Зміст
  • Глава 1
  • Глава 2
  • Глава 3
  • Глава 4
  • Глава 5
  • Глава 6
  • Глава 7
  • Глава 8
  • Глава 9
  • Глава 10
  • Глава 11
  • Глава 12
  • Глава 13

    • Донбас в мені

    Сергій з Донеччини

    Глава 3

    Загалом же на Донбасі є два типи хатніх пічок для спалювання кам’яного вугілля: з боковими дверцятами та маленькими дверцятами піддувала нижче – для спалювання звичайного курного вугілля, а також з дверцятами, що змонтовані зверху посеред чавунних плит та дверцятами з піддувалом збоку. Такі конструктивні розбіжності обумовлені типом вугілля, що спалюється. Звичайне курне вугілля, що у свою чергу розділяється на декілька типів та марок у залежності від зольності, температури спалювання та тривалості горіння, швидко розгоряється, швидко спалюється, залишає відносно велику кількість золи, диму а також має високу тепловіддачу. Натомість антрацитові марки вугілля (в народі називають просто антрацитом) повільно розгоряється, має тривалий час горіння, залишає невелику кількість золи та має кращі теплові характеристики у порівнянні з курним вугіллям. Антрацитові марки вугілля видобувають у східній частині Донбасу в районах міст Сніжне, Торез, Антрацит, Шахтарськ, Ровеньки, Хрустальний, Міусінск та частині Ростовської області. Відповідно в районах цих неселених пунктів люди використовують пічки з верхніми дверцятами. Зазвичай на день достатньо у вже розпалену та прогрігу піч через верхні дверцята просто висикапи одне відро антрациту – цього достатньо для горіння пічки впродовж 6-8 годинбез необхідності додатково підкидувати вугілля, але при цьому треба інколи ворушити жар кочергою. Таким чином пічка може горіти безперервно до тижня та тримати стабільну температуру повітря в хаті, доки піддувало повністю не заб’ється золою.

    Натомість для спалювання звичайного курного вугілля в пічках дверцята встановлюються спереду щоб мати змогу підкидати вугілля в пічку в середньому 5-7 разів на годину, або якщо закрити піддувало, зменшивши потік повітря до топки, - 2-3 рази на годину, але при цьому тепловіддача буде в рази меншою. Такий стандартний тип пічок зустрічається в абсолютній більшості будинків (як приватних, так і деяких багатоквартирних, де немає центральної системи опалення). Звісно, більш заможні громадяни мають каміни, або якщо є можливість – обігріваються газом. Більшість шахтарських міст та селищ не газифіковані, тому навіть в центральних котельнях використовують вугілля, тому в таких населених пунктах взимку сніг білим довго не буває. Стандартний тип пічок, звісно, менш зручний ніж антрацитовий. Такі пічки необхідно раз на допу гасити, розхолоджувати, вибирати золу з піддувала та топки та заново розпалювати.

    Зазвичай, викладають або ремонтують пічки люди які знаються на цій справі – пічники. Якщо неправильно викласти пічку чи систему видалення чадних газів, неправильно покласти колосники та плити, то пічка може горіти з порушеннями, що може призвести до непередбачуванних наслідків, або горіти з поганою тепловіддачею. Основу пічки, груби та димоходу викладають з червоної вогнетривкої цегли та рижого глею. У деяких випадках для більшої надійності можливе використання арматури. Зсередини та ззовні цеглу обмазують глеєм. Бокові стіни пічки обшивають тонкими листами металу або білять ваплом, на верх кладуть спеціальні чавунні плити, що можуть накалятись до червоного кольору та викримувати високі температури. На дні топки монтують колосники – чавунні вироби довжиною 50-80 см, трохи здавлені зверху, так щоб був певний проміжок для того щоб жар тримався на колосниках, а зола падала до піддувала. В самому краю пічки за колосниками інколи будували ще один відсік з викокими дверцятами – то була духовка, яка прогрівалась лише через декілька годин горіння пічки. Але це було зручно та економно для тих хто щось випікав, оскільки не треба було використовувати електроенергію, тепло було майже дармовим.

    Димові гази видалялись через димоход, частиною якого часто була груба. Дим мав високу темпаратуру, груба поступово нагрівалась та довго тримала тепло. Зазвичай, грубу білили вапном чи білим глеєм, або обкладами плиткою. Якщо грубу обклеювали шпалерами, то вони з часом темнішали. Деякі господарі, наприклад бабуся та дідусь Сашка, ще монтували лежанку. У грубі або лежанці, а також вкінці топки монтувались невелички дверцята, які зазвичай для недопущення витоку димових газів щільно обмазували глеєм та білили. Данні дверцята призначені для видалення сажі вручну 1-2 рази на рік. Останім часом наймають людей, що мають вентилятори для видалення сажі. Зазвичай ці вентилятори є саморобними, зроблемими з стального барабану від старою пральної машинки та потужного вентилятору. Такий прилад ставився на верх димоходу та просто вмикався, а інша людина час від часу то відкривала, то закривала дверцята пічки щоб періодично створювати більший тиск всережені пічки та димоходу. Таким чином величезна кількість сажі просто видувалась з димоходу та одразу осідала на найближчих подвір’ях. Головне у цій «брудній» справі – попередити сусідів щоб вони познімали білизну та позачиняли вікна й двері. Потік сажі зазвичай дуже сильний, тому інколи здається що десь палає нафтобаза.

    Колосники в топці час від часу замінюють через іх деформацію та зношенність в результаті дії високих температур. А от щоб лопнула чавунна плита – треба дуже сильно кочегарити. На підлозі біля дверцят піддувала та топки кріпиться тонкий лист металу приблизно 70х100 сантиметрів для того щоб жар, що може випасти з пічки, випадково не спричинив пожежу. Цей лист металу фабрують у той самий колір що й підлогу, але якщо він оцинкований – то не фарбують. Листи металу, які кріплять на бокові стінки пічки, фарбують спеціальними фарбами, що не вигорають під дією тепла. Зазвичай це «серебрянка», яку так в народі назвали через її яскраво сріблястий колір. Також є невеликі котли, які безпосередньо монтуються в топку та забезпечуть роботу системи парового опалення. Також можна змонтувати на краю пічки великий бак для води на 40 літрів й більше. Вода у цьому баку гріється та використовується для господарських потреб та прийняття ванни. Пічка використовується не тільки для обігріву приміщень, а й для приготування їжі. Пічки в літніх кухнях поплять в літку для економії електроенергії під час приготування консервації або при тривалих відключеннях світла для приготування їжі.

    Для зберігання вугілля використовують невеличкі металеві ящика чорного кольору на півтора-два відра з ручкою. Для підкидання вугілля в топку застосовується металева лопатка з довгою ручкою, а для ворушіння жару – кочерга. Спалювати у таких пічках можна не тільки вугілля чи дрова,а й тирсу, лушпиння чи навіть сміття. У великих будинках, госпораді який не встановили систему парового опалення, часто можна зустріти дві або навіть три пічки. Пічки встановлюють на кухні, а каміни чи грубки – в прихожій чи вітальні. Для опалення звичайного будинку на сезон необхідно в середньому три тони вугілля. Вугілля купують на збагачувальних фабриках, або прямо з машин у перекупщиків, що їздять вулицями майже весь рік та гучно сигналять. Шахтарі, пенсіонери-шахтарі або вдови шахтарів отримуть від держави безкоштовно норму вугілля для опалення будинку на сезон, але деякі підприємства вугільної промисловості можуть надавати своїм працівникам грошову компенсацію за вугілля або ж продавати його зі знижкою. В залежності від підприємства та якості самого вугілля, людям надавалось або 4, або 5.7 тон вугілля на опалювальний сезон. Більшість з них могла продати частину свого вугілля знайомим та сусідам.

    Мама спала до полудня, поки Сашко топив пічку та грався улюбленими іграшками. Пообідавши, мама почала готувати страви на новий рік: порізала ковбасу та сир, запекла в духовці картошку з м’ясом, посмажила рибу, приготувала олів’є та вінігрет і, звісно ж, зварила холодець та віднесло його застигати до віранди. Після йього мама разом з сином прикрашала новорічну ялинку. Здебільшого на ялинці скляні іграшки та дощик були ще з совєтськіх часів у вигляді ракети, зірочок, космонавтів. На деяких круглих іграшках був напис «СССР». На килим, що висів поряд з ліжком, Сашко повісив гірлянду, яку мама нещодавно придбала коли їздила у справах до райцентру. Надворі вже сутиніло, коли хтось почав гучно стукати в калітку. Мама вдягнулась та вийшла на подвір’я:

    - Хто там?

    - Привет, соседка. Приходите сегодня к нам, вместе будем встречать новый год, - це були Ірина та Анатолій – сусіди та батьки Ганни, з якою товаришував Сашко.

    - Та якось незручно, - розгубилась мама.

    - А что, вы сами тут будете сидеть. Приходите на восемь вечера, иначе обидемся. Что ты как не родная? Мы ж не один год общаемся, а когда-то даже за одной партой сидели в шестом классе. Приходите, ждём вас!

    - Ну, добре. Дякую, прийдемо обов’язково, - відповіла мама та зніяковіла зайшла до дому.

    - Мамо, це Петрович приходив?

    - Ні. То були дядько Толя та тілка Іра. Запрошували нас разом відсвяткувати. Якось незручно, але й відмовлятись некрасиво.

    - Ура!!! – щиро радів Сашко, стрибаючи з ноги на ногу.

    Побачивши радість сина, мама зрозуміла що треба обов’язково приходити. Дійсно, в компанії буде веселіше, а Сашко з Ганною теж не сумуватимуть. Мама продовжувала готувати, а потім прибирала в кімнаті та мила посуд. Сашко їй допомагав з прибиранням, але й не втрачав нагоди потайки цапнути зі столу щось смачненьке. Мама його за це трохи сварила, бо боялась що переб’є апетит. То того ж малий інколи підгодовував котика ковбасою чи шматочком риби.

    На годиннику вже була майже восьма година вечора. Мама вже не підкидала в пічку щоб не залишати жар без нагляду. Страви, що вона готувала, склала в металеві судочки, взяла з собою пляшку бабусиної хріновухи, одягнулась, допомогла одягнутись синові, закрила двері, калітку, і вони разом пішли до сусідів не з порожніми руками. На вулиці було тихо, сиро та прохолодно. На вечір трималась відлига, сніг таную, а вулиці охопив туман. В хатах та квартирах майже у кожному вікні горіло світло, а по вулицям жваво ходили люди, а дехто вже був добряче на підпитку. Десь з району центральної площі було чутно музику та веселі крики молоді. Мама з сином повернули в провулок, а потім одразу праворуч до воськвартирного барачного будинку, подвір’я якого були огороджені низеньким парканом з старих трухлявих дощечок. Біля забору ріс великий горіх, під яким стояла лавочка.

    Сашко відчинив для мами калітку, оскільки її руки були зайняті пакетами з їжою. У дворі було темно, лише розсіяне світло від віддалених вуличних ліхтарів дозволяло бачити лише паркан та стіни будинку, тому доводилось далі йти ледь не навпомацки. Нарешті дійшли до дверей, за яким був старий загальний коридор. У коридорі були дуже обшарпані стіни та підлога, смерділо сирістю та котами, єдина на весь коридор лампочка ледве жевріла. У кінці коридору стояв дитячий триколісний велосипед, а на мотузці сохнула білизна. Сашко постукав у двері з цифрою 5. Двері відкрила пані Ірина:

    - Молодцы что пришли. Заходите, не стесняйтесь. Разбувайтесь. Обувь можете поставить возле печки. А что это вы вздумали с собой что-то нести. У нас ведь всё есть.

    - Ну, точно такого самого точно немає, - жартівливо відповіла мама.

    - Окей, уговорила. Проходите к столу.

    - О, Саша пришёл, - від родощів підстрибувала Ганна, - мне хоть сегодня не будет скучно за вашим столом. У меня много новых игрушек, которые ты ещё не видел.

    - Сашка, держи, это тебе от деда Мороза, - Анатолій дістав коробку конструктора Лего.

    - Ого, клас! Дякую.

    - А це, Ганнусю, тобі від діда Мороза, - мама Сашка подарувала їй книжку збірник казрк, яку планувала подарувати сонові, але через неочікуване запрошення довелось скорегувати плани, щоб не йти вгості без подарунка для дитини.

    - Ой, спасибо, - посміхнулась дівчинка.

    Посеред вітальні було встановлено разкладний дерев’яний столик, застелений скатертиною. На столі стояв стандартний набір їжі як для Нового року, пляшка вина та пляшка шампанського. Окрім господарів, за столом ще був брат Анатолія – Володимир. Гості сіли на диван, а господарі – на дерев’яні стільчики. У вітальні яскраво світила люстра з великою кількістю шматочків скла у вигляді краплинок. По телевізору занінчувався фільм «С льогкім паром», а потім розпочинався «Голубой огоньок». Телевізор був кольоровим та з пультом дистанційного керування, що на той далеко не кожна родина могла собі дозволити. Анатолій почав перемикати канали, хоча їх було лише шість, по одному з яких саме транслювати промову Папи Римського:

    - Толя, оставь, пожалуйста. Давай послушаем что Папа скажет, - попросила чоловіка Ірина.

    - Та ну его нафиг! Это же не наша вера! Что он может нам рассказать? Пусть там у себя на западе людям мозги промывает, но не нам. Вот наш патриарх... Вот он скажет как отрежет: всё чётко и по Библии.

    - Ну, тогда пусть будет «Голубой огонёк».

    - Пап, там по «Новому каналу» скоро будет «Один дома». Переключи, пожалуйста... Ну, пап..., - попросила батька Ганна.

    - Ну, хорошо, будем смотреть «Один дома». Так, а что это мы до сих пор сидим? Давайте уже праздновать. Половина посёлка уже рачки ползает, а мы ещё не кушали.

    - Так, давайте все к столу, не стесняйтесь.

    Всі сіли за святковий стіл, на якому були наступні страви: картопля, котлети, ковбаса, сир, холодець, олів’є, оселедець під шубою, заливна риба, смажені карасі, декілька салатів, хліб, а також банани, мандарини та по пляшці вина, самогону та шампанського, а також узвар та півторалітрова пляшка «Буратіно». Анатолій налив жінкам вина, а собі та брату – самогону. Випили, закусили та продовжили їсти та спілкуватись. Анатолій знову налив жінкам по чарочці вина, а собі – самогону, але Володимир відмовився:

    - Нет, Толян, спасибо, хватит.

    - Да ты что? Это же новый год!, - Анатолій почав наливати, проте Володимир відсунув чарку.

    - Толян, я же говорил что мне сегодня в четвёртую смену. Через два с половиной часа уже нужно идти на автобус. Праздник праздником, но уголёк нужно добывать.

    - Ты меня уважаешь?

    - Толя, ты нажрёшься и будешь дрыхнуть, а человеку ещё всю ночь в шахте на молотке пахать. При том там, наверное, проверяють вас перед спуском под землю?, - Ірина намагалась заспокоїти свого чоловіка.

    - Ну, Толя, давай пол рюмочки – и харош. Ты прекрасно знаешь что я тебя уважаю, но пить перед работой не буду. Сегодня выпью, а завтра буду без работы.

    - Та ну её к чёрту такую работу! Ты каждый день спусксешься в лаву, пашешь в нечеловеческих условиях, зарплату нифига не платят, к тому же на Новый год выпить не дают. Держи, - Анатолій все одно налив майже повну чарку.

    - Ото ж, держусь на шахте только ради угля и стажа. Если доработаю, то через семь с половий лет уже буду на пенсии. А зарплату сейчас и так нигде не платят, а дають только мелкие подачки перед праздниками. Ну ничего страшное, мне не впервые работать в Новогоднюю смену. Хотя у нас на шахте Новый год празднуют гораздо раньше – обычно в октябре или ноябре.

    - Это как?

    - Как только шахта выполняет годовую норму по добыче угля,так сразу и празднуем Новый год. Эта традиция еще с 50-х годов. Выпонлили план, наряжаем ёлку, пьем шампанское, а потом работам далее чтобы перевыполнить план. Вот так.

    - Цікава традиція, і цікаво те що вугілля ви видобуваете, чесно працюєте, норми перевиконуєте, але не те щоб премію якусь, новіть зарплатню не дають. Це не правильно, - мама Сашка вклинилась у розмову.

    - Ой, я не заморачиваюсь. Это не моё дело. Я – чесный трудяга, отпахал смену и забыл! Это уж пусть там на верху думают, они умнее. Работяги в их дела, а тем более в политику, не должны сунуть свой нос, - відповів Володимир, махнув рукою та хильнув чарочку.

    Випили, закусили, далі їли та випивали, але Володимир лише їв, бо і так не планував пити, але й відмовити не міг. Анатолій пив самогон сам, а жінки – вино. Діти швидко наїлись, їм було нудно за столом слухати розмови старших та дивитись «Голубой огоньок». Сашко та Ганна біля телевізора грались іграшками. Старші розмовляли про життя, роботу, гроші, ціни, бідність, бандитизм, Володимир інколи розповідав свої шахтарські байки та анектоди. Час йшов дуже швидко у хорошій компанії. Вже через годину Володимир пачав збиратись:

    - Ну что ж… Спасибо вам всем за вечер, за то что пригласили, я б ещё посидел, но надо уже собираться. Заскочу домой на минутку, соберу тормозок, выпью чашечку кофейку и побегу на автобус. Ещё раз с наступающим Новым годом! Всег благ, добра и крепкого здоровья, - Володимир встав з-за столу та пішов до дверей, а Анатолій, взявши в тумбочці цигарку, пішов проводжати брата.

    - Володя, возьми с собой на работу, - Ірина швиденько приготувала йому тормозок: котлету, хліб, декілька шматочків сиру та ковбаси, шматочок курячого м’яса та шматочок риби.

    - Ой, Ирочка, спасибо тебе огромное. Мне этого хватит и на тормозок, и на завтрак… Всем пока!

    Володимир з посмішкою на обличчі пішов, а за ним слідом – Анатолій. Через п’ять хвилин Анатолій повернувся за стіл трохи засмученим, від нього було чутно стійкий запах диму від дешевих цигарок. Діти гуляли то біля телевізора, то в хованки, то поруч з батьками, що й надалі їли па випивали, дивились телевізор та спілкувались на різні теми. Анатолій час від часу поглядав на годинник, що висів над телевізором. Це був дуже модний на той час стрілочний кімнатний годинник сріблястого кольору у вигляді наручних часів. Коли на годиннику було 22:50, Анатолій, будучі вже трохи п’яним та розслабленим, почав перемикати канали. Деякі канали показували чітко, у деяких мирихтіла картинка, а один взагалі сильно мирихтів та йшов у чорно-білому кольорі з трохи шиплячим звуком. Це було нормальним для аналогового телебачення, коли краще приймались канали з сильнішим сигналом, а також для їх прийому потрібна була гарна та висока антена. Також прийом каналів буже сильно залежав від погодних умов. Володимир залишив канал, що був шостим за порядком та мав середню для того часу якість прийому – з невеличким мерихтінням та полосами вздовж екрану.То був місцевий донецький телеканал, що мав назву просту назву - «27-канал». Там саме розпочиналось новорічне привітання Президента. Так, саме о 22:50! Дивно, так, дорогий читач? Але для Донбасу то не дивина. О 22:50 люди дивляться новорічне привітання Президента росії, а о 23:50 – Президента України. Є такі хто принципово святкував Новий рік за московським часом та о 23:00 за київським часом запускав феєрверки. А дехто робив це двічі. Чув що у деяких населених пунктах поруч з кордом люди все робили за московським часом, бо там приймались лише російські телеканали та радіостанції. Анатолій налив по чарочці та всі в очікуванні слухали новорічне звернення президента російської федерації: «Догие друзья! Граждане россии! В эти минуты мы сверяем наши часы. Мы сверяем наши помыслы и чувства. Сверяем наши ожидания с тем что мы имеем в действительности. Позади остаётся ещё один год: год радостных и трагических событий, год трудных решений. И всё таки то что совсем недавно казалось почти невозможным, становится фактом нашей жизни. В стране появились заметные элементы стабильности, а это многого стоит и для политики, и для экономики, и для каждого из нас. Мы собрались наконец-то вместе и собираем россию. Мы поняли как дорого даётся и как высоко ценится достоинство страны. Мы с вами знаем, что в эту праздничную ночь далеко не у всех багатый стол, не в каждом доме счастье и успех, и должны помнить об этом, не забывать о том что у нас ещё очень много работы, но выполнить её под силу только всем вместе. И тогда обязательно придёт время, когда мы будем спокойными и за наших стариков, и за наших детей. Дорогие друзья! Я знаю что все вы сейчас поглядываете на часы… Действительно, через несколько секунд мы одновременно вступим и в новый год, и в новый век, и в новое тысячелетие. Такое бывает не часто, и повториться лижь с нашими потомками, жизнь которых сегодня даже трудно представить. Именно им мы оставим в наследство наши успехи и наши ошибки. Но в эти мгновения каждый из нас думает о своих любимых и близких. Хочу пожелать вам того, чего обычно желают своим родственникам и друзьям: здоровья, мира, благополучия и, конечно, удачи. Счастья вам! С новым годом!». Так тоді вітав з Новим роком лисуватий худощавий чоловік невеликого зросту, у костюмі на декілька розмірів більше, з невпевненим голосом та тремтячими вустами на фоні Кремля. Далі традиційно бій курантів та гімн росії.

    - О, вот это я понимаю действительно поздравление, а не та размазня, которую мы всё время слушали! Молодой, амбициозный, энергичный президент! Пришёл и сразу же решил конфликт на Кавказе, поднимает экономику и за своих людей действительно беспокоится. Именно молодым нужно давать дорогу, а то вечно были одни деды, один старше другого. И седели там пока их не выносили вперёд ногами. У Ельцина хотя бы хаатило ума самому уйти, а не ждать пока на него оденут деревяный макентош прямо в Кремле. Что хорошего может дать стране старик? Вот помните как Брежнев сидел и даже говорить не мог? Ну что ж, посмотрим что хорошего пожелает наш дедушка через час.

