Код 23

Вибухи трясли землю без зупинки. Повітря було настільки важким від диму, пороху й гарі, що навіть у масці з фільтрацією ставало важко дихати.

Коли ми спускалися з вертольота після перших хвиль "Карантину-Нуль", усе навколо виглядало, наче сцена з пекла.

Поля, ліси, села — стерті з лиця землі. Земля була розірвана, покрита кратерами, обвугленими уламками стін, іржавими скелетами автомобілів, розплавленим залізом. Це вже не було Україною. Це вже не був наш світ.

Ми повільно рухалися крізь випалений ландшафт, перевіряючи життєві показники на детекторах. Прилади пищали від спотворень поля. Вони показували, що зона розриву... жива. І вона не зникла, навіть після бомбардувань.

Перший контакт із залишками "сущностей" відбувся вже за кілька сотень метрів від епіцентру. Вони навіть не виглядали пораненими. Навпаки — немов підживлені вибухами, стали ще швидшими, ще агресивнішими.

Бій був коротким і брудним. Ми втратили двох ще на підході. Тварюки рухалися вже інакше, організовано, як армія. Це вже не були мисливці-одинаки, що ми бачили в Лютому. Це була формація. Злагоджена, як бойова група.

Тоді я вперше зрозумів, наскільки ми були наївні. Весь наш "Карантин-Нуль" був для них не загрозою, а просто перевіркою.

Коли зона почала знову рости просто на наших очах, командування дало наказ на негайний відступ. Вертольоти піднімалися поспіхом, ще до повного завантаження людей. Хтось лишався на землі, розуміючи, що назад уже не повернеться.

Я дивився, як один із наших, Соколов, залишився біля пошкодженого кулемета, прикриваючи відступаючих. Останній погляд. Останній постріл. Порив вітру змішав його фігуру з тінями "сущностей".

Ми піднялися у повітря. І звідти стало видно масштаб справжнього жаху.

Розрив вже не мав чітких меж. Його обриси розповзалися по горизонту, немов гігантський живий організм, що дихає і росте. Навіть із висоти здавалося, що небо гнеться під його тиском.

Ніхто в кабіні вертольота не промовив ані слова. Ми летіли в абсолютній тиші, дивлячись, як все, що ми знали, зникає.

Коли ми повернулися на базу, командир сказав лише одну фразу:

— "Карантин-Нуль" провалено. Світ більше не наш.

Я сів у куті ангара, зняв шолом і втупився в підлогу. В голові не було думок. Лише порожнеча. Розриви були вже всюди. І тепер вони не потребували дозволу, щоб з’явитися.

Все, що залишалося — чекати, коли черга дійде до нас.

Запис.

Дата: 27.04.2025

Локація: Об'єкт №7 (секретна база УСБпБзПЯ).

Не знаю, навіщо я це пишу. Напевно, з тієї ж причини, що й усе життя — просто, щоб щось залишити після себе, хоч комусь, хоч чомусь.

Світ, який я знав, зник.

Після провалу "Карантину-Нуль" залишки нашого підрозділу розкидані по бункерах, ховаються по ангарних сховищах, намагаються обманути самі себе, що у нас ще є план. Але правди ніхто не скаже вголос: це вже не війна. Це — затримка кінця.

Розриви ростуть кожну хвилину. Вони вже не потребують запуску, сигналу чи аномалій. Вони з’являються просто так, наче дихають нашим світом, забираючи все, що хоч раз мало серце.

Істоти тепер не ховаються. Вони ходять серед зруйнованих міст так само вільно, як колись ходили люди по вулицях. Їм вже не потрібно полювати. Все живе — вже в їхніх руках.

Командування більше не видає наказів про оборону. Тільки евакуація, тільки відступ.

Але я знаю: втекти не вийде. Залишилось лише фіксувати цей кінець, щоб хтось, колись, якщо десь залишиться хоч одна людина, міг зрозуміти, як усе почалося.

Мене звати Артем Єрмоленко. І я один із тих, хто бачив початок кінця на власні очі.

Коли ви читаєте ці рядки — можливо, вас уже немає.

Можливо, немає нікого.

Якщо ж ти читаєш... Знай. Ми боролися. До останнього. Але це не допомогло.

Світ, яким ти його пам’ятаєш, зник.

Запис завершено.

Тиша.