Невидимки

Він завжди був поряд з тобою. З першого дня життя. В найважливіші моменти: в день операції, коли вам зробили пересадку очей, чи в день екзаменів. В дні народження та свята.

Спочатку ти жаліла його. Брата було шкода — самотній, без друзів. Якщо ти свідомо не хотіла ні з ким водитися, то він — навпаки. Ти за власним бажанням відштовхувала інших, а от він певно й радий був стати частиною гуртка з місцевих дітлахів, але вони боялися його. Цуралися.

Згодом цуратися його почала і ти, але брата вже було не позбутися. Він би знайшов тебе і на іншому континенті, якби втекла. Ти ж намагалася, проте марно. Він знаходив, завжди. І карав. Тож ти перестала тікати.

Ще з дитинства ти б радше воліла вивчати комах чи червʼяків — розріжеш навпіл, а ті продовжують жити, рухаються — ніж грати з братом в його дивні ігри. Чому для них треба було роздягатися?

Пізніше ти зрозуміла, чому. Вже робила це на автоматі без вагань. І чим швидше він отримував своє, тим скоріше ти поверталася до власних справ, тож ти була старанною. Це було нормою, звичкою, яка згодом захопила твоє дурне тіло. Воно само стало прагнути.

Здавалося, ваша мати любила тебе більше за нього, і його це вбивало. Не те, що його любили менше, а те, що хтось окрім нього смів любити тебе. Це вбивало його. Він тужив, коли був змушений ділити твій час з незграбною, пухкенькою жінкою, яка так любила готувати вдвох з тобою. Її щиро тішила твоя компанія, як і тебе її. Поряд з мамою була гармонія і спокій. З мамою хотілося залишитися якомога довше — тоді ти відчувала справжню внутрішню рівновагу. З нею ти не потребувала його. Хіба він міг це стерпіти?

Коли з його легкої руки не стало матері, ти б могла врятувати себе від нього. Втекти раз і назавжди. Хіба ні? Але ти стала на його захист, вигадала алібі.

Чому?

Кожен хибний рух міг слугувати ляпасом, кожен недоречний сміх — побоями.

Проте не завжди був тільки біль. Ти відчувала з ним справжню насолоду — ті тендітні доторки, глибоке занурення у неправильну, але тягучу пристрасть. Страждання, а тоді блаженна насолода.

Ось він дає тобі ляпаса, ти падаєш на підлогу, кров заповнюється адреналіном. Тіло ладне бунтувати — бий його і біжи. Але тіло таке зрадливе. Немов наркоман на дофаміновій дозі ти чекала на крихту насолоди, яка неодмінно слідувала за болем.

Він повільно опускав на коліна до тебе. Схиляв обличчя над твоїм. Ніжно торкався підборіддя крижаними пальцями, але його мʼякі вуста майже не вагомо лягали на твої. Гарячий, вологий язик закручував твій в танку пристрасті.

Його цілунки опускалися нижче, до грудей. Пестили смочки і ти звивалася в муці ненависного бажання. Тіло благало більшого. Свідомість ненавиділа це. Тандем бажання і огиди від власних вологи і стогонів змушували тремтіти підчас, і блювати потім.

Але ти не ладна була злізти з голки залежності.

Коли не стало мами — останні внутрішні опори зруйнувалися. Ти була спустошена, не ладна жити на одинці з цією всепоглинаючою, болісною пусткою, яка гризла і зводила з розуму. Лишався лише брат. Ненависний, але єдиний. Твоє життя і всесвіт.

Огидний тобі і бажаний тілом.

І нарешті настала мить, коли ти вдосталь годувала його своїми спогадами та відчуттями. Кожним до останнього.

Ти знала, що він не відчуває жалю ні до кого, але до тебе… Чомусь до тебе він був здатен відчувати всі емоції та почуття, які існували. Нехай приглушено, нехай ледь-ледь, з викривленою мораллю і власними поняттями, але відчував. Ти була необхідна йому, як повітря — його залежність. А він — твоя. Ночами ти страждала від цього усвідомлення, але без нього не могла. Це був шлях в нікуди, в ще більшу пустку, яка ширилася нутром.

І зараз, нарешті, страждати мав брат. Солодке відчуття помсти і влади над ним, нехай і ціною власного тіла, власного життя.

