Еріка. У пошуках долі

— Зоріяне, я принесла нашому талановитому вченому кави та сіла поруч. — А ти віриш в існування істинних половинок?

— Ти на що натякаєш, Еріко? — чоловік зіщулився та з цікавістю подивився на мене.

— Ну, в кохання хоч віриш? — не здавалася я.

— Моє кохання — Космос, — розсміявся астроном. — Насправді, я стільки часу присвятив науці та Інституту, що не мав часу подумати про сім’ю та стосунки, принцесо.

— Але навіть в Інституті є привабливі жінки, — заперечила я, не розуміючи його позиції.

— Я не знаю, чому ти про це питаєш, дитинко, але я, мабуть, застарий для всієї цієї романтики. Я не вірю в ці половинки, як ти кажеш, істинні. Казки це все.

— Це тому, що ти ніколи не кохав, друже, — до нас приєднався Даніель. Він незмінно пив чорний чай з лимоном.

— А ти кохав? — втупився на нього Зоріян.

— Кохав. Але ми обидва були дуже юні та не дуже розумні. Молодець, Еріко, що ти не поспішаєш з рішенням про одруження, — Даніель втомлено зітхнув та зробив ковток гарячого напою.

— Але ти досі сам… — тихо замітив Зоріян.

— Тому й сам, що дурний був, втратив свій шанс, поставивши власні амбіції вище за все. Вона не стала це терпіти, й зараз цілком щаслива в шлюбі з іншим. А я… Бовдур, що я ще можу сказати…

— А я можу сказати, що тобі слід придивитися до Раяни. — Раптом проговорила я, глянувши на чоловіка, що за віком був приблизно ровесником мого батька.

— До чого тут моя секретарка? — щиро здивувався Даніель.

— До того, що вона закохана в тебе.

— Не може бути, — хилитнув він головою.

— Повір мені, я знаю, про що кажу, — я загадково усміхнулася.

— Не слухай її. У Еріки сьогодні романтичний настрій, — розсміявся Зоріян.

— От знайдемо тобі якусь інопланетну леді, Зоріяне, тоді подивимося, хто буде сміятися, — раптом підтримав мене Даніель.

— Змовилися чи що?

— Та ні. Але що ти, що Еріка — дійсно молоді. Вам якраз потрібно шукати кохання, — хмикнув Даніель.

— І тобі теж, — плеснула по плечу дипломата я. — У тебе теж ще купа часу, щоб стати щасливим.

— Кохання-зітхання, подивимося, — усміхнувся Даніель.

Я зрозуміла, що з ними немає сенсу обговорювати мої сни. Обидва чоловіки скептично налаштовані щодо кохання та романтики. А от мій так званий наречений мало не щоночі шепотів мені про призначення та пошуки.

І я вірила та чекала. Тільки б ще впізнати його, зрозуміти, що переді мною саме він.

Можливо, я зустріну його вже завтра? Адже ми наближалися до зірки, яка миготіла попереду жовтим яскравим ліхтариком, немов друге сонце, хоча вона й не була такою гарячою.

На орбіті планети ми помітили щось на кшталт станції, яка випустила в нашу сторону блакитний промінь лазера та в динаміках запищав спеціальний сигнал, а слідом за ним прийшло голосове повідомлення, яке миттю розшифрувала та переклала на зрозумілу нам мову спеціальна програма, розроблена штучним інтелектом та магами Дельти. Цей винахід справжня знахідка, щоб порозумітися з мешканцями інших світів.

— Чекаємо в гості, прибульці! — пролунав веселий голос.

— Здається, вони раді гостям, — Зоріян направив наш автольот на майданчик та ми почали опускатися крізь шар атмосфери, а за пару годин, побачили вогні великого міста.

— Вау! — тільки скрикнула я. — Ця планета дійсно населена!

Я захоплено дивилася в ілюмінатор: ми пролітали над високими скляними будівлями, звідусіль миготіли яскраві вогники.

— Дуже гарно й дивно — в наших містах немає таких високих будівель, — проговорив Даніель розглядаючи на екрані зображення, що передавалися з зовнішніх камер.

— Але тут мало зелені, — додав Зоріян. — І про це свідчить якість повітря, погляньте самі.

Я перевела погляд на цифри на табло керування, і дійсно заклякла на місці — мабуть, в перші години дихати на повні груди тут буде важкувато, але в цілому кліматичні умови схожі на наші.

— Здається, нам сюди, — на панелі замиготіли зелені та червоні лампочки, а на мапі навігації з’явилося місце, де ми могли здійснити посадку.

