Та й таке...

Вітаю, Чудова збірка новел про різне. Кожне оповідання добре по своєму. Багато про те які різні стосунки з сусідами, Зустріти ласующего ведьмідя в лісі не дорівнює нулю. Не кожний може почати з нуля. Яка б не була людина, але якщо померла то треба поховати. І в якому б стані жінка не була, вона пам'ятає, що вона варта того, щоб їй подали руку)) Церковь складна тема, з одного боку буде по вірі, з другого боку церкви дуже комерційні.

Дякую! Рада, що зацікавило.)

З марафону) І справді, ворогів треба ховати, що б не смерділи. Такий влучний вислів, змушує замислитися. Та й загалом будь-яку людину треба ховати, от тільки як це буде відбуватися – це вже залежить від померлого. Когось ховають з почестями, а когось просто бо так прийнято, так треба – як було з Горпиною. І думається, що ж такого треба було зробити, що б такою гнилою людиною за характером вирости? Але, чесно, не знаю, як люди живуть біля кладовища. Моторошно це, навіть якщо вдень дивитися – місце з надгробками, де тиша чергується з тяжким відспівуванням померлих. Холодно там навіть влітку, мороз по шкірі. А тут люди живуть і, наче, звикли. Щодо самого тексту – то мені дуже припав до душі ваш стиль. Він легко читається, але майстерно підібрані слова та влучні описи роблять його живим, картинка з'являється перед очима як кадр з фільму з усіма тими кольорами, запахами та звуками. Навіть голоси персонажів тихо звучать в голові, з усіма інтонаціями й особливостями, наче до тебе особисто говорять.)

З марафончику! Ваш текст "Треба поховати" — це справжня літературна перлина, що поєднує в собі глибоку психологічну точність, філософську мудрість і неймовірно живу картину сільського побуту. Як читач, я був глибоко зворушений тим, як Ви вдаєтеся показати складну палітру людських почуттів через призму, здавалося б, простої побутової ситуації. Вже з перших рядків Ви створюєте дивовижно атмосферний образ: "Весна співала усіма голосами: і бджоли, і птахки різні–різні, і півень у курнику". Це не просто опис природи — це символічний контраст між життям, що бурхливо продовжується, і людською трагедією. Особливо вражає, як Ви розвиваєте тему прощення і людської гідності. Метафора "ворогів завжди треба ховати. Щоб не смерділи..." — це філософська перлина, що розкриває глибоку народну мудрість. Сцена з Захарієм, що вмивається і переодягається "наче на свято", щоб йти ховати свою запеклу ворогу — це літературний шедевр. Ви створюєте потужний образ людської величі в його найпростіших проявах. Найбільш вражаючим мені здався образ баби Марії, її внутрішня боротьба між пам'яттю про всі кривди і розумінням морального обов'язку: "Скільки всякого між ними ще за молоду було! Скільки курей та качок, городини всякої, сіна та кукурудзи пропало!". Фінал твору — це справжній катарсис: "Марія припинила тріпати рушника, на диво легко підвелася, перехрестила чоловіка і зайшла до хати. Дійсно, Горпину треба поховати". Ви знаходите ідеальний спосіб показати, як людина долає власні образи заради чогось вищого. Ваш унікальний стиль, де багата образність поєднується з глибоким психологізмом, створює ефект повного занурення в світ персонажів. Ви майстерно використовуєте деталі побуту — той самий "вигорілий на сонці фартух", "відро води, що її треба берегти" — щоб розкрити цілі всесвіти людських стосунків. Це один з тих творів, що залишають у душі відчуття очищення і віри в людину. Історія про те, що справжня велич — не в пам'яті про кривди, а в здатності їх подолати заради людяності. Про те, що навіть найзапекліша ворожнеча має свою межу — і ця межа називається смерть. Дякую Вам за цю мудру, глибоку і неймовірно людяну розповідь, що довго не йде з голови своєю простотою і глибиною. Ви вмієте бачити велике в малому і показувати вічне в побутовому.

