Він створив її щоб програти

Глава 14

Я не знала, скільки часу просто дивилася на цей конверт. Леонардо відповів.

Він не злився. Не вимагав. Він просто нагадав мені, що це його гра.

Що б я не робила, як далеко б не зайшла — у фіналі він зробить останній хід. Але я не збиралася так легко здаватися.

— Софі?

Я здригнулася від несподіваного голосу Лілії. Вона стояла біля мого столу, схрестивши руки на грудях, і дивилася на мене так, ніби точно знала, що в моїх думках.

— Він знову тебе переграв, так?

— Ні. — Я повільно видихнула і підняла погляд.

— Ой, мала, досить брехати хоча б собі.

Лілія підсунула стілець і сіла навпроти, її очі блищали цікавістю.

— Що він написав?

Я подала їй конверт, і вона швидко пробіглася поглядом по короткому рядку.

Її брови злетіли вгору.

— Нічого собі. Це навіть сексуально.

— Це не сексуально, це маніпуляція.

Лілія закотила очі.

— У вашій грі все — маніпуляція. Але давай серйозно: що ти тепер робитимеш?

— Я не знаю. — Я стиснула губи.

Лілія нахилилася ближче, її погляд став серйознішим.

— Якщо ти думаєш, що Леонардо просто так відпустить контроль, ти його не знаєш.

— А якщо я не хочу, щоб він мене контролював?

Лілія усміхнулася.

— Тоді тобі доведеться зробити щось, чого він не чекає.

Я задумалася. Лілія мала рацію. Я зробила хід, але Леонардо швидко перехопив ініціативу. Мені потрібно було його обігнати.

Він грав тонко, вміло… Але що, якщо я змушу його забути про стратегію?

Що, якщо я змушу його відчути?

Я підняла погляд на Лілію, і вона одразу зрозуміла, що я щось задумала.

— Ого, ти тільки що вигадала план, так?

Я всміхнулася.

— Подивимося, як він буде діяти, коли втратить контроль.

Лілія захоплено видихнула.

— Оце я розумію гра.

Я підвелася. Якщо Леонардо думає, що він усе контролює…

Значить, настав час довести йому протилежне. Адреналін пульсував у моїх жилах.

Якщо Леонардо грав холоднокровно, я змушу його відчути. Він не показував емоцій? Я зроблю так, що він їх не зможе приховати.

Я змусила себе діяти швидко, не даючи сумнівам затриматися в голові.

Лілія спостерігала за мною з цікавістю.

— Софі, я не знаю, що ти збираєшся зробити, але твої очі зараз палають.

Я взяла телефон і швидко набрала повідомлення.

"Цікаво, як ти поведеш себе, якщо раптом я зникну?"

Відправлено.

Лілія різко вдихнула, коли побачила текст.

— Ого. Це навіть краще, ніж я очікувала.

— Він звик все контролювати. Але що, якщо я заберу в нього головну змінну — себе?

Лілія схвально кивнула.

— Це ризиковано. Але якщо він справді хоче тебе, він не витримає.

— Подивимося. — Я усміхнулася.

Минуло п’ять хвилин. Жодної відповіді.

Може, я помилилася? Може, він дійсно так спокійно відпустить мене? Я відчула, як серце стискається.

Але потім телефон завібрував. Я швидко розблокувала екран.

Тільки одне слово.

"Смілива."

Я проковтнула клубок у горлі. Він все ще грав. Але тепер я хотіла дізнатися: наскільки далеко він готовий зайти, коли відчує, що втрачає мене?

Я підняла погляд на Лілію.

— Він відповів? — її голос був напружений від цікавості.

Я показала їй екран. Лілія видихнула.

— Ого… Він справді намагається зберігати спокій.

— Так.

Я на секунду задумалася, потім швидко набрала ще одне повідомлення.

"Тоді ти не будеш проти, якщо я зникну на деякий час?"

— Софі, ти його провокуєш. — Лілія розширила очі.

Я зустріла її погляд.

— Саме так.

Повідомлення було відправлено. Тепер залишалося тільки чекати.

