Жага містерії

В літню нічку, свіжу, місячну

Дивний мельник–одинак

З хати вийшов. Тихо в ліс йдучи,

Темряві подав він знак.

Пугачі неначе кликали,

Страшно вив десь лютий вовк –

Він хоробро йшов між вітами:

Не боятися прийшов.

Звичною гуляв дорогою,

Не забувши жоден крок,

Бо втекти не мав би змоги він,

Хоч би й як бажав цього.

Місця досягнув жаданого,

Раптом крикнула сова –

Й вийшла гарна із гущавини

Владна мавка лісова.

Що сказать – була вродливая,

Мельникові до смаку.

Запальний був і красивий він,

Взяв її враз до танку.

Ліс не чув від пари ні зізнань,

Ні пісень, ні просто слів,

Лиш під тиском вітрових дізнань

Шепіт трав і шум листків.

Мельник щиро мавку ту кохав,

Лиш її й нікого більш.

Він туди щоночі мандрував

Не раніш і не пізніш.

Після зустрічі у сон пірнав,

Як до хати повертав.

Вдень же він без втоми працював,

Ночі кожен раз чекав.

Надихала його лиш вона:

Доля мельника така.

Але мавка та удень була

Скромна дочка лісника.

Добре цілий день поводилась,

Всю роботу роблячи.

Батько в ліс гуляти дозволяв

Навіть поночі іти.

Вона знала удень мельника –

Мовчазного простака,

А вночі бачила в темряві

Вогняного юнака.

Люблячи забаву цю нічну,

Все ж його любила більш.

Тож хотіла сказать мельнику

Вдень всю правду, та пізніш.

Хай ще трохи лиш помріє він,

Хай награється вона.

Потім як ударить правди грім,

Хай вирішує він сам.

Бо ж ці зустрічі – натхнення є.

Кожен має щось таке –

Незвичайне, незбагненнеє,

Через що життя ліпш йде.

Не питайте, де тут магія –

Хлопець й дівчина прості.

Дивовижним лиш кохання є

Мовчазне у лісі тім.

Так і я у нічку місячну

Вірш пишу і тільки так

Дотик чую чар невидимих,

Їхній в серці несу знак.

Потім легше жити в будній день,

Можна знову працювать.

Це дозвілля веселить мене –

Ось містерія моя.