Глава 2
Сашко прокинувся раніше ніж мама. На вулиці вже був ранок, але сонце тільки сходило. Хлопчик ще трохи полежав у ліжку, а потім пішов до холодильника. Мама прокинулась, обійняла сина та поставила чайник на пічку:
- Так, снідаємо, п’ємо чай та до школи. Хм, не зрозуміла, а що таке?.. Світла немає. От і попили чаю. Добре що я вчора попрасувала одяг наче відчувала. У дітей свято сьогодні, і вимкнули світло. Це ж треба таке?
Після сніданку мама причепурилась, одягнула яскраву сукню, туфлі, а потім одягала сина до школи. Чорні брюки, біла сорочка, чорний піджак. Мама з гордістю дивилась на сина:
- Який ти в мене гарний, високий, всі дівчата в школі бігатимуть за тобою! Ти моя гордість, мій скарб, моя надія. Наче тільки вчора ще лежав у пелюшках, а зараз вже йдеш до школи, перший раз у перший клас. Аж не віриться. Ну що ж, ходімо. В добрий шлях. Сьогодні в твоєму житті починається новий етап – шкільне життя. Удачі тобі, синочку. Пам’ятай, що мама завжди тебе підтримуватиме.
Мама обійняла сина, поправила піджак, допомогла одягнути ранець, тричі перехрестила та повела до школи, тримаючи за руку. Вона дивилась на небо та ледь стримувала сльози. Промені осінього сонечка пробивались крізь туман. Було так тихо, що навіть чутно як падає листя. Дерева вже буди розфарбовані в жовті, багряні, помаранчеві кольори, проте деякі дерева все ще залишались зеленими до перших суттєвих заморозків. В небі ластівки та шпаки збирались у величезні зграї перед відльотом до теплих країв, а ворони збирались, здебільшого, невеликими зграями та іноді сідали на землю в пошуках горіхів. Вулиці були майже безлюдними, натомість біля магазинів та центральної площі як завжди було людно, а біля будинку культури на давно непрацюючому фонтані пили пиво троє чоловіків. Також рух людей спостерігався в районі школи, куди потроху почали підходити батьки з дітьми. Ранкова прохолода змусила людей одягнути осінній одяг. Яскраво виділялись школярі: хлопці – білими сорочками та чорними брюками, дівчата – білими блузками та пишними бантами. Майже кожен школяр тримав в руках букет квітів, здебільшого – хризантеми, айстри, рідше – рози. Діти були сонними та неохоче йшли до школи після трьох літніх місяців безтурботного відпочинку. Лише першокласники швидко бігли до школи, тримаючи батьків за руки. Мама вела Сашка за руку та хвилювалась, як й інші батьки, які вперше ведуть своїх чад «гризти граніт науки».
Біля входу до школи метушились учні та вчителі, тривали останні приготування. Вчитель музики налаштовувала магнітофон, перемотувала касети, але він чомусь не працював. Жіночка покликала учня зі старших класів:
- Вова, посмотри почему магнитофон не работает.
- Варвара Васильевна, вы батарейки неправильно поставилили, вот и не играет магнитофон, - після огляду відповів хлопець, ледь стримуючи сміх.
- Ой, спасибо. Что-то я уже совсем «поехала».
Біля клумби тривала репетиція – хлопці та дівчата середніх класів читали вірші, а молода педагог-організатор слідкувала за текстом та інколи вносила корективи. Вчитель фізкультури з трьома хлопцями жваво обговорював останній матч «Шахтаря» та майбутній поєдинок збірної України, при цьому активно жестикулював та малював якісь схеми на папері. Четверо хлопців одинадцятикласників та дві дівчини ховались за туалетом, що був розташований за шкільним стадіоном, та курили цигарки, час від часу виглядаючи чи не йде хтось з дорослих до них щоб дати прочуханки. Вчитель музики після того як змогла нарешті налаштувати магнітофон, склала касети в певному порядку, сіла на стілець та почала грати на баяні, уважно дивлячись у папери. Вчитель праці був високим повним чоловіком з лисою головою, схожим більше на гопника, бо був одягненим у спортивний костюм та нікого не соромлячись, сидів на лавці та курив дешеві смердючі цигарки. За стадіоном ще догорали купи листя, і дим час від часу повертав у сторону школи. Батьки першокласників вже стояли разом з дітьми біля школи, і мама з Сашком підійшли до них:
- Добрый день. Так, вроде, ещё не все пришли. Давайте держаться все вместе, а Елена Витальевна нас уже скоординирует. Мы не успели сегодня даже одежду погладить, вот уже третий год подряд у детей праздник, а тут свет выключают. И ведь нет на этот РЭС никакой управы!, - говорила одна з мам.
