Останній подих

Норма відсахнулася від неприродно худого обличчя, яке виринуло на неї з підворітні. З величезним зусиллям вона впізнала у хворобливому силуеті свого батька. Скільки ж вони не бачилися? Не більше чотирьох місяців. Але дія торпінга все сильніше деформувала колись красиві риси рідної людини.

Норма поспішила затягнути батька назад у підворіття. Ще не вистачало, щоб хтось з училища побачив її поряд з ним.

— Вибач, я не знав де ще зможу тебе перестріти, — Піп винувато нахилив голову й почав роздивлятися якийсь мотлох під стіною, уникаючи погляду Норми.

Дівчина наморщила чоло. «Знов він зі своєю турботою», — пронеслося в її голові.

Він боявся, що вона заговорить про його нездоровий вигляд, тому поспішив перейти до суті розмови:

— Я знаю, що ти не любиш, коли я з’являюся у твоєму житті. Знайомі можуть дізнатися, що ти належиш до народжених природнім шляхом й будуть перешіптуватися. Воно тобі не треба... Але я однаково тебе люблю.

Норма незадоволено зітхнула й демонстративно подивилася на неонові цифри годинника, які яскраво підсвічувалися на шкірі лівої руки.

— ... Тож я приніс тобі подарунок. Ти знаєш, мої фінансові можливості не такі великі. Проте я маю зв’язки в інституті. Мені дали наводку на нову технологію.

На сіруватій долоні Піпа з’явилася невелика червона коробочка з бантиком, в яких зазвичай дарують ювелірні прикраси. Норма захоплено сплеснула руками. Найбільше вона мріяла про лінзи до очей з технологією покращеного зору. Навіть в Етми вже такі є. Невже й на її вулиці свято?

Вона поспіхом розкрила коробочку і зі здивуванням побачила прозору капсулу.

— Це що? — вирвалися слова розчарування.

— Я ж кажу нова технологія. Коштуватиме мільйони! Але зараз ще у стадії розробки. Їм потрібні добровольці, — поспішив пояснити Піп.

На обличчі Норми читалося вагання:

— І для чого воно?

— Може ти чула? Нещодавно у новинах показували. Називається «Останній подих», — уточнив Піп.

Норма покрутила головою у боки. В ній ніколи не прокидалася особлива цікавість до новин. Вони їй здавалися нудними й одноманітними: скорочення людського штату в корпораціях, забруднення повітря, розповсюдження тропінгу, застосування новітніх версій біопротезів, кримінал та бідність.

Піп продовжив:

— Літніх людей стає все більше. Вони багато їдять і нічого не роблять. Це критично навантажує суспільство, вичерпує ресурси. Біс з ними із свідомими. Але ж є багато таких, яких поглинула деменція. Тобто фізичні сили в них ще є, але розум відмовляє. І от що з ними робити?

— Я чула, що збираються відправляти на евтаназію, — непевно мовила Норма.

— Так і було. А потім вчені задумалися. Там же стільки життєвої енергії пропадає. І вона просто в нікуди викидається! То вигадали технологію Останнього подиху, коли життєві сили забираються від донора у капсулу й передаються новому реципієнту. Це б допомогло хворим дітям прожити якісно ще кілька років.

— Ем. Хворим дітям? Мені вже дев’ятнадцять. І я здорова. Нащо воно мені здалося?

— А ти не спіши відмовлятися. У технології зацікавлені й старі багатії, які мріють про довголіття. Вони й наполягають на швидких діях. Після того, як тобі введуть під шкіру капсулу, ти отримаєш браслет зі срібним рівнем доступу!

Норма знов зацікавлено опустила очі на коробочку. Піп продовжував гнути своє:

— А ти розумієш, що це значить? Це тобі не наш фаянсовий рівень і шлях у безодню без майбутнього. Ти зможеш сама вибрати, де вчитися! Більше не будеш зачинена тут: серед викидів і сміття, без денного світла, серед злиднів і хвороб.

В уяві дівчини з’явилися силуети могутніх дерев. Шорстка кора приємно гріла, а зелене листя грайливо тріпотіло від легкого вітру. Про близькість до природи Норма мріяла з тієї єдиної шкільної екскурсії, під час якої їх клас відвезли ліфтом на вищі рівні. Необачно, бо той момент у дівчини з’явилася мрія.