    Путін тобі ще тільки розпочинав свій шлях біля керма держави, був невпевненим, розгубленим, але ще тоді закохав у себе значну частину росіян та громадян країн колишнього СРСР. На своїх перших виборах він отримав велику підтримку російського суспільства – понад 70%. Люди дійсно сподівались, що «молодий політик» підніме країну на новий рівень, зробить її світовим лідером, а всі сусідні країни рівнятимуться на росію та підтримуватимуть дружні, навіть братерські стосунки. Але як ітоді, так і зараз, абсолютна більшість росіян «внє палітікі». Що стосується населення Донбасу, то тут також народ доводі інерктний та звик щоб їм керував «крєпкій хазяйственник», щоб у його біографії обов'язково був шлях від простого робочого до началька цеху або директора заводу. Більшості людей завжди було все одно хто ними керуватиме. Це обумовлено двома основними факторами. Перший – звичка з совєтськіх часів, коли взагалі не було ніякої альтернативи, окрім комуністичної партії, в люди звикли що партійне керівництво все за них вирішує, піклується про своїх «товаріщєй», дає квартири, направляє на навчання та роботу, навіть втручається в сімейні справи (ватро згадати фільм «Іван Васильович змінює професію», де був один кумедний епізод: Шурік спілкувався з Буншою: «Ну какое вам дело до того что у меня произошло с женой? Разводимся мы с ней, или не разводимся – это наше личное дело», на що Бунша відповів: «Ошибаетесь, уважаемый! Это дело общественное. Вы своими разводами резко снижаете наши показатели. От лица общественности я попрошу вас повременить с разводом до конца квартала». Як-то кажуть, в кожному жарті є доля правди. Совєтська машина з допомогою різних методів, в тому числі репресивних, спрямованих на знищення інтелігенції, тих хто думав «інакше», знищила активнк частину суспільства та зліпила з тих хто залишився величезну сіру інерктну масу, відголоски якої відчуваємо до нині. Другий фактор – значна частина гаселення Донбасу працюють тяжким фізичним трудом на підприємствах гірничої, металургійної, хімічної, харчової промисловості, де на роботу треба було приходили рано вранці або вночі, відпахати цю зміну та повернутись додому. Люди звикли просто працювати і не перейматись питаннями життя суспільства. До того ж якщо добре попрацювати фізично у ненайкращих умовах, то потім думки лише про відпочинок перед наступною зміною, а не про мітинги чи протести. Чи не єдиним виелюченням можна вважати шахтарські забастовки на Донбасі кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття. Тоді змусили бастувати гірників різні проблеми: зношеність та застарілість гірничого обладнання, високий рівень аварійності, різке зменшення видобутку вугілля, відсутність підвищень рівня заробітніх плат, а згодом – їх постійні затримки та «заморожування».

    Значна кількість шахтарів після зміни знімають втому за допомогою алкоголю. Нормальним серед гірників вважалось вживання пива або більш міцних напоїв одразу після бані та прямо в робочих автобусах. Якщо ти не п’єш, то можуть виникнути певні складнощі в спілкуванні з іншими колегами. Популярними серед гірників є «бутильок». Так вони прозвали п’янкупісля робочої зміни, коли хтось «виставляється». Зазвичай дружина шахтаря готувала великий тормозок щоб вистачило на закуску всьому трудовому колективу, що прийматиме участь у данному заході, та клала чоловікові до сумки трьохлітровий бутиль самогону. Звідси й пішла назва «бутильок». А приводи для «бутилька» були ледь не щодня: хто жениться, хтось розводиться, хтось йде у відпустку, хтось повернувся з відпустки, у когось помер родич, у когось навпаки нородились діти або онуки, і т.д. У робітничих регіонах за даними статистики завжди найгижчий рівень відвідування театрів, кіно, культурних заходів, бібліотек. Коли ще робочим людям ще виходити на «майдани»? Щоб шахтарі почали почали виходити на мітинги, має статись щось надважливе, або їх хтось просто буде збтрати та звозити на ці мітинги, як це було у 2004-2006 роках.

    Але повернемось до новорічного застілля сусідів. У цей час по телевізору продовжувався традиційний «Голубой огоньок». Анатолій вже був п’яненьким, а жінки допивали пляшку домашнього вина. Їжі на столі було ще дуже багато, її вже ніхто не їв. Сашко та Ганна грались іграшками біля телевізора та інколи підходити до столу щоб випити компоту. Їм разом було весело та зовсім не хотілось спати. На годиннику вже було 23:50, і в цей час по телевізору розпочалась трансляція новорічного привітання від Президента України Леонида Даниловича Кучми, але Анатолій вимкнув телевізор:

    - Ох и мямля! Ну что этот старик может хорошего рассказать? Так, давайте бегом на улицу, сейчас будут салюты! Говорили что в районе на это выделили деньги!

    Анатолій схопив пляшку шампанського та мандарини та пішов швиденько до коридору, а за ним діти. Ірина взяла на кухні пачку бенгальських вогнів та конфети. Всі швиденько взулись та вийшли на вулицю, а там було невеличне диво – падав сніг, але одразу ж розтавав. Довкола було тихо, і лише з району площі біля будинку культури було чутно п’яні співи. Анатолій дивився на годинник, а потім почав волати « Ура!!! С новым годом!», та відкрив шампанське. Час від часу з різних вулиць теж було чутно різні веселі голоси, а приблизно через три хвилини на центральній площі почали запустати салюти. Анатолій налив шампанського,а діти запалили бенгальські вогні. Всі раділи, особливо дітвора. Тривалість салюту була приблизно хвилини, після чого наша компанія ще п’ять хвилин була на вулиці, всі вітали одне одного з Новим роком та раділи, а потім повернулись до столу.

    - Ми, мабуть, вже збиратимемось, - звернулась мама до Сашка.

    - Та ну, что вы? Посидите ещё, я вторую бутылочку шампанского открою.

    - Добре, правда, діти вже хочуть відпочивати.

    - Так пусть ложаться спать.

    Діти легли поруч на дивані, а дорослі й надалі спілкувались, пили, але знову ж таки майже нічого не їли, бо вже не лізло. Всі ці салати, оселедці під шубою, холодець доїдатимуть ще не один день. По телевізору продовжувався безкінечний «Голубой огоньок», але той телевізор ніхто вже не дивився. Сашко та Ганна так і заснули поруч, що викликало посмішки у батьків:

    - Да ты только посмотри на них! Спят рядом прям как муж и жена, - дивувалась Ірина.

    - Хто знає, все в жтті можливо. Але дійсно солодко сплять. Шкода що немає фотоапарата, була б чудова світлина на пам’ять. Добре, я буду будити свого малого сонька. Вже час додому. Іро, тобі допомогти прибрати зі столу?

    - Не чуди. Я кое-что уберу в холодильник, а остальное пусть так и стоит до утра. Толя уже и так «хороший», утром точно будет похмеляться.

    - Спасибо что пришли. Ну что, давайте «на коня», - Анатолій вже дійсно був дуже п’яним, сидів на стільчику гойдаючись, та час від часу задивлявся у телевізор.

    - По-моему кому-то уже достаточно, - гнівно відповіла Ірина.

    - Я ещё тебя не спрашивал!

    - Ох, абы только в запой не пошёл!.. Куда ж в тебя столько лезет? Хватит уже, Толя!

    Анатолій випив ще одну чарку та вже навіть не закусював. Мама розбудила Сашка та допомогла сонному синочкуві одягнутись. Ганна міцно спала та нічого не чула, а Анатолій продувжував пити, хоча вже й за столом ледве сидів. Мама забрала свій посуд, а Ірина провела гостей до калітки:

    - Вы, пожалуйста, извините если что-то не так. Толя хороший, просто когда начинает пить, то пьёт пока водка не закончиться. Главное – чтобы не начал буянить. У него такое бывает, но редко.

    - Все добре. Дякуємо вам що запросили. В компанії весело, посиділи, поспілкувались, та й дітям весело було разом.

    - Спасибо что пришли.

    - Дякуємо що запросили. Ще раз з наспутившим Новим роком!

    - І вас так же. Приходите на «вечерю». Саша, принесёшь нам кутю?

    - Так.

    - Вот и хорошо. Будем ждать. Спокойной ночи.

    - Надобраніч.

    Ірина закрила за гостями калітку та якось неохоче пішла назад. Ще б пак, чоловік п’яний як свиня, та ще й може на п’яну голову щось учудити. Вона ще п’ять хвиллин стояла на порозі, а потім вимкнула світло в коридорі та зайшла до квартири. Сашко був сонним, тому тримався за мамину руку та інколи спотикався. На вулиці було сиро, продовжував йти невеличкий сніг та тримався туман. Майже у кожному будинку горіло світло – люди продовжували святкувати. Як і раніше, з району центральної площі було чутно як гуляє молодь. Пес спав, і коли господарі прийшли додому. Він лише ліниво визирнув з будки, та побачивши що то прийшли свої, далі ліг спати. Кіт спав на дивані. У квартирі вже було прохолодно. Поки Сашко роздягався, мама непомітно поклала під ялиночку подарунок – іграшковий автомобіль. Це був великий джип чорного кольору.

    - Синочку, ти зайшов і навіть не дивився під ялинку. Здається, поки ми були в гостях, до нас приходив дід Мороз і щось поклав тобі під ялинку. Поглянь що там.

    - Ух ти! Поглянь яка велитенська машина! Мої друзі, мабуть, таких машин ще не бачили!

    Поки Сашко радів подарунку, мама постелила ліжко собі та сину, а також насипала коту їсти. Сашко радісний пішов до ліжка, мама теж лягла відпочивати. Але через радісні емоції, навіть ецфорію, сон як рукою зняло. Малий довго крутився туди-сюди, і щоб заснути почав роздивлятись візирунки на килимі, що висів на стіні біля його ліжка. Візирунки на перший погляд були звичайними, але якщо їх довго роздивлятись вкупі з бурхливою дитячою уявою, то можна побачити все що завгодно від морських хвиль до динозаврів. Мода на настінні килими вже в минулому, таке зараз можна зустріти в «глухих» селах, де живуть лише старики. Їх вішали як для краси, так і для захисту від холоду, що йшов від стіни. Іноземці, бачивши килими на стінах, питали «Ви що, по стінах вмієте ходити?». Особливо цінувались турецькі килими, що були не дешевими.

    Новий рік швидко промайнув, але далі ще була ціла купа свят. 6 січня у святвечір була традиція – всі збирались у бабусі з дідусем за великим святковим столом. Родичі з прикордоння рідко приїздили взимку через те що їхати треба було півтори сотні кілометрів дорогами, що при найменшому снігопаді перетвопювались на ковзанку. Під час завірюхи є велика вірогідність у степу потрапити у снігову пастку. Якщо дорога проходить через балку, то саме у цьому місці можуть бути величезні знігові замети. Звісно, можна було доїхати транзитним потягом до донецька, що йшов з росії до Маріуполя, Донецька, Дніпропетровська (нині Дніпра), Кривого Рогу, Одеси, Криму. Потім з залізничного вокзалу Донкцька до станції «Вуглик», а вже з вуглика до Новоульянівки й пішки можна дійти за 20-25 хвилин. Але їхати залізницею було набагато довше, ніж прямим автобусом.

    Бабуся з дідусем завжди з нетерпінням чекали рідних в гості, готували великий стіл, хоча все одно кожен щось приносив з собою. Традиції готувати лише пісні страви не було, тому дідусь перед святом міг зарізати декілька курочок чи кролика. Бабуся готувала все ті ж традиційні страви, що й на Новий рік, але самою головною стравою, звичайно ж, була кутя. Бабуся готувала кутю в чавуному глечику в духовці. До каші додавала узвар, сушені яблука та обрикоси, мак, горіхи, чорнослив, цукор. У духовці кутя виходила більш смачною, каша не пригорала, а рівномірно проварювалась. Діти приносили з собою вечерю та пригощали нею старших, а ті дарували подарунки, переважно грощі та солодощі.

    Цього року на святвечір погода була дійсно казковою: зранку був морозець, і вся та грязюка, що трималась з Нового року, замерзла, а пообіді розпочався сніг, що ближче до вечора перейшов у хуртовину. З дахів будинків «куріло», пічка гуділа ніби потяг. Мама топила пічку та готувала кутю, а Сашко грався іграшками. У квартирі працював телевізор, по якому досі транслювали новорічний контент: концерти, мультики, совєтські гумористичні фільми «»С льохкім паром», «Діамантова рука», «Кавказька полонянка» і т.д., але телевізор працбював фоном, оскільки кожен був зайнятий своєю справою.

    Вже було опів на четверту, коли мама вже більше не підкидала в пічку вугілля, дала їсти домашнім улюбленцям та почала збиратись. Кутю вона насипала до скляної трьохлітрової баночки та додала трохи сушених яблук та малинового варення. Поки збирались, у дворі почав гавкати собака. Мама вийшла в коридор, виглянула надвір через двері, повернулась нвзад та одягнула домашню куртку, а потім пішла на вулицю та привела з собою сусідську дівчинку Ганну, що принесла вечерю. Мама провела її до вітальні та сказала щоб вона не роззувалась. Дівчина дістала з торбинки глибоку тарілку з кутьою та дала її мамі Сашка:

    - Мама и папа передали вам вечерю.

    - Ой, сонечко, дякую. А ти що, сама прийшла?

    - Конечно, я же взрослая. Да я только к вам, а потом – к бабушке.

    - Ти як раз своєчасно прийшла, а то ми вже збирались їти до бабусі нести вечерю. Вже навіть почали одягатись.

    - Я всегда знаю когда приходить, чтобы все были дома. Жаль что вы уже уходите, я так хотела с Сашей погулять.

    - Яка ж ти розумниця! Ось, тримай, це тобі за вечерю. Дякуємо що прийшла. Саша вже завтра буде гуляти.

    - Спасибо.

    Мама скуштувала кутю та подарувала Ганні стандартний подарунок – пакетик з цукерками та фруктами, у якому також лежали грощі, а потім провела дівчину до калітки. Через п’ять хвилин мама з синочком вийшли на вулицю та пішли пішки до Новоульянівки, але не тією дорогою що зазвичай, а іншою через поле по посадці та невеличкий сосновий ліс, а потім по дерев’яному місточку переходиш дорогу – і ти вже в селі. Ця дорога вела до протилежної частини села, де саме жили тітка Ольга та дядько Сашко. В степу вже було приблизно десять сантиметрів снігу, а посадці вже час від часу траплялись снігові замети. Сніг йшов сильний, тому за декілька сотень метрів вже не було видно навіть крайніх будинків. Від вітру в посадці дерева шуміли ніби густий ліс, було чутно як сніг б’ється об дерева та листя, що подекуди залишалось на дубах. Доводилось йти проти вітру, тому сніг бив в обличчя, навіть шалик та капюшон повністю не захищали обличчя. Сніг налипав на одяг та взуття, а вітер час від часу то посилювався, то трохи затихав. На стежині ще було видно чийсь заметений слід, значить хтось нещодавно йшов в сторону села або навпаки. Коли вже дійшли до річки, то вже було видно вуличні ліхтарі в селі. Сніг та вітер ускладнили пересування, тому дорога зайняла приблизно 30-35 хвилин.

    В селі на снігу було видно сліди від машин та людей. Вечірники вже ходили по хатам: малі діти – у супроводі батьків, а старші – або поодинці, або невеличкими компаніями по двоє-троє осіб. Маленький дітей батьки возили на санчатах. Щедрівки, колядки чи вертеп у нашій місцевості – то була велика рідкість. Таке можна було побачити лише у виконанні якихось творчих колективів, наприклад від працівників та активу будинку культури, то переважно вже в часи АТО/ООС. А так загалом на вечерю діти обмежувались стандартною фразою «батьки передали вам вечерю», а на посівання – примітивним віршиком «сію, вію, посіваю. Рідко хто з дітей вчив якийсь вірш або пісню. Старші, зазвичай, обмежувались словами «від душі», просто бажали щось хороше господарям. Переважно кожен ходив до родичів, хрещених та сусідів, але були такі хто заради грошей та смаколиків стукав у кожен двір. Таких мало хто впускав, бо зазвичай то були діти з бідних та неблагополучних сімей. Про вечерю та посівання домовлялись заздалегідь. Вечерю носили діти, а посівали і дорослі, і малі хлопці. Меланкування в наших краях не було взагалі. Чому склались такі традиції? Складно сказати. Дорослих посівальників запрошували до столу та частували міцними напоями, а хлопчикам – цукерки та гроші. Якщо хтось має багато родичів та друзів, до яких можна зайти попосівати, то до обіду може добряче нализатись, бо всюди наливають.

    Вечерю починали носити ще до заходу сонця, а посівали, зазвичай, під ранок, коли ще було темно. Вважалось, що на Старий-новий рік першим в оселю має зайти чоловік та обов’язково посівати, і тоді в новомк році буде щастя та гарний врожай. Тобто, на сході України збереглись вищевказані традиції, але в якомусь урізаному форматі. Тобто, залишився лише «кістяк» цих традицій, без якоїсь культурної цінності. Можливо, це обумовлено впливом совєтської пропаганди та утисків, адже тут живе багато вихідців з різних куточків України, але таких традицій святкування різдв’яних свят як на заході України, тут не було. Все це було якось немодно, люди чомусь цього соромились.

    Мама та Сашко зайшли в село на першу нижню вулицю, звернули праворуч та пройшли приблизно триста метрів до хати родичів. Ворота були зачиненими, у вікнах світло не горіло. Мама подумала що вдома вже нікого немає, мабуть не дочекались та пішли до батьків, хоча слідів на снігу біля воріт не було. Мама подзвонила у дзвінок двічі, після чого було видно як у вікні ворушилась штора, а через декілька хвилин вийшов відчинити ворота дядько Сашко. Він був одягненим у куртку та літні тапочки, тому він не йшов, а біг підстрибуючи. Закривши ворота, провів родичів у хату:

    - А ми вже думали що ви нас не дочекались та пішли, - говорила мама.

    - Та ми ж бачимо яка погода, тому знали що ви довше будете йти. Сьогодні справжня різдв’яна погода, сніг буде всю ніч сипати як із відра. Та ви не роззувайтесь у коридорі, заходьте до хати на несіть взуття до пічки щоб просохло. У коридорі холодна підлога. Ми ворота закрили і погасили світло, залишили лише телевізор щоб не було видно що вдома хтось є. А то лазять тут всякі вечірники, лізуть як таргани в кожну хату. На всіх грошей та цукерок не накупиш.

    - О, привіт! А ми чекаємо вечерю. Проходьте, сніговички, - привіталась тітка Ольга.

    - Мама передала вам вечерю, - Сашко протягнув тітці Ользі пакетик з баночкою куті.

    - Ой, дякую! Примай, племіничку, а це тобі за смачну вечерю, - тітка скуштувала кутю та подарувала племінику пакетик з цукерками та грошима (20 гривень) та набір для настільного тенісу: дві ракетки, при шарика та сітка, - так, сідайте, погрійтесь, та підемо, бо батьки вже, мабуть, зачекались. Чаю хочете?

    - Давайте, бо ми так змерзли, - мама терла долоні одна об одну, її щоки були червоними, а на віях висіли краплинки води від снігу, що розтанув.

    - Сідайте за стіл, зараз заварю.

    Пічка ще топилась, і тітка Ольга подвинула чайник на середину пічки, і вже через п’ять хвилин він закипів. Двоюрідні брат і сестра Сергій та Наталка сиділи на дивані та дивились по телевізору мультики. В період новорічних свят телебачення балувало своїх глядачів мультиками та фільмами, а реклами було значно менше ніж зазвичай.

    Дядько Сашко взяв цигарку та пішов на вулицю покурити. Сашко за столом оглядав свій подарунок. Попивши чай, зібрались, обягнулись та пішли до бабусі та дідуся. На вулиці вже не дув сильний вітер, але лапатий сніг й надалі йшов. За відсутності сильного вітру сніг рівномірно падав на землю та налипав на проводах, парканах, гілках дерев. А який же красивий сніг у світі вуличних ліхтарів! Майже у кожній хаті та на ґанку горіло світло, люди вже сиділи за святковим столом та зустрічали гостей. Вулицями села продовжували ходити вечірники, а зовсім малих дітей старші возили на санчатах. Наталка та Сергій також взяли з собою санчата. Оскільки дорога до дідової хати була приблизно півтора кілометри, кожен з дітей мав змогу покататись на санчатах. І хоча Наталка та Сергій були старшими за Сашка на сім та дев’ять років відповідно, але на санчатах катались залюбки. Коли хтось із них сідав у санчата, інші двоє його катали, то розганялись по вулиці, особливо коли був невеличкий спуск, то різко гальмували, що призводило до розвороту саней на 180 градусів та падіння у сніг того хто сидів у санчатак. Від цього діти були схожими на маленьких сніговичків, але їм було весело та жарко. Діти сміялись, кидались сніжками та штовхали в сніг одне одного. Батьки йшли трохи позаду, спілкувались та милувались казковою зимовою погодою. Йти було важче ніж зазвичай, оскільки снігу вже насипало приблизно двадцять сантиметрів.

    Але якось швидко дійшли до центру села, де треба було звернути на автомобільну дорогу, а через двісті метрів – праворуч на невеличку вуличку з п’яти зат, де третью була хата діда з бабою, у якій горіло світло у вітальні та у дворі, та топилась пічка. Біля двору стояв дідусь та чистив грабаркою сніг:

    - А я вже йду вам назустпіч з грабаркою, бо вже з бабою думали що ви десь застрягли у сніговому замені, - дідусь дочищав сніг біля калитки та, зрадівши довгоочикуваним гостям, полишив ту справу, - ходімо швидше, баба вже зачекалась вечірників. Затю, у нас горілка остиває!

