Код 23

Не знаю, навіщо я взагалі сідаю за ці рядки. Можливо, це просто марна трата часу. Хоча, скоріше за все, це вже ніхто й не прочитає... Адже скоро не залишиться жодної живої душі, яка б могла це зробити.

Якщо ж усе-таки хтось знайде ці записи, перш ніж світ остаточно потоне в хаосі й пітьмі, то, будь ласка... Хоч спробуйте зрозуміти, звідки почалося це божевілля.

Мене звуть Артем Єрмоленко. І я — співробітник УСБпБзПЯ, Українського Секретного Бюро по Боротьбі з Паранормальними Явищами. Організації, про яку ніколи не розкажуть по телевізору, і назви якої не знайдеш у жодному офіційному реєстрі. Все, чим ми займаємось, — під грифом особливої секретності.

Це трапилось 3 лютого 2025 року. Перший дзвінок. Перший сигнал тривоги, який згодом запустив ланцюг подій, що змінив усе.

Наші аналітики зафіксували надзвичайну подію — напад на невелике закарпатське село з назвою Люта. На перший погляд — звичайний інцидент: десь дика тварина, десь вовки... Але не цього разу. Щось, про що ніхто навіть не наважувався подумати, зірвалося з ланцюга.

Перші повідомлення від місцевих говорили про дивні сліди навколо хат, розірвану на шматки худобу, шматки плоті, розкидані по всьому селу. Це був не просто напад. Це виглядало, як щось інше... щось жахливіше.

Можливо, зараз ви запитаєте: при чому тут наша організація? Відповідь проста — Люта стала початком всього цього кошмару.

Я працював у відділі зовнішнього моніторингу. Наші завдання здавались простими, майже рутинними: ми фіксували електромагнітні скачки. Але ці скачки були зовсім не тими, про які вам розповідали в школі чи університеті. Ми працювали з особливою хвилею під номером #2400. Саме її наші фахівці виявили під час експериментів у зонах підвищеної паранормальної активності.

Кожного разу, коли хвиля #2400 виходить за свій критичний поріг, це означає тільки одне: розрив. Тонка межа між нашим світом і чимось іншим — невідомим, чужим і небезпечним — дала тріщину.

Через ці розриви до нас проникають... "сущності". Видимі, невидимі, агресивні, нейтральні — і навіть ті, хто вміє ідеально маскуватися серед нас. У лабораторії ми називаємо їх привидами, хоча це дуже спрощене слово для того, з чим насправді маємо справу.

Село Люта стало першим місцем, де реальність почала ламатися. І ми, як завжди, прийшли пізно.

А тепер я хочу розповісти вам трохи детальніше про те, що саме відбувається, коли межа між світами тріскається.

Коли з’являється розрив, у наш світ проникають так звані "сущності". Деякі з них видимі — ви одразу можете зрозуміти, що перед вами не щось звичне, не тварина, не людина. Інші ж... залишаються невидимими. Вони здатні знаходитися поруч із вами, вдивлятися в кожен ваш рух, відчувати кожен ваш подих, і ви навіть не знатимете про їхню присутність.

Через ті самі розриви можемо переходити і ми. Та є одне але: незалежно від того, хто опиниться по інший бік — людина чи "сущність" — щойно розрив закривається, усе повертається в той стан, в якому було на момент закриття. Живий чи мертвий — значення не має.

Як їх закривати — ми досі не знаємо. Ми навіть не розуміємо до кінця, звідки ці розриви з’являються. Але хоча б одне нам вдалося — ми розробили спеціальні прилади, здатні показувати не тільки самі розриви, а й тих, хто ховається за завісою невидимості. На звичайній мові ми називаємо їх "привидами" — хоча це лише умовне слово. В реальності їх класифікація значно ширша, складніша і... страшніша.

Серед видимих істот бувають як агресивні, так і нейтральні. Та, на жаль, в більшості випадків перші зустрічаються частіше.

Повертаючись до нашої операції... Після перших сигналів ми відправили в село Люта оперативну групу зачистки. З початку все йшло спокійно. Група без проблем дісталася до селища, ніхто навіть не підозрював, що вже запізно.

