Останній подих

Наступні події відбулося миттєво. Норма навіть злякатися як слід не встигла.

Звідкись з тіні від недалекої будівлі пробриніло кілька яскравих зелених спалахів. Вони вдарили прямо під ноги парубків, змушуючи молодиків до швидкого відступу назад до парку. І поки Піп з Нормою шоковано блимали очима, до них підійшов величезний дядько з чорними очима. Він озирнувся навкруги, сховав зброю у курточку й уважно оглянув Норму.

— Панянці не варто тинятися вночі у таких місцях. Повертайтеся до дому.

Незнайомець зник ще швидше, ніж з’явився. Тим часом поліціянти навіть не спромоглися висунулися з дверей відділку.

— Ти його знаєш? — налякано спитав Піп.

— Вперше бачу, — повільно відповіла Норма.

Єдине, що їй було зрозуміло, що незнайомець не має жодного стосунку до поліції.

Додому дівчина повернулася зовсім пізно. Спати бажання не було. Тіло хитало ніби від алкоголю. Вона розтягнулася на ліжку й мовчки роздивлялася стелю максикоробки. За останні дні трапилося забагато подій.

«Треба написати Джину», — проминула думка в її голові.

Саме у цю мить її екран розсвітився й вона отримала повідомлення від молодика.

«Про вовка промовка», — Норма відчула прилив радості, такий не характерний для останніх годин.

Вона без вагань розписала подробиці свого другого видіння малознайомому парубку. Його відповідь її шокувала: «Це спогади про смерть батька моєї бабусі!»

Світ Норми ніби зробив сальто у повітрі. Люди з її снів отримали конкретні імена. Видіння більше не могли вважатися випадковою грою втомленого мозку. Тепер стало зрозуміло, чому лікар не захотів ділитися подробицями про людей на фото. Родина акціонерів має знаходитися у тіні, що б не трапилося.

— Давайте завтра зустрінемося? Знов у парку? Я спробую поспілкуватися з сестрою, а десь біля одинадцятої ми б могли побачитися. У вас вийде?

Норму наповнила вдячність. Їй хотілося обговорити з кимось всі подробиці останніх подій, але Етма та батько погано для цього підходили. Джин теж шукав відповіді, а крім того він належав до родини Шакімів.

Вони переписувалися ще кілька годин. Дівчина з фаянсового рівня та хлопець із поважної родини. Як не дивно, вони знайшли багато спільних тем. Джин тримався невимушено, багато жартував, розписував свої пригоди як активіста. Норма розповідала про любов до природи. Про те, що вона мріє працювати з деревами та мати віллу з виглядом на парк.

Сон не приніс відпочинок. Замість солодких тенет небуття, Норма знов опинилася у чужих спогадах.

Цього разу вона бачила велике будівництво рівнів. Вони виринули над отруйним смогом, щоб відсторонено споглядати за втраченим світом. Найнижчі рівні від ситцевого до скляного з неякісним повітрям та вбогими умовами. У найвищих верхніх поверхах вдосталь світла, води та зелені. Багатії стали ближчі до сонця і до зірок. Найбільшою неприємністю для них відтепер стала боротьба з пронизливим дужим вітром, який періодично розгойдував термітникоподібну будівлю й нагадував про силу стихій.

Разом з матір’ю дівчина поновила клініку батька й пристосувала її для умов нового світу. Більшість данних про розробки знайшлися зашитими у носій інформації, схованому в середину фіолетового плюшевого слона.

Жінкам вдалося розвинути технологію блокування отруйного смогу при диханні. З часом їх успіхи помітили на найвищих рівнях.

Окремими уривками Норма вихоплювала перлини спогадів: ось вона виходить заміж за цибатого чорноволосого парубка з посмішкою прирученої акули, ось народжується її омріяна донечка, сльози радості, перші кроки, школа. На коротку мить дівчина побачила примарну кімнату, вщент набитою коштовностями та витворами мистецтва. Поступово у вирі з’явилися силуети маленьких щокатих онуків.

Якби не противний уїдливий звук будильника, Норма нізащо б не відкрила очі сама. Вони боліли. Нав’язливо і глухо, так само як і голова в цілому. Дівчина ледь змусила себе привести до ладу й вишпортатися з максикоробки.

У парку срібного рівня стояла справжня весна. Сьогодні порозкривалися перші цибулини тюльпанів й пурхали над квітами метелики. Норма прикривалася каптуром легкої куртки та щулилася від яскравих сонячних променів, які викликали дратівливий дискомфорт. Вона прийшла до парку вчасно, але Джина ніде не було видно.

Норма пройшла кілька разів по доріжці взад та вперед, втиснулася у лавку, яка ховалася у тіні дерева й прийнялася чекати. Десять хвилин, п’ятнадцять, пів години. Дівчина все менше розуміла, нащо вона приперлася на цю зустріч.

«А могла б виспатися», — лаяла саму себе Норма.

Вона вже підвелася й попрямувала у сторону міжрівневих ліфтів, як її наздогнав Джин. Сказати, що він мав кепський вигляд, це не сказати нічого: припухлі повіки, руді очі та набряклий ніс. У Норми закралася підозра, що парубок плакав.

— Вибач, вибачте. Я запізнився. Вони... вони забрали його. Забрали! — очі Джима наповнилися сльозами.

