Я звичайна японська школярка і я призвала богиню з України

Понадворі, здавалося, нарешті настала тиша. Ніч минула, і я прокинулася від якогось дивного спокою, що обволікав усе навколо. Голова боліла, наче в неї гуркотів барабан тайко, а шия затерпла від незручної пози на підлозі. Лежимо ми, як три дошки, посеред розтрощеної школи.

"Ябай". Намагаюся розплющити очі, але світло з вікна ріже, наче ніж. Та й що то за світло? Зранку? Ураган же був. Ми ж у темряві сиділи, як три привиди в храмі.

Повертаю голову. Поруч хропе Лада – її фізіономія виглядає такою нахабною навіть уві сні. Біля неї — Харухі-семпай. Вона скорчилася в позі ембріона, тремтить, ніби від страшного сну, а її обличчя виражає абсолютний жах. Мабуть, знову монстри з Ладиних казок снилися, чи той парубок з копитами. "Ано". Навіть уві сні вона "кавай" яка.

Нарешті, потроху отямлююся, можу розрізнити, що відбувається. Урагану немає. За вікном — ранкове сонце, ясне-ясне. Наче й не було ніякого "здецю", ніякого "армагеддону". Дерева, правда, поламані, гілки всюди валяються, але ж — світло! Нічого собі "форс-мажор" вийшов.

Лада раптом здригнулася, розплющила очі. Подивилася на мене, потім на Харухі-семпай, і її "фейс" скривився в позі відвертого невдоволення.

"Який "йобаний" ранок! Хтось знову сонце вивісив!" — пробурмотіла вона зламаною японською, позіхаючи так, що аж щелепи хруснули. "І що це за сморід? Знову хтось з’їв щось не те на ніч та обдристався?"

Харухі-семпай застогнала, ледь розплющила очі, а потім, побачивши Ладу, різко відвернулася. Вона, схоже, теж впізнала потік "доброти" Лади.

"Фу-у! Замовкни!" — пробурмотіла Харухі-семпай, ховаючи обличчя в коліна. "Мені і так погано. І ніхто не "обдристався", хіба що хтось твоїх "жахливих" казок наслухався!"

Лада гигикнула. "О, "принцесо", ти вже прокинулася? Ти ж так мило сопіла, я думала, ти вже померла від страху. Чи це снишся тобі, що хтось "обдристався"?"

Я тихенько зітхнула. З ними "ябай" завжди.

Раптом з надвору доноситься якийсь дивний шум, крики, галас. "Охайо" якось дивно починається. Лада одразу нашорошила вуха, її зелені очі зацікавлено заблищали. Встала на ноги, як кішка, розправила плечі, потягнулася так, що захрущали кістки.

"О-о-о!" — вигукнула вона. "Що там за "кіно" починається? Невже хтось вирішив нам тут "бойовик" влаштувати зранку?"

Йдемо до вікна, яке понівечене після урагану. Дивимося звідти, а там... "охайо міна-сан"!

В шкільному дворі — справжній "цирк!". Десятки людей, якісь дивні машини з написами "ООН". "А, ООН!" — майнула в мене думка. Я знала їх не з книжок про війну, звісно, а з мого улюбленого дитячого мультсеріалу "Милі єноти та світова допомога", де вони допомагали лісовим звірятам знаходити загублені жолуді та вигравали конкурси з приготування овочевих салатів. "Мамо мія, вони справжні!" — така була моя перша думка, докі-докі. Вони ж наче мають допомагати. Але те, що відбувається — дуже "ябай".

Люди, які схожі на "гайджін", тільки з блакитними шоломами і якоюсь "емблемою", розставляють столи і починають роздавати... щось. Натовп людей, учнів нашої школи, місцевих жителів, збігається, як мухи на мед. Кричать, штовхаються, лізуть без черги. "Мама мія!" — це ж гуманітарна допомога!

Але що вони роздають? Це ж треба! Ми бачимо, як "ООН"-івські "самураї" (чи точніше, "гайджін", бо вони не "самураї" зовсім) видають... туалетний папір! Скручені рулони, білі, м'які, як хмарки. Звісно, після вчорашнього зілля це було б доречно для Харухі-семпай, але ж... ураган тільки закінчився, а вони роздають туалетний папір? "Ябай!"

Лада гигикнула. "О, то це "гуманитарка"? Я ж казала, що "соплі" тут одні. Не могли щось путнє привезти?"

Але далі — ще "ябай"!" Наступна партія "допомоги" — це консерви. Великі такі банки, без малюнків, але з якимись "ієрогліфами" на незрозумілій "мові", яка точно не "японська".

Один з "ООН"-івців відкриває банку, і... "ябай!" Що там всередині? Якісь дивні, м'ясисті куски, плавають у темно-червоному соусі. А запах! Різкий, гіркий, солонуватий, і... трохи нудотний.

