Еріка. У пошуках долі

Еріка.

«Ось вам й нова планета», — пронеслося в голові, і я зітхнула. — Схоже, вони не чули про гостинність.

Я оглянула приміщення камери, в якій ми опинилися. Тут панувала напівтемрява, світло давали лише пара факелів на стіні. Тут не було вікон, а вздовж стін стояли металеві двоярусні ліжка. В кутку примостився невеликий стіл та полиця з посудом. Тут не було шафок чи вішаків — одяг був розвішений на спинках ліжок, а під ними складені сумки та мішки з речами в’язнів.

За столом пили чай п’ятеро чоловіків, вони кидали на нас співчутливі погляди.

На якусь мить я забула як дихати. Від безсилля захотілося ревіти, але я намагалася триматися та не показувати слабкості. Невже наша подорож завершиться ось так?

— Привіт, проходьте, в ногах все одно правди немає, — до нас підійшов чоловік з коротким світлим волоссям та глибокими синіми очима, сповненими туги. Він був дуже просто вдягнений — коричневі штани та просторий білий светр. — Моє ім’я — Андріель.

— Привіт, дякуємо, — кивнула я та підійшла до вільного ліжка, скинувши на нього свій рюкзак та присівши на край матраца. — І за що цей божевільний вас затримав?

Чоловік зітхнув.

— Я летів з планети Омікрон, Смарагдова Галактика й потрапив в аварію неподалік Епсилона кілька. Отямився вже тут. А ви? Чим ви перед цим Колобком завинили?

— О, то, цього Августина тут всі так кличуть? — щиро здивувалася я.

— Здебільшого так, — приєднався до розмови чоловік, що мав дуже гарні фіалкові очі. Він розправив широкі плечі та й взагалі тримався по-особливому велично. Цікаво, хто він такий? — То звідки ви, любі гості?

— Моє ім’я Еріка Ескандір ля Король. Принцеса, — назвалася я, — ми прибули з планети Дельта. А це мої друзі та колеги, — чоловіки також назвали свої імена.

— Це наша перша міжгалактична експедиція, — додав Зоріян. — І, схоже, ми провалили її…

— Не поспішай так казати, Зоріяне! — обурився Даніель. — Ще не все втрачено.

— Згодна. Ми виберемося звідси! — запевнила я.

— На вашому місці я б на це не розраховував, — покачав головою чоловік з фіалковими очима.

— Чому?

— Августин не відпускає своїх полонених живими…

— Але ж…

— Ми всі тут живі, хоч й порядком знесилені, але мало не кожного дня хтось із в’язнів помирає, адже його життєва енергія годує Августина…

— Невже немає жодного способу з ним впоратися? Він також щось казав про захоплення інших планет… — промовив Зоріян.

— Августин отримав потужний артефакт, який робить його всемогутнім. Цей камінь може принести як багато щастя та добробуту, так й багато горя. Все залежить від того, в чиїх руках опинився блакитний топаз…

— Ваша Величносте, — доєднався до нашої розмови ще один в’язень. Вже немолодий чоловік носив чорний плащ, а також мав довгу сиву бороду, в його сірих очах вгадувалася мудрість.

— Магістр Лін… — осікся чоловік.

— Ваша Величносте, ви можете довіряти нашим новим сусідам. Вони не становлять загрози ні вам, ні нашій планеті….

Величносте? То… Невже перед нами справжній Володар цієї негостинної планети? Дуже цікаво. А цей Магістр — маг чи що?

— Вибачте, Еріко, я досі не назвався. Мене звати Янніс ля Нінель. Багато років саме мій рід керує Епсилоном. Крім останніх п’яти… — чоловік зітхнув. — Це моя команда — Магістр Лін — придворний маг, а також мої міністри та заступники — Орфей та Арвід, й ще Ксандрас — він нещодавно прибув до нас з Ельнесії та належить до роду перевертнів.