Збентежена та дезорієнтована дівчина запропонувала жестом присісти на найближчу лавку.

— Боже, що трапилося?

— Вони забрали його без попередження. Я заїхав до них вранці. Хотів переговорити з сестрою. Але мені повідомили, що їх родина направилася у клініку. Коли я приїхав було запізно, — його голос ледь не зривався на плач.

Норма все ще не розуміла, що могло на стільки вибити з колії великого дорослого чоловіка.

— Кого вони забрали? — намагалася второпати дівчина.

— Бума. Племінника. Мене пустили тільки після операції. Я впізнав цей погляд, ці симптоми, цей особливий шрам. Вони не вживили йому «Останній подих». Вони навпаки вбили хлопця! Він згасає, — раптово в його очах з’явився холодний жорстокий вогник, — Як вони могли вбити рідне дитя? Як? Що це за люди такі? Всі ці історії про силу родини. Для них вона нічого не значать.

Норма ошелешено переварювала інформацію. Її голова ледь не розколювалася від все дужчого болю.

Раптом вона почула голос. Він здавався викривленим, ніби лунав не у повітрі, а під товщею води:

— Джине, припини це, чуєш? З малим все буде добре, — ще кілька митей їй знадобилося, щоб зрозуміти, що це говорять її ж губи.

Молодик напружився й уважно поглянув на Норму.

— Це я, бабуся. Все йде за планом. За кілька днів Бум повернеться у родину. Просто він буде у іншому тілі, як і я зараз.

Норма відчула ніби падає у страхітливу бездонну яму. Руки, рот і голова, більше не підпорядковувалися їй. Зв’язки та мости пам’яті, спогади та емоції — все це провалювалося у небуття разом із нею. Ошелешений Джин тим часом витріщився на дівчину.

— Ще кілька годин я остаточно приживуся у новому тілі. Так було задумано. Ми не хотіли тобі казати, вибач. Ти занадто романтизуєш життя. Родина — це не тільки спільна кров, це можливість тримати у купі знання, гроші та владу! Нехай бідні розмножуються штучно. А ми тепер зможемо жити вічно! — продовжував казати попри волю Норми її голос.

— Що ви наробили? — пробелькотів Джин. Його обличчя побіліло й зкривилося від жаху, — Що буде з Нормою?

— Нічого. Вона поступово остаточно зникне з думок. Залишуся тільки я в її тілі, — задоволено посміхнулася дівчина.

— Ви монстри! Мені бридко, чуєш? Як ти могла? — його голос бринів все сильніше.

Раптом між ними виріс силует великого дядьки із майже чорними очима.

— Не треба, пане Джиме, заспокойтеся. Підіть погуляйте, подихайте повітрям, порадійте, що племінник знов повернеться у ваше життя, — майже ніжно прогримів голос амбала.

Молодик позадкував з лавиці, не спускаючи погляду з колишньої Норми та охоронця бабусі. А потім він побіг. Все швидше і швидше. Жителі срібного рівня озиралися за дивним парубком й перешіптувалися від здогадок, що змусило його тікати.

Колишня Норма озирнулася на амбала:

— Ну що ж. Йому потрібен час. Здається Джину подобалася ця дівчина, Тобе. Але він звикне. Він звикне.

Вона зібралася з думками, роздивилася свої руки та ноги, а потім звернулася до чоловіка:

— Поїхали до офісу. Потрібно переговорити з Ізою.

Вже за якусь годину тіло Норми можна було побачити на рубіновому рівні у компанії статної брюнетки.

— Ізо, наступного разу я б хотіла мати змогу обирати тіло. Ти подивися на це: худенька, ніс кирпатий, груди відсутні. Кого ви підібрали? — невдоволено зверталася до онуки колишня Норма.

— Ти ж знаєш, час піджимав. Ти почувалася зовсім кепсько. Потрібно було вивести експеримент на новий рівень, — виправдовувалася брюнетка, відкинувшись на широке офісне крісло.

Вона трохи помовчала, а потім заговорила про те, що її дійсно турбувало:

— Як гадаєш, як сприйме своє нове тіло Бум? Джин занадто впливав на нього. Оці всі теми про справедливість, гармонію та святість родини... Чи зможе він змиритися з тим, що ми фактично вкрали чуже тіло?

— Сподіваюся люба. Сподіваюся. Наступного разу ми вже виростимо донорів тіл заздалегіть. Ніякого поспіху, якісне харчування, фізичні вправи. А от що робити з Джином не знаю. Боюся, що він здатен накоїти дурниць. Через нього може просочитися інформація на нижні рівні про справжню дію «Останнього подиху». Тоді вся наша рекламна кампанія і фейкові новини знеціняться. Донори оминатимуть клініку. Треба буде послати за Джином нашого вірного Тоба. Нехай пригляне, щоб той не патякав на своїх мітингах зайвого.

У тьмяній клітці свідомості Норма опиралася кислоті забуття. Поступово навколо неї танули мрії про майбутнє, спогади про минуле. Залишався тільки жах та безпомічність. Ніби крізь товщу води чужорідної все сильнішої свідомості, Норма побачила як її руки дістають із сейфа плюшевого синього слоника.

— Батько залишив у спадщину в іграшці цілу купу розробок. Як шкода, що він помер молодим. Але я зроблю усе можливе, щоб ви, мої нащадки могли жити вічно.