Невидимки

Гучні вибухи пролунали праворуч від нас.

— Це Двоголовий, — звертаюся до сержантів. — Контакт біля пʼятиповерхівки. Ворог у віддаленому від нас крилі. Чисельність невідома. Прийом!

Нас обстрілюють. Вогонь відкривається щоразу з різних позицій ворога. Вгадати наступну неможливо.

Ми маємо відступати, але я не даю команди.

— Тримати позицію, — передаю по мозковій рації підлеглим солдатам. — «Невидимки» не мають справжніх припасів.

Атака — блеф, а зброя — проєкція.

— Розумні малі виродки, — чую у власній голові низький голос Сокири.

Завдання на сьогодні — знищити якомога більше «невидимок», які просто зараз всіма доступними способами намагаються прорвати оборону. Спочатку ми думали, їх невеличка група, буде легко чинити опір, але помилилися. Якщо вони прорвуться — хак мережі міста невідворотній. І який бовдур вирішив постачати в мегаполіси окремий інтернет, не зʼєднаний з загальною мережею? Відомо хто — Агенція.

Ми з групою в нетрях. Я і двоє сержантів зайняли позицію на першому поверсі закинутої пʼятиповерхівки. Риба розмістився за диваном навпроти вікна, поруч зі мною. Він тримає автомат, шукає приціл, але цілі не видно. Чобіт прикриває ззаду.

— Сподіваюсь, ти не забув прийняти Тероксол?

Голос не належав солдатам і лунав не з рації. Він в моїй голові. То що ж це виходить — чарівна пані прокинулась?

Дві пігулки Тероксолу, одна Кветилепту-300 до сніданку — ширилась в мозку завчена мантра.

— Сонечко, я б залюбки приділив тобі увагу, проте я на службі, — подумки відповідаю її чарівному, ніжному голосу.

Який чую тільки я.

Моє любе, недосяжне кохання. Скільки років ми ближчі за будь-кого, але такі віддалені?

Попри думки про неї, я не зводжу погляду з багатоповерхівок, з закутків. Мої очі не оминають жодної шпарини. «Невидимки» можуть бути будь-де, і їх ніхто не побачить. Вони пошесть нашого часу — банда терористів, яка має дурну особливість ставати невидимими для всіх.

Для всіх, окрім мене. Бо я, вашу матір, Зрячий!

— Скоро обід, любий, а це значить… — шепоче в голові чарівна пані.

— Одна пігулка Вальпрозолу… — перехоплюю відповідь я. — Зіронько моя, памʼятаю. Але щиро вдячний, що турбуєшся, що нагадуєш.

— Бачу рух! — Гучніше, аніж потрібно, передаю в мозок солдатів найважливішу інформацію.

— Бачу одного, просто навпроти, за блідо-червоним фольксвагеном. Стріляти на дванадцять годин і одну хвилину, — Даю команду Рибі.

Він пускає несамовитий залп зі свого потужного кулемета.

Через лічені секунди з-під автівки повільно розтікається густа багряна калюжа. Поцілив?

— Мінус один, — вдоволено констатує Риба.

Сумніваюсь, що все так просто. Щоб вони стали мішенню? А якщо це лише відволікаючий маневр?

Я не встигаю озвучити логічне припущення, коли розумію, що моя думка слушна.

— На нас знову направлено гармати, — повідомляє солдат по рації. — Чути вибухи. Нас обстрілюють.

Але це лише фарс. Уся їхня зброя не коштує ламаного гроша. І служить для залякування цивільних, психологічного тиску на солдатів. Але мене, сучі діти, вам не залякати!

— Знову бачу рух! — повідомляю я миттю. — Пʼятий поверх, дім праворуч від майданчику.

Раптом повз нас з Рибою, зі свистом, пролітає куля.

Я чую шарудіння позаду. Ми з сержантом обертаємося.

— Боляче, — з хрипінням, тримаючись за «рану» в грудях, на підлогу опускається Чобіт.

— Терпи, друже, скоро мине, — намагаюсь підбадьорити його я.

«Невидимки» поцілили в одного з найкращих бійців.

— Кулька з клятим деміургом, — поспіхом оглядає товариша Риба. — Клятий деміург! — гнівається він.

Новий наркотик, що так полюбило четверте покоління. Запрограмована, близька до нано, технологія, яка легко імітує будь-яке задоволення: синтезує серотонін, окситоцин, чи як їх там? А коли в розумних руках, то і перепрограмувати функціонал на синтез кортизолу, адреналіну чи… будь-якого болю? І старшокласник може тут впоратись.

— Тіло, за невеликим виключенням, неушкоджене, а от мозок хакнутий . — Риба, що розбирається у темі, веде далі. — Чоботу болить, немов грудну клітину справді розірвало.

— Гей, слухай мене уважно, — звертаюся до нього. — Це лише деміург. Якщо не повіриш власному мозку, то житимеш.

— Легко тобі базікати, — чарівний голосок Марти трохи дратував мою ЦНС.

— НАШУ ЦНС, — додає Марта і продовжує, як ніц не сталось, свої повчання. — А ти запевни мозок, що твій язик не горить в пекельному полумʼї після частування перцю чилі.

— Твоя правда, зіронько, — проговорюю я про себе. — Ну хіба я можу не погодитися з любою?

— «Чобота» в госпіталь! Нехай дадуть снодійне, — вказую я. — Триматися ліворуч, з того боку будинку ви станете непомітні для терористів, — Даю я наступну команду.

— Якщо твоє око не бреше, розрахунки правильні, і «невидимки» тільки на пʼятому поверсі, — додає уважна та розсудлива Марта.

І тут я бачу новий рух. Пострілів у противника стає дедалі більше, як і моїх вражених людей. В одну мить половина загону отримала кулі деміурга.

Новий рух на восьмому поверсі, і на даху сусідньої будівлі. За автівками. «Невидимки» наближаються й атакують. Скільки ж їх там?

— Терміново потребуємо підкріплення. Ми в нетрях на заході міста. Що більше, то краще. Хутчіш!

— Не забудь запросити в агенції Докселептал, — Марта на своїй хвилі, їй не до атак. — В тебе залишилося дві пігулки.

«Дякую, кеп», — відповідаю я їй подумки.

Пів пігулки Докселепталу, дві Тераксолу перед сном. Головне — не сплутати, бо можна не прокинутись.

Такі, як я, не мають брати зброю до рук. Мені б пити бульйон через трубочку та пускати слину на білі подушки у ліжку спеціальної лікарні, але мене не спишуть, ні. Агентство радо надає необхідні мені ліки: Тероксол від манії й коливань настрою, Кветилепт-300 від голосів та галюцинацій, Докселептал для сну без кошмарів. Вальпрозол, щоб стримувати неконтрольовану агресію. Ким би не були Зрячі, на щоб вони не хворіли чи скаржились, їх не спишуть.

Раптово, різко та гучно, пролунав вибух. Такий, що хвиля від нього миттю знесла мене разом зі стіною.

Я під завалами, у вухах боляче шумить, щокою котиться тепла краплина — кров. Ось це вже не імітація, це справжня, добряча вибухівка.

Невже малі «пацифіки» перейшли до дорослої зброї? А як же зіграти в морський бій чи побитися подушками? Мир в усьому світі, планета без зброї — це вже не про них, так виходить?

— Не час тобі штрикати словами, — з глибини свідомого озвалася Марта. — Тебе оглушило. І завалило на додачу.

— Нас, люба, це нас оглушило і завалило. Це вибухівка, справжня, як тоді, памʼятаєш? — запитав її мій голос. — Бо я — так.

Я памʼятаю кожну мить.