Батьки з дітьми ще приблизно десять хвилин стояли в очікуванні вчительки та тих хто запізнюється. Поступово потік людей до школи збільшувався, а біля шкільних воріт іноді навіть утворювався певний затор. Олена Віталіївна виглядала заклопотаною, коли підійшла до свого класу:
- Доброе утро, дети и родители. Вижу что ещё не все пришли, но ждать мы никого не будем. Линейка начинается уже через пять минут. Все выучили стихи?
- Да, - хором відповіли діти.
- Это хорошо. Я буду каждому говорить когда его очередь стих читать. А сейчас, дорогие мои, давайте строиться. Вот место для нашего класа. Дети становятся в ряд, а родители будут сзади.
У цей час на шкільне подвір’я вийшла заступник директора та почала шикувати класи так щоб початкові були праворуч, середні – по центру, старші – ліворуч. Вчителі початкових класів та класні керівники були кожен зі своїм класом та деякими іншими вчителями. Вчитель праці докурив чергову цигарку, покашляв та кинув недопалок поруч з лавочкою, і приєднався до колективу вчителів, що стояли за спинами дітей початкових класів. Він час від часу кашляв та жартував з колегами. Директор Олександр Кирилович останнім вийшов з приміщення школи, прискіпливо оглянув школярів та вчителів, що вже вишикувались в квадрат, подивився на годинник та щось прошепотів своїй заступниці Сніжані Андріївні. Жінка теж поглянула на свій годинник, потім – на присутніх, після чого кивнула педагогу-організатору, а вона, в свою чергу, почала говорити, час від часу поглядаючи до папки з текстом:
- Добрый день, уважаемые родители, школьники, учителя и гости нашего праздника! Сегодня первое сентября, и наша школа в очередной раз открыла свои двери для вас. Рады приветствовать вас на нашем празднике первого звонка. Для кого-то этот звонок будет первым школьным звонком и откроет дорогу к мир знаний, а для кого-то этот праздник будет последним в качестве школьника… Торжественная линейка, посвящённая Дню знаний объявляется окрытой! Республика! Ровняйсь!.. Смирно!.. Государственный флаг Украины вынести!
З дверей школи з великим прапором України вийшов світловолосий хлопець невеликого зросту з косичкою, одягненим в білу сорочку, сірі брюки та туфлі, а позаду нього – дві дівчини, одягнені в білі блузки та чорні спідниці. На їх воротниках були червоні піонерські краватки, крім кого голови дівчат «прикрашали» зовсім не білі пишні банти, а зелені пілотки з червоними зірками попереду. Двоє хлопців-старшокласників також були одягнені згідно дресс-коду, в пілотках та з червоними піонерськими краватками. Хлопці почали грати на барабанах, а хлопець з державним прапором почав марширувати вздовж периметр умовного квадрату, як вистоїлись учні, а за ним дівчата, маршируючи крок в крок за хлопцем. Обійшовши периметр, вони повернулись до приміщення школи, а барабанщики перестали грати. Вчитель музики включила магнітофон – почала грати музика. Жінка розгублено почала натискати на кнопки магнітофону, різко витягнула касету, поставила іншу, але на ній була записана записана пісня. Варвара Василівна вдягнула окуляри, передивилась касети на нарешті поставила ту що треба – з державним гімном України. Розгубленість вчительки викликала сміх у присутніх, натомість сама Варвара Василівна була злою, її обличчя почервоніло від сорому.
- Первое сентября – это не просто праздник, а всемирный день знаний. Это день когда детвора, которая ещё вчера беззаботно бегала по лужам, одевает школьную форму и садиться за парты «грызть гранит науки». Именно в школе детей учат не только вычитать и умножать, буквы разные писать… - педагог-організатор поглянула на Варвару Василівну; вона почала грати на баяні, а чорнява дівчинка, що стояла поруч з вчителем, почала співати:
«Буквы разные писать
Тонким перышком в тетрадь
Учат в школе, учат в школе,
Учат в школе.
Вычитать и умножать,
Малышей не обижать
Учат в школе, учат в школе,
Учат в школе.
Вычитать и умножать,
Малышей не обижать
Учат в школе, учат в школе,
Учат в школе.
К четырем прибавить два,
По слогам читать слова
Учат в школе, учат в школе,
Учат в школе.
Книжки добрые любить,
И воспитанными быть
Учат в школе, учат в школе,
Учат в школе.
Книжки добрые любить,
И воспитанными быть
Учат в школе, учат в школе,
Учат в школе.
Находить Восток и Юг,
Рисовать квадрат и круг
Учат в школе, учат в школе,
Учат в школе.
И не путать никогда
Острова и города
Учат в школе, учат в школе,
Учат в школе.
И не путать никогда
Острова и города
Учат в школе, учат в школе,
Учат в школе.