Чи справді Леонардо готовий втратити контроль?

Мені не довелося чекати довго.

Телефон завібрував через хвилину. Я глянула на екран.

"Де ти?"

Коротке, різке повідомлення. Я відчула, як кутики моїх губ сіпнулися від задоволення.

Його спокій почав давати тріщини. Він не написав "Це твій вибір" або "Роби, що хочеш".

Він одразу запитав, де я.

Леонардо втрачав контроль. Не повністю.

Але достатньо, щоб я це помітила. Я підняла погляд і зустрілася з очима Лілії.

— Він написав?

Я мовчки повернула до неї екран. Вона витріщилася, потім захоплено засміялася.

— Ого, мала. Ти його пробила.

— Ще ні. Але вже близько.

Я знову взяла телефон.

"Я думала, що це більше не має для тебе значення."

Відправлено.

Я спробувала не видати хвилювання, але всередині все кипіло. Мої пальці ледь тремтіли від напруги.

Як він відповість? Чи відповість взагалі?

Лілія затримала подих, її очі не відривалися від мого екрану.

Секунда. Дві. П’ять.

Десять.

І тоді повідомлення.

Я відкрила його й відчула, як серце зробило різкий удар.

"Приходь до мене. Зараз."

Не запитання. Не прохання. Наказ.

Я різко підняла голову. Мої очі машинально знайшли його.

Леонардо стояв біля виходу з холу, говорив із кимось по телефону. Але щось було не так.

Його плечі були напружені. Його вільна рука — стиснута в кулак.

І навіть через відстань між нами я бачила, як він спробував змусити себе виглядати невимушено…

Але цього разу йому це не вдалося. Леонардо не був спокійним. Він хотів мене поруч.

І я тільки що довела це.

Я знала, що повинна дати йому чекати.

Що це був мій шанс змусити його відчути ту саму напругу, яку він змушував мене відчувати. Але мої ноги вже несли мене вперед.

До нього.

До чоловіка, який мав бути холодним, але зараз ледве приховував свою нетерплячість. Леонардо закінчив телефонну розмову, і в ту ж мить його очі зустрілися з моїми.

Він більше не приховував, що чекав. Що хотів.

Я ледь встигла наблизитися, коли його рука різко торкнулася мого зап’ястка, зупинивши мене.

Тепло його пальців пронизало мене, але тиск був твердим, майже вимогливим.

— Ти граєш у небезпечну гру, Софі, — його голос був низьким, але в ньому було щось, що змусило мене затамувати подих.

— І що ти зробиш? Покараєш мене?

Леонардо стиснув щелепу.

Я відчула, як його пальці ковзнули вище, торкаючись моєї шкіри обережно, але водночас безапеляційно.

— Ти хочеш цього?

Моє серце гучно забилося. Я могла б сказати "ні".

Я могла б продовжувати гру, змушувати його чекати ще довше. Але зараз, коли між нами більше не було відстані, я не могла брехати.

Я злегка підняла підборіддя, приймаючи його виклик.

— А ти?

— Ти навіть не уявляєш, Софі. — Очі Леонардо потемніли.

Його рука різко опустилася на мою талію, притягуючи мене ближче, і я відчула, наскільки він напружений. Він більше не був бездоганним і спокійним.

Його контроль тримався на волосині.

І він це знав.

— Що сталося з твоєю впевненістю? — прошепотіла я, ковзаючи пальцями вздовж його грудей.

Леонардо повільно видихнув, і ця мить — ця секунда, коли він намагався стримати себе — була найсолодшою.

Але потім… Його губи знайшли мої.

Не ніжно. Не обережно.

Це був поцілунок, що вимагав, забирав, доводив. Його пальці вчепилися в моє волосся, змушуючи мене ще сильніше відчути його.

Я відповіла з такою ж силою, з такою ж жорстокою ніжністю, впиваючись у нього так, ніби це був єдиний спосіб вижити.

Ніхто не керував. Ніхто не вигравав.

Тут не було правил.

Була лише ця мить. Гаряча. Руйнівна.

І вона належала тільки нам.