А хіба твоє тіло хоч колись належало тобі, а не братовим потребам? Хіба ти мала крихту чогось, за що могла вхопитися, щоб вибратися з прірви, викопаної власними демонами, яких ти так шанобливо носила в собі і корилася їм? Таке зіпсоване, просотане огидними бажаннями, брудне і використане. Прощатися з ним виявилося напрочуд смішно і легко.

«Невидимки» давно навчилися відцифровувати свідомість, поміщати її в віртуальний простір, жити в ньому.

Звідки тобі було це відомо?

Того вечора ви з Двоголовим охороняли територію штабу. Він плентався на обході, ти сиділа за моніторами камер відеоспостереження. Думками ти відрізала шматок за шматком шкіру з братового обличчя, заганяла під його нігті голки, труїла його… — якщо коротко, то, була замріяна. Аж коли очі вхопили нетиповий силует що рухався на горішньому екрані ліворуч — «невидимка».

«Ну ж бо, спіймай ще одного клятого терориста» — думалося тобі. Повідомити брату? Той саме приймав пігулки — ти бачила це на іншому моніторі. Ти і сама чудово впораєшся з порушником.

Рух був біля південно-західної сторони огорожі, отже і тобі туди. Тихі кроки, акуратні рухи і ось в полі зору контур, що ледь нагадував людський силует. Воно радше було схоже на постать, що зійшла прямо з дорожнього знаку. Немов привид, видиво, яке доступне лише твоїм очам. Що йому тут треба?

Ти слідкувала за ним, поступово, непомітно крокувала слідом. Воно кудись рухалось. А тоді зупинилося. І ти швидко, вправно, хвацько схопила, знерухомила об’єкт, сівши зверху. Воно не пручалося. Все було доволі легко. Підозріло легко.

А тоді постать затремтіла, замиготіла яскравим маревом — з власної волі була на таке здатна — стала виразнішою, чіткішою, більш подібною до людини. На дівчину. Геть юну, зовсім ще підлітка.

— Як ти це зробила? — ти знала, що «невидимки» можуть таке вчудити, але бачити, як вони стають явними, довелося вперше.

— Як взагалі ви на це здатні? Що ви таке? — це питання тебе завжди непокоїло.

Взагалі воно непокоїло абсолютно всіх.

— А ти поцілуй і розкажу, — як грім серед ясного неба.

Мала відьма-декерка хитро посміхалася до тебе.

— Радше підірву себе, ніж мене ще хтось торкнеться, — ти сказала це імпульсивно, нестримано і різко, надто нервово.

Не видавай свої слабкості, дурепо.

— Я ж пожартувала, — доволі спокійно відповіла твоя полонянка. — Я і так розкажу, якщо підеш зі мною.

Ти замислилась. Не те щоб тобі було що втрачати. Ніколи і нічого. Цікавість впереміш з бажанням отримати дозу адреналіну заполонили свідомість. Ти матимеш з цього власний зиск. Корисне точно вивідаєш. І не важливо, що покинеш службу, тим паче, побувати на стороні ворога — ось це дійсно важлива, ризикована, а отже — схвальна місія. А якщо щось піде не так, то і гори все синім полумʼям. Та і військова ти чи не військова? Навіть зараз у тебе був автомат, з якого будь-якої миті можна було нашпигувати її свинцем.

Ви вже чимало пройшли від штабу. Поблизу хіба полігон, далі ліс, поля і тільки потім передмістя.

— А ти спеціально ось так заманюєш жертв в своє лігво?

— Майже. Спочатку слідкую за ними, цікавлюся. Зважую, чи варті ті хоч крихти моєї уваги. А вже потім заманюю, вербую, а тоді роблю з ними страшні, інколи розпусні, подекуди приємні, але загалом цікаві речі, — супутниця явно загравала, бавилася. Її це неймовірно веселило.

— Хай так. Але навіщо тобі це? — тебе справді цікавило, чому це раптом одна з «невидимок» вирішила зʼявитися поряд штабу з охороною повною зброї.

— Просто. Нудно, — і далі твоя полонянка мовчала.

Вона ж досі була у твоєму полоні. Чи вже ти опинилася в її?