Про глагол и про тире
И про дождик на дворе
Учат в школе, учат в школе,
Учат в школе.
Крепко-накрепко дружить,
С детства дружбой дорожить
Учат в школе, учат в школе,
Учат в школе.
Крепко-накрепко дружить,
С детства дружбой дорожить
Учат в школе, учат в школе,
Учат в школе».
- В этот торжественный день наших первоклассников приехали поздравить: Фролов Валерий Викторович – первый заместитель главы районного управления образования, Нужный Евгений Петрович – главный инженер шахтостроительного управления №2. Слово нашим гостям, - продовжувала педагог-організатор.
- Добрый день, уважаемые школьники, родители, учителя. Для нас большая честь присутствовать на вашем празднике. В этот день я хочу пожелать учителям и ученикам одного – терпения. Ведь как говорится в пословице: «терпение и труд всё перетрут». Учёба и есть самый тяжёлый труд, поэтому чтобы вам было легче трудиться и проводить различные праздники, мероприятия, примите от нашего шахтоуправления подарок для школы – современный музыкальный центр с функцией караоке, - старий сивочолий чоловік в білому піджаку закінчив свою промову, і тут незрозуміло звідки вискочила молода дівчина в спортивному одязі з фотоапаратом в руках, та почала фотографувати чоловіка поруч з музикальним центром, а потім директора школи з цим подарунком під аплодисменти натовпу.
- Добрый день, дорогие земляки!, - продовжив інший гість свята – викокий повний чоловік в чорному діловому костюмі та чорних окулярах, - от имени районного управления образования, а так же от председателя Донецкого областного совета Януковича Виктора Фёдоровича, позвольте поздравить наших первоклассников и вручить им ценные подарки.
Під бурхливі овації дві жіночки почали швидко роздавати першокласникам білі пакети з логотипом Партії регіонів, яка ще донедавна мала назву «Трудова солідарність України», а фотограф швидко фотографувала щасливих першокласників. Діти радісно приймали подарунки, а деякі навіть оглядали вміст пакетів. В пакетах були: пенал, ручки, олівці, чотири зошити, альбом для малювання та щоденик, на першій та другій сторінках якого були підписані фотографії: голови Донецької обласної ради Януковича Віктора Федоровича та донецького Міського голови Лук’янченка Олександра Олексійовича. Обкладинку щоденника прикрашало зображення пам’ятника шахтарю, який розташовано в Донецьку на Шахтарській площі, на звороті – символи Донеччини з поясненням: герб Донецької області з зображенням пальми Мерцалова та прапор Донеччини. Після отримання подарунків вчитель музики знову довго вовтузилась з магнітофоном та касетами, але врешті решт включила пісню Тетяни Овсієнко «Школьная пора».
- А сейчас слово предоставляется директору школы – Александру Кириловичу, - продовжила ведуча.
- Добрый день, дорогие школьники, родители, коллеги! Сегодня наш общий праздник – всемирный День знаний. Именно сегодня во всех школах планеты звучит первый звонок. Я очень рад видеть на нашем празднике гостей, коллег, учеников. Но, в первую очередь, этот праздник – одно из самых главных событий жизни для тех, кто впервые переступит порог школы. Речь идёт о наших первоклассниках. Я желаю вам достичь высоких успехов в труде и в будующем стать достойными гражданами нашего общества. Вы – будующее нашей родини. Именно вам предстоит пройти много трудностей и испытаний на своём пути. Успехов вам в учёбе, родителям – терпения, коллегам – сил и энергии. Как говорил Ленин: «Учиться, учиться и ещё раз учиться», - під оплески завершив свою промову директор.
- А теперь слово нашим первокласникам, - продовжила ведуча, і діти, часто з підказками Олени Віталіївни та батьків, по черзі читали вірші по чотири рядки кожен:
«Почему сегодня Петя
Просыпался десять раз?
Потому что он сегодня
Поступает в первый класс».
«Он теперь не просто мальчик,
А теперь он новичок.
У него на новой куртке
Отложной воротничок».
«Он проснулся ночью темной,
Было только три часа.
Он ужасно испугался,
Что урок уж начался».
«Он оделся в две минуты,
Со стола схватил пенал.
Папа бросился вдогонку,
У дверей его догнал».
«За стеной соседи встали,
Электричество зажгли,
За стеной соседи встали,
А потом опять легли».
«Разбудил он всю квартиру,
До утра заснуть не мог.
Даже бабушке приснилось,
Что твердит она урок».
«Даже дедушке приснилось,
Что стоит он у доски
И не может он на карте
Отыскать Москвы-реки».
«Почему сегодня Петя
Просыпался десять раз?
Потому что он сегодня
Поступает в первый класс».
«Машут ручкой летние деньки
Осень вас встречает на пороге.
