Еріка. У пошуках долі

Еріка.

Наша експедиція тривала вже понад три місяці, й ось ми нарешті дісталися головної цілі — орбіти П’ятої планети, ділянці Галактиці, де за припущеннями наших вчених знаходився кордон, тобто край Галактики D. Чи є щось за нею? Чи справді Всесвіт безмежний та величний, як розповідав професор Рональд на своїх лекціях?

Сьогодні я чергувала на пульті, й саме я мала здійснити посадку та доповісти мешканцям П’ятої планети про наше прибуття. Чомусь я була впевнена, що ця планета населена розумними істотами. І чим ближче ми підлітали до неї, тим сильнішою була ця впевненість.

На карті навігації миготіла червона кнопка, а попереду я бачила велетенську планету фіалкового кольору. Навколо неї кружляло чимало різноманітних космічних літальних апаратів, що лише підтверджувало наші здогадки про те, що П’ята планета не лише населена, а й розвинута в плані космічних подорожей.

— Хлопці! Ми заходимо на посадку! — проговорила я в динаміки, і за моєю спиною виявилися Даніель та Зоріян. Вони влаштувалися у своїх кріслах й спостерігали за тим, як ми опускаємося на аеродром нової планети.

— Борт Чужий, Борт Чужий! — почула раптом в динаміку. — Просимо назватися!

— Автольот з планети Дельта. Експедиція з дружнім візитом, — відповіла привітним тоном. — Просимо дозволу на посадку, — я була щиро здивована тому, що на цій планеті говорили на зрозумілій нам мові, навіть допомога нашої програми-перекладача не знадобилася.

— Посадку дозволено, — коротко відповів диспетчер.

Автольот здійснив посадку на одному з майданчиків величезного аеродрому. І до нас вже поспішали. Високого зросту люди мали широкі плечі та світле волосся, вдягнені були в білосніжні комбінезони. Вони встали біля опущеного трапу та уважно спостерігали, як ми виходимо назовні.

— Вітаємо на Епсилоні! Прохання назватися! — один з чоловіків пропалював мене поглядом своїх фіалкових очей.

— Еріка Ескандір ля Король, капітанка автольота, прибула разом з командою з планети Дельта. Я — принцеса та спадкоємиця нашого Володаря, а також прагну встановити дипломатичні та дружні зв’язки з найближчими населеними зірками та планетами, — промовила я та показала свій родовий браслет, а також посвідчення, завірене королівською печаткою. А потім назвала імена та титули своїх супутників.

— Гаразд, — кивнув той, що стояв ближче. — Ходімо за мною.

— Чи можу дізнатися ваше ім’я, сер? — звернулася я до чоловіка, який, схоже, був тут головним, адже двоє інших мовчки дивилися на нас. На їхніх обличчях не відображалося жодної емоції — якась холодність та негостинність. Мені аж ніяково стало.

— Моє ім’я — Алехандро, і я відповідаю за зустріч та контакти з інопланетними гостями, — він усміхнувся. — А тепер ходіть за мною!

Від злітно-посадкового майданчика нас провели до будівлі місцевого аеродрому, що нагадував невеликий купол. Алехандро провів нас крізь вузький напівтемний коридор, змусив пройти скрізь рамку сканера, який кожному з нас надрукував стікер із дивним шифром.

— Це ваш ідентифікатор, — хмикнув чоловік. — Ми маємо вести облік всіх прибульців.

Я не стала сперечатися — загалом — це правильно.

Алехандро вивів нас на вулицю, де стояло кілька дивних візків. Вони мали три колеса — одне попереду, два позаду. Дерев’яні механізми, що керувалися за допомогою спеціального важелю та педалей. На передньому сидінні сидів так званий водій. Саме так назвав чоловіка наш супроводжуючий.

