Він створив її щоб програти

Глава 2

Леонардо зник за дверима ліфта, але його присутність не покинула хол.

Я відчувала, як люди навколо продовжують поглядати на мене, але роблять це обережно. Можливо, їм здалося, що зараз станеться щось велике. Що я кинуся слідом за ним.

Я не кинулася.

Але відчула, як всередині мене з'явилася тріщина.

— Софі, — Лілія сперлася на стійку, її очі ближчали від захоплення. — Що це, до біса, було?!

Я змусила себе розслабити плечі.

— Просто ще один гість, який не знає меж.

— О ні, — вона вперлася руками в боки, її обличчя світилося від азарту. — Це був не "ще один гість". Це був Леонардо Маркес.

Я перевела погляд на екран, де відображався список гостей. Його ім'я тепер офіційно було серед тих, хто зупинився в готелі. Але мені здавалося, що він був тут завжди.

— І що? — я зробила вигляд, що зосереджена на роботі.

— І що?! Він запропонував тобі провести з ним ніч! І не просто запропонував – він був абсолютно впевнений, що ти погодишся.

Я зітхнула.

— От саме тому і не погоджуся.

Лілія зітхнула ще голосніше.

— Дивна ти жінка.

— А ти занадто драматична.

Я вдала, що повернулася до своїх обов'язків, але думки працювали хаотично.

"Ти прийдеш сама"

Я ненавиділа це. Ненавиділа, що його слова залипли в моїй голові, як пісня, яку не можеш забути.

Ненавиділа, що частина мене хотіла перевірити, чи він справді чекає.

— Софі?

Я здригнулася. Лілія склала руки на грудях і уважно мене розглядала.

— Ти вже думаєш про нього.

— Я про роботу думаю. — пробурмотіла я.

— Брехня.

Я перевела на неї погляд, і вона лише посміхнулась, ледь нахилившись уперед.

— Окей, скажи чесно. — Її голос став м'якшим, серйознішим. — Ти хоч трохи про це задумалася?

Я мовчала рівно одну секунду.

— Ні.

— Софі...

— Робоче місце – не місце для особистих розмов. — Я знову вдалася до своєї професійної посмішки.

Лілія закотила очі.

— О, Господи, тепер ти звучиш, як наша менеджерка Олівія.

Я знову відвела погляд, зробивши вигляд, що мені дійсно байдуже.

Але нічого не змінило того факту, що у моїй голові вже звучав його голос.

"Ти прийдеш сама"

А що, як він мав рацію?

Я змусила себе не думати про нього. Вдих. Видих.

Це просто ще один клієнт. Один із багатьох, хто вважає, що світ належить йому, і що люди навколо існують лише для його розвах. Я зустрічала таких сотні разів.

І жодного разу не дозволяла їм увійти в мої думки.

— Софі, — Лілія штовхнула мене ліктем.

— Що?

— У тебе на стійці...

Я опустила погляд. Там лежав конверт. Чорний, матовий, із моїм ім'ям, написаним золотими літерами.

Він з'явився тут так само безшумно, як і його власник. Я дивилась в нього, намагаючись не видати хвилювання.

— Ого. Ти думаєш, це від нього? — прошепотіла Лілія.

Я мовчки взяла конверт і повільно відкрила. Всередині була невелика записка.

"22:00. Президентський люкс. Шампанське вже охолоджується".

Жодного підпису. Але він був не потрібен.

— Це так... — Лілія розширила очі. — Чорт, Софі, ти бачила б своє обличчя!

Я зім'яла записку в кулаці.

— Це не означає, що я піду.

— Авжеж, — кивнула вона. — Просто твої щоки палають, бо тобі холодно.

Я зробила глибокий вдих, стиснула пальці на стійці й підняла погляд на великий годинник у холі.

21:45

П'ятнадцять хвилин.

Я не піду.

Я не...

Я не була впевнена.

21:48.

Я не піду.