Цокают по тропкам каблучки.
Новая вам стелется дорога».
«Новая тетрадь, карандаши,
Лучший друг — сосед по школьной парте.
На урок ваш класс уже спешит,
Чтобы страны открывать на карте».
«С 1 сентября! Желаем вам
Этот год успешно отучиться.
Улыбайтесь с самого утра
И всегда старайтесь не лениться».
«Знаем: все получится у вас
И сегодня, и весь год учебный!
Вот звонок вас приглашает в класс.
Непременно будет год волшебным».
Батьки щиро посміхались, слухаючи як їхні діти читають вірні. Хтось з батьків робив фотографії, а деякі матусі навіть плакали. Після віршів настала кульмінація свята – традиційна церемонія, коли першокласник та випускник разом дзвонять у дзвоник. Цього року честь дати перший дзвоник випала високому чорнявому хлопцю з юнацькими вусами Івана, та, звісно, донці заступника директора. Хлопець тримав дівчинку за руку, вів її по колу, а сама дівчина дзвонила в дзвоник під аплодисменти присутніх.
- Учитель... Как много смысла в этом слове. А первый учитель, это больше чем просто учитель. Для наших первоклашек это «вторая мама», друг, наставник, авторитет. Именно первый учитель будет всегда мысленно со своими учениками, где бы они не были в дальнейшем. Первый учитель будет радоваться успехам своих учеников и разделять с ними горечи неудач... Слово предоставляется первому учителю – Середе Елене Витальевне.
- Дорогие дети! Я с нетерпением ждала нашей с вами встречи, наш первый урок. Я хочу пожелать вам успехов в учёбе, крепкого здоровья вам и родителям и никогда не опускать руки на пути к знаниям. Не зря же говорят, что знания – это сила. Я обещаю, что вы будете сильными. Впереди у вас 11 лет школьной жизни, наполненной яркими моментами. 11 лет – это много или мало. Сложно сказать, когда ты находишся вначале школьного пути. Спросите у наших одинадцатиклассников, много это или мало?.. Что ж, дорогие мои, в добрый путь!
Під чергову порцію оплесків вчителям почали дарувати квіти, але найбільше, звісно ж, Олені Віталіївні. Їй сьогодні подарували дуже багато квітів, тому жінка ледве тримала букети. Хтось з учнів просто дарував квіти, а хтось казав слова вдячності вчителеві, деяких учнів вчителі міцно обіймали та не стримували сліз. Далі знову взяла слово ведуча:
- Действительно, трудно здерживать эмоции, особенно когда для тебя этот праздник Первого звонка последний в ранге школьника. Наши сегодняшние первоклассники будут достойно продолжать дело тех, для кого уже через девять месяцев школьный звонок прозвучит в последний раз. А сейчас наши будущие выпускники хотят присоединиться к поздравлениям для наших первоклассников.
Два хлопці та дві дівчини з ряду одинадцятого класу підійшли до першокласників та, вишикувавшись перед ними в рядок, подарували дітям альбоми для малювання, фарби та пенали, після чого одна з дівчат почала промову:
- Доригие наши первоклассники! Ещё совсем недавно мы так же как и вы первый раз шли в школу, не зная что нас ждёт в школьных стенах. Мы были взволнованы и с надеждой в глазах смотрели на нашего первого учителя. Мы научились читать, писать, считать, дружить. Школа для нас действительно стала вторым домом. Мы желаем вам успехов в учёбе и всех ваших делах. С праздником!
- А сейчас наши первоклассники впервые сядут за парты, а учитель проведёт для них первый урок, - продовжила ведуча та поглянула на вчителя музики, яка знову мала певні труднощі з магнітофоном.
Під пісню «Учат в школе» та оплески присутніх першокласники взяли одне одного за руки, по переду Олена Віталіївна тримала за руку доньку зауча, і таким дружним ланцюгом перший клас зробив коло пошани та зайшов до приміщення школи на свій перший урок. Після того як закінчила грати після, включилась промова Лєвітана про початок «Великой отєчєствєнной войни». Варвара Василівна приблизно десять-п'ятнадцять секунд не могла зрозуміти як вимкнути магнітофон, натискала то одну кнопку, то іншу, що знову повеселило присутніх. Нарешті вона натиснула потрібну кнопку і ведуча, стримуючи з посмішкою на обличчі продовжила:
- Республика! Ровняйсь!.. Смирно!.. Государственный флаг Украины занести!..
Барабанщики почали бити той самий ритм, а хлопець з Державним прапором та двоє дівчат у зворотньому шляху промарширували довкола присутніх та зайшли до приміщення школи.
- Дорогие наши школьники, родители, учителя, гости праздника! На этом наша торжественная линейка, посвящённая Дню знаний, заканчивается. Ученики могут приступать к урокам, - завершила захід ведуча.