— Займайте місця, гості, — Алехандро криво всміхнувся. — Доставиш їх в замок. Ми поїдемо слідом за вами. І без фокусів, — звернувся він до водія. Чоловік у пальто бузкового кольору та такому самому капелюсі лише кивнув.

Місто, дорогами якого ми рухалися, не було схоже на ті, які були на Дельті, але чимось нагадувало Сітілайт — тут теж були високі будинки, дахи яких діставали самого неба, та скляні вітрини, але без кольорових вогників та яскравих вивісок. Після Ельнесії тут мені все здавалося якимось похмурим та неживим. Наче з цього міста висмоктали всю енергію. Небо також було затягнуте сірими хмарами, а листя на деревах було майже чорним. Візків, що рухалися в одному з нами ряду та назустріч, було чимало. Тільки люди в них не виглядали щасливими. Я не побачила на їхніх обличчях жодної посмішки чи іншої емоції. Якась байдужість та апатія. І це неабияк лякало.

— Що тут відбувається? — я з жахом дивилася навколо.

— І мені цікаво, — прошепотів Даніель, тримаючи мене за руку.

— Чому тут все таке темне й похмуре? — звернулася до водія я.

— Нам не можна про це говорити, шановні гості, — тихо відповів чоловік. На його обличчі не було видно жодної емоції. Воно теж мало нездоровий сірий колір, волосся, що вибивалося з-під головного убору — сиве та тонке. Навіть приблизний вік було складно визначити.

Через деякий час наш візок зупинився біля величезного замку, також сірого, майже чорного, від нього віяло небезпекою. Невже ця П’ята планета занурена у темряву? Замок був оточений високим забором, а на металевих воротах була ручка у вигляді корони.

— Приїхали, — лише й сказав водій.

Даніель стрибнув на землю та подав мені руку, за мною вийшов й Зоріян.

— Це резиденція Володаря Епсилона, Його Світлості Августина, — за нашими спинами пролунав сталевий голос Алехандро. — Тільки він може вирішувати, що робити з гостями, що прибули з інших планет.

— Якось не дуже гостинно, — хмикнув Зоріян.

— Мовчати! — скрикнув цей головний по контактам з інопланетними гостями.

Він приклав до корони якийсь камінець та вони відчинилися, пропускаючи нас всередину цієї оселі.

Я звернула увагу на сад, який колись, очевидно, був прекрасним місцем, а зараз тут всюди були колючки та чорні паростки дивних рослин. Я ще раз переконалася в тому, що все живе та й неживе тут під впливом якихось чорних сил, чорної магії. І мені кортіло повернутися на борт нашого зорельота подалі від цієї негостинної планети.

Ми здолали короткий шлях по бруківці до вхідних дверей, й опинилися в арковому приміщенні. Алехандро одразу повів нас по лівому коридору. Тут також було незатишно, навіть холод пробирався під шкіру. Я крутила головою на всі боки, все більше дивуючись тому, як правитель взагалі допустив таке. Чому вони не намагаються боротися з цими чорними енергіями, які тут відчули ми? А, може, це норма для цих мешканців? В останнє припущення вірити не хотілося.

На стінах замку горіли факели, вони давали небагато світла, але достатньо для того, щоб побачити під ногами та не впасти. Я збилася рахувати скільки аркових проходів ми пройшли перш ніж зупинилися біля високих дверей.

— Це тронний зал. Його Світлість вже чекає на вас, — рівним тоном промовив Алехандро, відкриваючи масивні двері з чорних порід дерева та металевими обручами.

Як тільки ми опинилися всередині, двері захлопнулися, немов від сильного пориву вітру.

Ми стояли посеред просторого приміщення без жодних вікон. Попереду нас височився так званий трон, вироблений з сірого метала, мав м’яку подушку для сидіння яскравого синього кольору, що виглядало безглуздо посеред чорних відтінків стін та стелі. По спинці крісла йшли якісь криві надписи, але розібрати символи я не могла.

