Кольоровий. Юхтовий
На обрії кривою посмішкою проступили гори, знаменуючи кінець цієї жорстокої, випаленої сонцем і вивіяної всіма вітрами пустки. Хоча, навіть звідси було видно, що життя там не набагато більше: гори скоріше нагадували старі, зогнилі пеньки зубів, брудного, юхтового кольору. Але я був радий бачити цю щелепу старого і немічного велета, як рідного брата (він мав таку ж посмішку, в час нашої останньої зустрічі). Щоправда, була в цьому всьому одна, малееесенька проблема: до гір треба було ще дійти. Дійти під палючим сонцем, що в цих краях поступово змінювало свій колір з жовтого на брунатний, зливаючись відтінком з гірським хребтом. Створюючи, під час заходу, ілюзію, що світяться самі гори, заливаючи юхтовим заревом пустелю. Цей світ дражнив мене показуючи язика крізь гнилі зуби, а я шкірився і відверто сміявся йому у відповідь. Ми ще подивимось, чия візьме...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!