    - Привіт, дідусю!, - дітвора прибігла обіймати діда.

    - Привіт, рідненькі. Ви що, у снігу качались як коти на віхолу?

    - То вони на санчатах катались ніби малі «шумахери». Ми боялись щоб перехожих не позбивали, - дядько Сашко міцно потис тестю руку.

    Дідусь пішов останім, бо закривав калитку. На порозі стряв віник, яким гості змінали сніг одне з одного, а потім поки всі розщувались у коридорі, дідусь змів сніг з порогу, шоб не було ковзанки. В хаті топилась пічка, а біля неї на маленькому килимі грівся кіт. У вітальні великий розкладний стіл, на якому було багато страв і, звичайно ж, кутя. Бабуся все одно бігала довкола столу на постійно щось пепеставляла з місця на місце. У вітальні працював телевізор, де йшла передача «Пєсня года».

    - Добрий вечір, - гості зайшли до хати та знімали одяг, з якого сипався налипший сніг.

    - А я вже думала що вас лизень злизав, або десь у снігу заблукали. Привіт, мої дорогенькі! Проходьте, сідайте, грійтесь.

    - Мама й тато передали вам вечерю, - Наталка та Сергій дали бабусі та дідусю свою вечерю.

    - Мама вам теж вечерю просила передати, - і Сашко теж не відставав.

    - Ох, добра вечеря! Молодці. Бабо, неси дітворі гостинці. Сідайте вже до столу, - дідусь з нетерпінням кружляв довкола столу ніби орел над здобиччю.

    - Тримайте, внучата. То вам за вечерю, - бабуся кожному дала по однаковому пакетику з гостинцями.

    - Ну що ж, дякую що прийшли до нас, не дивлячись на погоду. Дякую що підтримуємо нашу добру традицію збиратись на нашим столом у великому родинному колі. Затю, наливай!

    - Та що «наливай». Взагалі треба спочатку кутю скуштувати, а потім вже інші страви, - бабуся гримнула на діда.

    - Ну, це таке... Взагалі треба за стіл сідати коли на небі зійде перша зірка, та й на столі мають стояти лише пісні страви. Ми люди грішні, невіруючи. Колись хоч у світле майбутнє вірили, а зараз і сам собі інколи не віриш.

    - Так, зараз від свята Різдва Божого залишився лише стіл та кутя. Пам’ятаю мої батьки казали що раніше у святвечір ходили по вулицям та співали пісень, одягались у якісь костюми. Зараз ці обряди залишились на заході у бандерів, - казала бабуся.

    - Ну так а що їм там ще робити? Ні шахт, ні фабрик, ні заводів. Ото й ходять, співають, танцюють, грають на трембітах та сопілках, - у тітки Ольги на обличчі спостерігалась якась незрозуміла лють.

    - А мої батьки розповідали, що колись спочатку було різдво, а потім вже відзначали Новий рік. У грудні, двадцять п’ятого числа, здається. Але потім поміняли щось у календарі, а згодом і взагалі Різдво не відзначали, бо можна було й до в’язниці потрапити. Ну, то таке... За Свято. Ще раз спасибі вам що прийшли, - дід першим хильнув чарочку та закусив огіррчком, - бабо, будь ласка, вимкни телевізор, а то гавкає так що ми одне одного не чуємо.

    Бабуся вимкнула телевізор та принесла з кухні ще один кухоль компотю, що влітку закатувала в банки, а також підкинула вугілля в пічку. Родичі за столом їли, пили та розмовляли на різні теми, а діти як пташенята швиденько поклювали та пішли гуляти. Дідова хата була великою, тому дітворі було де побігати та пограти в хованки і, звісно ж, грали в настільний теніс, який Сашкові додарувала тітка Ольга. В хаті було тепло, але від вікон, дверей та підлоги тягнуло холодом. Дідусь та дядько Сашко час від часу виходили навулицю покурити. Дідусь на курив, але виходив щоб підтримати компанію та поспілкуватись з зятем. У цей час жінки приносили на стіл ще картоплі, м’яса та компоту. Приблизно через дві години мама збиралась з Сашком нести вечерю до хрещеної, але Наталка та Сергій запропонували провести меншого брата щоб тітка відпочивала. Мама погодилась, Сашко зрадів, бо їм разом завжди весело, тим паче на вулиці в сніжну погоду.

    Діти швидко одягнулись, взяли вечерю, санки та пішли до хрещеної Сашка. Йти треба було на край села, але для веселої компанії це дрібниці. Сніг трохи послабнув, але ще йшов, тихенько падаючи на землю. Крізь хмари вже виглядав місяць. Мороз кріпнув, тому сніг під ногами хрумтів. Незважаючи на святвечір, хтось по вулиці йшов до криниці по воду з санками. По дорогам нашини не їздили, все було вкрито чималим шаром снігу. Під час руху сніг інколи потрапляв під халошу. Довкола було тихо, навіть собаки мовчали. Вечірників на вулицях вже не так багато було, як ще декілька годин тому. Наша компанія весело йшла до хрещеної Сашка. Діти по черзі катали одне одного в санчатах, жартували, сміялись та інколи кидались сніжками. Через двадцять хвилин дійшли до місця призначення.

    - Саша, ти їди, а ми тебе тут почекаємо. Тільки ж не довго там, будь ласка.

    - Добре.

    Ворота були відкритими. Біля воріт сніг був почищеним, на ньому було багато слідів від взуття – значить вечірники тут вже ходили. У хрещеної Сашка хата була великою з двома поверхами, паркан та ворота бкли високими. Господарі були не бідними людьми, бо мали велике господарство та обробляли землі. У дворі стояла легкова машина та трактор, а біля паркану стояли сівалки та плуги. Великий вівчар вискочив з будки та почав гавкати, але він був прив’язаним і не діставав до воріт, тому Сашко зміг спокійно дійти до хати та постукати у вікно. Двері хати відчинились, вийшов чаловік хрещеної дядько Іван та звернувся до Сашка:

    - Чого ти стукаєш? Ти ж знаєш що ми тебе завжди чекаємо. Дарина бігає по хаті та виглядає у вінка і одно бубонить: “Де ж там Сашко…” Доброго вечора! Проходь, синку.

    - Доброго вечора, дядько Іван. Та якось незручно без стуку.

    - Та годі! Незручно спати на стелі. Проходь до хати, роззувайся.

    - Доброго вечора! Мама передала вам вечерю.

    - Доброго вечора. Дякую, проходь, будь ласка. Чаю хочеш?

    - Ну, якщо трішечки – то давайте, -Сашко роздівся та пройшов на кухню.

    - А це тобі за вечерю, - дядько Іван подарував Сашкові пакетет, у якому окрім стандартних солодощів та грошей, було кільце домашньох ковбаси, кільце кров’янки, сало, м’ясо та яйця.

    - Ой, спасибі.

    - Сідай, розповідай як справи в школі, як мама, - тітка Дарина налила чай па поставила на стіл домашню випічку.

    - Нічого нового. У нас все добре. У мене ще тиждень канікул. Мама там же працює, а коли вона на роботі – я ночую у бабусі.

    - Це ти там у Вуглику ходиш до школи, чи до нашої?

    - У Вугликівську школу.

    - Багато вас у класі?

    - Дев’ять дівчат та четверо хлопців. Загалом тринадцять учнів.

    - Тобто, у вас там хлопці на розхват? Не ви бігаєте за дівчатами, а навпаки – дівчата за хлопцями?

    - Так, є таке.

    - А взагалі тобі подобається у школі?

    - Не дуже.

    - Чому?

    - Треба рано вранці вставати, за будь-якої погоди йти до школи, вчити ці довбані уроки. Та ще й вчителька на нас постійно кричить наче хвора на голову.

    - На першачків – і вже кричить? Так не можна.

    - Що там твій дід? Так і возиться з козами?, - питав дядтко Іван та поправляв свої розкішні козацькі вуса.

    - Так, у нього їх зараз три. Ну, ще є трохи курей, качок, кролів та кабанчик. Але каже що вже йому тяжко, здоров’я вже не те.

    - Та що з тих кіз можна заробити? То дід триєма кіз для душі. Інша справа свині: їдять все що даси, швидко ростуть, м’ясо завжди в ціні. У нас зараз півтора десятка свиней. Так, треба працювати з ранку до ночі, без вихідних чи свят, але ж кому копійка легко заробляється? Моя тобі порада: як виростеш – думай щоб мати свою власну справу та працювати на самого себе, а не на чужого дядька.

    - Ти не соромся, приходь до нас частіше. Будеш нам за сина. Старший наш Артем постійно у москві на заробтках. Хоче заробити грошей та купити квартиру. Донька вже теж виросла. Через рік школу вже закінчує та планує їхати вчитись до Харкова на економіста. Їй чомусь саме Харків сподобався. До Донецька чи Маріуполя категорично не хоче їхати. Скоро вилитить з нашого сімейного знізда і друга пташка, і будемо тут самі... Та й зараз вона пішла з подружками на дискотеку. Як же швидко час летить.

    - Ну що ж, я буду збиратись вже, бо мене чекають Наталка та Сергійко.

    - То що, вони весь час біля двору тебе чекали?

    - Так. Самого б мене мама до вас не відпустила.

    - Так гукай їх, нехай теж несуть вечерю, а то стоять там й мерзнуть.

    - Ой, а вони не брали з собою вечерю.

    - Нічого страшного. Одягайся та біжи гукай їх. Пішли я тебе проведу щоб собака не гавкав. Хоча, сиди, я їх сам покличу, - дядько Іван швидко накинув домашню трохи подрату куртку та шапку-вушанку і швидко вибіг на вулицю, - що ж тут стоїте та мерзнете. Заходьте.

    Наталка та Сергій зайшли до хати, роздягнулись та сіли за стіл пити чай з випічкою. Дядько Іван багато питав Сергія про батька, адже той був агрономом у місцевому колгоспі. Хоча це вже й не був колгосп, а приватне агропідприємство, проте звичка називати колгоспом у людей залишилась. Потім Сергієві та Наталці господарі також подарували гостинці, і діти пішли назад до дідової хати. Сніг ще йшов, але вже дрібний. Людей на вулиці майже не було. Вічірники вже порозносили вечерю, а гості вже давно поприходили. Хвилююча тиша охопила вечірнє село. На годиннику вже була сьома вечора, коли дітвора повернулась. Брат та сестра пішли до хати, а Сашко вирішив ще принести вечерю сусіду діду Григорію. У його хаті та коридорі горіло світло. Сашко ще раніше помітив, що дід, мабуть, боїться залишатись сам вдома коли сину треба на роботу в нічну або вечірню зміну, тому зазвичай вмикав світло майже у всіх кімнатах ледь не до світанку. Сашко зайшов через невеличку хвірту в паркані, підійшов до хати та тихенько постукав у шибку раз, потім – другий та третій. Через декілька хвилин було чутно як хтось «шкребеться» у коридорі, але два здорових вікна були закриті занавісками, тому не було видно хто саме. Через двері дід Григорій запитав:

    - Добрий вечір, хто там прийшов?

    - Доброго вечора, дідусю! Це я, ваш сусід Сашко. Мама передала вам вечерю.

    - А що то таке «вечеря»?

    - Ну, це кутя. Кутю приносять господарям, а господарі дають смаколики чи гроші.

    - А якийсь вірш знаєш? Колядку, щедрівку, пісню, - дідусь включив світло на ґанку та обережно відкрив двері та озернувся довкола ніби боявся що разом з хлопцем прийшли бандити.

    - Навіщо?

    - Ну, зрозуміло. Зараз, чекай – Григорій гучно закрив двері та через п’ять хвилин повернувся з шоколадкою та двома гривнями в руках, - на, тримай гостинця. Так, не ті вже часи, шкода... Але сподіваюсь що в школі ви вчитимете щедрівки та колядки. Добре, хлопак, бувай.

    - Дякую, надобраніч.

    По звуку було чутно як Григорій закриває двері на декілька замків, після чого він вимкнув світло на ґанку та у коридорі. Сашко радісний пішов по свого двору. Він ще декілька хвилин стояв у дворі, слухав вечірню сільську тишу та дивився як кружляє сніг у променял ліхтаря, що висів на стіні будинку. Хлопчик ще не розумів що сьогодні саме Святвечір, пов’язаний з народженням Сина Божого, бо для хлопця, як і для більшості дітей, це свято асоціювалось лише зі смаколиками та грошима за вечерю. Але все одно він відчував у повітрі якусь загадковість, ніби небо впало на землю та зробило на землі щось схоже на вакуум: довкола було тихо, тепно, ні машин, ні людей, ні гавкоту собак, ні інших якихось сторонніх звуків. Взагалі відчуття були такими що не передаються словами.

    - Ти чого тут стоїш та мерзнеш. Іди до столу, скоро буде торт та конфети, - голос дядька Сашка, що разом з дідом вийшли на перекур, був для Сашка ніби грім серед ясного неба, що змусив відкинути роздуми та піти до хати, де продовжувалось застілля.

    На столі їжі менше було, бо бабуся постійно бігала та досипала картоплі, котлет, м’яса та доливала компоту. Діти трохи посиділи за столом, але майже нічого не їли, після чого продовжили грати, бігаючи кімнатами. Коли на годиннику вже була одинадята година вечора, вирішили розходитись, хоча дідусь, будучи вже на підпитку, хотів як завжди ще посидіти, але завершили традиційним «на коня». Сашко вже втомився та хотів відпочивати, тому було прийнято рішення що мама з Сашком залишаться ночувати, та й бабуся б не відпустила самих вночі йти додому через поле. Сніг вже не йшов, але місяць та зорі ще ховались за хмарами. Дідусь провів доньку, затя та онуків до калітки, а потім ще стояв у дворі та дихав свіжим зимовим повітрям. Як раз по дорозі автобус віз гірників на шахту в четверту зміну. Тим часом бабуся з іншою донькою приберали зі столу та мили посуд. Сашко вже спав, бо сьогодні довелось багато ходити за несприятливих погодніх умов, та ще й з двоюрідними братом та сестрою набігався. Хлопчик спав на своєму ліжку у бабусиній спальні, а мати відпочивала на дивані у вітальні.

    Вранці Сашко прокинувся від того що бабуся вибирала попіл з пічки. Дідусь чистив сніг у дворі та управлявся по господарству. Мама вже теж не спала. Поснідавши, мама з сином пішли пішки додому, а бабуся приготувала їм тормозок з того що не доїли вчора, бо на свята завжди готували ніби на табун коней. Дорога між Новоульянівкою та Вугликом як завжди була не розчищеною, але сніг був вкатаний. До шахтного автобуса, що віз би з роботи четверту зміну, треба було б чекати більше години, тому як завжди йшли пішки. Тим паче погода була чудовою: сонечко, морозець, вітру зовсім не було, довкола все в снігу. Сонячні промені, що відбивались від снігу, засліплювали очі. По дорозі машини не їздили, бо всі мабуть ще відпочивали після вечері, до того ж сьоме січня завжди було святковим днем. Пройшли міст через річку, піднялись на пагорб, з якого відкривався заворожуючий краєвид. Новоульянівка була окутана невиличким туманом, а дим з димоходів тоненькими ниточками підіймався від будинків вверх та зозчинявся у повітрі. Праворуч було видно райцентр, а ліворуч – околиці Донецька та терикони. Трохи правіше від Вуглика був терикон давно закритої місцевої шахти. Він був викомим, до того ж на погарбі та вкритий снігом. Терикон у снігу був не менш заворожуючим ніж найвища гора Японії Фудзіяма. У самому ж Вуглику дороги теж не були розчишеними, а на вулиці де жили мама з Сашком, ще не було навіть слідів від машин. Здебільшого біля будинків стежини вже були розчищені, проте людей на вулицях взагалі ще не було. Свято, магазини не працюють, всі сидять по хатам, дивляться телевізори та топлять пічки. А що ще робити? Дітвора, мабуть, ще спить.

    Через тиждень вже був Старий новий рік та посівання. Сашко на світанку разом з мамою пішов бо так само як і на Вечеру: спочатку до тітки Ольги, топім – до бабусі та хрещеної. Більшість людей ходять посівати саме на світанку, а самі нетерплячі – одразу після опівночі. Через день після посівання скінчились канікули, і Сашко пішов до школи.

    В школі все було по-старому. Олена Віталіївна все так же кричала на учнів навіть за найменшу провину, а діти її боялись наче чорт ладану. На водохреще на шкільному подві’ї батюшка освячував воду, тому як завжди збиралось чимало люду. У Вуглику не було церкви, тому батюшка приїздив із Новоульянівки. Після освячення води батюшка освятив школу, коридор, кабінет директора, вчительську, а потім зайшов та добряче ніби з відра облив першокласників щоб дітвора не хворіла та мала успіхи в навчанні.

    Лютий за календарем є останім місяцем зими, але це не завжди так. Буває що березень може стати четвертим місяцем зими. Зазвичай настання справжнього тепла слід чекати вже після Пасхи, після чого вже сміливо можна розпочинати огородні роботи. Але ж на селі стара добра тридиція – посадити картоплю раніше за сусідів. Тому вже після восьмого березня традиційно бабуся з дідусем перебирали та заносили до хати картоплю. Робити це необхідно для того щоб відібрати на посадку найкращу картоплю та поставити її у тепле місце, де вона за три тижні проросте, після чого картоплю вже можна саджати. Дідусь виносив з погреба дерев’яні ящики з картоплею, а бабуся з онуком перебирали її у коридорі.

    - Фух, нарешті останій ящик, бабо. Скільки їх тут буде? Три, чотири, п’ять… Так, наче дванадцять. Дивись, це лимонка, це – белароса, це – Іван та Мар’я, а це – синьоглазка. Циганку в цьому році будемо садити?

    - Навіть не знаю. Щось вона в тому році погано вродила. Скільки посадили – майже стільки й викопали. Якщо будуть возити продавати. Минулого року тут їздили цигани продавали картоплю на посадку. Уващенки у них брали циганку та куроду. Кажуть що нормально вродила.

    - Бабо, я не розумію що це за мода пішла останім часом за мода змагатись хто раніше посадить картоплю? Минулого року Шевченки посадили картоплю наприкінці березня, а потім ще був мороз та випав сніг. Я питаю: «куди ви поспішаєте», а Володька каже «сніг розтане, земля набере вологи та картопля швидше проросте». Ну і що ти думаєш? Перед Днем перемоги вдарив приморозок, і «плакала» їхня картопля. Ну, було таке що наприкінці травня були заморозки і ми на світанку на городах палили костри щоб картопля не померзла. То, здається, у вісімдесят четвертому було? Таке буває вкрай рідко. Раніше ж картоплю саджали вже після травневих свят, а зараз на травневі свята вже бігаємо обробляємо її від жука. Та й копали картоплю вже коли було прохолодно, вже як діти до школи йшли. А зараз якось дивно. Чи то сезони змінились, чи природа біснується. Хтось садить картоплю у березні як тільки сніг зійде та земля трохи просохне, а хтось – на початку травня, але копають всі однаково на початку серпня. Дивина та й годі.

    - Я ось у газеті читала що картоплю можна навіть на зиму садити.

    - Ще чого не було?! То може будемо садити картоплю одразу після новорічного застілля? Тут кожен рік садиш все менше й менше, бо здоров’я вже не те та й думаєш що на наступний рік взагалі нічого не будеш саджати, нехай воно все заросте бур’яном!

    - У нас є для кого садити картоплю, так, онучку? – бабуся посміхнулась Сашкові, що тихенько поруч перебирав картоплю та слухав розмову баби та діда.

    - Звичайно, якщо б не діти та онуки, то ми б саджали завсім трохи, а так хоч є кому допомагати обробляти город. Картопля – то наш другий «хліб».

    Цього року березень як зазвичай був капризним. Спочатку було тепло, навіть мухи попросинались, але о другій половині місяця повернулась зима, і температура повітря вночі могла опускатись до -10°С. Відносне тепло встановилось на вербну неділю, але як завжди цілодобово був дуже сильний вітер. Така погода сприяла швидкому висиханню землі, тому селяни вже виходили волочити городи та прибирати біля дворів. Ледь не біля кожного подвір’я грала музика, люди згрібали неперепрівше листя, обрізали дерева, замінали біля двору та посипали піском контури клумб. Дітвора вже ганяла м’яча на стадіоні. Довкола пахнуло весною.

    Бабуся сьогодні забирала Сашка зі школи, бо мама була на чергуванні. Біля школи старшокласники на уроці праці наводили порядки, а Ілля Володимирович наглядав за ними, сидячі на лавочці з цигаркою. Двоє хлопців на шкільному стадіоні фарбували футбольні ворота та, а інші двоє хлопців - турники та лавочки, а двоє дівчат білили стовбчики паркану довкола стадіону. Всі працювали як єдиний механізм, а коли відволікались на жарти, то вчитель одразу погрожував поставити погану оцінку за урок. Вчитель фізкультури разом з ученицею розпутував та натягував волейбольну сітку. Учні молодших класів, у яких вже закінчились уроки, бігали на шкільному подвір’ї.