Мить, коли вони увійшли в межі Лютого, стала точкою неповернення. Через камери, закріплені на їхніх шоломах, ми побачили те, що не повинно існувати у жодній реальності.

Вулиці були усіяні тілами. Діти, дорослі, старі... Всі. Пошматовані, понівечені, деякі органи валялися на деревах, розкидані по землі, шматки тіл були над’їдені й кинуті, немов після бенкету звіра, який не поспішав закінчувати трапезу.

Ми не вагаючись дали наказ групі відходити, але, в душі, кожен із нас розумів: вибратись з цього селища живими їм уже не судилося.

Одразу після того, як ми побачили ці моторошні кадри з села Люта, наші системи автоматично позначили цю зону як «чорну». У нашій сфері це означає лише одне: ситуація критична. Без жодних сумнівів, без запитань, без коливань. Туди негайно треба направити штурмові групи.

Пам’ятаю, як віддавав наказ: серце гупало так, що здавалося, звук розносився по всій базі. Долоні стискали гарнітуру, і я ледве стримував голос, аби не видавати власний страх. Ми завжди готувалися до подібного, та кожного разу це було немов уперше.

Саме в цю мить... на екранах з’явився сигнал — група зачистки, яка тільки почала відхід із зони, потрапила під напад. Зв'язок обірвався, екран завмер, а потім знову ожив, передаючи рваний, повний перешкод відеопотік. Але навіть через розмиті, стрибучі зображення було очевидно: все закінчилося ще до того, як ми зрозуміли, що відбувається.

Менше хвилини — і наші хлопці були розірвані. В буквальному сенсі. Камера встигла зафіксувати істот, які влаштували засідку. Навіть через екран я відчув, як повітря в приміщенні стиснулося, а кімната завмерла в абсолютній тиші.

Ці створіння... Вони виглядали як щось, вирване з найжахливіших кошмарів. Дуже худі, наче з них витягли усе життя, схожі на собак — але лише на перший погляд. Шість кінцівок, на кожній — загострені шипи, якими вони буквально "захоплювали" людей, немов гачками. А паща... Паща не була схожа ні на що земне. Вона відкривалася, як розпірчаста пастка богомола, розділяючись на кілька частин, готова миттєво розірвати будь-яку жертву.

Їхній зріст ледве сягав пів метра, але швидкість і координація... Навіть досвідчені спецпризначенці не мали шансу.

Тоді в кімнаті ніхто не промовив ані слова. Навіть ті, хто бачив смерть не раз, застигли, прикипівши до екрану. Ми зустрічали багато... Але такого — ще ніколи.

Не гаючи ні секунди, я кинувся до командира для доповіді. Наказ був чітким і безапеляційним: екстрено зібрати екіпірування й доєднатись до бойової групи.

Така реакція вже стала для мене звичною справою. До служби в УСБпБзПЯ я був командиром групи в "Альфі". Спецоперації, небезпека, бойова підготовка — все це було частиною мого життя ще задовго до того, як я побачив свій перший розрив.

Та навіть досвід не міг підготувати до того, що чекало на нас далі...

Такі бойові завдання стали для мене чимось на кшталт рутини. Після кількох років у "Альфі" та ще більшого часу в лавах УСБпБзПЯ я навчився одному простому правилу: страх — це розкіш, яку не можна собі дозволити.

До зони ми вирушили на гелікоптері. Повітря в салоні було напружене до межі, хоча кожен із нас добре розумів, що назад повернуться не всі. 35 бійців, розділених по сім осіб у кожній групі. Чітка структура. Жорстка дисципліна. І абсолютне усвідомлення того, що ми летимо в самісіньке пекло.

Наша задача була проста на папері, але майже неможлива на практиці: знешкодити паранормальні створіння та виявити точне місце розриву, щоб потім встановити навколо нього карантинну зону.

Другу та сьому групи, в тому числі й мою, призначили для найнебезпечнішого завдання — зачищення села Люта.

