Він створив її щоб програти

Глава 19

Я прокинулася від відчуття, що не одна.

Моє тіло все ще горіло від вчорашньої ночі, від його дотиків, від того, як він безжально заволодів кожною моєю частиною. Я мала би відчути спокій.

Але натомість мене охопило щось зовсім інше.

Відчуття пастки.

Повітря в кімнаті було густим, важким. Я повільно відкрила очі й побачила його. Леонардо сидів на краю ліжка, схрестивши руки на грудях, і дивився на мене.

Не так, як минулої ночі. Не з бажанням, а з оцінкою. Наче вирішував, що робити зі мною далі.

— Як довго ти дивишся на мене? — мій голос був хрипким від сну.

Леонардо злегка посміхнувся, але в його очах не було тепла.

— Достатньо, щоб зрозуміти, що ти вже шкодуєш.

Я різко сіла, відчуваючи, як серце почало битися швидше.

— Я…

Я хотіла заперечити. Сказати, що нічого не шкодую, але його погляд говорив, що він і так знає відповідь.

— Ти хотіла вийти з гри, — його голос був рівним, спокійним, але я відчувала загрозу в кожному слові. — Але замість цього залишилася.

Я ковтнула клубок у горлі.

— Це нічого не змінює.

Леонардо нахилився вперед, його пальці ковзнули по моєму зап'ястку, змушуючи мене відчути тепло його дотику.

— Навпаки, Софі.

Він нахилився до мого вуха, його подих змусив мене здригнутися.

— Це змінює все.

Я заплющила очі, намагаючись тримати думки в купі. Я не могла дозволити йому знову заплутати мене. Я повинна була знайти вихід. Але що, якщо виходу вже не існувало?

Я різко відсахнулася, намагаючись звільнити зап'ястя, але його хватка стала сильнішою.

— Леонардо, відпусти.

Він не поворухнувся. Його пальці тільки міцніше стисли мою шкіру, а погляд потемнів.

— Це саме те, чого ти хочеш, Софі?

— Так. — Я стиснула губи.

— Тоді скажи це ще раз. Але цього разу переконай мене, що ти не брешеш. — Він різко смикнув мене до себе.

Мої легені не змогли набрати повітря. Його рука змістилася вище, притискаючи мене до ліжка, змушуючи мене відчути всю силу його контролю.

— Я більше не хочу бути частиною цього, — прохрипіла я, намагаючись триматися впевнено.

Леонардо схилився ще ближче.

— Неправильна відповідь. — Його пальці грубо пройшлися по моїй щелепі, змушуючи мене підняти на нього погляд. — Якщо ти справді хочеш піти, то чому твій пульс так шалено б'ється?

— Це страх, Леонардо. — Я стиснула зуби.

— Ні, Софі. — Він тихо засміявся, але в цьому сміху не було легкості.

Його губи зупинилися біля мого вуха, а голос став низьким і небезпечним.

— Це не страх.

Його рука ковзнула вздовж мого горла, пальці злегка натиснули, змушуючи мене затамувати подих.

— Це адреналін.

Я здригнулася. Його дотики змушували мене тремтіти, але я не могла зрозуміти…

Чи це був страх? Чи моя найбільша слабкість?

Я стиснула кулаки, намагаючись вибити з голови ці думки.

— Я не хочу цього більше.

Він не повірив. Я бачила це по тому, як його очі вивчали мене, як його пальці впевнено тримали мене на місці.

— Брешеш.

Я різко втягнула повітря.

— Я не брешу…

— Брешеш, Софі, — Леонардо різко перевернув мене на спину, нависнувши наді мною. — Твоє тіло говорить інакше.

Його коліно втиснулося між мої стегна, змушуючи мене відчути кожен сантиметр його контролю.

— Подивися на мене, — його голос звучав, наче розпорядження. — Я можу знищити тебе прямо зараз, Софі. — Я змусила себе підняти погляд та проковтнула клубок у горлі. — Але не зроблю цього.

Його губи смикнулися в небезпечній усмішці.

— Бо ти вже знищуєш себе сама.

І я знала… Він мав рацію.