    Бабуся з онуком йшли та про щось спілкувались. Біля будинку культури його працівники теж наводили порядки: прибирали листя та сміття, фарбували лавочки та білили вапном стовбури дерев. Троє працівників комунгоспу обрізали кущі, що рости з обох сторін вулиці, що йшла від будинку культури до школи, та складали гілля до пречепу трактора. Біля магазину традиційно купа місцевої «еліти» у спортивних костюмах пили пивко. Поруч з магазином чоловік оббивав плівкою невеличку пристройку. То був місцевий літній пивбар, те продавалось розливне пиво та закуски до пива. Всередені стояли шкільні парти та дерев’яні лавочки. Цей «заклад» відкривався коли вже на вулиці було тепло та працював по пізньої осені. Тут збиралась молодь та чоловіки старшого віку щоб не тільки випити свіжого розливного пива, але й поспілкуватись, послухати музику, обговорити остані новини з життя селища, пограти в карти а інколи навіть побити одне одному пики. Також у пивбарі можна було зустріти дітвору, оскільки тут окрім пива ще й продавали сітро на розлив. Дискотека та пивбар – ось і всі розваги у невеличкому Богом забутому шахтарському селищі. На розлив було два вида пива: «Добрий шубін» та більш м’яке «Жигулівське». Чоловіки старшого віку, а особливо шахтарі, дуже любили саме «Добрий шубін» через його неприродньо сильну гіркоту та темний колір а також густу піну. У шахтарських селищах Донбасу є повір’я, що Шубін – це добрий дух зниклого безвісти гірника, невеликого зросту з довгою сивою бородою, шо зв’яляється у гірничих виробітках та попереджає про небезпеку. Хтось каже що він добрий, а хтось – навпаки. Кажуть, що якщо ти в шахті побачиш шубіна – значить скоро помреш, і Шубін забере твою душу. Деякі гірники, що виживали після маштабних аварій, пов’язаних з вибухом повітряно-метанової суміщі або обвалом породи, стверджували що чули як Шубін стукав по породі ніби попереджав про небезпеку. Зазвичай, перед викидом метану з погоди або обвалом чутно тріск породи, але люди, будучі в страху, готові повірити у будь-які потойбічні сили. За іншою версією, Шубін походить від прізвища шахтаря, душа якого ходить в одягненому навиворіт кожусі забоями зі смолоскипом в руці та спалює заг щоб запобігти вибуху повітряно-метанової суміщі. Згідно переказів, наприкінці XIX ст. на одній з шахт Донбасу був такий гірник, який щодня спускався до гірницих виробіток, міг передбачати викиди газу та займався його спалюванням, але одного разу не повернувся, залишившись у глибокій шахті назавжди, і зараз приходить на допомогу гірникам. За іншою легендою, Шубін – злий дух, через лихі діяння якого на копальнях і трапляються аварії.

    Є легенда про те, як Шубін врятував життя гірнику. Якось у одного чоловіка у шахті пенрестав працювати ліхтар. Будучи у цілковитій темряві, він повністю утратив орієнтацію, а довкола були кіломенри підземних виробіток, тупиків. Декілька годин чоловік навпомацки блукав виробками, але виходу так і не знайшов. Людина упала у відчай, але раптом удалині замерехтів маленький червоний ліхтарик. Наблизившись, він розгледів фігуру, що тримала проблисковий маячок. Дивно, але чоловік зовсім не відчував страху та а слухняно пішов за тією фігурою, поки вона не вивела його з лабіринту темряви до вентиляційного штреку. Деякі шахтарі стверджують, що Шубін буває добрим або злим залежно від того, з якою людиною він зустрічається.

    Згідно іншої легенди, Шубін є абсолютно злим та мстивим духом загиблої людини, що стала жертвою невдалого «експерименту» гірників. Позаминулого століття до одного з донбаських робітничих селищ у пошуках кращої долі приїхав заробітчанин. Спочатку він завітав до корчми, де звернувся до шахтарів, що відпочивали після роботи, з проханням влаштуватися на роботу. П'яні шахтарі відповіли, що спершу вони мають перевірити його на ділі. Для цього новачку слід було спуститися у шахту, запалити смолоскип і пройти кілька метрів загазованим штреком. Якщо не злякається, значить зможе стати справжнім шахтарем. Чоловік навіть не здогадувався про справжню мету цього випробування. Насправді шахтарі хотіли з'ясувати, чи є у копальні метан, який вже неодноразово вибухав, що призводило до загибелі працівників. Якщо газ є, то вибухне або загориться в залежності від його концентрації у повітрі в данний момент, і таким чином це врятує життя тим шахтарям, які працюватимуть у наступну зміну. Якщо у виробітці загу не буде, то тим краще для новака. На випадок загоряння газу без подальшого вибуху чоловіка одягли у шубу навиворіт, щоб захистити від опіків. Заробітчанин виконав все згідно настанов, але стався потужний вибух…

    З того часу його дух загиблого чоловіка тиняється підземними виробітками та мститься шахтарям за скоєну кривду. Іноді він дуже сильно лютує, і тоді на шахтах відбуваються жахливі аварії, які забирають життя не в одного десятка шахтарів. По загиблому чоловіку ніхто і ніколи не відправляв панахиди, щоб його душа нарешті знайшла спокій. Ім'я його нікому невідоме. Називають лише шубіним, бо ходить у тій шубі навиворіт, яку дали йому колись шахтарі.

    Звичайно, робота шахтаря є однією з найбільш небезпечних у світі. У зв’язку з великим вмістом метану у вугільних пластах, великою глибиною залягання вугілля та застарілістю обладнання, вугільні шахти Донбасу є чи не самими небезпечними у світі. За всю історію розробки та видобутку кам’яного вугілля на Донбасі траплялось дуже багато аварій з великою кількістю загиблих та травмованих гірників. Чого лише вартують трагедії на шахтах: «Засядько» (1999 рік – 50 загиблих та 40 травмованих, 2001 рік - 55 загиблих та 34 травмованих, 2007 рік - 106 загиблих та 100 травмованих, 2015 рік 34 загиблих), шахта "Суходільська-Східна" (1992 рік - 63 загиблих та 37 травмованих, 2011 рік - 28 загиблих), шахта «Скочинського (1998 рік 63 загиблих та 51 травмований), шахта «Барахова» (2000 рік - 80 загиблих та 7 травмованих), шахта «Україна» (2002 рік - 35 загиблих та 29 травмованих), шахта Краснолиманська (2004 рік - 37 загиблих). Загалом же за роки незалежності на шахтах Донбасу, Придніпров’я, Кривбасу та Волині загинуло понал чотири тисяці гірників. Звичайно, були не менш маштабні аварії і за совєтськіх часів, аде тоді данні випадки не мали широкого розголосу. В інтернеті є статистика аварій на вугільних покальнях з 20-х років минулого століття. За всі часи видобутку вугілля в Україні кількість загиблих шахтарів дорівнює кількості жителів середнього з райцентру! Жахлива статистика, годі й говорити.

    Щодня спускаючись глибо під землю та виконуючи набезпечні роботи, шахтарі ризикують своїм життям заради того щоб в олесях людей було світло та тепло. У кожного гірника є свої звички, традиції, забобони, талісмани, оберіги. У повсякденній тяжкій праці їм допомагає гумор та дружній колектив. СРСР вже давно немає, але совєтські принципи роботи на шахтах нікуди не поділись. Гонитва за «нормою» та перевиконання планів нікуди не поділись, однак саме вони є одними з найпоширеніших причин, що призводять до порушень техніки безпеки та травматизму.

    Бабуся з онуком як завжди зайшли нагодувати собаку та кота, а також залишив вдома рюкзак, бо сьогодні був останій день перед весняними канікулами. Так, на вулиці було тепло, весняне сонечко вже було високо та навіть трохи припікала, але південо-східний поривчастий вітер був холодним та продував до кісток. Від поривів вітру дерева тріщали, а провода гуділи. Вітер здіймав пил вгору та ганяв його вулицями, але на лавочках біля дворів сиділи бабусі та дідусі. У полі, через яке треба було пройти бабусі з онуком, вітер був ще сильнішим та ледь не збивав з ніг. У полях, що були вище Новоульянівки, працювали трактори. Вітер виривав з-під колес та культиваторів землю та розносив на сотні метрів у бік села. Здавалось, що то не земля, а густий дим. Біля річки похнуло сирістю, а на горбочку неподалік вже квітнули весняні первоцвіти – мати й мачоха. На добавках вже працювали люди. Дідусь теж волочив та меркерував землю. Дід був одягненим у теплу куртку, шапку та галоші, бо місцями земля ще була вогкою та налипала на взуття. Він навіть не бачив, що позаду вже стояли баба з онуком:

    - Бачу ти вже закінчуєш? Давай сьогодні хоча б одне відро картоплівкинемо в землю, - бабуся налякала діда, бо той так захопився роботою, що нічого довкола не помічав, окрім землі.

    - Привіт, дідусю, - Сашко радів діду.

    - О, привіт, онучку. Навіть не помітив як ви прийшли. Я за сьогодні вже так наробився, що ледве на ногах стою.

    - Діду, так у нас сьогодні є помічник. Ходімо пообідаємо та посадимо хоча б маленьке відерце, а потім я вже посаджу моркву та цибулю-тиканку.

    - То ви йдіть їжте, а я вже ось тут трохи доволочу та теж прийду їсти. Нагрієте мені борщу, добре?

    - Добре, тільки не забуть інструмент забрати, бо покрадуть. Ого, а то що так гарчить, наче поранений звір?

    - Та то наш дільничий матоцикл свій ремонтує. Заведе – від погарчить та глохне. Потім знову заведе, до краю вулиці доїде та знову глохне.

    У бабусиному дворі було чисто. На клумбах, края яких були притрушені піском, покикльовувались тюльмани та зацвітали перші весняні квіти. Бабуся залишила привідкритими двері у хату та розіргіла борщ. Через десять хвилин і дуд прийшов обідати. Після невеличкого відпочинку бабуся переклала з ящика у відро картоплю, і всі втрьох пішли її садити. Дід копав та засипав ямки, онук кидав у ямки картоплю, а бабуся – волочила. Потім дідусь пішов поратись по господарству, а бабуся з онуком садили цибулю, моркву та буряк. Так розпочинався сезон робіт на городах. Закінчили працювати вже коли сонце сідало за небокрай. Вітер трохи стих, але почало холодати. Ввечері в хаті розпалили пічку, бо було прохолодно. У селах опалювальний сезон триває довше ніж у містах, оскільки стіни будинків та підлога беруть холод і від землі, яка ще достатньо не прогрілась.

    Весняні канікули дуже швидко пролетіли, і вже в середені квітня у першокласників було «свято букваря». Діти прощались зі своєю першою книжкою та вже вміли читати (звісно, хтось читав добре, а хтось – тільки по складам). Першачки вже знали алфавіт, вміли читати та рахувати. На святі були присутні батьки та учні другого та третього класу. Батьки пишались своїми вже дорослими дітками, які за цей рік багато чому навчились. Звичайно, не обійшлось без подарунків вчительці. Батьки подарували Олені Віталіївні квіти та праску.

    Після Пасхи нарешті прийшло справжнє тепло, яке на своїх крилах принесли ластівки та шпаки. Школярі вже рахували дні до таких бажаних літніх канікул. Для учнів дев’ятих та одинадцятих класів була гаряча пора підготовки до екзаменів, для учнів інших класів навчання проходило в режимі «скоро канікули!». Одного дня Олена Віталіївна вирішила провести трохи незвичний урок. Вчителька повела учнів вулицями селища та розповідала про історію деяких будинків, а учні показували одне одному де вони живуть. Діти ще були малими і батьки дозволяли грати максимум на сусідніх вулицях.

    - Дети, это наше самое старое здание, которое относиться к памятке архитектуры. Данная железнодорожная станция была построена ещё в далёком 1915 году. Во времена Великой отечественной войны станция была сильно повреждена в результате боевых действий, однако строителям удалось сохранить её архитектурные особенности. Наш дом культуры был построен одновременно с десятью общежитиями для шахтостроителей в 1953 году. На то время дом культуры был не только местом отдыха рабочего класса, но и местом где люди узнавали новости, так как на весь посёлок был только один радиоприёмник в клубе, а о телевизорах тогда вообще не слышали. Видите, на входе до сих пор сохранилась надпись «Дворец культуры и досуга им. К.Маркса». Ну, кто такой Ленин и почему его памятники стоят в каждом городе и селе вам, надеюсь, не нужно объяснять? Владимир Ильич Ленин был вождём мирового пролетариата, и именно благодаря ему на карте мира появилась такая багатая страна как СССР… В этом заброшенном здании до 1977 годы был фельдшерско-акушерский пункт. А вот видите то большое здание из красного кирпича, на стенах которого уже растут деревья? Когда-то это был целый торговый комплекс, включающий в себя столовую, пивбар, овощной, скобяной и продуктовый магазин. Однако данный торговый комплекс закрыли практически одновременно с закрыием шахты. Школа и детский сад были построены в 1957 году силами работников шахтостроительного управления. Да, сейчас наш посёлок переживает не самые лучшие времена, но когда-то сдесь жило около трёх тысяч человек, и большенство трудились на нашей шахте. Сейчас же на посёлке проживает 1800 человек. Молодёж в поисках работы уезжает, а старики – остаются. У вас ещё десять лет школьной жизни, и за это время может всё что угодно случиться. Но запомните простую истину: откуда в юности хочется уехать, туда с возрастом очень хочется вернуться.

    Перший навчальний рік дуже швидко закінчився, настало свято останього дзвоника. За рівнем організації останій дзвоник мало чим відрізнявся від дня знань: ті самі наряди (тільки випускники були з яскравими червоними стрічками), ті самі сльози щастя та радості, так само вчитель музики Варвара Василівна не могла дати ради диву техніки – касетному магнітофону і, звичайно ж, у селищі знову вимкнули світло ніби на замовлення, але його разу вночі була гроза, тому десь на лінії сталась аварія. По завершені свята першокласники взяли за руки випускників та провели їх до школи на останій урок. Олена Віталіївна на останок зібрала учнів та батьків у класі, як завжди прискіпливо оглянула кожного, стала біля дошки та почала говорити:

    - Дорогие дети и родители! Вот и подошёл к концу наш с вами первый учебный год. Теперь вы уже второклассники, и первого сентября за эти парты сядут уже другие дети, а мы с вами соберёмся в кабинете что напротив. Вы все очень хорошо потрудились, научились читать, писать, считать и стали самостоятельными. Вы действительно достигли огромных успехов в учёбе, и я могу точно сказать, что в будующем вы сможете достичь высоких результатов. Следующий учебный год будет ещё сложнее. Однако нам с вами всё под силу! На каникулах будьте осторожны на улицах, во время отдыха на природе, слушайте старших. Я буду рада видеть вас всех через три месяца, которые, уверена, пролетят очень быстро. Родители! К вам огромная просьба самоорганизоваться для ремонта данного учебного класса в летний период. Нам с вами необходимо будет покрасиль пол, доску, двери, окна и побелить потолок. Дорогие ученики! Я ещё раз поздравляю вас с окончанием учебного года и желаю удачных каникул! До свидания!

    Діти та батьки радісні залишали клас, а двоє мам залишились з вчителькою щось обговорювати. Першокласникам ще не давали табелі з іспішності, та й оцінки ставили вже з другого класу. Шкільне подвір’я та вулиці селища були рясно всіяні пухом від тополь, який літав скрізь та викликав у деяких людей алергію. Цей «снігопад», зазвичай, тривав тиждень-півтора і припадав на кінець травня-початок червня. Мама пішла до магазину, а Сашко біг додому ніби ошпарений. Він не забіг, а буквально залетів до кімнати, зняв з себе тісні туфлі, брюки, сорочку та розкидав їх по всій кімнаті, а ранець взагалі пнув ногою та наспівава «Я свобедєн!..» Ще б так, попереду цілих три місяці відпочинку від школи. Продовжуючи танцювати та наспівати, Сашко вдягнув домашні шорти та футболку та пробормотів собі під ніс: «нарешті вільний одяг!», аде його веселещі перервав крик друга під каліткою «Саша! Саша!..». Хлопець думав що то Артем збирає компанію гуляти, а він був чомусь засмучений.

    - Саша, привет. Представь что случилось!..

    - Що?

    - Я только что был на стадионе, ну на том что за огородами… Короче, дядя Виталя Галушка спилил ворота и сдал их на металлолом. Говорит мол зарплату не дают, и надо как-то жить. А сам уже напился и лежит возле клуба на ступеньках. Я родителям рассказал, а они говорят «а что мы можем сделать?».

    - І що, тепер тільки на шкільному полі можна грати? Мені там не подобається, та й там постійно старшокласники грають.

    - Да и мне там не очень нравиться, там песок и камни, а на нашем стадионе трава как настоящий газон, и машины рядом не ездят.

    - Є ідея! А давай зберемо хлопців, поїдемо до посадки, спиляємо декілька молодих дерев та самі змайструємо ворота. Візьмемо велосипеди, пилка та великі цвяхи у мене є. Тим паче ж ми збирались сьогодні траву косити.

    - Точно! Ты сейчас выйдешь?

    - Так, зараз переодягнуся у щось брудне, щоб не шкода було порвати чи вимазати.

    - Синочку, а куди це ти збираєшся? Я ось печива купила та сітро щоб відсвяткувати останій дзвоник, - мама як раз прийшла з магазину.

    - Здравствуйте, тётя Таня, - привітався Артем.

    - Мамо, ніколи. Ми йдемо самі собі будувати стадіон, бо злий дядько Віталя Галушка здав наші ворота на металолом.

    - О, Господи! Це ж що треба мати в голові, щоб украсти у дітей футбольні ворота! І куди ж дивиться наш селищний голова?

    - Мамо, можна я візьзу пилку та шиферні цвяхи?

    - А де ж ви будете пиляти дерево?

    - Та сдесь рядом, за железной дорогой. Вы не волнуйтесь, с нами будут старшие друзья – Паша и Рома.

    - Добре, ідіть.

    Сашко за дві хвилини переодягнувся та взяв необхідний інструмент, і разом з Артемом вони пішли збирати компанію для ремонту стадіону. Зібралось ще четверо хлопців. Павло та Роман, про яких говорив Артем, були старшими на десять та чотирнадцять років, тому з ними можна було безпечно йти до лісопосадки, де часто кукчавались наркомани. Ще двоє дічат пообіцяли приєднатись до хлопців ввечері щоб допомогти прибрати скошену траву та посипати сіском по периметру стадіону. У Сашка ще не було свого велосипеду, але інші хлопці взяли з собою батьківські велосипеди, щоб на них можна було погрузити колоди.

    Компанія вийшла з селища та повернула праворуч, де за огородами поруч з залізницею була лісопосадка. У самій же посадці було багато прогалин, пов’язаних з масовою вирубкою дерев місцевим населенням. З пеньків росло молоде гілля. Грунтова дорога йшла вниз та проходила під невеличким залізничним місточком. Діти оглянули місцевість та пішли даві від селища, де лісопосадка була більш густою. У посадці було сиро та душно після нічного дощу, і довкола парило ніби перед зливою, цвіла бузина та трави, співали пташки. Хлопці пролізли крізь щільні зарослі бузку та ходили оглядали молоді дерева щоб знайти саме те що треба.

    - Так, пацаны, это пилим и это. Вот бы ещё найти таких четыре штуки… Это ясень. Он очень крепкий и ровный… Так, и этот клён пилим, грузим и далее смотрим. Примерно два метра в высоту плюс ещё пол метра в землю… Так, и это возьмём в качестве перекладины, - командував Павло.

    Діти по черзі пиляли вказані стовбури. Всі працювали однаково ніби злагоджений механізм. Вітру взагалі не було і ставало дуже душно. Хлопці вже були брудними, а їхній одяг був мокрий від поту. Приблизно через півтори години хлопці вже спиляли та погрузили на лісапети шість рівних стовбурів. Старші хлопці котили велосипеди, а молодші підпихали ззаду та притримували колоди. Небо вже затягнуло густими темними хмарами, гримів гром та била блискавка. Ось вже вдалечині було видно як дощ стіною стрімку наближався в бік селища. Ластівки почали літати низько над землею, що передвіщало дощ.

    - Так, парни, давайте скорее! До посёлка мы явно не успеем. Попробуем успеть запрятаться под мостиком, - Павло підганяв друзів.

    - Ото воно так і парило на дощ, - Сашко допомагав Павлу штовхати велосипед.

    Діти прискорились, але й дощ наближався і застав компанію за декілька десятків метрів від мостика. І як тільки діти заховались під мостом, то майже одразу розпочалась сильна злива, довкола били блискавки, гримів гром та навіть на хвилину пустився град. Діти сиділи на колоді одне біля одного так щоб дощ їх не дістав.

    - Молодцы, успели. Даже и пить не хочеться.

    - Думаю, дождь скоро закончиться. Там уже на юге проясняется. Но всё равно будем идти по грязи. Не бросать же сдесь брёвна.

    Діти спілкувались, жартували на насолоджувались літнім дощем. Всі були стомленими брудними, хотілось пити, але всі були щасливими та дружніми. Приблизно через п’ятнадцять хвилин дощ майже закінчився. Світило сонце, але дощ ще накрапав. Над Вугликом засяяла яскрава веселка. Було прийнято рішення йти далі. Грунтова дорога перетворилась на ковзанку, трава та кущі були мокрими, але радувало те що дощ трохи збив спеку. Йти було важко та дуже слизько. Інколи навіть хтось падав у багно, але підіймався та під сміх інших продовжував штовхати лісапет, колеса якого забивались грязюкою. Зі сторони діти нагадували працьовитих мурах, що вперто робили свою справу.

    З горем по полам вони нарешті виїхали на асфальтовану дорогу, а там вже було набагато легше котити велосипеди. Діти помили ноги та колеса велосипедів прямо в калюжі. На в’їзді до селища була колонка з питною водою, де кожен по черзі зміг втамувати спрагу (і чому ніхто не здогадався взяти з собою води), умитись та відмити від грязюки руки й ноги. Вода була свіжою, володною, а від спраги пилась так ніби лилась у прірву. Такі загальні колонки в селищі були ще на декількох вулицях, де кожен міг набрати води з водогону. Зараз такі колонки вже не зустрінеш, бо це великі збитки для водоканалу.

    Втамувавши спрагу та набравшись сил, діти рушили далі на стадіон, де відвантажили колоди. Павло жив на околиці поруч зі стадіоном, тому він швиденько разом з двома іншими хлопцями збігав додому по інструмент та воду. Сонце вже припікало, хоч вже була вечірня година. Діти викопали чотири ями, швидко швяхами збили колоди літерою «П» та встановили ворота, після чого їх підрівняли та утрамбували землю – і все, ворота готові. Павло лише керував процесом монтажа воріт, але у цей час ручною косою покосив траву в місцях, де вона вже заважала грати. Завдяки злагодженій роботі та дружній атмосфері вже за годину всі роботи були завершені, після чого діти збігали додому щоб перевдягнутись.