На дворі була глупа ніч і тільки віддалене сяйво неону і яскравих вивісок нагадувало про те, що поряд місто, а не болото. Багно під чоботами, розбита дорога, в ямах якої вода — вчора йшов дощ. Куди не кинь оком був бруд, розкидане сміття, калюжі, а в них ряхтіли усіма барвами веселки відблиски реклам.

— Прийшли. — Впевнено заявила дівчина. Взагалі-то дівчисько. Зеленокосе, очі в блискітках, костюм ледь не вульгарний, відвертий. Не дивно, між вами різниця в покоління.

Ви зупинилися поряд закинутої, старезної, обшарпаної недобудови.

— Нам сюди. — «Невидимка» вказала на прохід в хирлявому паркані, який оточував закинуту багатоповерхівку.

І ти пішла за нею.

***

Ви сиділи на даху і дивилися на забуде в світлі міських вулиць зоряне небо.

— Ось, власне, і все. — Констатувала Жанна, так вона назвалася.

— То, виходить, ти і інші «невидимки» давно відцифрували свідомість і перейшли у віртуальний простір? — Жанна кивнула у відповідь.

— А ваші тіла, ви загалом — проєкція, щось на кшталт залишкового сліду? — знову кивок.

— Навіщо тобі з твоїми вміннями, з твоїми можливостями, знадобилася я?

— Твої очі, — і вона відвела погляд від рясно усіяного миготливими цяточками неба, зазирнувши тобі у душу.

— Не лише ти маєш стару модифікацію. — Дівчина уважно вивчала тебе,— Але таких як ти, тих, хто бачить нас, зовсім мало. Нас, мене це цікавить. — Пояснбвала вона.

— Чого ти це розказуєш мені?

— Просто. Подобаєшся. — Жанна безтурботно мотляла ногами. — А що?

Ти нічого на це не відповіла. Лише тяжко зітхнула. Вона лише підліток, ким би не була окрім цього, просто підліток, що з неї взяти? Та і нічого не хотілося. Навіщо ятрити душу, мучати тіло, коли всередині — порожнеча. І страх. Він давно зароджувався в тобі, спотворював бажання, переінакшував світогляд. Страх, який роками дбайливо і турботливо вирощував брат.

Він певно помітив твою відсутність. Час було повертатися. Якщо, звичайно, тобі це дозволять.

— Ти ж не відпустиш мене, напевно? — що краще для тебе: повернутися чи зостатися? — Будеш проводити досліди, вивчати.

— А ти хочеш залишитися? — з крихтою надії в голосі запитала Жанна. — Залишишся тут зі мною?

— Ні, не хочу і не залишусь, — сказала, як відрізала. — На мене чекають там.

— Тоді йди, — усміхнулася до тебе дівчина. — Проти твоїх бажань ніхто тебе тут не залишить. Іди.

І ти пішла. Проте зі знаннями, якими ні з ким не поділишся. Цієї ночі ти дізналася багато таємниць, які стали тепер твоїми. Хоч щось має належати «чарівній пані», так?

Ти повернулася під ранок. Брат не знаходив собі місця.

— Де ти була?! Я не знав, що думати.

— Бачила дещо підозріле, ходила в обхід перевірити, — спокійно відповіла ти.

Він чекав, слухав кожне слово.

— Але нічого не знайшла.

— Добре. Ходімо, наша зміна закінчилася, — він огорнув твої плечі правою рукою. — Ходімо, побудемо разом. Знаєш, я так сумую за теплом твого тіла…

***

Минав час, але ти не переставала думати про дивну дівчину. Жанна була «невидимкою». А ще — представником нового людства. Далеко за межами реального вони створили світ без болю, жалю, без смерті. Новий Едем. Про це розказала Жанна. Виклала тобі все без остраху.

Тепер стало зрозуміло, чого віддавати Агенції таке вони його не хотіли. Бо то було місце без влади. Проте і не без законів, але це вже геть неважливо. «Невидимки» були породженням сучасних технологій: вирощені з речовин, які синтезували біотехнічні органи, вони не могли не стати істинними дітьми технологій. Вони просто не могли не перерости своїх «батьків» в пізнанні себе. Вони еволюціонували так швидко, як колись прогрес. Тільки вони зробили крок вперед, переступили саму еволюцію і ввели для неї власні правила.

Ти б могла зостатися в тім Раю. Тільки й треба інсценувати смерть і довгоочікувана, пʼянка свобода — твоя. Навіть думала повернутися. Втекти від брата. Бо що тебе тримало поряд з ним?