Після тридцятихвилинної підготовки: перевірка зброї, спорядження, комунікаційних пристроїв, ми отримали довгоочікуваний сигнал — «Вирушайте».

Через десять хвилин ходу лісовою стежкою, що вела до села, я почав відчувати те саме знайоме відчуття: коли спина наче холоне, а по шкірі біжать невидимі голки. Це був не страх, ні... Скоріше — інстинкт. Хижа інтуїція, вироблена роками. Хтось спостерігав за нами.

Ми тоді ще не знали, що серед "сущностей" існують ті, хто володіє ідеальним маскуванням. Вони перевершили хамелеонів у десятки разів: змішувалися з оточенням настільки майстерно, що могли буквально стояти в кількох метрах від тебе — і ти не помітиш.

Вони вже знали, що ми йдемо. Вони чекали.

Та наш підрозділ був готовий і до цього. Нормативи, тренування, відбір — усе було збудоване на граничному фізичному й психологічному виснаженні. Не кожен проходив підготовку живим. Не кожен повертався навіть із навчань. Ми були не просто солдатами. Ми були останнім бар’єром між цим світом і хаосом.

Коли ми підійшли до краю села, стало ясно: створіння приготували нам "теплий прийом". Засідка.

Ми натрапили на засідку майже відразу. Як тільки ступили на стежку, що вела до села, здавалося, навіть повітря стало важчим. Тиша була ненормальною, занадто правильною, занадто контрольованою. А потім усе трапилось за частки секунди.

Перша тварюка, що чекала на нас у засідці, буквально вистрибнула з-під землі, накинувшись на бійця, який йшов попереду. Її рух був блискавичним, як удар хижака, що вже точно знає свою жертву. Гострі, мов леза, шипи вже були на відстані подиху від його горла.

Але наш захисний костюм витримав цей удар. І, мабуть, це врятувало йому життя.

Реакція була відпрацьована до автоматизму. Лише короткий порух руки — і перший ворог уже лежав нерухомо в траві, з пробитим черепом.

Паранормальних тварюк звичайними кулями не візьмеш. Сталь для них — як мильна бульбашка. Ми використовували спеціальні цинкові набої, розроблені під конкретні типи сутностей.

Другий напад стався миттєво. Тварюка вискочила з кущів просто на мене. Я навіть не встиг подумати — лише інстинкт. Палець зімкнув спусковий гачок ще до того, як істота відірвалася від землі. Черга з AR-15 розірвала її в повітрі.

Це були розвідники. Ми це зрозуміли одразу. Вони не йшли на вбивство. Їм потрібно було перевірити, з ким мають справу. І тепер вони знали, що ми готові.

Ми обережно увійшли в село.

І те, що відкрили наші очі — забулося лише одного разу. Навічно.

В горлі повільно підступав клубок. Перед нами розгорнулася сцена справжнього пекла. Трупи дітей, розірвані на шматки. Органи, розкидані по всій вулиці. Кров, що застигла на стінах, на землі, навіть на деревах. Серед трави валялася відірвана дитяча рука... і здавалось, що вона ще тепла.

Навіть захисні маски не могли захистити від цього видовища. Навіть тренування не могли підготувати до того, що ми бачили.

Те, що чекало нас у селі, неможливо було назвати інакше, як сценою з нічного кошмару, який став реальністю.

Трупи дітей лежали просто на дорозі, розірвані, немов старі, непотрібні іграшки. Їхні маленькі тіла були розкидані по всій вулиці, кінцівки та органи валялися в калюжах власної крові, яка вже почала темніти, змішуючись із брудом.

Поруч, у високій траві, нерухомо лежала відірвана людська голова. Чоловік, на вигляд років тридцять, з застиглим на обличчі виразом страху й болю. Черги вже повзали по його порожніх очницях, немов смерть тут стала чимось звичним, частиною ландшафту.

Ми були в закритих тактичних масках із замкнутою системою фільтрації повітря. Сморід гниючої плоті не діставався до нас, але навіть крізь скло, крізь броню й техніку, ця картина пробирала до самого нутра. Хотілося вирвати все з себе. І не від запаху — від жаху.

