Скажи,що ти не зламалась

Коли дерева скидали листя,

Вони знімали одяг і лягали в ліжко.

Коли б він захотів поряд з нею тиші,

Вона б ламала й била все навкруги.

Вона б кричала голосніше сирени,

Змалку боячись терпкої німоти.

Тоді як вночі білою ковдрою вкривала

землю зима,

Її обіймала і цілувала перед сном

одна — самота.

Її не проводжали і не чекали,

Завжди винна без вини.

Звикла довго мовчати.

Усі слова, кинуті їй,

Ніхто і ніколи на вагах справедливості

не зважував,

І на печаль в її очах не зауважував.

Але біль завжди має ім’я і голос —

Голос, який пробивається,

Немов паросток навесні,

Незалежно від обставин,

Навіть у холодні й похмурі дні —

Просто тому, що настав час.