Затисла записку в руці, відчула, як пальці мимоволі ковзають по гладкому паперу. Це була всього лише гра для нього, але для мене... Для мене це було щось інше.

— То що ти робитимеш? — Лілія склала руки на грудях, її очі блищали від захоплення.

Я розвернулась до неї, примружилась.

— Може, поверну йому записку і скажу, що він забув про правила пристойності.

— Оу, ти серйозно думаєш, що це його зупинить?

Я мовчала.

Леонардо здавався тим чоловіком, який не просто порушує правила. Він їх переписує.

21:52.

Я глибоко видихнула.

Моє серце стукало швидше, ніж зазвичай, і це мене дратувало. Чому я взагалі реагую? Чому це не просто черговий випадок у роботі, який варто забути?

Я озирнулася навколо. Хол уже не був таким людним, але я все одно відчувала його присутність. Він був там, на верхньому поверсі. Чекав.

Чи ні?

Чи просто знав, що я прийду?

21:55.

— Я просто піду нагору і скажу йому, що не цікавлюся подібними пропозиціями, — моя впевненість звучала підозріло фальшиво.

Лілія всміхнулася так, ніби я щойно сказала щось абсолютно очікуване.

— Окей. Просто скажеш йому "Ні". В його люксі. О дванадцятій ночі.

— Десятій.

— Що ще більше схоже на побачення.

— Це не побачення, — різко відповідаю я.

21:58.

— Гаразд, гаразд. Просто скажеш йому "ні" і повертайся. Але якщо ти не з'явишся назад через годину, я... — Лілія підняла руки вгору.

— Викличеш поліцію?

— Ні, візьму пляшку вина і піднімуся до тебе. Це явно буде цікавіше, ніж моя зміна.

Я закотила очі, але не змогла приховати ледь помітної посмішки.

21:59.

Я взяла свою карту-ключ і рушила до ліфта.

— Софі!

Я озирнулася.

Лілія нахилилась до мене і прошепотіла:

— Ти вже знаєш, що переступаєш межу, так?

Я зустріла її погляд , але не відповіла.

Ліфт зачинився, і я зайшла всередину.

22:00.

Я не піду.

Я просто скажу йому "ні".

Ліфт підіймався повільніше, ніж зазвичай.

Я вдивлялась у своє відображення у дзеркальній стіні, але не впізнавала себе.

Що я тут роблю? Навіщо я взагалі сюди йду?

Але мої ноги навіть не намагалися зробити крок назад.

22:02.

Двері ліфта відчинилися на останньому поверсі.

Тут все було інакшим, ніж у нижніх частинах готелю. Тиша булаа густішою. Освітлення теплішим. Тут жили люди, яким не потрібен був шум, бо вони самі його створювали, коли спускались вниз.

Я зробила кілька кроків по товстому килиму, що поглинав звуки.

Президентський люкс.

Я зупинилася перед дверима. Останній шанс розвернутися. Але перш ніж я встигла хоча б видихнути, двері відчинилися самі.

Не різко. Не ривком. Повільно, ніби мене тут чекали.

Ніби він знав, що я стою по той бік.

Світло в люксі було приглушене, але цього вистачило, щоб побачити його.

Леонардо стояв трохи осторонь, тримаючи в руках келих шампанського. Він був розслаблений, наче цей вечір уже розвивався за його сценарієм.

— Ти спізнилася, Софі.

Його голос змусив щось стиснутися в моєму животі.

Я не знала, що відповісти.

А потім він зробив крок убік, відкриваючи мені дорогу всередину.

— Заходь.

Я не рухалася.

Він нахилив голову, спостерігаючи за мною, і його усмішка стала ледь помітною, але від цього ще більш небезпечною.

— Ти ж прийшла не для того, щоб стояти у дверях, правда?

Це був виклик.

Я знала це.

І знала, що щойно переступлю поріг – більше не зможу повернутися назад.

22:05.

Я зробила крок уперед.

Двері зачинилися за мною. І темрява люксу зімкнулася навколо мене.