    Сашко прийшов додому брудний ніби щойно виліз із болота. Мама в цей час саме займалась пранням речей. У мами була старенька пральна машинка «Донбас» відкритого барабанного типу. В неї треба було залити приблизно два вірда води, додати прального порошку, закинути речі, але не багато, бо інакше машинка або не буде крутити і мотор гарчатиме ніби звір, або вода буде переливатись на підлогу.

    Після прання треба було через шлангу злити воду до відра, налити нову воду та знову включити машинку щоб прополоскати білизну, або полоскати білизну вручну. Через всі ці складнощі в машинці мама прала лише великі та важкі речі, натомість більщість білизни прала вручну. Для цього жінка замочувала білизну в тазику з теплою водою в пральному порошкові або натирала білизну спеціальним милом для прання, яке в подальшому призводило до пересихання та лущення шкіри, а іноді призводило до появи на долонях дрібних та долючих ран.

    Після того як білизна деякий час покисне, мама кожну річ перетирала руками, а потім якщо плями були складними, то терла одяг на спеціальній ребристій дошці. Якщо плями не видалялись, то треба було повторити процедуру, а у випадку з білими речами їх можна було витримати в окропі.

    Після прання мама викручувала речі та перекладала до іншого тазу з чистою холодною водою для полоскання. Потім речі знову треба було максимально викрутити та розвісити на мотузці у дворі, навіть взимку. Вистіранна білизна парувала на морозі, зайва волога стікала, а топім одяг частково висихав адже мороз забирав трохи вологи. Потім одяг заносили до хати та вішали на мотузці біля пічки, де речі вже остаточно висихали. У такому випадку одяг пахнув не порошком чи милом, а морозом. Який же кайф лягти спати в чисту постіль, що пахне зимовою свіжістю!

    Але на цьому мамина боротьба з одягом ще не закінчувалась. Мама час від часу ходила та щупала речі, і коли вони висихали, то почергово їх знімала, перебирала, прасувала та складала до шафи чи шухляди. Про пральні машинки-автомат тоді ще ніхто не чув, тому прання одягу для жінок було справжньою мукою.

    Саме тому, як тільки мама побачила Сашка, що був схожий на болотного чорта, зусмутилась, опустила голову та продовжила завзято терти одяг. Син знову підкинув їй «бонус», але що поробиш. На то вони й діти! Вдома Сашко зняв брудний одяг та одразу ж побіг у літній душ поки вода ще була теплою, а потім одягнув чисті шорти та футболку.

    - Синочку, де це тебе носило? Таке відчуття що тебе за ноги тягали по калюжам. Сідай поїж, - мама запрошувала Сашка повечеряти.

    - Не хочу. Ми з хлопцями ходили до посадки, де пиляли стовбури та зробили нові ворота на стадіоні. Там ще треба буде обкосити поле та піском намітити лінії.

    - Ну, ви, звичайно, молодці. Синку, треба ж хоч щось за день поїсти. Хоча б чаю з булочкою.

    - Добре, мамо. Сьогодні був чудовий день. І як же здорово, що літо тільки починається, попереду три місяці канікул. Але давай я поїм пізніше, ми зараз ідемо грати у футбол. Поле підсохло, тож можна випробувати нові ворота.

    Мама лише махнула рукою та продовжила свою боротьбу з плямами. Сашко побіг на стадіон, де вже збирались хлопці. Як зажди за іронією долі останнім приходив той у кого був м’яч. Діти поділились на дві команди: було обрано два капітани, і кожен по чергі обирав собі гравців. Спочатку розбирали найсильніших, а потім вже тих хто грав гірше.

    Діти грали із задоволенням та забивали голи в нові ворота. Але спека ще трималась, після дощу повітря було вологим. Дихалось важко, часто зупиняли гру щоб попити водички. Запаси води швидко закінчувались, а грати та пити хотілось. Треба було поповнити запаси, але хто ж піде по воду? Було вирішено що до колонки має піти хтось з команди яка програла. Хлопці з цієї команди за допомогою «каменя, ножиць та паперу» знайшли двох невдах, які мають піти по воду. Ними виявились Сашко та Артем.

    Іти до колонки було не близько, тому хлопці що приїхали на велосипедах, дали «водоносам» свої транспортні засоби. Артем сів на спортивний велосипед, натомість Сашкові довелось їхати на старенькій «Україні». Хлопець ще не діставав до сідла, тому їхав стоячи. Велосипед був важким, педалі скрипіли, колеса були погано накачаними, але все одно краще ніж пішки.

    Приїхали до колонки, спочатку умились та самі втамували спрагу, а потім понабирали води та поїхали назад на стадіон. Хлопці з нетерпінням чекали Сашка та Артема, сиділи в холодку та виглядали. Втамувавши спрагу, діти переділились та продовжили грати вже іншими складами команд. Завершили грати вже коли темніло. Мабуть, грали б ще не одну годину, якщо було б видно. Повертались додому діти втомленими, але щасливими.

    Сьогоднішня історія була яскравим прикладом того, що діти 90-х – початку 2000х років були кинуті суспільством напризволяще. У літературі це покоління називають втраченим, але я б так не сказав. Вільне життя, бандитизм, доступність наркотиків та порнографії, відсутність роботи, звичайно, зробили свою справу. Але хто хотів – той шукав шляхи. Саме це поколіня зараз є рушійною силою нашого суспільства та виборює право на свободу й вільне життя. Це покоління краще назвати перехідним.

    Саме ці діти були останіми хто прожив дитинство без інтернету та гаджетів, і в той же час першими, хто опановував простори «всесвітньої павутини» та навчав старших відправляти смски, скачувати музику та писати електронні листи. Ці діти були тими, хто дружив у дійсності, а не онлайн. У місті, звичайно, для дітей завжди було більше можливостей для розвитку, ніж у селах та провінційних містечках, а тим паче повільно вимираючих шахтарських селищах. Піонерські організації були простою формальністю, гуртків взагалі ніяких не було. Інколи юнаки самоорганізовувались та робили самі для себе щось типу спортивної зали щоб тягати залізо або займатись боксом. Але тодішня влада повністю поклала величезний болт на молодь, бо їй було не до того. Дефолт, олігархізація країни, розпил дерважного майна, політичні чвари і т.д. були в пріорітеті.

    Майже весь вільний час діти та молодь проводили на вулиці та не рідко вплутувались у різні неприєні ситуації. Вечорами молодь збиралась на лавочках біля дворів, біля клубу (навіть якщо в цей день не було дискотеки), на стадіоні, шкільному подвір’ї чи біля дитячого садочку. В таких «злачних» місцях молодь відпочивала, дружила, закохувалась. В невеличких містах, селищах міского типу та селах і немає інших місць для відпочинку.

    Совєтські часи вже були позаду, тому молодь почувала себе вільною та могла робити все що завгодно. Через відсутність мість для відпочинку та брак спортивної інфраструктури в малих населених пунктах процвітала наркоманія. Молоді люди самі вирожували, переробляли та вживали різні наркотики. Бувало що коноплі могли посіяти у біля чийогось двору, в полі, у провулку чи на сусідському городі. Міляція майже не займалась цією проблемою.

    Навіть в селах молодь формувалась в окремі групи за інтересами: панки, гопники, готи, емо і т.д. Бабусі з жахом дивились на розмальованих молодих людей з ірокезами, хрестились та плювали їм у слід. Панки полюбляли вести аморальний образ життя, вживали багато алкоголю, гучно слухали музику та вечорами горлали пісні під гітару. Але вже до кінці «нульових» всі неформали кудись раптово зникли.

    Наркомани збирались або у когось на хаті, у покинутих будівлях чи посадках. Буваючи у бабусі, Сашко часто бачив як вночі в посадці під горою хтось постійно розводить вогнище. Ходити там було небезпечно, адже люди знали ті хто там «відпочиває», розпалив багаття явно не для того щоб погрітись чи приготувати їжу.

    Вулицями Вуглика часто прогулювались компанії підлітків з рожевими чубами. Інколи було доволі складно відрізнити де хлопець, а де дівчина. В школі з них сміялись, вчителі постійно робили зауваження.

    Ввечері у дворах між двоповерхівками можна було зустріти молодиків у спортивних костюмах, які любили чіплятись до людей з проханням закурити. Ці молоді люди нагадували горобців, які сидять у дворах та швидко налітають, постійно клюють насіння, запиваючи його пивом. І все це відбувалось через те що молодь не мала чим зайнятись. До дітей вони не чиплялись, бо що тоді можна було відібрати? Телефони у дітей були великою рідкістю, як й інші цінні речі.

    Якось ввечері Сашко повертався додому зі стадіону. В цей час на лавочці за клубом відпочивала компанія веселих хлопців та дівчат. Хлопці та одна з дівчат мали на голові ірокези, а дві інщі дівчини просто мали дуже короткі зачіски. Всі вживали алкоголь, курили та слухали музику на старому касетному магнітофоні. Побачивши Сашка, підігріта алкоголем молодь вирішила причепитись до хлопця:

    - Эй, пацан! Да, ты! Нука иди сюда, - звернувся до Сашка один з хлопців.

    - Ви щось хотіли? – запитав Сашко, підійшовши до компанії, і у відповідь всі дружно почали реготати.

    - Чего ты там сказал?

    - Нічого, - ця відповідь викликала ще більший сміх.

    - Малой, как дела?

    - Все добре, а ващі?

    - Что-что? А наши? Ну, могло быть и лучше, - відповів один з хлопців.

    - Ой, а кто это у нас тут такой маленький? Как тебя зовут? – запитала одна з дівчат, покурюючи цигарку.

    - Саша.

    - Саша? Три рубля – і уже чужая, - регіт перейшов вже в істеричний сміх.

    - Ты откуда идёщь?

    - З футболу, - відповів Сашко.

    - Так ты у нас спортсмен и не куришь?

    - Яка тобі різниця?

    - Чё-чё? Пацан, ты откуда такой взялся? С того колхоза? Ну, как там его называют? А, вспомнил! Новоульяновка?

    - Так, - відповів Сашко.

    - А тут что делаешь? Нам новоульяновские не друзья.

    - Я тут живу!

    - Живёш тут? Ну ты, малой, прикольный!

    - Ты до мамочки идёшь? – запитала дівчина.

    - А тебе мама ще не кличе додому колискову слухати? – Сашко вже розізлився через те що над ним насміхаються, але це викликало у відповідь лише нову порцію реготу.

    - Я сама могу колыбельную спеть. Хочешь, тебе спою?

    - Не треба.

    - Малой, как там тебя?.. А, Саша! Ты, конечно, прикольный. Если ты будешь курить, пить пиво и водку, то мы с тобой будем дружить.

    - Мені то не цікаве, - віповів Сашко.

    - Мы в твоём возрасте уже пили и курили. Ты неправильный. Давай с нами?

    - Та куда ему пить? Он ещё наверное соску сосёт, - дівчина продовжувала насміхатись.

    - А ти, мабуть, зараз прийдеш і будеш мамкину цицьку смоктати? Грощі вам батьки дають на все це?

    - Ах ты, зараза малая! Я тебе щас дам!.. – дівчина вскочила з лавочки, але Сашко був спритним та швидко відбіг на декілька метрів.

    - Я швидко бігаю. Спробуй, дожени, - відповів Сашко, показав язика та побіг, почувши вслід лайку дівчини та все той же істеричний регіт веселої компанії.

    Через декілька днів, коли Сашко з мамою були у бабусі та допомагали по городу, в гості прийшла Наталка зі своїм хлопцем. Вони вже другий рік як зустрічались, і навіть це хлопець неодноразово допомагав по господарству її батькам. Його звали Анатолій. Звиду наче нормальний хлопець, скромно одягнений, працьовитий, трохи красивіший за обізяну, працював на шахті ГРОЗом. Батькам Наталки він не дуже подобався, але втручатись в особисте життя вже дорослої доньки не наважувались. «То її вибір, а не наш» - казав батько. Молоді підійшли до бабусі, Сашка та його мами, привітались та дали невеличку листівку у формі сердечка бабусі та тітці:

    - Здраствуйте. Бабусю, тітонько, це вам.

    - Привіт. А що то таке?

    - Читайте.

    - Сашко, читай, бо баба без окулярів нічого не баче.

    - Так, зараз: «Дорогие бабушка и дедушка. Приглашаем вас на торжественную церемонию, посвящённую дню нашего бракосочетания, которая состоится второ июля. Наташа и Анатолий».

    - Оце так несподіванка! Швидко онуки ростуть. Тут наче нещодавно діти поженились, а тут вже й онуки збираються ставати на весільний рушник.

    - Вітаю, племінице!

    - Дякую. Обов’язково приходьте. Чекатимемо.

    Вже через місяць відбулась церемонія бракоутворення між молодятами. Спочатку був традиційний викуп, коли наречений намагається потрапити до оселі наречено через «кордони охорони», і кожному «охоронцю» треба щось запропонувати за наречену або відповісти на загадки подруг. Сашко за те щоб пропустити нареченого з дружком отримав гарний викуп: сто гривень та пакет солодощів. Потім молоді отримали благословення від батьків нареченої та поїхали до будинку культури на прикрашеній квітами та повітряними кульками стараньків «Волзі».

    Церемонія відбувалась у приміщенні урочистої зали сільського будинку культури, де ввечері молодь збирається на дискотеку. Зібралось багато гостей: батьки, родичі, друзі, знайомі, сусіди. Ведучою церемонії була директорка будинку культури, а вручала свідотства про шлюб секретарка виконавчого комітету Новоульянівської сільської ради. Наречена була одягнена в білу весільну сукню, наречений – у піджак на розмір більше та туфлі. Після проведення традиційної церемонії, де молодим треба було стати на рушник, дати згоду на вступ до шлюбу та обмінятись обручками, молоді поїхали фотографуватись спочатку біля пам’ятника воїнам що загинули у Другій світовій війні, а потім – до райцентру, де було більше цікавих місць для фото: парк, водосховище, пляж.

    Готувались до весілля, а точніше готували їжу, тиждень. Тоді більшість весіль гуляли вдома, а не десь в ресторані чи кафе. Зарізали свиню, з десяток курей, у дворі майбутніх сватів – батьків нареченого, збудували шалаш: виноград плівся по аркам з обох сторін двору і давав гарну тінь. Прямо до цих арок прикріпили звичайну плівку з обох боків та зверху, провели світло, стіни прикрасили килимами та герляндами, поставили багато столів, стільчиків та лавочок. Всередині шалашу було доволі душно, але всім, окрім молодих, було весело, грала музика. Гуляли весілля три дні. Перший день було традиційне застілля, пісні, танці (навіть з баяном), що тривало до пізньої ночі. Веселились всі: і дорослі, і малі. Дід Сашка коли вже добряче нализався, пішов танцювати та навіть забув що ходить з палицею. Одна гостя була дуже активною, постійно організовувала якісь примітивні конкурси, підганала присутніх. Гості розійшлись вже після дванадцятої години ночі, а зранку о дев’ятій вже знову збирались за стіл. Після «умивання» гості продовжили святкувати, а ближче до вечора була стара добра традиція – виваляти сватів у багнюці. Їх вже п’яних посадиди у тачки, які тягали декілька чоловіків. Сватів на тачках вивезли на луки та штурнули до канави, що стікала до річки. У канаві води майже не було, зате мулу майже по коліна. Окрім сватів, дехто з гостей теж прийняв цю «ванну», після чого всі пішли через місток до криниці щоб попити води та помитись. Дітвора від сміху понадривала собі животи.

    Телефонів з камерами ще не було, але один чоловік все знімав на невеличку відеокамеру, що записувала на касету. То був професійний оператор, який потім все це відео обробить та зробить гарний фільм з примітивними спецефектами про весілля. Після відвідування криниці повертались назад через місток, і один з чоловіків, що сам ледве стояв на ногах, почав інших штовхати у річку, що не дуже сподобалось іншим, в результаті чого розпочалась бійка, що закінчилась декількома вибитими зубами та розбитими носами, після чого всі знову повернулись до шалашу та продовжили пити та їсти ніби мали шлунки більші за мішок. І куди стільки їжі та випивки лізло?

    На третій день гостей вже було не багато, лише найближчі родичі та друзі. Вже не було ти веселощів що у перші два дні, всі сиділи тихенько в шалаші, доїдали та допивали все те що залилилось, спілкувались та підрахували те що було подаровано гостями. Грощі мало хто дарував, тому назбиралось 1150 гривень. Натомість більшість гостей дарували речі, в результаті чого було нараховано: чотири чайних сервізи, сім комплектів постільної білизни, два набори каструль, три настінних годинника. Батьки подарували телевізор та холодильник. Найбільше чекали закінчення святкування молоді щоб вже нарешті відпочити від гулянь. Наступного дня шашаш розібрали, але їжу доїдали ще майже тиждень. Діти покинули батьківські обісття та почали самостійно будувати власне життя.

    Три літніх місяці – це найкраща пора для дітей, але для дорослих літо далеко не завжди ототожнюється зі словом «відпочинок». Також літо є найкращим періодом для риболовлі на відкритій воді. Минулого року Сашко декілька разів ходив на рибалку з дідусем, і йому це захоплення дуже сподобалось. Але дідусь мав багато справ, тому не міг приділити час рибалці. Саме зараз дідусь майстрував нові клітки для кроликів, і Сашко вирішив запитати діда про рибалку:

    - Дідусю, а коли ми з вами нарешті сходимо на рибалку?

    - Ох, онучку, навіть не знаю. Я цього року лише два рази зміг сходити на річку. Перший раз був на Паску і як раз попав на жор окуня. Я тоді наловив цілих три кілограма окунців, при чому попадались доволі крупні екземпляри, а також декілька сріблястих карасиків. А через два дні спіймав лише п’ять окунців і все. Василь казав що після дня перемоги, коли вже було доволі тепло, карась йшов після нересту, але ж ніколи вже було.

    - Так давайте сьогодні сходимо. Я чер’яків накопаю, мух та цвіркунів наловлю.

    - Вибач, але ні. Баба бурчатиме якщо я піду бо справ ціла купа. Та я й сам поки все не розгребу, нікуди не піду. Якби не ці безкінечні дощі, що йдуть вже третій тиждень ледь не кожен день, то на городі не було б скільки трави. А тут скоро в кролячій родині буде поповнення, тому треба ще декілька нових кліток змайструвати. Вже й час сіно заготовляти. Поки траву на городі не переможимо, я на рибалку не піду.

    - Шкода, я дуже хочу на рибалку.

    - Слухай, а давай ми разом змайструємо та оснастимо тобі твою вудочку, я розкажу що і до чого, навчу в’язати гачки і ти сам зможеш рибачити! Якщо тут поруч, біля дерев’яного місточку або під маслиною, то тебе вже можна самого відпускати. Там не безлюдне місце, постійно хтось по воду ходить чи корів випасає.

    - Клас, це моя мрія!

    - Добре. Я дам тобі свинець, ліску, поплавок та десяток гачків. А по саме вудилище сходимо сьогодні ввечері, якщо знову дощу не буде. І це все за умови, що ти мені допоможеш майструвати клітки.

    - Добре, дідусю! Ви найкращий дідусь у світі!

    День був спекотним, але знову «парило на дощ». Небо час від часу затягували хмари, і після обіду пройшов короткочасний, але дуже сильний дощ. До вечеора більше дощу не було, тому дід та онук пішли на луки, де росло декілька кущів дикої ліщини. На луках традиційно пасли корів: господарі прив’язували своїх корів за допомогою залізного ланцюга та кілка, натомість фермерські (або за звичкою «ковгоспні») корови паслись на луках вільно під наглядом досвідченого у цій справі пастуха Славка, хоча люди його чомусь називали Грицьком (мабуть, через прізвище Гриценко). Досвідченим пастухом він був в тому що міг з ферми на луки та назад спокійно вести зо пів сотні корів без будь-яких пригод, але на пасовищі бувало що міг не догледіти за своїми підопічними. Робота пастуха не ж тяжкою, але Грицькові треба було вже о шостій ранку виганяти корів з ферми, а повертати назад вже пізно ввечері. І так весь теплий сезон, без вихідних. Звісно, людина втомлювалась, міг задрімати десь під деревом чи в копиці сіна, до того ж любив хильнути оковитої. Він майже завжди був на підпитку, але ніколи не напивався до чортиків. Як сам Грицько казав «для апетику». Мама йому давала тормозок, який складав у вузлик, а зранку по дорозі на ферму завжди забігав по чекушку до баби Зіни. Він був високим повненьким хлопцем 25-28років, кульгав на праву ногу та мав дефекти мови - картавив, шипилявив і при цьому дуже швидко балакав, тому його не легко було розуміти, але коли пацанята вкрадуть у чекушку чи обіл’ють водою, або розбудять гучними криками, то Грицько матюкався чітко та зрозуміло. Цього разу Грицько спав під кленом, а корови по мілині перейшли річку на інший берег та вже почали йти в сторону городів. Дідусь з онуком підійшли до Грицька, подивились як він солодко спить з соломинкою в роті, поклавши голову на чоботи, а поруч з ним лежать на газеті залишки їжі та порожня чекушка.

    - Ти диви як він спить, наче немовля. А корівоньки вже тікають. Рота, підйоооооом!!! – командним голосом гаркнув дід, від чого Грицько вскочив ніби ошпарений і почав махати руками так ніби відганяє мух, а потім почав волати у відповідь, бо думав що то знову над ним дітвора жартує.

    - Ах ви гадюки малолітні! Я вам, курва, зараз як дам! Я все вашим батькам розкажу!

    - Та заспокойся, синку! Ти спиш і «вус не дуєш», а коров твоїх вже немає. Я б на місці голови вже б давно тобі по сраці надавав.

    - А де мої корови? Ей, стій, гади ви такі, мать вашу!!! Ааааа, стояти, кому кажу!