Але найгірше побоювання, найжахливіший кошмар здійснилися — ти завагітніла. Перше, що хотілося — позбутися виродка, що ріс в тобі. Швидше позбутися разом з тілом і втекти. Але ти мала зробити УЗД. Це було важливо для тебе — упевнитися, підтвердити здогадку.

На чорно-білому екрані ти побачила крихітну горошину — зовсім ще не людина, набір клітин, дрібна зигота. Але тоді, ірраціонально, але так по-людськи, ти відчула бажання захистити її. Чого б це не коштувало. Бажання зберегти та вберегти було вище за інші. Навіть за здоровий глузд. Дитя від брата. Кровозмішення… У що це могло обернутися дитині? Які вади вона б отримала? Яке життя її чекало? «Захисти, вбережи, турбуйся» — чужий голос лунав у твоїй голові. Кому він належав?

Ти вирішила народити. Тоді ти змогла придумати хитромудрий план з вірусом, який так вигідно розпочав епідемію. Прикинулася хворою, підкупила лікарів, і втекла до «невидимок». Жанна прийняла тебе і турбувалася як могла.

На щастя, дитя народилося здоровим. Два роки ти була щаслива. У спокої та з новим, сильним почуттям. То ось як воно — любити. Твоє дитя, твоя донька. Її запах, її ніжні, малесенькі долоньки, її погляд, коли ти годувала її. Все це — незабутньо. Такого щастя ти не відчувала ніколи. Не думала, що здатна на подібне. Вперше твою пустоту заповнили яскраві, сильні почуття. Перший час ти навіть забула про страх. Жоден деміург не міг синтезувати таку кількість гормонів, як цей простий і водночас складний природний процес.

Але ж ти, як і твій брат, однієї крові, одного покоління. Третього покоління.

Хіба ти мала шанс залишитися нормальною? Щоправда, ти не втратила здоровий глузд, як брат. Але була близька до цього. Починаючи з рішення залишити дитя і закінчуючи появою нового почуття. В тобі зростав все сильніший липкий страх, що переріс у глибоку параною. А що, як ти нашкодиш донечці? Вона така беззахисна перед тобою. А що, як він дізнається про неї? А раптом в ній ти бачитимеш брата?

А що, як його хвороба, його залежність від тебе, зростатиме і в тобі? Що, як твоя донька стане обʼєктом для тебе, як ти для брата?

Брудні, збочені думки, яких ти не могла позбутися, якби сильно не намагалася викинути з голови, щодня все густіше туманили свідомість. Ти боялася залишатися наодинці з донькою. Вже не могла сповна відчувати в собі материнське.

Ніхто з «невидимок», навіть Жанна, не могли зарадити, як би сильно не намагалися допомогти. Так, ти знала про її почуття до тебе — не такі збочені, як у брата, не такі хворі. Але ти вже не була здатна відповісти їй. А вона і не прагнула, лише допомогла.

Тобі було боляче, невимовно боляче йти, але доньку довелося залишити. Ти знала, що про неї потурбуються, що вона буде в більшій безпеці без тебе, ніж з тобою. Але як сильно розривалося серце, коли ти йшла від своєї Любові. Хотілося залишитися, але ти не могла собі це дозволити. А раптом ти станеш, як брат? Як тоді рятувати своє дитя від бридкої почвари, що колись була її мамою?

«Невидимки» не змогли б повністю відцифрувати тебе без перенесення у Віртуалі, проте зробити копію, нехай і без здатності до прогресу, але зі спогадами, вони були здатні.

Ти хотіла зробити йому боляче, так, як ніхто ніколи не був здатен. А найбільший його біль — втратити тебе. І ти повернулась до нього, щоб він остаточно втратив. Ти розказала, що за час «хвороби» багато досліджувала питання свідомості і витіснення її з тіла. Ти навмисно багато про це розказувала, а тоді показала копію власної свідомості — вона зберігалась в твоєму жетоні зі сховком. Він мав достеменно це засвоїти. Хоча ти не розраховувала, що брат слідуватиме твоєму плану. Але він дійсно зробив, що потрібно.

На полі бою, ти власноруч підірвала себе — Двоголовий більше ніколи не торкнеться твоєї шкіри, твого тіла. Ні-ко-ли. Твоя свідомість не була ним залежною. Лише огидне тіло. Саме тому позбувшись його, ти могла позбутися дурної залежності. Вірно?