Присутні почали розходитись. Більша частина учнів пішли до приміщення школи, менша залишились на подрів'ї та, зібравшись в групи по декілька осіб, спілувались між собою. Декілтка старшокласників, зокрема, троє дівчат, пішли до туалету за стадіоном щоб покурити. Педагог-організатор щось пряснювала Варварі Василівні, маюуть висловлювала претензії щодо якості музичного супроводу свята. Вчитель праці сів на лавці біля стадіону, закурив та щось розповідав двом учням, що стояли поруч. Пролунав шкільний дзвоник, і ті хто ще був на шкільному подвір'ї, неквапливо заходили до приміщення школи, а курці продовжували палити цигарки, час від часу виглядаючи з-за туалету. Біля кабінету першого класу нервово чекали батьки своїх дітей з першого уроку, час від часу зазираючи у відчинені двері. Олена Віталіївна розсадила дітей за парти, посміхнулась та почала урок:
- Детки, я очень рада вас видеть за школьными партами. Вы все такие красивые, нарядные и взрослые… Давайте ещё раз с вами познакомимся. Я ваш учитель Елена Витальевна. Сегодня у нас с вами первый урок, но сначала, дорогие мои, давайте поговорим о правилах поведения в классе, на переменах, и на уроках. Так как вы ещё маленькие, вам запрещено покидать кабинет без сопровождения родителей или работников школы. В классе во время урока необходимо сидеть ровно, не отвлекаться самому и не отвлекать других. Сидеть за партой необходимо вот так, сложа руки одна на другую. Нельзя вставать из-за парты, подпрыгивать, кричать. Если хотите что-то сказать или ответить на вопрос – необходимо поднять руку. На партах не должно быть ничего лишнего, только пенал, учебник и тетрадь. Кто сидит слева – ложит свои пренадлежности слева, а кто справа – с правой стороны чтобы не мешать друг другу. Вот на краю парты у каждого есть место для ручек и карандашей, поэтому не желательно чтобы пенал лежал на парте. На перемене всё приготовили и ждём учителя. Возле стены есть шкафчики для ваших вещей. У каждого будет свой, но некоторым придётся делить один шкаф на двоих. Если в класс входит кто-то из старших – необходимо встать и садиться только с разрешения учителя или того кто вошел.
Діти слухали вчительку, але їм все ж важко було сидіти на місці: хтось дивився у вікно, хтось озирався по сторонам, хтось хотів поспілкуватись з однокласником, а комусь просто хотілось спати. Ще вчора ти безтурботно бігаєш вулицями та робиш що захочеш, а сьогодні вже треба дотримуватись суворих правил поведінки, рівно сидіти склавши руки одна на одну та займатись однією з найважчих справ на світі – навчатись. Після короткого інструктажу з поведінки Олена Віталіївна взяла до рук указку, підійшла до дошки, на якій крейдою було написано «первое сентября», нижче – «тема урока - моя родина – Донбасс», а також наклеєно вирізані картинки: пам'ятник шахтарю, пам'ятник Артему, фотографії Азовського узбережжя, териконів, заводів, степу, шахтарів. Підійшовши до дошки, вчителька продовжила свою промову:
- Дорогие мои ученики! А теперь давайте перейдём непосредственно к нашему уроку, тема которого «моя родина – Донбасс». Так, дети, не отвлекайтесь, смотрите на доску. На доске вы видите то, с чем ассоциируется наша «малая родина»: заводы, шахты, море. Наверное, у вас у каждого есть родственники-шахтёры? – питала Олена Віталіївна, а діти відповіли «Да!», а деякі навіть почали називати рідних, хто працює у вугільній галузі: «папа, дедушка, дядя…».