Це було велике прямокутне поле зі спеціально поміченими яскраво зеленими вогниками напівкруглими платформами. Від кожної такої платформи йшла спеціальна доріжка до скляної будівлі, на даху якої майоріли якісь написи, але прочитати ці символи я не могла.

Зоріян обережно скерував наш автольот на одну таку платформу, і як тільки двигуни зупинилися та відчинилися двері й опустився трап, я побачила навколо безліч космічних кораблів, що злітають чи сідають на цьому аеродромі, так само тут було й багато місцевих мешканців, що поспішали на посадку чи навпаки поверталися із подорожі. На нас вони не звертали уваги, хоч на відміну від місцевих ми мали дещо іншу зовнішність та одяг.

Мешканці нової для нас планети мали ширші плечі та кучеряве чорне волосся, вищий зріст, хоч мені раніше здавалося, що наші чоловіки дуже високі.

Зоріян заблокував двері нашого автольоту та першим ступив на доріжку, що вела до скляної будівлі. З собою ми взяли лише наплічники із необхідним одягом та предметами гігієни, перевірили, що датчики на наших комбінезонах працюють бездоганно, а також увімкнули гарнітуру, яка допомагала нам з перекладом та розумінням місцевої мови.

Доріжка виявилася не простою, а рухомою: як тільки ми на неї ступили, вона загуділа та рушила вперед. Я інстинктивно схопилася за поручень, щоб не впасти. Біля самого входу, доріжка зупинилася, а скляні двері автоматично відчинилися, й ми опинилися всередині цієї будівлі.

— Вітаємо! — пролунав над нами жіночий голос, й піднявши голови ми побачили як зі стелі на нас спускається величезна напівпрозора блакитна куля, зсередини якої на нас дивилися очі, які, здавалося, пропалювали наскрізь. Від цього ставало ніяково — це видовище лякало. Ми завмерли на місці. Між цим очі привітно посміхнулися та знову зазвучав той самий лагідний голос:

— Раді вам, прибульці. Ви прибули на планету Ельнесія. Місто, де ви зараз знаходитеся має назву Сітілайт. Йдіть за цими стрілками — кожен прибулець має пройти карантин та опитування, перед цим, як ви зможете відвідати наше прекрасне місто.

На підлозі дійсно з’явилася зелена неонова стрілка, за якою ми й пішли. Минувши круглий хол із безліччю дверей та різних коридорів та арочних проходів, ми опинилися перед самохідними сходами. Стрілка вказувала на них.

— Щось мені трохи не по собі, — зітхнув Зоріян. — Чесно кажучи не так я уявляв подорож до іншої планети.

— Мені навіть цікаво почути як ви собі це уявляли, дорогі гості, — над нашими головами знову з’явилася та сама куля з очима.

— А ви всіх гостей лякаєте очима без тіла? — наважився спитати астроном.

— Ха-ха-ха, — розсміявся той же голос, а очі хитро примружилися. — Це просте сканування та перевірка. Я частина спеціальної програми служби безпеки, що перевіряє всіх, хто прибуває до Ельнесії.

— А куди ти нас ведеш?

— Туди, де ви зможете відпочити та адаптуватися під умови проживання на наших землях. Вам немає чого боятися, любі гості!

Ми піднялися сходами, точніше проїхали, та опинилися на другому поверсі цієї скляної напівкруглої будівлі. Тут також все миготіло зеленими кольорами — підсвітка на стелі та стінах, вказівники на підлозі, а ще тут був скляний прозорий дах, тому можна було бачити все, що відбувається в небі.

Стрілка зупинилася біля якихось дверей, й ми завмерли на місці.

— Сміливіше, — куля з очима все ще супроводжувала нас. — Заходьте всередину.

— Я першим перевірю, — Даніель виступив вперед та штовхнув двері, але вони не піддалися.

— Там сенсор, прикладіть руку, — закотивши очі куля підморгнула зеленим кольором.

Даніель слухняно приклав долоню до невеликого замка на цих дверях, й за мить, вони безшумно відчинилися, а ми опинилися на порозі просторих апартаментів.

— Відпочивайте, вам незабаром принесуть їжу та напої, а також до вас завітає очільник міста. Він любить інопланетних гостей.

Куля з легким лясканням розчинилися у повітрі.

— Дивовижі якісь! — я пройшла до ліжка та обережно сіла на край.

— Але вони гостинні. Те, що перевіряють, це правильно, — Зоріян також сів на ліжко навпроти мене.

— А мені здається, ви занадто розслабленні, друзі мої, — проговорив Даніель. — Я б не поспішав тут довіряти всьому та всім. Що як це все просто пастка?