А тоді брат зробив усе як слід, спираючись на твої розповіді — і ти стала частиною його мозку — технології «невидимок» дозволили цей «симбіоз».

Мучити його своєю близькістю, але одночасно недосяжністю — була солодка, тягуча насолода. Ті відчувала, як його жерли бажання, які він не міг більше здійснювати. Він трощив посуд, меблі, стіни. А ти тихо спостерігала зі сторони. Ти ж колись була така ж голодна до нього. Але все ж, зрештою, хоч і не задаром, але ти позбулася залежності, бо прагнула цього. Тож лишалося спостерігати з солодкою насолодою, як брата катує власна слабкість.

Але з часом тобі набридло. Нарешті ти відчула, що злість, ненависть, образа за втрачене життя, зменшились. Ти лише контролювала, щоб цей звір не забував приймати пігулки, які стримували його монстра. Того монстра, який колись всаджував ніж в вашу маму. Її вереск досі стояв у вухах. Ти чудово памʼятала той ранок і власний параліч від страху. І ти чекала слушної миті вбити його. Ти була майже така ж хвора, як і він. Проте власноруч не могла вбити. Така ж?

Ти воліла повернутися до «невидимок», а без їх допомоги не змогла б навіть це. І ти чекала. Довго. Надто довго. Роками.

Нарешті прийшов час йому сконати. Ти знала про атаку «невидимок», про план захоплення Агенції. Іноді, таємно, коли він спав, ти листувалася з Жанною. Цікавилась донькою: яка вона, як росте, що любить?

В цю атаку їх мало бути багато, вони точно б впорались. Треба було лише направити сюди брата. А тут і сильно старатися не треба. Він, як муха на мед, летить на «невидимок», вирішивши, що це вони винні у твоїй смерті.

Поблизу чатувала Жанна. Це вона стоїть за вибухом, що спричинив обвал стіни на Двоголового. І, поки він повільно вмирав під завалами, ти мала трохи часу розтягнути насолоду помсти.

Мабуть, ще в утробі, ти взяла на себе відповідальність відчувати. Відчувати за обох. Він же був такий кволий до власних почуттів, що найдрібніші чавив в собі, як жучків. Насправді він просто не був здатен прийняти біль чи відмову, а згодом і любов, хоч би чиюсь. Колись, в дитинстві, він звісно хотів друзів, які б його любили, пишалися ним, робили б для нього все — але ж любові прагнуть всі. А його чорна діра була така глибока і жадібна, що могла лише поглинати чужі почуття, не віддаючи своїх. Інші діти якось інтуїтивно відчували це, тому уникали. Любити треба взаємно. Певно саме тоді, не знайшовши компанію, він і перемкнувся на тебе. Таку схожу на нього зовні. Немов його відображення. Чи любив він тебе? Можливо і справді лише власне живе відзеркалення? Єдину, хто була поряд завжди, яка любила його за обох — за себе і за нього. Це і була твоя помилка. Чорна діра поглинула тебе до кінця, а тоді, висмоктавши весь палкий вогонь з тебе, почала рости і в тобі.

Але тільки тепер ти усвідомила — ви були різні з першого дня життя. Абсолютно протилежні. А ти — не його люстерко.

Нарешті брат відчував все так гостро, як ніколи не було здатне його черстве серце. Відчував повною мірою твій біль та огиду, страх, пекучу любов, крижану ненависть — абсолютно все. Яскраво, на повній гучності. Як же він страждав від цього. Кожне почуття гострим лезом — розпеченим, морозним — різко входили в його липке серце. Такий слабкий. Емоційний біль знищував його куди сильніше фізичного. Блаженство.

***

Почулися кроки, шелест бетону під берцями — Жанна.

Ти бачила її братовими очима. Дівчина подорослішала. Він теж уважно слідкував за кожним рухом Жанни. От тільки вдіяти вже нічого не міг. Знерухомлений.

Вона нахилилася, лихо посміхнулася до нього, а тоді двома пальцями, з неприємним і грубим чавканням, вирвала його око, діставши з нутра закривавлений куб — тебе.

— Прощавай, брате. І гори у пеклі! — останнє, що пролунало в його свідомості.