    Грицько поспіхом надів на голову кепку з написом «USA», схопив батога, перечепився через горбочок, впав, підвівся та босим через луки побіг до річки. На березі річки він стояв, кричав, сварився, махав батогом, а потім поліз у воду, знову впав та підвівся весь мокрий, сьорбнув води прямо з річки та з горем по полам дістався іншого берега, де за допомогою батога і добірної лайки почав збирати та переганяти стодо назад на протилежний берег подалі від городів. Дудусь та онук спостерігали за цим дійством та ледь не понадривали животи від сміху.

    - Зато покупався в річці!

    - Так, онучку, ти правий. Ну й чудак цей Грицько! У нього буває таке що задрімає десь під деревом або в копиці сіна, а потім до вечора бігає збирає стадо по лукам. А колись прокинувся аж під вечір – а корів немає. Він до пізньої ночі бігав по луках, по вулицях села, а виявилось що корови самі прийшли на ферму. Доярки, звичайно, здогадись у чому справа та самі загнали їх. А якось Грицько пас свиней, та пішов до доярок залицятись, свині втекли у теплиці, де чимало шкоди наробили. А голова його жаліє, бо де ще такий веселий хлопець знайде собі якусь роботу. Батько загинув в Авганістані, мати сама виховує, а він трохи дурнуватий, освіти не має. А ще чув що на тому тижні дітвора побачила як Грицько знову спить. То ті малі бешкетники позапихали йому між пальцями міг напірці та підпалили їх! Так Гриць топім бігав за пацанами з батогом, і якби когось наздогнав – то тому було б непереливки. Він такий дурний, що може і вбити. А взагалі він хлоцець безобідний, матері по господарству допомагає, аби ще тільки не пив!

    - Дядя Коля, дякую що розбудили. Ледь біда не сталася, - Грицько швиденько перегнав корів назад та вже стояв викручував мокрий одяг.

    - Солдат спить – служба йде! Це кажуть про таких вартових як ти. Спати треба вночі, а не бігати до дівок!

    - Та я тільки на секундочку. Ви уявляеєте, на тому тижні я якось задрімав на хвилину, аж прокидаюсь, а довкола така чорна хмара, що просто жах! Блискавки звідусіль б’ють без перестанку, і дощ починає капати. Я бачу що не встигну до села і думаю що робити… І починаю Богу молитись як мамка вчила та падаю на коліна, бо страшно в полі коли гроза. І раптом диво: корови мене взяли в коло так близько і стояли так доки дощ не закінчився, і мені було майже не страшно. А дощ лив як із відра, блискавки били прямо в землю, вітер, град, грім… І потім вийшло сонце, корови розійшлись. Шкода що тільки моє радіо намокло і зламалось. Бо тепер без радіо я навіть час не знаю, дивлюсь по сонцю.

    - Це той випадок коли корови розумніші за пастуха. Добре, веди вже їх на ферму, бо вже вечоріє.

    Дід та Сашко пішли до ліщини, шо розла внизині, а Грицько викручував мокрий одяг та бурчав щось собі під носа в перемішку з добірною лайкою. Дідусь уважно обдивився кущ ліщини, а потім маленькою сокирою зрубав довгу рівну гілку, зняв кору та обрубав всі сучки, після чого дід та онук пішли додому. Дорогою додому, Сашко звернув увагу на стару хату в провулку, де жила баба Мотря, з якою він спілкувався восени:

    - Дідусю, а чому я давно не бачив бабусю, що жили в тій хаті?

    - Так її перед зимою все ж таки онучка забрала до себе. Пішли подивишся, вже все геть обросло бур’яном. Не знаю, чи жива вона зараз, чи ні.

    Дідусь та онук звернули до провулка та зупинились біля хати баби Мотрі. Старенький паркан вже був частково розібраний, хвіртка ледь трималась, все подвір’я обросло бур’яном та молодими кленками. Дід відкрив хвіртку та зайшов першим, а слідом і Сашко. Двері були відкритими, а на лутці виднілись сліди взлому. До дверей крізь бур’ян була протоптана стежина чи то людьми, чи собаками. На вікнах не було занавісок. Дід підійшов ближче та зазернув у вікно:

    - Оце так! Не пройшло й року як вже стеля почала падати. А що тут зробиш? Хата стара, з саману. Одну зиму не топилось, стіни та стеля набрались вологи та почали сипатись. А там видно що в хаті лазили. Так там вже й дошки з підлоги почали зривати! Я бачив як сюди місцеві алкаші ходили. Це їх рук справа.

    - А це ж скільки праці було вкладено в цю хату, - Сашко теж намагався зазернути всередину крізь вікно.

    - Так, раніше вміли будувати! Старі діди фундамент не робили так як ми звикли. Вони будували хати на каміннях та глині. Такий фундамент був міцним та «плаваючим», завдяки чому хати довго стоять та не тріскаються. Чоловік баби Мотрі Кіндратій Трохимович добре грав на гармошці. Колись ми всі були молодими, сходились, будували хати, нарожували дітей, а потім діти гуляли весілля. Всі були дружніми, допомагали один одному будувати хати. Люди потроху вимирають, а спророжнілі хати поступово зрібнюються з землею. Мені батьки розповідали, що колись тут були землі поміщика Карпова. Ось там де наша хата був ставок, у якому навіть плавали лебеді. Ось там де іващенківська хата, було величезне помістя. А саман раніше місили ось там на луках. Тоді коли всі ці хати будувались, кожен брав собі саман. Це вже потім саманні хати почали обкладати цеглою чи шлакоблоком, а ця, бачиш, так і залишилась необкаденою. Її просто обмазали глиною та побілили. Просто обмазали глеєм, але ж досі стоїть! Стіни та стеля в таких хатах в прямому сенсі дихають. Саман, глина, вапняк, солома, дерево – це все природні матеріали. А зараз сучасні будинки будують з бетону, пластику, шлакоблоку. От через це і маємо багато болячок! Завдяки саману та глині в цій хаті завжди було чисте повітря та трималась комфортна температура, не збиралась вологість та грибок. Взимку завжди було тепло, а влутку – прохолодно… Ех, не довго цій хаті стояти. Бачиш, вже почали її потроху розбирати, та й сама хата осиротіла та почала сипатись. Хати ці будувались з душею, не то що зараз! І дуже шкода, що зараз все більше стає хат, які пустіють. Люди не вічні, всі ми рано чи пізно «там» будемо. Мені на це боляче дивитись. Колись тут було життя. Я пам’ятаю як на цьому подвір’ї під яблунею гуляли босоногі діти, а баба Мотря сиділа коло хати та прала одяг. Ось тут був виноград, стояли дві лавочки. Ми часто сюди приходили гуляти. Раніше до Першої світової війни та після хат в селі було не багато, і вони стояли далеко одна від одної. На хуторі теж було панське помістя, але там жив лише доглядач... Час тече наче вода. Все змінюється, в тому числі й наше село. А село дійсно змінилось. Наші старики б його точно не впізнали. Дві війни, революція, колективізація – все це було давно. Я навіть не можу уявити яким буде наше село років за 50. Ти вже будеш дідом, і якщо моя могила ще стоятиме, прийди та розкажи мені як поживає рідне село. Можливо, тоді люди вже лятатимуть в космос так само як зараз поїхати на маршрутці до Донецька. Шкода хату, а що тут зробиш? Ходімо потихеньку…

    Сашко та дідусь вийшли з подвір’я. Дід обережно закрив хвіртку та притягнув стару суху гілку, поклавши її так щоб вона прикривала вхід до двору. Вдома дідусь підрівняв кінці гілки та зашлівував її маждачним папером, після чого почав снаряджати вудочку. Крикріпив до тоншого кінця ліску, край ліски вузлом з’єднав з коротеньким шматком іншої більш тонкої ліски, прикріпив поплавок з гусячої пар’їни, верх якого був пофарбований у червоний колір, а також гачок та груз зі свінцю. Правельність оснастки та рівень заглиблення поплавка перевірили в колодязі. Потім дідусь декілька разів показав як правильно прив’язувати гачок, і Сашко все дуже швидко засвоїв.

    - Молодець, онучку. Ти дуже швидко навчався правильно в’язати гачки. Ось, тримай, це буде твоє. Тут десять гачків про запас. Ось тобі ще один поплавок, теж пофабрований. Взагалі краще не фарбувати, бо риба у воді добре все добре бачить, але зір у мене вже далеко не такий як раніше, тому мені так краще видно той поплавок. Груз на 10-15 сантиметрів має бути вище гачка, а поплавок повинен більше ніж на половину бути під водою. Загальна довжина ліски має бути короче довжини вудочки на пів метра щоб було зручно закидувати між кущів та очерету. На рибалці часто бувають зачепи, тому завжди бери з собою гачки та ліску. Можна чепляті навіть два гачки, але я люблю щоб був один, бо так менше плутанини та зачепів.

    - Дякую, дідусю!

    - Звичайно, краще б твоя вудочка декілька днів сохна на сарії, але ж я розумію що ти дуже рвешся на рибалку, тому завтра просто поставиш її під яблунею щоб сонце не пекло на ліску, а потім як будеш у нас, то вудочка вже висохне. Ти вже вмієш чипляти черв’яка, тому можеш сміливо рибачити.

    Сашко ще з вечора накопав черв’яків та з нетерпінням чекав ранку, тому й не міг довго заснути. Прокинувся хлопець о п’ятій ранку та швидко зібрався. Бабуся вже не спала, а дід як завжди хропів так що аж стіни тремтіли. Погода цього ранку була не найкращою: було похмуро, моросив дрібний дощ, сонце вже встало та зрідка визирало крізь хмари. Біля річки та у лузі був туман, на траві трималась роса, але було дуже тепло. Умившись, Сашко вийшов на вулицю та швидким кроком побіг до річки. Селяни вже виводили корів на пасовище, а дехто вже їхав по воду до криниці.

    Сашко пішов до старого дерев’яного місточка, що вів до криниці. Поруч з місточком був чистий берег і декілька дерев’яних кладок, на яких вже рибалили двоє старших хлопців з сучасними телескопічними вудочками. Сашко вирішив рибалити з місточка та закидувати вудочку за течією поруч з невеличким водоворотом та межею тихої води. Він насадив на гачок черв’яка та закинув вудочку поруч з місточком. Течія зновила поплавок далі, тому треба було час від часу діставати та повторно закидувати. За рибацькою термінологією це називається «рибачити впроводку». Закинувши снасть втретє, Сашко став на самий край місточка та макмимально витягнувся вперед так щоб снасть йшла за течією якомога далі і ледь не впав у воду – бажання нарешті впіймати рибу було величезним. Поплавок повільно йшов за течією, І коли вже ліска маже вся натягнулась і через мить треба було вже діставати снасть, поплавок раптово зупинився, припіднявся та різко пішов у протилежний бік. Сашко різко підсік як вчив дідусь та почув щось важке на гачку. Перевівши дух, хлопчина почав обережно підводити до берега рибу, що чинила відчайдушний супротив та здіймала на поверхні води хвилі. Він обережно підвів рибу до місточка та підняв вудочку - і через мить на березі вже лежала здобич. Це була доволі крупна плитка приблизно 350-400 грамів. Навіть хлопці, що рибали з кладок, з подивом дивились на трофей. Сашко так зрадів першій спійманій рибині, що ліг на землю та обійняв її, а потім схопив ту рибину та побіг до дому, забувши про все на світі, але хлопці крикнули йому вслід:

    - Гей, малий, а вудочка?

    І Сашко повернувся назад, рибу поклав до сумки, яку шила бабуся зі звичайної транини, а потім знову начепив черв’яка та продовжив рибалити. Дощ час від часу продовжував моросити, і риба клювала не часто. Хлопці зрозуміли, що Сашко вперше на рибалці, тому пояснили йому як правильно резулювати глибину остастки та куди краще закидувати щоб клювало та не було зачепів. Якщо підіймати насадку доверху – клювала уклійка та дрібна краснопірка, а якщо опускати наживку до самого дна – клював ратан, якого в народі називають бичком, та йорш. Тому Сашко за рекомендацією хлопців підіймав наживку на 20-30 сантиметрів вище дна, і тоді не було зачепів. Риба клювала більша та частіше. Звичайно, такої крупної риби, як перша плитка, вже не було.

    Сашко рибалив до восьмої години, оскільки вже незабаром мала б прийти з роботи мама. Але ща цей час улов був доволі непоганим: одна крупна плитка та декілька середніх, ротани, окуні, краснопірка та два карасі. Сашко віддав хлопцям залишки своїх черв’яків та пішов до дому, подякувавши хлопція за поради. Дідусь та бабуся похвалили онука за гарний улов, але найбільше йому радів кіт Мурчик, що здалеку почув рибу, прибіг та терся об ноги новоспеченого рибака в надії отримати бажаний смаколик. Звичайно, рудий попрошайка отримав бажане. Рибу Сашко забрав додому, з неї мама зварила уху, а крупнішу – підсмажила на пательні.

    Цього ж дня Сашко розповів друзям про рибалку, про впійману рибу та море адреналіну. Друзі теж захотіли на рибалку, але вудочок не мали, то того ж рибалити треба було в Новоульянівці, бо у Вуглику водойми не має. Раніше тут був котлован для зрошування яблуневого та черешневого саду. Кажуть що тут навіть карасі водились, але зараз вже й плити порозбивали в пошуках металобрухту, та ще й деякі жителі почали там робити стихійне сміттєзвалище. Тому треба було вмовити батьків відпустити їх на річку, і для цього знову головним аргументом безпеки була присутність старших хлопців Павла та Романа.

    Батьки боялись відпускати, оскільки між молоддю Новоульянівки та сусідніх сіл інколи бували конфлікти з молоддю Вуглика та райцентру. То сільські парубки зберуться та рушать у похід на дискотету до Вуглика, або навпаки хлопці з райцентру та Вуглика на мотоциклах наче пірати наскочуть до Новоульянівки – і почалось. Деруться добре, до крові та вибитих зубів з застосуванням кастетів, ланцюгів, гумових палиць, штакет з паркану, цегли, а інколи навіть й садового інвентарю. Були випадки застосування ножів чи битого скла, але дуже давно. Причини для конфліктів були різними: хтось когось образив, дівчата, переділ території, помста за старі образи і т.д. Бувало навіть «забивали стрілку» - домовлялись про бійку з певними правилами в заздалегідь обумовленому місці. Діставалось навіть людям старшого віку, що заходили на «чужу територію», та навіть дівчатам, що потрапляли під «гарачу руку» під час бійок на дискотеці. Після цих бійок дуже часто на ранок люди масово ремонтували паркани, збирали розбите скло на дорогах, ремонтували у клубі вікна та двері. Дільничий або навіть наряд міліції мало чим могли зарадити, бо все це «дійство» проходило дуже швидко ніби торнадо. Бабуся розповідала, що на початку дев’яностих були випадки коли з десяток кримезних хлопців на мотициклах перекривали дорогу між Новоульянівкою та Вугликом та вимагали грощі за проїзд.

    Звичайно, наявність старших друзів, які до того ж займались боксом, вели здоровий спосіб життя та загалом були прикладом для інших, зіграла важливу роль у тому що батьки погодились відпустити дітей на річку. До того ж на річці постійно рибачать старші чоловіки, тому тут молодь не конфліктувала. Три вудочки та черв’яків Артем взяв у свого батька, що був заядлим рибалкою. Домовились піти наступного дня та взяти з собою просту їжу: картоплю та сало для запікання на кострі, хліб, помідори, огірки, воду.

    Наступного дня погода була просто чудовою: день був ясним та спекотним, був легенький південно-західний вітер, що був сприятливим для риби. Дітвора зібралась та пішла в сторону Новоульянівки приблизно о четвертій годині вечора, коли спека почала йти на спад. Але перед тим як йти на річку, зайшли спочатку до бабусі та дідуся Сашка щоб хлопець взяв свою вудочку, і таким чином у кожного хлопця була своя вудочка. Дідусь стояв біля двору та дивився вслід цій компанії та щиро радів за свого онука, що полюбив рибалку та привчає до цієї справи друзів.

    Дружньою компанію діти прийшли на річку, де для відпочинку обрали місце на високому березі, де можна було не тільки порибалити, але й покупатись. Тут боло відносно глибоко, під берегом була яма гоибиною приблизно півтора метри. Загалом же річка була не глибокою та вузькою, лише у деяких місцях глибина сягала метра. Сашко вже був досвідченим рибаком у порівнянні з іншими хлопцями, тому він розповідав як чипляти на гачок черв’яка та хліб і куди закидувати вудочку. Поки інші хлопці рибалили, Павло зібрав сухої та трави та гілок і розпалив багаття.

    Вода в річці вже була теплою, тому хлопці по черзі купались та підганяли рибу до поплавків, я це робив минулого року Сашко в компанії новоульянівських хлопців. Риба клювала дрібна і не часто, оскільки такий спосіб ловлі ефективний для ловлі саме дрібної риби, а крупна риба дуже обережна та любить тишу.

    Вечірнє сонце стрімко йшло до заходу, його яскраво червоні промені промені світили на верхівки дерев та дахи хат. Селяни вже забирали з поля корів. Пастух Грицько вів своїх підопечних через провулок на ферму. Діти вже не купались і не рибалили, лише Сашко закинув снасть на тиху воду біля очерету та обережно поклаі вудочку на березі, але час від часу поглядав на поплавок, що ніби вартовий непорушно стояв на поверхні води.

    Багаття вже догорало, тому Павло кинув у тліюче вугілля картоплю, а інші хлопці понанизували на гілочки сало та смажили його на кострі. Сало швидко підрум’янилось, і картопля через 10-15 хвилин вже була готовою. Діти сіли вечеряти. Аромат печеної картоплі, смаженого на вогні сала, орігків та помідорів у поєднані з чистим вечірнім повітрям, охопив луки. Діти весело проводили час за вечерею та сиділи бігя догораючого багаття аж до сутінків, милуючись заходом сонця, що відзеркалювалось від поверхні води. Раптом Сашко, продовжуючи жувати їжу, побіг до вудочки та підсік, ледь не впавши у воду з крутого берега.

    - Оце тобі! А клював так ніби тут ціла акула. Поплавок потягнув в очерет, ледь не сталось зачепу, - Сашко витягнув з води невеликого сріблястого карася розміром з долоню.

    - Давайте уже домой собираться, темнеет ведь, - Євген почав збирати свої речі.

    - Мій дід казав, що карась активний вночі. Може ще трохи побудемо? - запропонував Сашко.

    - Нет, пацаны, собирайтесь, а то пока дойдём домой, так будет уже темно. Выши родители мне голову оторвут. Тушим костёр и идём, - Павло ніби справжній командир говорив коротко та чітко, а інші хлопці його слухались.

    Загалом сьогоднішній улов не був багатим: на всіх було спіймано зо два десятки бубирів та краснопірок, і одного карася. Хлопці зібрали вудочки, залили залишки жару водою та пішли додому. Дорогою компанія завітала до криниці щоб випити свіжої води. Сутінки оволоділи довкіллям, але було ще добре видно. На небі вже світили зорі, що відзеркалювались у криниці. Здавалось що ти п’єш не воду, а робиш ковток неба. До дому дорога займала 15 хвилин, тому дітвора прийшли вже коли було темно.

    Коли тільки почаниється літні канікули, то здається що попереду ледь не пів життя, проте літо дуже швидко закінчується. Так було і цього разу, оскільки окрім того що Сашко багато часу проводив на вулиці з друзями, він завжди допомагав старшим. Він був у мами єдиним помічником, тому вже навчався забивати цвяхи та рубати дрова. Влітку хлопець допомагав на огороді та по господарству, а також вже ближче до осені допомагав білити стіни у кімнатах, фарбувати підлогу і т.д.

    Через Новоульянівку проходила жвава траса, тому селяни намагались на цьому заробити копійку. Хто жив поруч з трасою, то просто виносив городину, фрукти, яйця, віники молоко та молочні продукти прямо на узбіччя дороги. Біля однієї з хат взагалі був невеличкий базар. Господиня і сама торгувала городиною, і дозволяла іншим біля двору продавати. Біля її двору було дві лавочки під аркою, по якій плівся виноград, тому бабусям було де сидіти навіть під час сильної спеки чи дощу. Так, торгували переважно бабусі, але й бувало що дідусі приходили. Рибак Василь інколи приходив торгувати городиною та рибою, дід Іван – власноруч зв’язаними віниками. Час від часу зупинялись машини і водії щось купували, а інколи навіть могли скупити майже весь товар. Торгаші сиділи на лавочках з ранку до вечора та спілкувались на різні теми.

    Якщо Сашко гостював у бабусі, то зранку допомагав їй принести товар, а в обід приїхати посидіти на лавочці та послухати розмови старших. Сьогодні на лавочках сиділи три бабусі та дід Іван та жваво обговорювали різні теми:

    - Ви тільки погляньте які зараз тут «літають» чудернацькі машини! Велики, яскраві, різнокольорові. Чого тільки не придумають за кордоном! А колись тут взагалі не було асфальту, а замість машин їздили брички з конями. А там на краю села колись була ферма та млин.

    - І звідки у людей гроші на такі машини? Щодня десятки вантажівок везуть автомобілі до Донецька на продаж.

    - Значить вміють заробляти.

    - Та хіба ж чесним трудом заробиш на такі машини? Треба вміти добре красти щоб придбати машину. У нас в селі таких машин не зустріти.

    - Так, часи швидко змінюються. Я ще пам’ятаю ті часи, коли тут взагалі асфальту не було. Була грунтова дорога, по якій їздили брички з конями, а щоб якісь машини – то дуже рідко було. Їздили хіба тільки ковгоспні «ЗІЛи» та тракторці. А ми були тоді малими та після дощів босоніж бігали по центральній вулиці за бричками, а зараз якщо босою ногою станеш на розпечений асфальт – то обпечеш ногу. Та й треба подалі триматись від дороги, бо ті машини ганяють ніби навипередки одна з одною. Зіб’ють та й не побачать. Колись тут фронт проходив, але село сильно не постраждало. Німці тоді з Донбасу швидко відступали за Дніпро. Мені у сорок першому було сімнадцять, тому одразу забрали на фронт, але воював я не тут. Не дай Боже колись це повториться, - ділився спогадами та курив люльку дід Василь.

