом. І підписку на котячий корм, можливо замовити тільки плюсом до Преміум.

Кузьма зрозумів, що треба спробувати іншу тактику. Він вийшов на полювання, та почав збивати дрони з їжею, які добре пахли.

Першою мішенню став дрон доставки. Кузьма підкрався і різко стрибнув! Апарат на хвильку завис, а потім полетів далі над тротуаром. Картина: кіт пливе повітрям тримаючи в кібер-лапах дрона який везе замовлення (два бургери й молочний коктейль).

Але Кузьма не далеко пролетів, як дрон захитався, пролунало “ПОМИЛКА GPS! ПОМИЛКА ВАНТАЖУ! ВІДСУТНІЙ ПІДПИСАНТ! ПОВЕРНЕННЯ НА БАЗУ!” . Дрон відпустив замовлення і бургери впали на тротуар. Кузьма відчепився від льотного апарату.

Перемога! Їжа отримана та з’їдена! Другий пункт вільного життя — спати. Це було легко, він знайшов потайний куточок, де не проходять тропи людей та машин. Звернувшись калачиком добре виспався. Після пробудження, був третій пункт вільного життя — справити нужду. А з цим виявились труднощі. Туалетів на вулиці не було, землі чи трави теж, суцільний бетон, асфальт, камінь...тобто закопати сліди життєдіяльності не можливо. А ще гімно Кузьми поки ще тепле світилось різноколірний неоном (особливості його породи). Тактика виживання була така: справити нужду в кутку та втекти в інший район.

Так він прожив тиждень на вулиці. І це було дуже не просто. Після двох успішних нальотів система помітила його й запустила патрульні дрони для вилову.

Кузьма розумів, що на вулиці йому не вижити. Треба було шукати когось, хто має преміум підписку на їжу і розуміє, що справжні коти не можуть жити на протеїновій пудрі чи соєвих кульках.

Зараз він шукав де б відпочити та добре поспати й раптом побачив вуличний кіоск з написом: “Шаурма 2095 – смак, що з вами вже більше ніж 100 років!”

Кузьма вже знав, що шаурма — це дорогий смаколик та дуже смачний. Якщо він вполював дрон-доставщика з шаурмою, то на вечерю мав справжній бенкет. Але цього разу він знайшов не дрон, а цілий вуличний кіоск.

Вуличний кіоск “Шаурма 2095” виглядав ідеально: неоновий напис миготів, з автоматичних дверцят линув запах обсмаженого м’яса, а на екрані крутився рекламний ролик, де якась дівчина щасливо кусала лаваш.

“Притисни свій код!”, “Натисни кнопку – отримай їжу!”, “Легка підписка!”, “З натурального м’яса!”, “Швидка доставка!”, – сповіщав кіоск по колу.

Кузьма обнюхав блискучий метал кіоску. Людей поряд не було. Він натиснув на кнопку, автомат запропонував прикласти QR код, для ідентифікації, прикласти було нічого, тож він просто намагався натиснути кнопку ще раз. Це все було марно.

“Ну що ж… коду не маю, натискання не працює, але можу спробувати залізти всередину”, – подумав він і протиснувся у технічну щілину.

Виявилося, що всередині було складніше, ніж він думав. Це була не звичайна точка швидкоїжі, а автоматизований 3D-принтер з соусними картриджами та біопластичною їжею.

“Що це таке?” Кузьма сунув лапу до контейнера з м’ясом. Відчувалося справжнє тепло курятини, ще трохи – і…

КЛАЦ!

Залізна лапа-маніпулятор схопила його за хвіст.

— НЯЯЯУ! — заверещав Кузьма, розуміючи, що це йде не за його планом. А іншого в нього ще не було.

На екрані загорілося повідомлення: “ПОМИЛКА! НЕСПОДІВАНИЙ ЖИВИЙ ОБ’ЄКТ У ВІДДІЛІ ПРОТЕЇНУ”, “ВИКОНУЮ ОЧИЩЕННЯ!”, “ОБДУВАННЯ ПАРОМ”,“ДОДАТКОВЕ ПРОЖАРЮВАННЯ ЧЕРЕЗ… 5… 4… 3…”

“Що?! Від утилізації втік, щоб стати шаурмою?” – встиг подумати Кузьма, перш ніж зверху почала опускатися розжарена пластина.