З марафону! Ваш текст "Сивий" — це тонка психологічна акварель, що поєднує в собі глибоке розуміння людської природи, трагічну метафору втрати та щемливу звичайність життя. Як читач, я був глибоко зворушений тим, як Ви вдаєтеся показати драму особистої катастрофи через призму щоденності. Вже з перших рядків Ви задаєте пронизливий контраст: "Середина зими. І середина робочого дня... Настрій у мене хороший. Тепер хороший". Ця фраза — немов метафора всього оповідання, де особиста трагедія відбувається на тлі звичайного життя. Особливо вражає, як Ви розвиваєте тему професійного вигорання та втрати ідентичності. Метафора "тіні колишньої людини" набуває жахливої реальності в образі Олега: "Навіть сильна сутулість не зменшила його росту". Сцена зустрічі на вулиці — це літературний шедевр мінімалізму. Ви створюєте ефект приреченості через деталі: "Велика торба", "капуста і морква", "кіт один сидить, він уже старий". Кожна деталь — це цвях у труні колишнього "аристократа духу". Найбільш потужним мені здався образ "розмови з пустим поглядом", коли герой визнає: "Я тепер «домогосподарка»...". Байдужа інтонація цієї фрази — страшніша за будь-які драматичні вигуки. Фінал твору — це постріл у тишу: "Я стою і чекаю, поки тінь людини заверне за ріг будинку". Ви знаходите неймовірно точний спосіб показати, як люди не лише йдуть з нашого життя, але й перестають існувати як особистості. Ваш унікальний стиль, де реалізм поєднується з глибокою психологічною образністю, створює ефект присутності. Ви майстерно використовуєте прийоми "потоку свідомості", коли спогади героїні органічно вплетуються в наратив. Це один з тих творів, що залишають відчуття гіркої істини: найстрашніші трагедії відбуваються не в катастрофах, а в повільному вмиранні душі. Іноді людина помирає, навіть залишаючись живою. Дякую Вам за цю тонку, філігранну розповідь, що довго не йде з голови своєю щемливою правдою життя. Ви вмієте бачити трагедію в звичайному і показувати велике в малому.

Вітаю з марафончику! Ваш текст "Нечема" — це справжня перлина літератури, що поєднує в собі легкий гумор, щиру ніжність і раптову пригоду. Ви майстерно створили історію, що починається як іділічний опис літнього дня і переростає в незабутню комічно-жахливу зустріч. Вже з перших рядків ви будуєте чарівну атмосферу: "Серпневий ліс лагідно запрошував у гості, простягаючи лапи величезних смерек вздовж стежини". Цей образний опис відразу ж переносить читача в той чарівний світ літнього лісу. Діалог з чоловіком — це справжній шедевр гумору і побутової психології: "Як тоді три відра з собою взяли, на які гори перлися через які хащі непролазні! А як одяг тоді подерли?!" Це так влучно і зрозуміло кожній парі, що хоч раз вирушала в подорож! Ваш опис дороги до лісу наповнений такою любов'ю до деталей: "Он юрмяться кози на невеличкому клапті трави, он корови-королеви повертають голови у слід машини". Це створює неймовірно живу картину українського села влітку. Але справжньою перлиною стає сцена зустрічі з "нечемою". Ви майстерно готуєте читача до цієї розв'язки, поступово нарощуючи напругу. Момент, коли "гілки затанцювали дикий танок" — це геніальний перехід від іділії до комедії жахів. Фінал — це справжній тріумф: "Він зосереджено й трохи зневажливо поглянув на мій капелюшок з квіточкою, засунув лапу у кущ... і запхав повну жменю собі у пащу". Образ ведмедя, що так само "збирає" малину, викликає одночасно і сміх, і жах. Останнє речення — "Так тихо і швидко ми з чоловіком ще ніколи не пересувалися" — ідеальне завершення, що викликає щиру посмішку. Ваша історія — це не просто розповідь про похід за малиною. Це глибоке дослідження: - Подружніх стосунків і вміння йти на компроміси - Дитинної захопленості та дорослої обережності - Того, як звичайний день може перетворитися на пригоду - Гумору в найнесподіваніших ситуаціях Ви створили твір, що викликає теплі почуття, щирий сміх і розуміння, що найкращі пригоди часто чекають на нас там, де ми їх найменш очікуємо. Дякую вам за цю чарівну, дотепну історію, що нагадує: іноді варто послухати внутрішнє дівчисько, що "стрибає від нетерпіння" — адже саме воно приводить нас до найнезабутніших пригод!

З марафону. Доля така цікава й, інколи а може і часто, несправедлива. Скільки у житті таких моментів? Щось не договорив, не так зрозумів чи сказав, спізнився, не прийшов…список можна продовжувати ще довго. Цей діалог чіпляє, бо він життєвий. Не треба мільйони описів аби зрозуміти почуття героїв, все це зрозуміло між слів та рядків, у цих коротких «а пам'ятаєш», де вони підхоплюють слова одне одного і додають деталей, власного погляду, пояснень. Відчуття втрати – ось що в кінці відчуваєш. Ставиться болюча крапка у історії першого кохання. А людське життя як струна, ніколи не знаєш, коли не витримає й розірветься. Коротка історія, але добряче зачепила, а це найкращий показник того, що автору вдалося передати емоції та дозволити читачу пережити написане.