    - То у нас в селі бути німці, італійці та румуни. Взагалі німці були нормальними людьми, деякі прямо говорили що не хочуть воювати.

    - Так, німці нормально себе вели. Підуть по хатам, постукають, «яйко, млєко» та підуть собі. Натомість італійці були якісь взагалі дикі! Побачили у моєї баби курей, спіймали дві, голови повідривали та кинули в окрім не патраними! Як же воно тхнуло, то просто жах. А вони дістають з окропу та жеруть з кишками наче дикі звірі. Кури з кишками, недоварені, кров тече, а вони нам «на, кіндер, кушай». А нас тошнить від того.

    - Добре що в селі нікого не вбивали та не гвалтували. Нам тоді якось пощастило.

    - Та як це? Бувало, мімці понапиваються самогону та п’яні на мотоциклах ганяють селом. Якщо хтось траплявся на шляху – били, навіть дітей. А італійці та румуни взагалі вели себе як дикуни.

    - Все одно нам тоді пощастило, що бої були відносно далеко за селами. Там у яру братська могила, а на краю села похований невідомий солдат. Якось до того пам’ятника приїздили люди та казали наче тут похований їхній родич, але й самі не були впевнені в тому.

    - А пам’ятаєте як ми всі раділи перемозі?

    - Як зараз пам’ятаю: рано вранці я іду пішки до райцентру продавати рибу що батько ловив. Там як раз біля сьомої шахти був невеличкий ринок. Біля ринка на стовпі висів гучномовець та час від часу включали радіопередачі з москви. Під час включення радіопередач всесоюзного радіо там завжди збиралось чимоло людей, а цього разу людей було так багато що не підступишся. Хтось плакав, хтось радів, люди обіймались, цілували одне одного… Я майже не чула що там кажуть через галас натовпу, хоча зазвичай слухають радіо тихо. Від людей дізналась що по радіо передавали про перемогу та про те що війна закінчилась. Я стояла ніби в землю вкопана та навіть не дихала. По шкірі мурашки, ноги підкошувались, по щокам текли сльози. А потім я побігла додому та навіть про ту рибу забула взагалі! Йти було полем навпростець десять кілометрів, але мені здавалось що я прибігла за п’ять хвилин. Біжу посоніж по траві… Було тепло, світило сонечко, квітнули трави, зацвітав бузок, співали пташки, навіть у річці течія була швидше ніж зазвичай. Здавалось ніби сама матінка-природа радіє з нами. Я прибігла додому та ледь не знесла хвіртку. Забігаю до хати, а мати саме їсти варили, і батько саме відпочивав після шахти. Мати питають «Що сталось? Тебе побили?». А я стою, сміюсь, плачу, махаю руками та не можу навіть двох слів зв’язати. Мати дали пити, і тільки потім я сказала що об’явили по радіо про перемогу, що війни більше немає. Вони одразу не повірили, а потім плакали та цілували мене.

    - А ми на фронті дізнались про перемогу тільки наступного дня. Я тоді був у Дрездені. Ми чекали та надіялись. Німці як дізнались, то теж раділи закінченю війни. Багато людей просто посеред вулиць стояли навколішках та молились. Додому я вже повернувся влітку. Мати вже не сподівались що я живий. Батько загинув ще 42-го, - дід Іван знову закурив люльку, коли розповідав про війну.

    - І після такої страшної війни відновили заводи, шахти, фабрики дуже швидко. У 41-му щось вивезли на Урал, а більшість підірвали, а шахти затопили щоб нацистам не дісталось наше вугілля. Так вони, кати прокляті, нашу землю вагонами вивозили до себе у Німеччину.

    - А який же тоді після війни страшенний голод був, пам’ятаєте?

    - Ну, то зрозуміло що був голод, але ж ніхто не помирав.

    - Ну, це в селі щось ще було, а я саме працювала та вчилась у Донецьку. Так от у містах тоді був дуже сильний голод. Ми їли макуху та клбоцики, які робили з стеблів дикого щавлю. Люди навіть листя варили та їли. І одне одного їли. На базарі часто продавали холодець та мило. Кажуть що то з людей варили. І люди часто зникали безвісти. За мною не раз вночі після роботи ганялись, тому ми ходили компаніями. Щастя було коли купували буханку хліба. Що ми тоді робили: ідемо з тією буханкою по базарю та «випадково» виронюємо її у діжку з медом. Продавець кричить, а ми швидко тікаємо та на ходу їмо хліб з медом. На сімох вистачало наїстись. Ех, були часи…

    - Авжеж, жахвиві часи були, але то було по всьому світу. Якби не американці, то ми б не виграли війну та померли з голоду. Я й досі пам’ятаю смак американської тушонки. А їхні сапоги були зручними та надійними. Але досі для мене найбільше задовелення приносить просто зранку стати босими ногами на росу, але я потім служив на півночі до пенсії. Потім потягнуло на батьківщину, тож забрав дружину, дітей – та поїхали до Новоульянівка, хоча мені як військовому дали квартиру. Але на Батьківщині краще, а там що? Десять місяців на рік зима та лютує мороз, ніякої краси та романтики. Якщо помирати, то тільки там де народився. Воював, все життя служив державі, якої вже немає. І що я натомість маю? Пенсію вісімдесят шість гривень та ордени, - дід Іван докурював люльку та встав пройтись.

    Дивлячись на діда Івана, якого всі називали просто Трофимович, було одразу видно що він військова людина та пройшов фронтову закалку. Не дивлячись на те що він мав вже дев’ятий десяток років, проте виглядав значно молодше. Він був високим та худим з ідеально рівною ніби струна спиною, красивим волоссям та розкішними козацькими вусами. Очі Івана Трофимовича були добрими ніби у ченця, троте якщо у них поглянути, то можна було побачити всі жахи війни, що бачили ці очі. Коли він тримав люльку, то було видно як тремтять руки, але дідусь вів активний спосіб життя: тримав город, самостійно працював по господарству, займався вирощуванням проса та в’язанням віників а також щодня їздив на велосипеді. Його дружина померла ще десять років тому, діти жили далеко та мали свої сім’ї, і лише зрідка разом з онуками приїздили в гості. Тому дідусь приходив на цей імпровізований базар і тут знаходив собі розраду та з ким поспілкуватись. Про Івана Трофимовича, як і про інших ветеранів Другої світової війни, згадували лише двічі на рік: на День перемоги дев’ятого травня та День визволення Донбасу від німецько-фашиських військ, що відзначають восьмого вересня. Бувало шо на Новий рік місцева влада подарує вітальну листівку. Щороку на День перемоги біля будинку культури відбувалась святкова програма, пісні, вірші, покладання квітів біля пам’ятника загиблим у Другій світовій одновельчанам, збиральсь ветерани війни, яких з кожним роком було все менше. Проте дід Іван ніколи довго не був на цих заходях, бо бля нього, як і для більшості тих хто пережив Другу світову війну, це було не свято, а день скорботи.

    Сашко сидів між бабів, лузгав насіння та з захопленням слухав розмови. Раптово всі бабусі вскочили з лавочки ніби по команді та одна поперед одної пішли до свого товару, що стояв обабіч дороги у відрах, ящиках та мішках. Біля базарю зупинився джип чорного кольору. З салону автомобіля неквапливо вийшов лисуватий чоловік у спортивному костюмі та жінка у розкішній сукні та з купою золотих прикрас. Це були постійні покупці – Ліліт та Фрунзік. Вони часто зупинялись та оптом купляли у бабусь городину. Звісно, люди з Кавказу справжі боги торгівлі, але й за безцінь не купували. Так, платили дешевше, але ж брали оптом, тому можна було одразу все продати та не стояти цілий день і надіятись що хтось щось купить. Фрунзік з дружиною мали в Макіївці декілька ларьків, тому часто скупляли у селян овочі та фрукти для подальшого перепродажу. Вони уважно оглянули товар, який бабусі одна пеперед одною рекламували, поторгувались та купили майже все що було. Фрунзів завантажив покупки до машини, а Ліліт безпосередньо розраховувалась з бабусями.

    - Дай вам, Господи, здоров’я. Ви завжди нас виручаєте.

    - Честь и хвала вашим рукам за то что вырастили такую крастоту! Возможно, буду ехать по делам в субботу и к вам заеду. До свидания.

    Ліліт та Фрунзік сіли до машини, і їх взагалі не було видно за тонованим склом. Лише зі сторони водія було привідкрите вікно та стирчала димляча цигарка. Машина завелась та швидко рушила далі, а бабусі дивились їй у слід, а потім перекладали товар що залишився. Лише Іван Трофимович курив люльку та дивився на все це зі сторони, хитаючи головою. Бабуся Сашка дала онуку купюру в п’ять гривень;

    - Онучку, щось так спекотно. А поїдь домагазину та купи мені, собі та діду морозива. Мені, будь ласка, кофейне у стаканчику. А якщо грощі залишаться, то можеш купити напиток. Хоча чекай, на ще дві гривні. Купиш буханку хліба щоб на завтра було.

    - А мені «Сніжок», - баба Віра дала Сашкові пом’яту стару купюру номіналом в одну гривню.

    - Онучку, візьми сумочку, бо по дорозі все розгубиш, - бабуся дала Сашкові власноруч зшиту з зеленої тканини сумочку.

    Сашко зрадів, сів на велосипед Україна та кулею помчав до найближчого магазину по ласощі. Хлопець був ще малим щоб діставати до сидіння на такому високому велосипеді, тому крутив педалі стоячи. Дорогою постійно їздили машини, інколи – фури та автобуси. Обабіч дороги біля дворів стояли стільчики з городиною, яку селани продавали проїжджаючим водіям.

    У магазині черги не було, лише за столиками в кутку магазину троє чоловіків розпивали пляшку горілки та грали в карти. На закуску чоловіки взяли два яблука, банку бичків у томаті та невеличкий шматочок ковбаси. Вони курили прямо в приміщенні, від чого в магазині стояв стійкий запах перегару та цигарково диму, що перемішався з сирістю та запахом зіпсованого оселедця. На прилавках та полицях було вдосталь продуктів, але все ж асортимент був бідним.

    Біля кожного товару були цінники, а біля стрілочних вагів висів прейскурант цін, написаний олівцем на шматку картону: цукор – 1.70 грн, олія – 2:15 грн, масло – 3.05 грн, маргарин 1.95 грн, гречка – 2.10 грн, борошно – 0.80 грн, яйця - 1.50 грн, окорочка – 2.60 грн, хек – 2.25 грн. Продавчиня була одягнена у білий халат з глибоким декольте та білий ковпак. У магазині сильно воняло сирістю, перегаром і тухною рибою. Старенька бабуся стояла та скандалила з продавчинею:

    - Тамаро, довго це буде продовжуватись? Чому ціни ростуть ледь не щодня?

    - Тітко Зіна, до мене які питання? Я ж не власник магазину, а всього лише продавець.

    - Нам, пенсіонерам, вже немає за що їсти купити. Навіть хліб, і той подорожчав! Вже зовсім обнагліли! З народу деруть останню шкуру!

    - Продуктова база підняла ціни, тому в нас теж ціни піднялись.

    - Совісті у вас немає!

    - Так, ви щось будете брати, чи прийшли поплакатись?

    - Дай мені хліб круглий, 200 грам кільки тюльки в’яленої, якщо вона свіжа, та один окорочок… А чого хліб такий твердий?

    - Бо вчорашній. Так, з вас три грівні та двадцять п’ять копійок.

    - Пиши в борг. На наступному тижні мже має бути пенсія, якщо не затримають. Хоча що тої пенсії? 79 гривень, - бабуся виглядала засмученою; тремтячими руками вона поклала покупки до сумочки та потихеньку пішла до виходу, опустивши голову.

    - Добре, дописую. Так, ваш борг вже 17 гривень 25 копійок, - продавчиня записала у великий зошит суму боргу, поглянула на Сашка та запитала, - Що стоїш жмешся наче тапок нерозношений? Чого тобі?

    - Здраствуйте! Мені хліб та морозиво.

    - Хліб залишився вчорашній.

    - Тоді не траба.

    - Ти диви які ми балувані! Добре, морозиво сам іди бери з морозильника. Тільки дверцята щільно закривай.

    Сашко підійшов до морозильної камери зі скляними дверятами та почав роздивлятись асортимент морозива, що лежало поруч з замороженою рибою та напівфабрикатами. На морозильній камері лежав такий самий цінник, що і біля вагів, але з переліком цін на морозиво, що було в магазині: «Геркулес» - 1.50, «Сніжок» - 0,80 грн, «Плодово-ягідне» - 0,85 грн, «Кофейне» - 0,80 грн, «Донєцкоє» - 1 грн, «Чебурашка» - 1,25г грн, «Стоп наркотик» - 1,50 грн, кілограмове – 4.50 грн.

    - Ну шо ти там стоїш риєшся? Взяв та пішов! Холодильник розморожується, а він стоїть голову чухає!.. Так, показуй що ти взяв…

    - І дві жуйки з наклейками, будь ласка, - Сашко показав продавчині вміст сумки, і жінка уважно перевірила яке морозиво брав хлопець.

    - Так, «Сніжок», «Кофейне» 2 пачки та «Плодово-ягідне» та дві жуйки. Так, це все? Добре, з тебе 3.80 грн.

    Звичайно, продавчиня накинула сорок копійок. Вона не соромилась дурити, що притаманно продавцям, тим паче якщо покупець дитина, старик чи людина на підпитку. Таким чином можна перекрити недостачу та собі в кишеню покласти зайву копійку. Сашко поклав морозиво до сумочки та пішов, а продавчиня поклала собі у кишеню декілька монет. Хлопець сів на лісапет та привіз морозиво бабусям, а ще одне повіз діду. Бабуся ще не весь товар продала, тому залишилась ще торгувати до вечора, а Сашко поїхав швиденько додому доки морозиво не розтануло.

    На добавці та у дворі діда не було. Хата була закрита на замок, тому хлопець зазергув до літньої кухні. Дійсно, дід був у літній кухні та збирався обідати. На столі стояла велика залізна миска з борщем, а також сало, часник, зелень, хліб та пляшка мутного самогону. Дідусь наливав собі рюмку та побачив онука:

    - Сашко, сідай обідати.

    - Та щось не хочеться. Я вам морозиво привіз.

    - О, дякую. Поклади до холодильника. Я пообідаю, а вже потім морозиво. Треба буде відпочити трохи. Як раз поштарка газети принесла. Ляжу та почитаю новини.

    - Діду, можна на рибалку?

    - Якщо на рибалку збираєшся, то треба поїісти. Спочатку поїж, а потім вже морозиво. Хоча б бутерброд, а потім просапаєш огірки, і можеш йти на річку. Може і я ввечері піду, якщо голова перестане боліти.

    Сашко взяв скибочку бородинського хліба, два шматочки сала, малосольний огірочок та зубочок часнику. Дід порізав собі у борщ зелень, відрізав ще декілька мшатків сала, випив рюмку самогону та почав їсти. Сало було домашнє: з тоненькою смаленою шкіркою та мало товщину приблизно у чотири пальці з маленькою проріззю м’яса. Сало було м’яким та смачним, тому його можна було їсти бутербродом ніби ковбасу. Як кажуть «апетит приходить під час їжі», і Сашко зробив собі ще один бутерброд.

    - От бачиш, а ти казав що не хочеш. Гарне сало, правда?

    - Так, смачне і не дуже солене.

    - Ну, правильно. Їж на здоов’я. Наша баба каже, що хто їсть сало кожного дня – той довго буде жити, - дідусь порізав ще сала та налив собі другу рюмку, випив, скривився та закусив шматочком сала.

    Дід поки обідав, то випив ще декілька рюмок самогону, після чого з’їв морозиво, випив чашку холодного квасу та ліг на читати газету. Сашко також з’їв своє морозиво та одразу побіг на город виконати дідусеве завдання. Сашко сапав швидко, але якісно. Де було необхідно руками вирвати траву, хлопець нахилявся та виривав її. Після сала з часником хотілось пити, тому хлопець зірвав декілька маленьких огірків та з’їв їх. Після виконаного завдання хлопець пішов до літньої кужні, де дідусь «читав» газети. Дві-три хвилини почитає, десять хвилин поспить. Доки дідусь дрімав, Сашко обережно витягнув з дідових рук газету та поклав іншу, після чого розбудив діда:

    - Діду, я закінчив полоти. Можна на річку?

    - Га? Що? А баба ще не прийшла? Так, іди, тільки ж не до пізна, - дідусь навіть не помітив підміну газети і далі продовжив читати, а Сашко ледь стримував сміх.

    Наступного дня Сашко вже був вдома та як завжди вечірній час проводив з друзями. Сьогодні вони майже до темна гуляли у футбол на стадіоні, інколи зупиняючись щоб втамувати спрагу. На вулиці вже було майже темно, коли діти йшли додому. Частина компанії пішла в один кінець селища, інша частина – у протилежний. Артем йшов попереду всіх з м’ячем у руках, але раптом зупинився, став ніби вкопаний в землю:

    - Ух ты! Пацаны, вы только посморите какие груши! Айда за мной!

    Діти обережно перелізли через паркан у вигляді металевої сітки викотою приблизно півтора метри та пригнувшись до землі побігли до саду. А там окрім груш була ще малина, обрикоси, смородина. Діти, ніби саранча, накинулись на все те добро, їли та набивали кишені. Звичайно, у кожного вдома є все це, але ж з чужого саду набагато смачніше! Хтось їв ягоди, а хтось заліз на грушу. Ця «операція» по захопленнб чужого саду тривала приблизно десять хвилин, доки один з хлопців не зломав гілку дерева а пвав на землю. Гілка гучно тріщала, загавкав собака. Хлопці попадали на землю та ледь стримували сміх, але й боялись щоб не вишов господар. Але дива не сталось. Двері скрипнули, з хати вийшла жіночка, подивалась на сад та спочатку не помічала дітвору, що затаїлась наче миші.

    - Рекс, что случилось? Чего гавкаешь?, - жіночка включила світло на порозі, і діти вже розуміючи що зараз їх все одно побачать, почали в розсипну тікати; жіночка закричала та відпустила з ланцга їм навздогін собаку, - Ах вы ж сукины дети! Я завтра вашим родетелям расскажу! Стоять, куда бегите?! Вася, у нас воры, выйди с дома! Вася, Ты что, глухой? Хватит на диване лежать!

    Діти під дією страху та адреналіну перестрибнули паркан ніби ніндзя, попадали на землю, підвелись та побігли ховатись у кукурудзяне поле. Собака гавкала у дворі, господарі продовжували світити ліхтарями їм в слід та гучно лаятись. Діти забігли у кукурудзу та полягали на землю, сміючись, а Сашко навприсядки виглядав чи немає за ними погоні.

    - Блин, Жека, как ты так ветку сломал? Груш объелся что ли?

    - Та я не думал что она треснет…

    - Блин, я футболку порвал.

    - А у меня в карманах смородина подавилась. Теперь это уже варенье. Капец, вот это приключение.

    - А если эта тётя родителям завтра расскажет? Она же по-любому кого-то из нас узнала.

    - Что, разве первый раз? Ну, поругают немного. Мои родители когда были детьми так само лазили по садам. И мне уже не в первой.

    - Наче пішли до хати. Тільки давайте йти додому в обхід, - запропонував Сашко, що продовжував бути на варті.

    Сашко з друзями ніколи не нудьгував. У дітей було багато ігор та забав: футбол, латки, «білки та стрілки», карти і т.д. Діти майстрували собі халабуди, їли клей з вишні, катались на велосипедах. Але все ж деякий час діти проводили перед телевізором, коли показували мультики або цікавий футбол. Ще будучи малими школяриками, дітвора вже цікавилась футболом та купувала на пошті спортивні видання, збирали фотографії футболістів та календарі змагань. У кожного був свій футбольний кумир. Здебільшого то були закордонні зірки футболу, але Сашко як і його дідусь вболівав за донецький Шахтар, бо це команда, що представляла малу Батьківщину. Сашко вже дуже добре їздив на велосипеді, але мама все одно ще не дозволяла кататись далеко від дому. Але Сашко все одно інколи заходив туди де неможна було гуляти. Особливо йому був цікавим приватний сектор. Селище було невеликим, але дітям воно здавалось величезним.

    Центр Вуглика – це двоповерхові будинки та будинки барачного типу, а інша частина селища – приватні будинки з невеличкими прибудинковими ділянками. Серед будинків були літні кухні, сараї, стихійні сміттєзвалища та навіть громадські туалети з небезпечною дерев’яною підлогою, у які навіть страшно було заходити, але люди не мали доступу до каналізації, тому зливали туди відходи та ходили по нужді. Сморід був страшенним, але альтернативи не було. У цих туалетах часто кучкувались наркомани та усюди розкидували шприці. Але люди вже будували кожен собі індивідуальну яму та продовили до квартири каналізацію, бо за совєтським проектом це не було передбачено. Це не далека північ росії, а типова картина для вимираючого шахтарського селища Донбасу. У 50-і роки все будувалось нашвидкоруч як тимчасове житло для робітничого класу. Але, нажаль, більшість того що називалось тимчасовим, стало вже постійним.