Ми з обережністю зайшли на територію першого будинку.

Внутрішній двір виглядав так, наче тут вирувала сліпа, некерована лють. Розірвані туші худоби лежали вперемішку з уламками дерев’яних загорож. А біля самісінького ґанку — тіло дівчини. Її обличчя було понівечене до невпізнаваності, а замість ніг — лише криваві обрубки, мов її вирвали з цього світу шматками.Мовчки, зціпивши зуби, ми вирішили діяти. В такій ситуації довго стояти на місці — вірна смерть. Командир віддав наказ розділитися по двоє, щоб прочесати село швидше і зібратися в цьому ж місці для подальших інструкцій.

Минуло 40 хвилин. Вулиці мовчали. Будинки були порожні, як старі, неживі мушлі. Жодного руху. Жодного натяку на життя.

Тиша була занадто... чистою.

І раптом — сигнал тривоги. П’ята група, яка обстежувала край села, перестала виходити на зв'язок. Радіоефір замовк. Навіть найслабший сигнал зник.

Усередині все похололо. Ми вже знали, що це означає. І розуміли: далі буде тільки гірше.

Зв'язок із п'ятою групою зник так раптово, що рація, здавалося, ще кілька секунд повторювала їхні останні слова в нашій голові, навіть коли ефір уже був мертвим.

Ми завмерли. В такі моменти час зупиняється. Групи миттєво припинили обхід, а командир голосом, що ледь приховував напругу, віддав наказ зібратися біля старої комори в центрі села.

Коли всі, хто ще міг відповісти, зібралися, залишилось шість груп. Одна — зникла. Без бою, без криків. Просто — тиша. І це було найстрашніше.

Ми вирішили розділити сили: дві групи вирушили по маршруту п’ятої, щоб перевірити останні координати, де від них був сигнал. Решта зайняли кругову оборону, оточивши центр села. Ми знали, що "щось" тут, і воно спостерігає.

Кожна секунда здавалася годиною. Кожен шелест вітру змушував інстинкти вмикати бойову готовність.

Через кілька хвилин у рацію пробився приглушений, спотворений шум. Схоже було на слова. Але сигнал ледь пробивався крізь перешкоди:

— ...вони тут... не... вихід... пастка...

Це був голос когось із п’ятої групи. І в той самий момент все стало ясно: група не просто зникла. Вона потрапила в засідку.

Ми рвонули вперед, пересуваючись крізь розбиті подвір’я і закривавлені вулиці, рухаючись туди, звідки виходив сигнал.

Коли ми знайшли їхнє місце... було вже пізно.

На землі, в перемішку з брудом і кров’ю, валялися уламки екіпірування. Радіостанції були розбиті. Бронежилети роздерті, немов паперові пакети. А по землі тягнулися сліди, які обривалися за старим сараєм.

Щось забрало їх. І зробило це так швидко, що вони навіть не встигли чинити опір.

Погляди всіх бійців зупинилися на темному отворі дверей сараю. Чорна діра, з якої пахло не просто смертю, а чимось іншим — незрозумілим, поза межами людського розуміння.

Ми знали, що мусимо туди зайти.

Командир дав короткий знак. Двоє бійців підійшли першими, підняли зброю, синхронно зробили крок усередину...

В ту ж мить тиша вибухнула. І темрява ожила.

Темрява всередині сараю не була звичайною. Це була густа, жива пітьма, яка, здавалося, затягувала все, що наважувалося переступити її поріг.

Тільки-но перші двоє бійців увійшли всередину, ми почули звук — не крик, не постріл... а хрипкий, здавлений, чужий звук, який важко описати словами. Так звучить страх, коли вже пізно боятися.

По рації почали прориватися короткі уривки:

— Вони тут...! Чорт забирай, ВОНИ...!

— Переміщуються по... стелі... не бачу...!