- Это очень хорошо! Донбасс – это крупный промышленный регион на востоке Украины, крупнейший железнодорожный узел и морские ворота нашей страны, одно из самых больших месторождений каменного угля на Европейском континенте. Этот регион состоит из двух областей – Донецкой и Луганской. Областные центры – шахтёрские города Донецк и Луганск. Именно благодаря угледобываюшим предприятиям и существует Донбасс. Раньше это была дикая степь, напоминающая светущую пустыню, а сейчас это пррцветающий многонациональный регион, индустриальное сердце Родины. В первой половине 18 столетия, когда наши земли входили в состав Росийской империи, известный археолог Капустин Григорий Григорьевич обнаружил месторожденя каменного угля и железной руды на територии Воронежской губернии, которая в то время включала в себя значительную часть нынешнего Донбасса. Однако не только этими полезными ископаемыми славится Донецкий регион. Первые упоминания о месторождениях каменной соли в районе датируются ещё 17 столетием. В то время в районе Артёмовска, ранее – Бахмута, было открыто девять соляных пластов. Известны случаи когда чумаки возили соль не из Крыма, а из територии нынешних Артёмовска и Славянска. К концу 19-го века на територии Бахмутского уеда Екатериновлавской губернии были открыты девять соляных пластов, и тогда же началось строительство первой соляной шахты. Сейчас «Артёмсоль» является одним из самых крупных соледобывающих предприятий в мире, обеспечивающее поставки каменной соли в страны Европейского союза и СНГ. А ведь, как вы знаете, без соли не приготовишь ни одного блюда. Так же Донбасс – это крайне не только шахтёров и металлургов, а так же хлеборобов, работников сельского хозяйства, пищевой и лёгкой промышленности, выдающихся спортсменов, художников, певцов, музыкантов, героев труда и не только. В первую очередь, Донбасс – это люди. Сейчас я вам рассказу о самых знаменитых людях из Донбасса… Алексей Григорьевич Стаханов – знаменитый на весь мир советский шахтёр, который был новатором угольной промышленности СССР, основоположником Стахановского движения, в 1970 году удостоился звания Героя социалистического труда. В ночь на 30 августа 1935 года Стаханов установил рекорд добычи угля, превысив норму в 14 раз. Именно поэтому мы празднуем День шахтёра в последнее воскресенье августа. Сергеей Назарович Бубка — советский и украинский легкоатлет. Удостоин звания Героя Украины и Доктора наук по физическому воспитанию и спорту. Он был первым в мире человеком, который сумел прыгнуть с шестом выше шести метров, чемпион Олимпийских игр 1988 года. Иосиф Давыдович Кобзон - советский и российский эстрадный певец, политический и общественный деятель, уроженец города Часов Яр Донецкой области. Лилия Александровна Подкопаева – известная украинская гимнастка, заслуженный мастер спорта. Владимир Николаевич Сосюра – украинский поєт, уроженец города Дебальцево; некоторые его стихотворения исполняются как песни. Василий Семёнович Стус - украинский поэт, диссидент, политзаключённый; большую часть жизни прожил на Донетчине. Архип Иванович Куинджи - известный русский художник-живописец, уроженец Мариупольского уезда Екатеринославской губернии. Сергей Сергеевич Прокофьев - русский и советский композитор, пианист, дирижёр, музыкальный писатель. Леонид Фёдорович Быков – известный советский актёр, режисёр, сценарист. Владимир Иванович Даль - русский писатель, этнограф, лексикограф, собиратель фольклора, автор «Толкового словаря живого великорусского языка». Ахметов Ринат Леонидович – бизнесмен, меценат, Президент футбольного клуба «Шахтёр». И это далеко не полный список тех, благодаря кому Донбасс славиться на весь мир. Но объединяет их одно: все так само как и вы, дорогие мои ученики, когда-то пошли первый раз в школу и сели за парту. Я верю, что вы будете теми, кто творит новую историю и прославляет наш регион на весь мир. Природа Донбасса разнообразна: здесь есть бескрайние степи, дремучие леса, реки, озера, Азовское море… Побережье Азовского моря – это заповедная зона и целебный курорт. Две главные водные артерии Донбасса – реки Северский Донец и Кальмиус. Виликоанадольское лесное хозяйство – один из крупнейших лесов, посаженых человеком в степной зоне. Славянский курорт славится лечебными грязями и знаменитыми Голубыми озерами. Город Донецк является самым молодым областным центром в Украине, основан в 1869 году из шахтёрских поселений и до 1924 года назывался Юзовкой в честь основателя города – британского предпринимателя Джона Юза, который постороил металлургический завод в рабочем посёлке Юзово Бахмутского уезда Екатеринославской губернии. С 1924 до 1929 года город назывался Сталин, потом до 1961 года – Сталино, и только потом город переименовали в Донецк. На данный момент по количеству населения Донецк является пятым в Украине, уступая Киеву, Харькову, Днепропетровску и Одессе. Одним из символов города является роза, так как Донецк имеет звание «города миллиона роз». Многие иностранцы, приезжая в Донецк, удивляюся, ведь расчитывают увидеть серый убогий регион, где только добывают полезные ископаемые. А