Я більше не знаю, хто я поруч із ним. Моє тіло відгукувалося на його дотики так, як я не могла пояснити.

Страх. Бажання. Гнів. Відчай.

Все змішалося в пекучий коктейль, від якого паморочилося в голові. Я мала вириватися. Мала кричати, відштовхнути його, довести, що я не підкорюся.

Але замість цього моє дихання збилося, а серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей.

"Я можу знищити тебе."

Його слова обпалили мене глибше, ніж дотики. Бо що, як він справді мав цю владу? Не тільки над моїм тілом, а й над тим, ким я була раніше?

Що, якщо Софі, яка могла контролювати своє життя, більше не існувала?Що, якщо тепер я була лише частиною його гри?

Мої пальці стиснули простирадло, як останню точку опори.

— Я не належу тобі… — прошепотіла я, але навіть у своїх власних словах не відчула впевненості.

Леонардо нахилився ще ближче, його дихання змішалося з моїм.

— Тоді чому ти все ще тут, Софі?

Я не мала відповіді, бо ми обоє знали правду. Якби я справді хотіла втекти, то вже зробила б це.

Я зробила кілька глибоких вдихів, намагаючись прийти до тями.

Але як тільки я ступила у фойє готелю, зрозуміла — відпочити мені не дадуть.

— Ох, а ось і вона.

Голос був низький, з нотками насмішки. Я перевела погляд і побачила жінку, яка сиділа в зоні відпочинку, витончено схрестивши ноги.

Вона виглядала так, ніби зійшла зі сторінок глянцю: ідеальна укладка, дорогі прикраси, довгі нігті кольору вина, що злегка барабанили по столику перед нею.

Її очі зустрілися з моїми, і я одразу відчула холодну оцінку в її погляді.

— Вибачте, ми знайомі? — сухо запитала я.

Жінка усміхнулася, але її усмішка була гострою, як ніж.

— Ще ні, — відповіла вона, відставляючи келих із шампанським. — Але тепер, здається, час настав.

Вона підвелася, її рухи були повільними, майже хижими.

— Ізабела, — вона простягнула руку, але я не встигла відповісти, бо вона сама ковзнула пальцями по моєму зап'ястку, ніби оцінюючи.

— Софі, — сказала я, вириваючи руку з її дотиків.

— Так, я знаю, — її губи злегка смикнулися, але в очах було щось гостре. — Ти ж нова іграшка Леонардо.

— Вибачте? — Я відчула, як по моїй спині пробіг холод.

Ізабела тихо засміялася, її червоні нігті знову постукали по столику.

— Ох, мила, тобі ж не казали?

Вона нахилилася ближче, її парфуми були дорогими, але від них чомусь ставало не по собі.

— Леонардо любить красиві речі. Але він швидко втрачає до них інтерес.

Я зустріла її погляд, змусивши себе не здавати позиції.

— І ви кажете це, бо…?

— Бо я була однією з таких "речей".

Я завмерла. Вона усміхнулася ще ширше, явно насолоджуючись моєю реакцією.

— О, тепер цікавіше, правда?

Я напружено видихнула.

— Думаю, ваші особисті історії з Леонардо не мають до мене жодного стосунку. — Ізабела засміялася.

— Бідна, наївна дівчинка, — вона торкнулася мого плеча кінчиками пальців. — Ти навіть не уявляєш, у що вплуталася.

— Якщо ви прийшли просто, щоб мене налякати, то даремно витрачаєте час. — Я різко відступила.

Її очі блиснули хижим інтересом.

— Головне питання, Софі… — Вона провела пальцем по краю свого келиха, її усмішка стала повільнішою, небезпечнішою. — Це чи витримаєш ти, коли Леонардо зробить з тобою те ж саме, що зробив зі мною?

Моє серце стиснулося. Я хотіла відповісти, кинути щось у відповідь, але вона вже розвернулася і пішла, залишаючи мене в холодній напрузі.

Я не знала, що сталося між ними, але щось у її словах змусило мене замислитися…

Що, якщо я справді не перша? І що, якщо я не буду останньою?