— Ми відвідали Ельнесію пару місяців тому, зокрема місто Сітілайт. — Я усміхнулася новим знайомим.

— І як вам наша планета? — поцікавився Ксандрас з лагідною посмішкою на вустах.

— Чудове місце. Гадаю, ми ще не раз повернемося туди.

— Оптимістична заява, — хмикнув Магістр Лін.

— А ви можете бачити майбутнє? — глянув на нього Зоріян.

— На жаль, ні. Та й наше майбутнє занадто мінливе, тож, передбачити його складно.

Я зітхнула. Я вірила у своє майбутнє. Я вірила в те, що ми виберемося з цієї камери. Зрештою, мені ще потрібно знайти мого Еля. Я не можу стирчати тут довіку.

— Вибачте мені мою безтактність, Ваша Величносте, — звернулася до Янніса. — Чи можемо ми якось допомогти в боротьбі з Колобком?

— Дівчинко моя, — він взяв мене за руки та зазирнув у вічі. — Мені імпонує твоя хоробрість, але в той же час мені боляче від того, що ви опинилися на Епсилоні в темні часи… Для того, щоб здолати Августина, потрібно повернути артефакт — блакитний топаз — його істинному володарю, тобто мені.

— Може, ви розкажете детальніше про цей артефакт та взагалі про Епсилон. Чи завжди він був таким, яким ми його побачили?

— А який він зараз? Що коїться назовні? — стурбовано промовив Янніс.

— Назовні немає світла, — відповів Даніель. Чоловік опустився на ліжко поруч зі мною, а Зоріян всівся на підлозі. Інші чоловіки, що були в цій камері теж перемкнули свою увагу на нас та уважно слухали.

— Місто, вулиці — все наче мертве, чорне. Мешканці — без жодної емоції на обличчях. Та й замок цей теж похмурий та більше нагадує склеп.

— Я щось подібне й підозрював, — замислено промовив Магістр Лін.

— Ніколи не пробачу собі, що підпустив Августина занадто близько! Довірився йому…

— Не треба себе картати, Яннісе, — Орфей поклав свою руку на плече Володаря. — Ніхто з нас не міг навіть подумати про те, що хтось зважиться на зухвалий злочин…

— Я тут недовго, може, трохи більше як тиждень, — промовив Андріель та кинув на мене уважний допитливий погляд, від якого по спині пробігся табун мурашок. — Єдиний раз я був в коридорах замку, коли мене водили на допит до Колобка. Він цікавився звідки я прибув, але, на щастя, назва моєї планети не зацікавила його. Втім, він не дав мені свободи, тримає тут, адже побачив у мені магічний потенціал. У мене є певна задача, тому, я готовий зробити все, щоб якомога скоріше вийти з цієї камери.

— Дякую, думаю, ми обов’язково щось придумаємо!

— Молоді люди, я ціную вашу завзятість, але я за п’ять років не зміг знайти жодного важелю, жодної зачіпки як змусити Августина відступитися та повернути мені артефакт…

— Може, тому що ви не дуже активно шукали? — не стрималася я від різкого слова. У мене просто не вкладалося в голові, як можна сидіти п’ять років під замком та навіть не спробувати його спилити? Я за пів року в своїй вежі й то шукала шляхи до волі. А тут…

— Послухай мою історію, Еріко, та історію нашої планети. Справа в тому, що вона розташована на так званому перехресті: саме крізь Епсилон проходить межа двох галактик — нашої Фіалкової та суміжної — Смарагдової. За рахунок цього тут сформоване сильне магнітне поле, а також розвинути технології, а ще магія.

— Фіалкової? Ми завжди називали її лише літерою D, — зауважила я.

— Не думаю, що це має принципове значення. Так само, як кожна раса називає сусідні планети своїми іменами. Але повернемося до розповіді, — я кивнула, перепросивши за те, що перебила.