на самом деле это большой, красивый, чистый, благоустроенный город с развитой инфраструктурой и современными предприятиями. Тяжело пережил Донбасс годы Великой отечественной войны: значительная часть предприятий была уничтожена нацистами, а оборудование вывезено в Германию. Лишь небольшую часть заводов удалось эвакуировать на Урал, шахты, дабы уголь не достался окупантам, были затоплены и были восстановлены только в 1949 году. Сотни тысяч людей погибли в результате боевых действий, многие пошли на фронт. Мы чтим память погибших дедов, которые отдали свою жизнь ради нас с вами, и отдаём дань уважения живым. На данный момент в нашем посёлке проживает девять ветеранов Великой отечественной войны. Каждый год, восьмого сентября, мы отмечаем День освобождения Донбасса от немецко-фашистских захватчиков. В следующую пятницу в нашей школе состоится торжественная линейка, посвящённая этому празднику. Будут присутствовать наши ветераны, в том числе и дедушка Лены и Гриши Трофим Прокопович. Девятого мая весь мир празднует День победы, благодаря великий советский народ за победу над гитлеровцами. Именно наш народ сумел защитить мир от чумы нацизма, но какой ценой?.. По разным данным, погибшими и безвести пропавшими считаются около 27 милионов человек, и каждый третий из них – украинец. Предсвьте себе какая это страшная цифра!.. В городе Снежное на востоке Донецкой области расположен один из самых известных памятников нашим защитникам – курган «Саур-могила». В прошлом году наша школа участвовала в торжественных мероприятиях на Саур-могиле, посвященным празднику 9 мая… Так, дети, не отвлекайтесь! Сморим на доску!.. А теперь давайте поговорим о истории нашего родного посёлка… Посёлок Уголёк был основан в середине 50-х годов и двух километрах от стоящейся шахты, на территории которой уже через пять лет размещалось районное шахтостроительное управление. Шахта стабильно перевыполняла годовые нормы по добыче каменного угля, однако в 1983 году в результате аварии угольные выработки были затоплены и работа шахты приостановлена. На данный момент в посёлке проживает около 1100 жителей, работает детский сад, школа, дом культуры, отделение почты, магазины. Ученики нашей школы ежегодно занимают высокие места на районных олимпиадах. За прошлый учебный год трое наших учеников заняли первые места на школьных олимпиадах, и это один из лучших показателей по району. Я уверена, что вы в будущем превзойдёте результаты своих старших товарищей. У вас все впереди, и если вы будете слушать родителей и учителей, старательно выполнять домашние задания, будете внимательными на уроках и не будете баловаться на переменах, то обязательно сможете достичь успехов во взрослой жизни… На этом наш первый школьный урок закончен. Спасибо вам что внимательно слушали. Первый урок в школе – это своего рода определённая установка на весь учебный год. Да, кстати, забыла напомнить, чтобы вы не опаздывали на занятия и приходили заранее на уроки. Первый урок начинается в 8:00, общешкольная зарядка – в 7:45, поэтому в школу нужно приходить в 7:35 – 7:40. Не забываете об этом. Ещё раз всем спасибо, можете собираться, а то родители за дверью волнуются. До свидания, дети!, - Олена Віталіївна стояла біля дошки з вказівкою в руках та спостерігала як діти збирають речі та йдуть до батьків.
Діти жваво покинули клас, а вчителька сиділа за столом на заповнювала документацію. Діти були в захваті від свята та першого уроку, який, нажаль, як завжди був наповненим пропагандою. Так було у всі часи, так є і зараз: ще з малечку на дітей впливає пропаганда та оточення, і те що зараз вкладають у голови дітвори, те ми матимемо вже через два десятиріччя. Мама тримала сина за руку дорогою додому. Її син вже школяр, а так диви оком не встигнеш моргнути – вже й жениться. Сашко сам до кінця не розумів все що відбувається, як і більшість інших дітей. Вдома хлопчик переодягнувся, пообідав та хотів піти погуляти, але мати суворо заборонила:
- Привчайся до того що тобі перед тим як іти гуляти треба буде вивчити всі уроки. Тому сідай за письмовий стіл, будемо повторювати віднімання та додавання.
- Ну мам... Можна ввечері?
- Ні, і ще раз ні! Ніяких «ввечері», «пізніше», «завтра». Ввечері ти будеш втомленим, або світло можуть вимкнути. Зробив справу – і можеш гуляти. А ввечері краще повторити матеріал, особливо якщо треба завчити вірш чи правило. Привчайся робити своєчасно всі справи. У тебе завтра буде вже не один урок, а цілих три: читання, письмо та трудове навчання. І треба буде не просто слухати Олену Віталіївну, як на сьогоднішньому уроці, а вже щось вчити, писати та запам’ятовувати.
- Мамо, а як я зможу все запам’ятати? У мене голова не лусне від такої кількості уроків?
- Ахахаха! Ну ти й жартівник малий! Щось я не знаю жодної людини, у якої б луснула голова від уроків. Це ж тільки три уроки, а далі більше буде. У старшокласників по сім-вісім уроків на день, і предмети у них набагато складніші ніж у початкових класів. А уяви як вчяться в інститутах, де ще більше предметів. Ти у мене сильний та розумний хлопчик. Ти все зможеш. Мама пишається тобою...