Коли ми кинулися всередину, повітря було важке, немов хтось з нього висмоктав усе життя. Ліхтарі вихоплювали зі темряви страшні картини: залишки екіпірування п’ятої групи, шматки тканини, розірвані бронежилети... кров.

Вона була усюди. Стіни, підлога, навіть стеля, де чорні плями малювали хаотичні сліди, які свідчили про одне — ці створіння не пересуваються так, як ми.

Раптом рух. Зліва. Тінь майнула так швидко, що мозок не встиг опрацювати сигнал. За секунду в повітрі просвистіли шипи, і один з наших бійців впав на підлогу, його бронежилет пробитий в районі шиї.

Постріли розірвали тишу. Черги з цинкових набоїв били по всьому, що рухалося в темряві. Спалахи ліхтарів на мить висвітлювали істот. Вони були ті ж самі — худі, шість кінцівок, шипи, паща богомола — але тепер стало ясно, що це не звичайні мисливці. Це були ті, хто влаштовує пастки.

І ми вже були в одній з них.

Підлога під ногами раптом здригнулася, немов земля жива. Одразу з-за дерев’яних дощок вирвалися ще дві тварюки. Група працювала на автоматизмі — постріли, перекат, прикриття. Але навіть добре натреновані рефлекси не рятували від жаху, коли розумієш: кількість істот більша, ніж ви могли припустити.

Ми змогли вибратись із сараю, втративши ще одного бійця. Він не встиг. Його крик ще довго лунав у вухах, навіть коли ми вже стояли під відкритим небом.

Тиша знову повернулася. Але тепер вона була іншою. Це була тиша мисливця, який вже знайшов свою здобич

Ми стояли під нічним небом, що тепер здавалося ще темнішим, ніж темрява в сараї. Повітря було застиглим, мов сама природа затамувала подих, спостерігаючи за тим, як ми безуспішно намагаємось вижити у чужому для нас світі.

Ніхто не промовляв ні слова. Лише важке дихання у замкнутій системі шолома та клацання затворів, коли кожен перевіряв свою зброю.

П’ята група була втрачена. Двоє з нашої — мертві. І ми навіть не змогли забрати їхні тіла.

Командир передав наказ зайняти кругову оборону. Нам потрібно було дочекатись підкріплення або хоча б зв'язатися з базою, щоб перекинули координати штурмовим групам. Але радіозв'язок знову почав «плавати» — голоси з ефіру перекручувалися, розтягувалися, накладалися одне на одне, наче саме повітря стало чимось чужим.

— Тут щось не так... — прошепотів хтось у рацію. — Здається, розрив поруч.

І тоді я відчув це.

Навіть не почув, не побачив, а відчув — шкіра покрилася мурашками, в голові з'явився дзвін, немов хтось відкрутив звук реальності. Простір почав спотворюватись. Лінії будинків, дерева, навіть зірки на небі — усе затремтіло, як від розжареної хвилі, і стало розмазаним.

Перед нами, просто серед вулиці, з'явилася невелика сфера, в якій викривлялися простір і час. Зона розриву. Жива, пульсуюча, немов серце якоїсь античної істоти, що щойно прокинулася.

Саме з цієї точки йшло спотворення сигналів. І саме туди прямували істоти.

Ми знали, що діяти потрібно миттєво.

Командир не зволікав.

— Всі групи! До розриву! По периметру! Зброю напоготові!

Ми рушили вперед, розставляючись по флангах, намагаючись не втратити з поля зору цю аномалію. І тут...

З темряви лісу, з-під землі, із тіней будинків — створіння з’явилися знову. Вони не нападали одразу. Вони нас оточували.

Їх було більше, ніж ми припускали. Більше, ніж могло вмістити це село.

І в цей момент я зрозумів: Люта вже була втрачена. Ми боролися не за порятунок цього місця, а за шанс вибратися живими.

Перші постріли пролунали майже синхронно з моментом, коли істоти закрили нам шлях до відступу. Вони більше не ховалися. Вони вже знали, що нам нема куди бігти.