    Літо як завжди швидко закічувалось, хоча напочатку здається що ще цілих три місяці безтурботного життя попереду. Як же добре прокинутись на початку червня у бабусиній хаті в селі. Ліжко на ганку, крізь шибку світить сонечко, співають пташки. Високе ліжко зі скрипучою сіткою, на стіні висить килим, ікони та рушники, а на столі стоїть свіже молоко та сніданок. Поснідав – і гайда гуляти. Сашко все літо проводив з друзями та у бабусі в селі. За гульками та рибалкою не забував і допомагати старшим. У такому шаленому темпі літо пролетіло як одна хвилина. Знову осінь, перше вересня, лінійка, уроки, домашні завдання…

    Другий рік навчання у школі для Сашко пролетів ще швидше ніж перший. Наступного року Сашко вже вчився у третьому класі. За цей час він швидко виріс та був найвищим у класі. Хлопець добре вчився, мав непогані успіхи в спорті, але Олена Віталіївна все одно йому свідомо занижувала оцінки, а деяким учням, які мали статус відмінників, навпаки могла завищувати бали. Школярі вже навчались на дванадцятибальною системою. Наступного року клас Сашка вже не «перестрибував» з третьо класу одразу в п’ятий, а став четвертим класом. Таким чином був четвертий клас та шостий, але не було п’ятого. Частина підручників була новою, а частина ще кінця 80-х років. Було таке що один предмет діти вивчали за новим та старим підручником. Тим не менше, незрозуміла нікому «платня за користування підручниками» ще залишалась.

    Діти загортали підркчники в спеціальні обкладинки, які можна було купити канцелярському магазині. Коли ці поліетиленові обкладинки врались, їх можна було полагодити за допомогою гарячої правски. Якщо не вистачало обкладинок, то мама Сашка обгортала підручник розрізаним файлом для парерів, який проглажувала праскою щоб за допомогою високої температури склеїти краї. Також підручники можна було завернути в старі шпалери та закріпити краї скріпками. А ще вчителі вимагали щоб у підручниках були закладки у вигляді косички, яку сплітали з декілької миток для в’язання та приклеювали до обкладинки підручника. Така закладка ніколи не губилась та була надійною.

    Сашко був «твердим» хорошистом: були і 11 та 12 балів, а бувало і двійка проскакувала. Хлопець ніколи не зубрив матеріал, а намагався його розуміти та мислити логічно, що приносили успіх у навчанні. Мама допомагали синові у навчанні та ретельно контролювала щоденник. Одного разу там було написано червоною пастою: «до 7 ноября сдать по 4 грн ла галстуки».

    - Мдааа, в наш час все було безкоштовним, не кажучи вже про книжки. А тут здати на шматок червоної тканини цілих чотири гривні! То здай на клижки, то на купівлю хрестоматій для позакласного читання, тепер на краватку для піонера… Цілих чотири гривні! А може немає грошей! Це якийсь жах!.. А ці постійні збори до фонду класу, до фонду школи, на лампочки, на штори, на крейду… А цей Червоний Хрест? От ми туди здаємо регулярно грощі, за що тобі вклеюють спеціальну наліпку до білету, і що з того? Чому нам ніхто не допомагає?

    - Мамо, ми якось не дуже хочемо бути піонерами, бо з нас сміятимуться. Можеш не здавати гроші.

    - Ні, синку, так не можна. Я була октябрьонком, потім піонером. Що зараз роблять піонери я не знаю, але раніше якщо ти не піонер – то в інститут не візьмуть вчитись.

    Так, на дворі вже були двотисячні роки, але в школах ще функціонувала піонерська органцізація. Вчителі були ще совкової закалки, натомість діти ставились до цього як до чогось смішного та дурнуватого. Вчителі змушували носити піонерські краватки учнів, але ті неохоче це робили. Тиждень-два будутьносити ті краватки, а потім всі забувають. На уроці Олена Віталіївна надиктувала дітям клятву піонера, яку діти мали б вивчити та прочитати перед усією школою на загальній «лінійці».

    За давньою шкільною традицією нових піонерів приймали сьомого листопада на день жовтневої революції. Це був типовий похмурий осінній день, але на честь дня посвяти у піонери уроки були скороченими. Вся школа зібралась у спортзалі. Діти та вчителі сиділи на лавочках, а четвертий клас, який мали приймати до шкільної піонерської організації, вишикувався у ширенгу посеред спортивної зали. Учні четвертого класу були одягнені святково: білий верх та чорний низ, а дівчата – з пишними бантами.

    «Свято» розпочалось з того що як завжди двоє дівчат та хлопець під барабанний дріб марширували по периметру зали з Державним прапором, національного Гімну України та вступного слова ведучої, після чого вчитель музики Варвара Василівна (на диво без проблем) на магнитофоні включила пісню «Орлята учатся лєтать», а вже потім почалась безпосередня посвята учнів у піонери. Біля ведучої стояли двоє старшокласниць: одна тримала в руках яскраво червоні краватки, а інша мала після клатви одягати її на шию новоспеченому піонеру. Після цього «щасливий» піонер мав стати однією ногою навколішки перед червоним прапором та поцілувати його. Нарешті прийшла черга і Сашка. Хлопець вийшов з ширенги та почав головно читати так звану клятву піонера:

    - Я, Андриевский Александр Владимирович, вступая в ряды школьной пионерской организацыи, перед лицом своих товарищей торжественно обещаю: горячо любить и беречь свою Родину; быть честным и смелым, правдивым, умелым; в беде помагать; малышей оберегать; делать добрые дела чтобы гордиться мной могла родина моя! Трудиться обещаю, с друзьями дружным быть, и галстуком своим клянусь я дорожить!

    Сашко гучно та швидко «проторохтів» данну клятву. Його руки тремтіли, хлопець був злий та трохи соромився. Але все ж йому під аплодисменти залу та урочисту совкову музику пов’язали на шию червону піонерську краватку. Сашко став на коліно та зробив вигляд ніби цілує прапор, а потім швидко повернувся до класу. Після того як останій учень був посвячений у піонери, ведуча взяла слово:

    - Давайте ещё раз аплодисментами поздравим наших пионеров. Дорогие наши пионеры! Сегодня в вашей жизни особенный день! Сегодня вы добровольно пополнили ряди общегосударственной школьной пионерской организации и таким образом продолжаете наши славные традиции. Сегодня вы стали взрослыми и взяли на себя огромную ответственность – быть пионером! Сегодня вам не просто повязали галстук на шею! Вы дали клатву перед своими школьными товарищами и учителями быть честными, добросовестными, хорошо учиться, трудиться, помогать старшим и всегда первыми приходить товарищу на помощь. С гордостью носите этот галстук в общественных местах, в школе и дома. Бережно относитесь к своэму галстуку и будьте достойными гражданами нашей Родины! Берегите галстук как зерницу ока. Пионерский галстук – это ваша честь и гордость. Быть пионером – значит быть первым во всех делах. Будьте первыми везде и подавайте достойный пример подрастающему поколению!.. На этом наша торжественная линейка, посвященная принятию в нашу пионерскую организацию новых её членов, объявляется оконченой. Всем огромное спасибо!

    Потім традиційно був марш з Державним прапором під барабанний дріб двох старшокласників у піонерських краватках. У залі серед учнів лише одиниці були з червоними краватками. Після завершення церемонії, старші друзі чотирикласників піджартовували над новоспеченими піонерами. Дехто майже одразу зняв піонерську краватку, через що Олена Віталіївна почала сваритись.

    Вже через два тижні більшість учнів не носили піонерські краватки не дивлячись на зауваження вчителів. Дехто їх одягав, але ховав під одягом, і коли вчитель сварився, то можна було показати краватку. Олена Віталіївна ще періодично сварилась, але діти все одно сприймали піонерські краватки з соромом, тим паче старшокласники над ними підшучували, хоча й самі ще кілька років тому так само були змушені носити ці ідіотські краватки незрозуміло навіщо і для чого.

    Більшість учнів четвертого класу теж не були в захваті від «честі» бути піонером. До того ж класний керівник Олена Віталіївна інколи скаженіла через найменщу провину і дуже любила заміняти предмети, які діти люблять – фізкультуру, музику та малювання на математику. Вчителька вважала що чим більше уроків математики, тим діти будуть розумнішими. Передостанцій урок був саме математика, і Олена Віталіївна була незадоволеною тим як діти засвоїли матеріал, тому п’ятий урок буде знову математика. Учням це не сподобалось, і Сашко запропонував просто прогуляти урок. Однокласники його підтримали, окрім двох дівчаток.

    - Ну и пускай сидят на математике и будут хорошими, а мы – плохими. Вы предатели, редиски! Ну что, айда? – казав один з учнів

    Перед закінченням перерви діти швидко зібрали речі. Один хлопець залишився в класі та подавав у кватирку іншим учням їх портфелі, а потім і сам тихенько побіг на вулицю. Учні через задній двір вийшли зі шкільного подвір’я через дірявий паркан та понад залізницею пішли в район вокзалу, де звернули на дорогу та повернулись в селище. Діти ходили вулицями, жартували, спілкувались і просто насолоджувались свободою. Листопад цього року балував теплою сонячною погодою. Майже все листя опало, довкола було тихо та красиво. Пейзажі золотої осені радували око.

    - Вика, а ты что, до сих пор в этом долбаном галстуке ходишь? – запитав Євген.

    - Ой, я и забыла!

    - А куда пойдём?

    - Давайте на площадь возле ДК?

    - Да ты что? Нас там сразу увидят. Думаю там уже Елена Витальевна всех на уши подняла. Бегает, цокает каблуками как копытами и орёт. Завтра нам всем хана!

    - Она больная на голову!...

    - Правильно.

    - А всё таки, где будем тусить.

    - Давайте в садик на качелях покатаемся, а затем ко мне додой. Дома родителей нет, можна будет тусить. А завтра нас всех ждёт трёпка, но это будет уже завтра!

    Діти прогулялись центральною вулицею, звідки можна було здалеку поглянути на школу, а потім звернули на іншу вулицю, по якій вниз дійшли до дитячого садочка. Дітей на подвір’ї не було, ворота відкриті, паркан дірявий, тому потрапити на територію садочку міг хто завгодно. Діти покидали свої портфелі на лавочку та катались на гойдалках. Більшість разом ходили до цього ж садочка, тому було що згадати. Приблизно через годину як і домовлялись пішли до Артема. Його хата була сама крайня на останій вулиці селища, де за дворами вже було безкрашнє поле. У цій частині Вуглика були приватні будинки з невеличкими земельними ділянками. Три останні вулиці взагалі не були асфальтованими, тому довкола були калюжі та грязюка. На лавочках грілись на сонечку бабусі й дідусі та, побачивши нашу велесу компанію, перешіптувались, бо, мабуть, розуміли що тут не все так просто: майже обідня година, а дітвора вже не в школі. Біля деяких дворів вільно гуляли кури та шукали собі серед опалого листя та трави їжу. Ворони шукали на дереві та під листям горіхи. Вранці був заморозок і туман, тому листя та дерева були мокрими ніби після дощу. Осіннє сонечко було низько, але його проміння добре гріло, і було навіть спекотно в теплому одязі, тому хлопці навіть познімали куртки. Частина поля, що було поруч з вулицей, було засіяне яскраво зеленою озимою пшеницею, а інша була просто попаханою та чекала до весни. Над полем був легенький туман – це через незвично теплу погоду прогрівалась земля. Зі сторони посадки хтось на велосипеді віз дрова. Золотий осінній день лише набирав оберти.

    До хати де жив Артем діти йшли по самому краю дороги по траві, бо по центру було суцільне багно, розмішане колесами автівок. Вулиця була порожньою, адже в цей час люди були на роботі чи навчанні, до того ж у частині будинків вже давно ніхто не жив. Артем став на носочки та закинув руку за паркан щоб відкрити калитку, що просто закривалась на гачок зсередини. Потім хлопець відкрив двері, і компанія зайшла до хати. В середині було сиро та прохолодно. Артем різко здвинув штори, і в кімнаті стало світло.

    - Ну не сидеть же нам тут как в темнице! Будьте как дома!, - хлопець підбадьорював друзів, що трохи соромились.

    Господар включив телевізор та обрав музичний канал «М-1», що лише нещодавно з’явився в ефірі та викликав справжній фурор серед глядачів. Музика грала на повну, діти танцювали та дуріли. Артем сходив на кухню та нашвидкоруч зробив бутербродів. Через деякий час Артем вийшов на вулицю та приніс з підвалу бутиль домашнього червоного вина та запропонував однокласникам спробувати:

    - Ну а что, давайте по чуть-чуть. Мы же не малолетки какие-то!

    - Ну, не знаю, как-то стрёмно.

    - Та я уже как-то раз пробовал. Кисловатое немного, а так вроде прикольно. Шатает, голова кружится, по телу мурашки. Не бойтесь, пробуйте, - Артем приніс з кухні декілька чарочок та пляшку газованого напою.

    - А если родители узнают?

    - Пока родители будут дома, то уже не будет заметно. А в бутыль я долью немного воды.

    - Ладно, нам и так достанется от родителей за то что уроки прогуляли.

    - Я представляю как та очкастая наша училка сейчас бесится!..

    - А я уже как-то раз пробовала шампанское.

    - Я, мабуть, не буду. Вибачте, - Сашко якось невпевнено говорив, боячись осуду однокласників.

    - Так никто ж не заставляет. Мы так, просто попробовать.

    Артем наповнив чарки яскраво червоним вином, після чого діти невпевнего подивились одне на одного та по черзі спробували невідомий напій. Комусь сподобалось, а хтось кривився, а одну дівчинку ледь не стошнило. Дівчинка почала жадібно пити газований напій та кашляти, що викликало сміх в оточуючих. Після цього бажаючих ще спробувати вино було менше. Тим хто захотів ще Артем налив ще трохи, після чого на кухні додав у бутиль води та відніс його назад до погреба. Але навіть цієї дози було достатньо щоб діти добряче захмеліли. Ноги підкошувались, по тілу бігали мурашки, голова паморочилась. Артем зробив музику гучніше, і діти продовжували дуріти: бігали по хаті, стрибали по диванам та кидались подушками.

    - Народ, а кто-нибудь из вас целовался? – запитав Артем під час перерви, коли друзі переводили подих, але у відповідь було сором’язливе мовчання, - У меня есть идея! А давайте в «бутылочку» поиграем?

    - Это как?

    - Садимся в круг и вращаем бутылку как барабан в «Поле чудес». На кого выпадет, те и целуются.

    - А если на двух парней или двух девчёнок выпадет?

    - Ну, тогда рукопожатие.

    Діти сіли в коло прямо на підлозі та почали гру. Після декількох рукостискань почались поцілунки. Звісно, ніхто не зізнався чи доводилось йому раніше з кимось по-серзозному цілуватись, тому поцілунки були несміливими та зі сміхом. Нарешті Сашкові довелось поцілуватись з Ганною. Сашко одразу почервонів ніби помідор, очі розгублено дивились по сторонам, руки тремтіли від хвилювання, дихання було прискореним а серце в цей момент ніби зупинилось. Ганна заплющила очі та чекала поцілунку, те саме зробив і Сашко, і лише сміх та заклик «ну, давайте уже!» змусив їх відкрити очі. Ще декілька секунд напруженого очікування, і вуста потягнулись одне до одного. Несміливий поцілунок, який для Сашка був першим в житті, тривав приблизно 3-5 секунд, після чого обоє опустили очі. Сашко після поцілунку ще більше розхвилювався, але виду не подавав. В низу жовота було дивне відчуття ніби там літають метелики та лоскочуть, на лобі виступив піт, а на руки ніби хтось почепив важкий груз. Серце наче на мить зупинились, після чого почало битись ніби після марафону, дихання було частим.

    Сашко підвів очі на поглянув на дівчину, з якою вперше поцілувався. Ганна була самою видною дівчиною в класі: висока, струнка, з довгою чорною косою, рожевими щічками та добрими очима. Дівчина була спортивною, дисциплінованою та добре вчилась, гарно вдягалась, бо мала багатих за місцевими мірками батьків. Ганна зпідлоба сором’язливо поглянула на Сашка, посміхнулась та відвела очі. Все було ніби в тумані, вони навіть не помічали що гра вже далі продовжувалась і все цілувалась інша пара. Тепло з плечей через все тіло спустилось до ніг, руки тремтіли. Через деякий час Сашкові вже довелось цілуватись з Анастасією, і Ганна пристально дивилась на їх поцілунок ніби хотіла це зупинити. Другий поцілунок Сашка був вже сміливішим, але вже ніякого хвилювання та тепла в тілі не було.

    У веселій компанії час промайнув непомітно. Сонце, що світило у вікно на дітей, вже сховалось за парканом. Вже була третя година, тому діти вирішили розходитись. Артем провів гостей до краю вулиці. Через декілька сотень метрів діти вже розділились на декілька компаній в залежності від того хто де жив. Сашко, Ганна, Євген, Настя та Артем йшли разом, а вже перед вулицею де жив Сашко, Євген пішов додому, Настя та Артем пішли вниз вулицею, а Сашко та Ганна пішли далі бо жили недалеко одне від одного. Сашко ніс свій портфель та портфель дівчини. Вони просто йшли та мовчали, лише дивились під ноги. Сашко провів Ганну до її двору.

    - Так, главное чтобы родители не узнали что мы пробовали вино. Хотя, ты же не пил. Меня ещё чуть-чуть шатает. Ну что ж, я пошла. Пока…

    Дівчина швиденько побігла, відкрила хвіртку та забігла у двір, лише п’ятки було видно, але Сашко залишився стояти біля її двору ніби впоканий. Ганна різко зупинилась посеред двору, декілька секунд постояла на місці та побігла назад до Сашка, бо згадала що забула портфель. А Сашко так і стояв та тримав в руках її портфель. Хлопець виглядав ніби рицір: спокійний та впеінений в собі. Ганна взала свій потрфель та стояла дивилась на Сашка, що знову почав червоніти, але намагався не видавати свого хвилювання.

    - Эх, Саша, ты такой смешной! Спасибо тебе большое! И давай уже переходи на русский, а то так смешно разговариваешь на своём суржике, - Ганна забрала свій портфель та… поцілувала хлопця в щічку, посміхнулась та побігла у двір.

    Сашко зніяковів, почервонів ще більше, його руки знову тремтіли, а темло розходилось по всьому тілу ніби коли з морозу зайшов до теплої кімнати. У ногах була слабкість, хлопець й далі стояв на тому самому місці та дивився дівчині вслід. Ганна швиденько забігла у двір та зайшла до хати не озираючись, а Сашко стояв біля двору ще декілька хвилин. Здавалось що у цьому поцілунку був цілий всесвіт, сповнений теплом та радістю. Хотілось бігти, кричати від щастя на всю вулицю, стрибати та закинути десь на дерево портфель. Після простого поцілунку наче сонце почало гріти по-літньому, птахи заспівали, осіннє листя стало яскравішим, а світ – добрішим. Сашко йшов додому не відчуваючи землі під ногами. Він не йшов, а наче летів, бо було відчуття ніби виросли крила.

    Хлопець прийшов додому, поклав портфель, перевдягнувся, а на мамине питання «чого сьогодні так пізно?» відповів що грали у футбола після уроків. Сашко пообідав, вивчив уроки, але гуляти не пішов. Він просто весь вечір лежав у ліжку, дивися у стелю, у вікно та роздумував: «І що то зі мною таке було? Я не знаю що зі мною сталося. Гарна дівчина, всі хлопці на неї задивляються, але ж я їй не подобаюсь, це точно. Я б все на світі віддав щоб ще раз її поцілувати. Як же це було гарно, ніби я був у раю. Вона красива, розумна, з багатої сім’ї, а я що? Я їй не підхлоджу, це точно. Та й взагалі навіщо мені дівчина? Мені ще рано про це думати. Зиму якось переживу, дід обіцяв навчити мене плести риболовні сітки, стпелу собі щось. А потім буде весна, огород, рибалка. Треба викинути її з голови та й все. Тут інша проблема – мама рано чи пізно дізнається про те що я прогуляв уроки. Так, я був не сам, всі отримаємо чортів від батьків та Олени Віталіївни. Ох, як же вона задовбала зі своєю математикою. Ті дроби, рівняння… Нащо вони нам потрібні в житті? От що, прийду я до магазину та скажу: дайте мені ¼ ? буханки? Рахувати вмію, таблицю множення знаю, а все інше – то щоб задурити голову. І все таки, що робити далі? Олена Віталіївна точно викличе батьків до школи. Краще правда, гірка, але правда. Піду мамі сам зізнаюсь. Навіщо відтягувати момент покарання".

    - Мамо, я хочу тобі дещо сказати, - Сашко підійшов до мами, стояв, опустивши очі, хвилювався, щоки одразу почервоніли.

    - Що сталось, сонечко моє? Ти, випадково, не захворів?

    - Ну, не знаю захворів чи ні… Мамо, ми сьогодні прогуляли уроки.

    - Та ти що? Навіщо? Чи не зарано ви почали гуляти?

    - Ну, ми всіі зібрались та вирішили прогуляти останій урок, бо Олена Віталіївна постійно робить нам додаткові уроки математики.

    - Саша, от скажи мені, будь ласка: якщо всі будуть стрибати з даху вниз головою, то ти також будеш стрибати?

    - Нуууу, ні…

    - Ой, що ж тепер буде…

    - Мамо, пробач.

    - Знаєш, синку, я теж бувало що прогулювала уроки, але вже у сьомому класі. Ми не раз тікали з уроків, а потім на шкільній лінійці нас сварили, викликали батьків до школи. Бувало всяке. Але пообіцяй що це було вперше та й востаннє, добре?

    - Добре, мамо. Більше не буду.

    - Я розумію що це ж ти не сам вирішив прогуляти урок, а весь клас. Пообіцяй що такого більше не повториться!

    - Обіцяю, мамо. Але не весь клас. Мілана та Оля залишились. Ми їх тепер жартома називаємо «їжаками».

    - Значить, ви будете поганими, а вони – хорошими. Скоро як раз будуть батьківські збори, так це ми наслухаємось які діти погані. А я одразу зрозуміла що тут щось не так: ти пізно прийшов, зробив уроки, гуляти не йдеш, хоча погода просто чудова сьогодні, лежиш у ліжку… Знай що мене важко обдурити, я одразу все помічаю. Але ти у мене молодець, правильно зробив що сам у всьому зізнався. Пам’ятай, що гірка правда краща ніж солодка брехня.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.