Нарешті Норма зібралася з думками:

— Це звучить заманливо. А чому ти сам не скористаєшся? Це звичайно не моя справа, але ти виглядаєш якось... не дуже.

Піп відмахнувся.

— Мені воно вже не зарадить. Ну проживу я довше. Але вчитися мені вже запізно. Мене там однаково не приймуть, бо на обличчі написано, що я з фаянсових. Та і шукали вони молоду дівчину. А в тебе все попереду!

Норма знов опустила очі на цифри годинника. Початок навчання вона вже остаточно проґавила. Доведеться виправдовуватися. Вона зітхнула й сховала коробочку з капсулою у кишеню легкої курточки.

— Дякую, — видавила з себе й не озираючись побігла у сторону брами училища. Її думки металися у каламутному вирі. Вона не знала, чи потрібен їй «Останній подих». А ще вона соромилася родинних зв’язків. Хотілося швидше втікти з підворітні, щоб ніхто випадково не побачив її поряд з Піпом.

За кілька днів вона все ж зв’язалася з клінікою. Номер вона знайшла на зворотній стороні коробки поряд з голограмою у вигляді дивакуватого плюшевого слоненяти. Лікарям тільки й потрібно було її ім’я та група крові. Ніякої історії хвороб та анамнезу. Видно, що дослідження вимагали швидкого просування.

Інтер’єр клініки у срібному рівні відрізнявся від того, до чого звикла Норма. Тут тобі все чисте, просторе, зі смаком. Немає черги бідняків з різноманітними симптомами хвороб. Немає аромату страху і безвиході у повітрі.

Норму відмітили на рецепції, поставили кілька запитань й змусили трохи почекати на мінімалістичному дизайнерському стільці, який нагадував ненажерливого уробороса. На стіні Норма знов помітила логотип клініки у вигляді плюшевого фіолетового слоненяти.

«Такого дивного символу для фірми, яка спеціалізується на протезах, ще треба пошукати», — відзначила для себе дівчина.

Спочатку Норму розпирала тільки цікавість, але опинившись в переодягальні, вона відчула перші симптоми страху. Легка біла матерія, яка тепер огортала її голе тіло, неприємно холодила. Дівчина нервово поправляла неслухняне коротке пасмо волосся й починала розмірковувати, чи не час відмовитися від батькового «подарунка». Але одночасно мрії про близькість до природи пробуджували у Нормі небачену впертість.

В операційній її на мить засліпили сотні яскравих ламп. Немолодий лікар запропонував сісти на ледь підняте крісло. Він задав ще кілька банальних запитань. Жодна емоція при цьому не відобразилася на його обличчі. Лише нудьга.

«Таких емпатичних людей могли б вже й замінити роботами. Нічого б не змінилося», — прослизнула думка в голові Норми.

І наче почувши її думки, в операційну заїхав невеликий в’юнкий робот-хірург. Він підняв свої залізні мацаки й зафіксував тіло дівчини на кріслі за допомогою гнучких ременів. Потім попросив: «Не хвилюйтеся, бо зараз відбудеться укол місцевої анестезії».

Попередження мало зворотний ефект й серце Норми почало гамселити у рваному сполоханому ритмі людини, яка потрапила у пастку. Тривало це не довго, бо вже за коротку мить робот розпилив прямо в обличчя дівчини вологу блакитну пару від якої її розум огорнуло блаженним спокоєм.

Відтепер вона, ніби зі сторони, спостерігала за величезною голкою, яка виповзає з залізного мацака й прямує до її голої вразливої шиї. І хоч видовище справляло моторошне враження, емоції Норми притихли, заколисані чарівними блакитними парами.

Далі дівчина почула якесь тихе репання позаду себе. Суто підсвідомо, вона зрозуміла, що це звук з яким скальпель розрізає шкіру на її шиї.

Операція тривала лічені хвилини. Потім Норму залишили відпочивати у просторій білій палаті. Дія пари й знеболювального помалу минала. Дівчина відчувала себе чим далі, тим більш пригніченою та спустошеною: хтось скористався її тілом для своїх цілей і не зрозуміло, що вона отримає за це. Чи вартий подарунок такого приниження? Для них вона вмістище, шкарлупа, оболонка. Їм наплювати на її почуття.

Очі запекли непрохані сльози. Норма швидко змахнула їх рукою. «Сподіваюся батько знає, що робить», — проминула думка, повна надії.