Черга за чергою врізалась у темряву. Світло ліхтарів вихоплювало худі, викривлені силуети, що пересувалися з неймовірною швидкістю. Деякі створіння рухалися на всіх шести кінцівках, немов павуки, інші — стрибали з даху на дах, легко змінюючи траєкторію в повітрі.

Кулі з цинку зривали з них шматки чорної, ненормальної плоті, але навіть поранені вони продовжували рухатись, ніби біль був для них порожнім звуком.

— Лівий фланг, прикрий! Прикрий! — крикнув хтось у рацію.

Ми змінювали позиції кожні кілька секунд, пересуваючись від обгорілих будинків до залишків сараїв, намагаючись тримати лінію оборони. Повітря було пронизане запахом гару, пороху і того самого неосяжного холоду, який завжди супроводжує розриви.

Я знову помітив, як одна з тварюк наближалася до мого напарника. Вона рухалася настільки тихо, що навіть гравій під лапами не видавав ані звуку. За кілька метрів вона різко кинулась уперед, і я встиг натиснути на спуск лише в останній момент.

Її тіло впало важко, з глухим хлюпанням. Але часу радіти не було.

В небі з’явилися червоні спалахи — це наші. Підкріплення виходило на позицію. Але село вже виглядало інакше: з кожною хвилиною простір викривлювався все сильніше, а істоти ставали все агресивнішими. Вони не захищали зону розриву — вони її оберігали. І ми для них були вторгненням.

Раптом розірвалася радіостанція.

— Група чотири... ми не втримаємо позицію... їх тут десятки... — останні слова втонули в тріскоті.

Погляд командиру вистачило однієї секунди, щоб віддати наказ:

— Відхід. Усім відхід! Працюємо по хвилях, прикриття по секторах!

Почалася остання фаза: відступ.

Ми відходили повільно, методично, прикриваючи один одного, вистрілюючи кожну обойму до останнього патрона. Але створіння не відступали. Вони йшли за нами, не даючи перепочинку. І навіть коли хтось падав — не було часу на жаль чи сльози.

Це вже була не битва. Це була гра на виживання.

Ми відступали, метр за метром, прикриваючи один одного, як навчені машини. Жодних емоцій, жодних зайвих рухів — тільки чітко відпрацьовані дії, які врятували не одне життя. Але навіть найжорсткіші тренування не готували нас до того, що істоти були... занадто розумні.

Вони не просто йшли слідом, вони відрізали наші маршрути, вичавлювали нас із позицій, мов хижак, що грається зі своєю здобиччю перед тим, як зробити останній ривок.

— Східний фланг! Відрізані! — пролунав голос з рації.

— Тримай сектор! Тримай, чорт забирай! — голос командира розрізав ніч.

Світлові кулі рвали темряву, ненадовго відкриваючи справжню кількість створінь. Їх було більше, ніж ми бачили. Більше, ніж доповідали розвідники. Вони вибирали момент. І цей момент настав.

Один за одним ми пробивалися до евакуаційної точки, де мав приземлитися вертоліт. Гвинти вже було чути вдалині, звук рятівного двигуна розривав повітря разом із шаленим серцебиттям.

Я озирнувся назад. Мій напарник, Левченко, впав. Істота встигла зачепити його, перш ніж я вистрілив. Його шолом був розбитий, кров стікала по обличчю, але він, стискаючи свою зброю, продовжував стріляти, не дозволяючи монстру наблизитися вдруге.

Я кинувся до нього. Врятувати або загинути поруч — вибір був уже зроблений.

Підхопивши Левченка за бронежилет, ми рвонули вперед, прикриваючи відступаючих. І саме тоді, з краю зору, я побачив це.

Простір навколо розриву... почав змінюватися. Повітря наче розтинали невидимі хвилі, а в епіцентрі з’явилась нова фігура.

Це вже була не одна з тих худих істот, яких ми знищували раніше. Це було щось більше. Вища форма. Командир. Хижак серед хижаків.

Сутність не поспішала. Вона просто стояла, немов спостерігала за тим, як ми відчайдушно намагаємося вижити.