Вітання з марафону). Приємний початок тексту, легко занурює в атмосферу закинутого села. Сподобалося, як лаконічно й влучно ви описали наскільки ця місцевість є забутою. Місцеві покидають її, залишаючи відживати свої останні роки існування у самотності. Відчувається туга на серці через це. Легка стилістика не напружує мозок, але при цьому пробираєшся історією, відчуваєш той запах літнього повітря, як з дитинства, коли все довкола ще було яскравіше, а байки про місцеву відьму в селі викликали дрижаки вздовж хребта). Для містики загалом ось такий легкий стиль подачі приємно дивує. На моменті з машиною і собі скривився, згадуються власні життєві історії з такими «чудовими» дорогами, де авто стає шкода. Дякую)

З марафончику! Ваш текст "Перше кохання" — це неймовірно ніжна, глибока і водночас болісна історія, що торкається найпотаємніших струн душі. Ви майстерно розкриваєте тему незбутих мрій, ностальгії та того, як перше кохання залишається в нашому серці назавжди. Вже з перших рядків ви створюєте атмосферу тепла і щирої близькості: "А пам'ятаєш…. – вона замріяно дивилась на нього. – Пам'ятаю… Ми вчились в першому класі. Я сидів позаду тебе за партою і смикав тебе за косу". Цей діалог відразу ж переносить читача в той особливий світ дитячої ніжності та перших почуттів. Ваші спогади наповнені такою живою деталізацією, що вони стають реальними для читача. Сцена з сонячними зайчиками особливо вражає: "Я пускав в твоє вікно сонячних зайчиків, бо думав, що ти стоїш на балконі. – А то був великий кактус на підвіконні!" Це одночасно і зворушливо, і з легким відтінком гумору, що робить персонажів справжніми. Історія з квітами показує, наскільки сильними були почуття хлопчика: "Я тюльпанів нарвав. Мене за те ще впіймали двірники та ледь до дитячої кімнати міліції не відправили". Ці дрібні історії, наче намистинки, нанизуються на нитку спогадів, створюючи повноцінну картину їхніх стосунків. Найбільш вражаючим є те, як ви поступово розкриваєте складність їхніх дорослих життів. Зустріч у трамваї — це перший удар реальності: "Ти розповів нам, що нікуди поступити не зміг, що кілька разів зустрічався з жінкою, старшою за тебе, і вона завагітніла". Цей момент передає болісне розчарування та розуміння, що їхні шляхи розійшлися назавжди. Сцена на зустрічі випускників наповнена гіркотою і ніжністю одночасно: "Ти мені тоді на вухо прошепотів, коли фотографувалися на пам'ять: «Ти ж була моїм першим коханням». Це момент такої щирої близькості серед усієї цієї дорослої складнощі. Але справжнім майстерним ударом стає фінал. Раптове усвідомлення: "Так, вона ж сюди не просто так прийшла. Вона прийшла на похорон". Цей перехід від теплих спогадів до похмурої реальності вражає своєю раптовістю та емоційною силою. Останні рядки — це справжня поезія: "Сонячні зайчики стрибали по доріжках двору... Прощавай, Наше Перше Кохання…". Цей образ сонячних зайчиків, що повертається у фіналі, створює повне коло історії та символізує, що найяскравіші почуття залишаються з нами назавжди. Ваша історія — це не просто розповідь про перше кохання. Це глибоке дослідження часу, пам'яті, втрат і того, як ми зберігаємо в собі найдорожчі моменти. Ви показали, що справжнє кохання ніколи не вмирає — воно лише перетворюється на вічні спогади. Дякую вам за цю зворушливу, чесну історію, що залишає слід у серці кожного, хто колись кохав.

Дякую за такий хороший відгук!