Лада принюхується, її ніс розширюється, а потім вона розпливається в широкій посмішці. "О-о-о! Оце я розумію! Оце — "жратва" для справжніх чоловіків! І жінок, що чоловікам не поступаються!"

Харухі-семпай, яка досі стояла, "шокована", запитала: "Що це таке?"

Лада, не відриваючи погляду від банок, відповіла: "Це, "принцесо", "коньяк" справжній! Бичачі яйця в томаті! Оце то "протеїн", оце то "сила", оце то "мужність"!"

"Бичачі яйця?!" — Харухі-семпай аж позеленіла, прикрила рота рукою, її обличчя перекосило від огиди. "Фу-у-у! Це ж... гидота! Це ж... "кімочі варюкуй"!"

Лада фиркнула. "Ой, та шо ти "нюні" розпускаєш? Ти ж не знаєш, яка то сила! Яка то енергія! А якщо їх ще з хлібом і салом... А, сала ж у вас немає. Тьху!"

Люди внизу вже починають штовхатися сильніше. Кожен хоче урвати свій шматок щастя. За туалетний папір, за консерви. Хаос посилюється. Крики, сварки, лайка.

"О-о-о! Дивись, дивись!" — Лада аж плеще в долоні. "Почалося! Бійка! "Драка" за "бичачі яйця"! Оце то я розумію – "реальне життя", а не "мрії"!"

Лада раптом сердито нахмурилася. "Та що це таке? Ця "черга "соплів" тут ще годину стоятиме? Нє, так не годиться!" Вона сплюнула на землю, наче демон. "Якого "його" ви чекаєте, "барани"?" – пробурмотіла вона зламаною японською, дивлячись на юрбу. "Я, блядь, богиня, мені чекати нема коли!"

І тут — бам! — Лада, як та блискавка, зістрибнула з підвіконня прямо в натовп! Навіть не моргнувши оком, вона кинулася в епіцентр черги, де люди штовхалися за туалетний папір. Перший, хто стояв біля столу з папером, — огрядний дядько, який тримав аж десять рулонів, наче то були скарби. Лада, як козачка, викрутилася, розмахнулася і як *гепне* тому дядьку в пику! Той аж відлетів, як м'ячик, і полетів просто в купу сміття, розкидавши свої рулони паперу. "Йобаний туалетний папір!" — крикнула вона, наче це було особисте приниження.

За ним стояв худий школяр, що тримав п'ять рулонів. Лада підскочила до нього, наче диявол, схопила за комір, підняла в повітря і як *кине* його прямо на стіл, де лежали консерви. Стіл аж затріщав, а школяр покотився по банках, наче кегля. "Майбутній репер!" — вигукнула вона, іронічно поплескавши в долоні.

Натовп занімів на мить, потім почалися крики. "Що ти робиш?!" "Хто вона така?!" "Вона божевільна!" Але Лада не звертала уваги. Вона йшла, як танк, крізь натовп, розкидаючи людей, як іграшки. Кожен, хто стояв у черзі, отримував від неї порцію "божої благодаті".

Одну жінку вона схопила за волосся і *вишвирнула* її з черги, наче шматок непотрібного мотлоху. "Розчісуватись треба, а не по чергах тулитись!" — прокоментувала Лада. Другого чоловіка вона *вдарила* ногою по жопі, так що той аж присів. "Підеш, курва, танцювати гопак безкоштовно!" — вигукнула вона.

Люди вже не штовхалися, а *розбігалися* в паніці, наче від чуми. Лада прорвалася до столів з гуманітаркою, де стояли перелякані "ООН"-івські "самураї". Вони дивилися на неї з відкритими ротами, їхні блакитні шоломи хиталися від переляку.

Лада підійшла до купи ящиків з консервами. Там їх було, напевно, штук десять. Вона нагнулася, оцінила їх, і... вибрала один. *Лише один ящик* з десяти. "Оцей "потягну", — сказала вона, наче це було дуже важливе рішення. — А то все інше – то для вас, "холопи"!"

Вона схопила ящик, підняла його однією рукою, наче то була звичайна сумка, і випросталася. На її обличчі з'явилася задоволена посмішка. Вона була щаслива.

Я стояла, "мато-баку", дивлячись, як Лада розносить весь натовп. Вона ж... вона просто забрала *один* ящик бичачих яєць! "Ябай!" Який жах! Яка комедія! "Вона навіть не знає, що таке японська культура, чи що?" "За що?"!

Вона вже дісталася до коробки з консервами! Хапає їх, як богиня! Декілька штук викидає, забирає найбільше. І сміється!

"Ябай," — тихо пробурмотіла я, усвідомлюючи, що Лада, як завжди, робить все по-своєму. Навіть якщо це означає рознести весь двір школи в пошуках м'яса. Що ж, мій "ябай" день триває. "І кохання моє, мабуть, далі буде "замучено", "здець"..."