Лезо її погляду пройшло по кожному з нас, і навіть крізь шолом я відчув, як всередині холод заповнив усе тіло.

Гвинтокрил вже заходив на посадку. Шансів було обмаль. Ми відстрілювалися до останнього патрона, щоб хоч хтось зміг вибратися живим.

Ми тримали оборону до останнього. Патрони закінчувалися, ліхтарі моргали від перевантаження, а сили залишали тіло з кожною секундою. Левченко, стікаючи кров’ю, вже не міг стояти. Я відтягнув його під прикриття уламків паркану, але серцем відчував — часу більше немає.

Висока фігура, та сама істота, що спостерігала за нами біля розриву, повільно наближалась. Її рухи були вивірені, холодні й лаконічні. Вона не поспішала. Вона знала, що виграла.

Я підняв зброю, пустив останню чергу в її бік. Цинкові кулі лише зупинили її на мить. Вона нахилила голову, ніби вивчаючи мене, мов учений у лабораторії, а потім продовжила рух.

Усе навколо стало розмитим. Звуки заглушалися. Пульс глушив світ, кожен удар віддавався всередині черепа. Це не було боєм. Це була страта.

Я зрозумів, що не витягну. І тоді... єдине, що залишалось, — відступити.

Зібравши останні сили, я підняв Левченка на плечі й кинувся до лінії відступу, де ще горіли червоні сигнальні ракети, що вказували точку евакуації. Істоти відчули це. Вони почали рухатися швидше. Гілки лісу тріщали, земля глухо віддавала ритм їхніх кроків.

Гвинтокрил, здавалося, був так близько, що я вже відчував вібрацію повітря від лопатей, але відстань ставала тільки більш неосяжною.

Коли я нарешті дістався евакуаційної зони, усе всередині стискалося від болю і люті. Половина мого підрозділу лежала мертвою на землі. Друга половина — зникла без сліду. Я відступив. Я програв. Ми програли.

Гвинтокрил підхопив нас у той момент, коли залишки створінь вже майже замикали кільце. Я навіть не пам’ятаю, як мене затягнули на борт. В голові крутилася одна єдина думка:

«Це була не битва. Це була демонстрація. І вони тільки починають.»

Село Люта залишилось позаду, потопаючи в тумані й крові. А я залишив там частину себе. Ту частину, що вірила — ми можемо перемогти.

Після того, як гвинтокрил відірвався від землі й село Люта зникло у сірому тумані, я зрозумів правду, яку не міг прийняти раніше.

Це була не поразка однієї операції. Це був початок кінця.

Світ приречений.

Не через істот, що винищили мою групу. Не через те, що село зникло з карти, залишивши після себе тільки кров і порожнечу. А через те, що вони вже тут. Вони пробралися крізь розриви, і це — не ізольований інцидент.

Люта була лише першою в списку.

Розрив, який ми бачили, не закрився, навіть коли наші прилади показували повний нуль активності. Це не була просто діра між світами — це був портал. І він залишився відкритим. А з кожним днем їх ставатиме більше.

Ми знищили лише розвідників. Тих, кого послали першими, аби зрозуміти, наскільки слабо ми захищені. Їхня справжня сила ще не показала себе.

Пам’ятаю, як сидів у гвинтокрилі й дивився у чорне вікно на розтрощену землю. Мені було ясно: те, що ми називали "нашим світом", уже втратило своє право на існування.

Вони більше не зупиняться. Вони вивчили нас. Вони знають наші слабкі місця.

А ми... ми навіть не розуміємо, з чим маємо справу. Наша зброя, наша техніка, наші плани — усе це марно проти того, що йде з іншого боку розриву. Ми не підготовлені до такого типу війни.

Коли ми повернулися на базу, я дивився на обличчя своїх товаришів — тих небагатьох, хто вижив. У їхніх очах не було страху. Тільки порожнеча. Та сама порожнеча, яка з’являється тоді, коли розумієш: усе вже втрачено.

Світ не падає в прірву раптово. Він котиться туди повільно, майже непомітно. І сьогодні ми просто стали свідками першого кроку.