— Так ось. Тисячі років тому на Епсилоні висадився корабель під керівництвом Маттіас — мого далекого прадіда. Він марив іншими світами та вивченням космічних просторів. Наша рідна планета величезна по розмірам та поділена на сотні островів та континентів, на яких проживає чимало різних народів. Але Маттіас вірив в те, що ми не єдині у Всесвіті. Одного дня він зібрав команду однодумців, яка завантажила на міжпланетний корабель значні запаси їжі та води, а також зразки нашої флори й вирушив у експедицію.

Вони не лише здолали кордон двох галактик, а й змогли наблизилися до фіолетової планети, й, звісно, вирішили дослідити її. Вона була пустинна, до того ж, тут було лише три острови, оточені водами океану. Маттіас вирішив, що має розбити в цій пустелі квітучий сад та побудувати міста, які прийматимуть згодом гостей з різних куточків двох галактик.

Летіли роки, століття, й зрештою землі Епсилона перетворилися на розвинуті мегаполіси, де дійсно радо зустрічали туристів та переселенців з близьких та далеких планет. Між нашими островами також постійно курсує морський та повітряний транспорт. Ми розвивали технології та магію, народ тут був щасливим, ніхто не знав злиднів чи біди. І я тішився, що мені вдалося продовжити справу Маттіса. Але було дещо, про що він благав своїх нащадків — берегти блакитний топаз. В наших родових літописах значиться, що саме цей артефакт сприятиме процвітанню Епсилона та підтримуватиме силу Володаря…

Одного дня, сім років тому, тут з’явився Августин. Я прийняв його на службу в свою резиденцію, згодом довірив вести справи пов’язані зі скарбницею та фінансами. І пропустив той момент, коли блакитний топаз опинився в його жадібних чорних руках. Не знаю як він дізнався про силу цього каменю, як взагалі зміг до нього наблизитися, адже тільки той, в кому тече кров роду ля Нінель, міг отримати в спадок блакитний топаз, міг отримувати від нього силу та підтримку. Августин же точно ніколи не належав до нашого славного роду… Я досі не знайшов відповідей...

— Значить, будемо шукати ці відповіді разом, — вислухавши його оповідь додала я. — Не знаю, як у вас, а в мене немає часу тут сидіти склавши руки. Гадаю, потрібно діяти.

І перше, що я зробила, то підійшла до металевих дверей та почала щосили стукати по нім.

— Чого тобі! — почувся невдоволений голос стражника.

— Я вимагаю переговорів з вашим хазяїном.

— Його Світлість Августин Темний не приймає в’язнів, — холодно заявив той.

— Перекажіть йому, що утримання підданих іншої планети це справа міжгалактичних сил правопорядку, — підтримав мене Андріель. Чоловік став поруч та стиснув мою руку.

— Я дам знати рішення Його Світлості, — в голосі стражника почулася зневага.

— От бачите, наче нічого складного. Я ще раз поговорю з цим Колобком, — я обвела радісним поглядом присутніх.

— Еріко, боюся ви щойно… — почав говорити Янніс, але Магістр Лін не дав йому завершити фразу.

— Дівчина зробила вірно, Ваше Величносте. Дозвольте їй спробувати.

— Я втратив вже всяку надію, — хилитнув головою чоловік. — Я дійсно за п’ять років не зміг перемогти клятого ворога, хоча мало не щодня бачу його пику. Він приходить сюди, або викликає нагору. Я втомився. Мені нестерпно бачити ці похмурі стіни. Мені боляче думати про те, що квітучий Епсилон перетворюються на чорну пустелю…

— Чорні енергії ще можна зупинити, — додав Ксандрас. — Повірте моєму чуттю. Еріко, я також готовий сприяти всім твоїм рішенням. Зрештою, я також підданий іншої планети.

Я була задоволена собою. За такий короткий проміжок часу в цій камері, я вже отримала підтримку. Нехай, Янніс й не вірить в те, що можна щось змінити, в це вірю я. Одного разу я змогла переконати власного батька. Невже тепер я не впораюся?