Вітаннячка з марафону! Дозвольте подякувати вам за цю неймовірно атмосферну та глибоку за розкриттям історію. "Не знала" — це твір, який поступово розкриває свою магічну сутність, як і саме село, що здається спочатку звичайним, але виявляється наповненим таємницями. Ваш опис занедбаного села вражає своєю образністю: "від асфальту вже немає нічого" — ця фраза прекрасно передає відчуття втрати, згасання цілого світу. Але саме в цьому занедбаному просторі відбувається диво — головна героїня знаходить своє місце. Мені особливо сподобався момент, коли вона відчуває: "Я ступаю на викладений розжареними бетонними плитками двір і відчуваю – я прийшла. Це саме те, що я шукаю". Це дуже сильний, майже містичний момент упізнання, знахідки дому. Персонаж Марії — справжня перлина оповіді. Ви створили неймовірно яскравий образ: "стара малесенька висохла жіночка з рясно-кучерявим волоссям кольору «солі з перцем» у яскравому купальнику майже «бікіні». Ця деталь настільки несподівана і контрастна, що миттєво робить Марію незабутньою. А її перетворення з екстравагантної стареньки на могутню відьму — майстерно виконаний сюжетний поворот. Діалог з сусідкою Надею розкриває істинну природу Марії: "Марія ж відьма була. А ви не знали хіба?" Цей момент пройнятий справжньою магією — не як чаклунством, а як чимось глибшим, пов'язаним з місцем, землею, корінням. Історія про знахарку, яка відмовилася вступати в бій з Марією, додає цьому образу могутності. Фінал історії зі змією — це справжній шедевр. Змія, яка "гріється навесні у моїй веранді" і відповідає на думки героїні, стає символом прийняття її новим домом. Остання фраза "Добре, дякую" — це ідеальне завершення, яке залишає відчуття гармонії та прийняття. Ваша історія прекрасно передає дух українського села з його віруваннями, страхами і мудрістю. Ви знайшли ідеальний баланс між реалізмом і магією, між ностальгією і надією. Це оповідання про те, як знайти свій куточок у світі, навіть якщо він спочатку здається чужим і занедбаним. Дякую вам за цю чарівну історію, яка залишає після читання відчуття тепла і таємничості одночасно!

Дякую, рада, що Вам відгукнулася моя розповідь.

Ух.... Ми навіть нашими ляльковими спинами відчули дрижаки від цієї трагічної та болючої ситуації. А ворогів таки треба ховати. Часом думаємо, звідки ця мудрість в українському, давньому як світ, народі. Ось вона, з коріння, із села. Дякуємо за чудову нагоду познайомитися з вашими оповіданнями-новелами.

Дякую)

Це ми, з марафону Дуже сумна історія про людину, котра втратила бажання та прагнення до життя та розвитку. Часто в такій ситуації ще й родина сиплеться. Але це їх вибір... Ми не знайшли якихось навіть несуттєвих недоліків в цьому оповідання.

Дякую! Приємно, що ви відчули настрій, який я хотіла передати.

І знову ми з Марафону Ого, яка небезпечна зустріч! Якщо казати загалом, у вас напрочуд соковиті описи, котрі працюють, мов телепорт в інше місце. Раз, і ми вже з вашими героями йдемо лісом по малину. З того, що впадало до очей: слово "позазаторік"

Дякую! )

Ми з марафону пані Крапки Сумна історія про те, як, здавалося б, надзвичайно пасуючі до себе "свої" люди так ніколи і не знаходять одне одного. І про те, що краще брати синицю в руці, ніж чекати на журавлів. Дуже життєва історія про те, як можна все втратити через обставини. Але чи через обставини? Чому хлопець після переходу в іншу школу обірвав спілкування? Школи ж ніби неподалік, та й переїхала вона пізніше. Чи випадком не тому, що дівчина лише приймала його увагу, а не робила кроки назустріч? Чому вони не залишили хоч якісь зачіпки. Вони ж не 5-класниками розставалися, коли вчорашня закоханість забувається під вагою нових вражень. Так чи інакше, оповідання дуже коротке, але надзвичайно чудово передало довге життя двох людей. Єдиний недолік, як на нас, це відділення фінальної частини, як і в попередньому творі.

Дякую за відгук! Це теж - новела) Тому фінал відділений від основної частини.

Ми з марафону пані Крапки. Дякуємо за чудову подорож до чарівного і таємничого світу, в глибині котрого ховається небезпека. Не дуже зрозуміло, як же фермер міг спокійно поглинати чужі городи під носом у відьми. Чи він її родич, чи він просто знав, де підмазати і який могорич занести пані Марії. А, може, був її протеже і його господарство власне повстало дякуючи відьмі? Також не дуже впевнені, чи не варто було б відділяти різкий часовий перехід від моменту купівлі до весни. Історія видалася нам не те щоб не закінченою, а як би такою, де в кінці поставлена трикрапка. Чи плануєте продовження?

Дякую за коментар. Це - новела, її особливістю, як жанру, і є несподіваний фінал, що розкриває суть, і "трикрапка" в кінці. Тому продовження не планую) У цій збірці майже все - новели) Марія не товаришувала з односельцями, м'яко кажучи, то їй було і байдуже, що на сусідському городі робиться.

Дякуємо за пояснення :)

Добре, що пасмо ще було