Окрім цього крісла, тут стояло ще кілька дерев’яних. І більше ніяких меблів.

Цікаво, хто ж хазяїн цього склепу?

З правого боку від нас роздалося делікатне покашлювання, але ми одночасно здригнулися та повернулися на звук.

Крізь потаємні низькі двері до нас викотився в прямому сенсі слова «Колобок» — низького зросту пухкий чолов’яга з маленькими хитрими очима, одягнений у кумедний фіалковий фрак та такі ж штани. Цей костюм геть йому не личив.

— Любі гості! Ласкаво прошу в мої володіння, сідайте, чого завмерли на порозі? — його голос був скрипучим та неприємним.

Він перекотився по залу та вліз на трон, всівшись на подушках та втупившись на нас пронизливим поглядом, від якого все всередині скувало неначе льодом.

— Хто ви та що вам тут треба? — продовжив пронизувати нас своїми чорними, як ніч очима.

— Моє ім’я — Еріка, — назвалася я. Це моя команда — Даніель та Зоріян. Ми прибули з планети Дельта... — я передала йому ціль нашого візиту, промовчавши лише про зниклого астронома Зігмудера. Щось підказувало мені, що ця інформація недоречна.

— Дельта кажеш? І де вона? Нічого про неї не чув ще. Скільки часу летіти?

— Ми дістались сюди приблизно за три місяці за нашим календарем, — промовив Зоріян.

— На карті покажи, — за троном з’явилася карта галактики, і на ній була нанесена наша планета, хоч на відміну від решти не була підписана жодними символами.

— Зрозумів. Ми дістанемося й туди, — задоволено хмикнув Августин.

Від цих слів мені ще більше захотілося втекти звідси. Не подобалися мені наміри цього Колобка. Не було в його погляді нічого доброго.

— Ваша Світлосте, дозвольте запитати, — наважився вступити в розмову Даніель.

— Дозволяю, — хмикнув Колобок.

— Ми прагнемо встановити дружні відносини та налагодити співпрацю з нашими космічними сусідами...

— Співпрацю? А-ха-ха-ха! — розсміявся Августин, схопившись за свій круглий живіт. — Та ми вже давно не з ким не дружимо! Ми лише підкорюємо та завойовуємо нові землі, а скоро я почну підкорювати інші планети... Ця планета вже п’ять років належить моїй владі. Але її ресурсу вже недостатньо, щоб підтримувати мій магічний резерв. Я хочу більшого. І ніщо мене не зупинить! Ви так вчасно з’явилися. Нова планета, нова енергія, якої я так потребую! В цих підземеллях чимало в’язнів, які вже нічого не здатні мені дати, але вбити їх мені шкода. Ці камери стануть й вашою домівкою, поки я не дозволю вам покинути Епсилон... — він знову розсміявся. — А тепер, забирайтеся геть з моїх очей. Втомився я від розмов! Алехандро!

— Я тут, Ваша Світлосте! — в зал увійшов наш знайомий супроводжуючий.

— Забери їх в підземелля. Вранці я вирішу, що робити далі.

— Зрозумів, Ваша Світлосте, — чоловік низько вклонився. А потім звернувся до нас, махнув рукою та додав:— Йдіть за мною.

Ми не змовляючись вирішили не чинити опір цим двом божевільним та поспішили за цим велетнем.

Алехандро знову повів нас численними коридорами, але зараз я відчувала, що ми спускаємося вниз, хоч жодних сходів тут не було, просто гвинтовий коридор, дуже вузький, з низькою стелею, що з кожним поворотом став нижчим та в прямому сенсі слова тиснув на голову. Алехандро йшов склавшись мало не вдвоє, адже його зріст не дозволяв тут пересуватися.

Нарешті він зупинився біля одних з дверей, відчинив навісний замок та заштовхав нас всередину.

— Проходьте. Ці вам все розкажуть, а мені нема коли з вами панькатися, — за нашими спинами клацнув замок.