Ця осінь була особливою в житті Сашка, адже треба було перелаштуватись на шкільне життя та жити за новими правилами. Необхідно було прокидатись рано вранці, вставати з теплого ліжечка та у будь-яку погоду (восени вона часто буває капризною) та йти до школи, за партою сидіти рівно та не відволікатись на сторонні речі. Та й вчителька виявилась далеко не такою як вона здавалась на початку. Так, батьки знали що вона сувора та любить порядок, але совкові методи виховання, через які вона сама проходила будучи колись 30 років тому ученицею та совєтська система навчання педагогів зробили її такою як вона є. Найбільше за все Олена Віталіїна не любила коли діти відволікаються на сторонні речі та неуважно її слухають. Перший випадок застосування насилля до дітей відбувся вже через два тижні після початку навчального процесу. Був урок письма, і вчителька навчала дітей правильно обводити цифри та букви у спеціальних зошитах, де у рядки контурами були написані відповідні символи. Діти обводили ті символи: хтось ідеально рівно, а хтось, м’яко кажучи, не дуже. Олена Віталіїна по черзі підходила до учнів та контролювала правильність виконання завдання. Підійшовши до Сашка, вона подивилась як хлопець старається виводити цифри, покачала головою, взяла долоню учня у свою, у його долоню поклала ручку та почала показувати як правильно тримати ручку пальцями для того щоб було зручно писати:
- Ну кто тебя учил так держать ручку? Саша, скажи своей маме что надо было ходить летом на подготовительные курсы, а не бегать по улицам! Вот смотри как я держу ручку – задействованы три пальца, а ты как держишь?! Даже в детском садике знают что это неправильно (у цей момент однокласники почали сміятись). Я что-то смешное сказала или я похожа на клоуна?! А-ну быстро заткнулись и продолжайте делать задание, иначе буду наказывать и ставить в угол... Так, Женя, смотри к себе в тетрадь, а не к соседу по парте! Саша, давай будем с тобой учиться правильно держать ручку. Вот смотри как правильно, бери её так само как я, видишь? Хорошо, теперь вот обводим акуратно круг… Та не дави ж ты так сильно на ручку, а то лист порвётся. Саша, ну почему ты такой непонимающий? Я буду ставить вопрос перед директором чтобы больше без подготовки не брали в школу, а то теперь вместо того чтобы учиться, мы здесь сейчас все мучаемся с тобой и теряем время. Так, ану-ка быстро все успокоились! Что вы за дети такие? – Олена Віталіївна гучно вдарила вказівкою по парті, через що половина дітей злякались і ледь не почали плакати, - Я же вам уже сто раз говорила что нельзя на уроке отвлекаться. Лена, что ж ты за солоха блин такая? Не лезь в пенал, ручку и карандаш нужно было готовить на перемене, - вчителька зхопила Оленин пенал та кинула його посеред класу, після чого гучно стукнула вказівкою по дошці, та продовжила кричати, - так, быстро встала, подняла и села обратно за парту! Надя, а ты, когда пишешь, ровно сиди, а то вырастешь горбатой и замуж никто не возьмёт. Лена, ты опять крутишься? У тебя что, шило в заднице, сволочь ты такая? Ану-ка сядь ровно и пиши и выполняй задание, - тут оскаженіла вчителька вже явно перегнула палицю та схопила бідолашну дівчину за волосся, - я вот скажу бабушке чтобы она твои волосы вообще обстригла, а то сидишь тут с распущенными патлями как обезьяна! Да, кстати, Саша, у нас тут русская школа, так что будь как все – разговарий по-русски, иначе тебе тяжело будет учиться...Так, ещё немного осталось – и я буду проверять ваши работы!.. Вы меня рано или поздно в могилу сведёте… Зла на вас не хватает. Что ж с вас будет когда вырастите?
Олена Віталіїна заспокоїлась, зняла окуляри, сіла за вчительський стіл та почала писати журнал. Діти в класі сиділи як миші та боялись навіть дихати, поглядаючи на вчительку, а вона час від часу теж поглядала на клас. Але один з хлопчиків почав крутитись, бо йому тяжко було звикнути до того що весь час потрібно сидіти. Вчителька гучно стукнула долонею по парті – хлопчик злякався та завмер від страху.
Буквально через хвилину той самий непосидючий хлопчик знову почав крутитись та розвернувся обличчям до задньої парти. Олену Віталіївну це не на жарт розлютило. Вчителька різко вскочила з місця, схопила свою «зброю» - указку, підійшла до хлопчика, який вже розумів що зараз отримає на горіхи, вдарила указкою тричі по краю парти та змусила учня стати в куток біля дошки.
Хлопчик був наляканим та аж трусився. Олена Віталіївна продовжувала його сварити та від злості стукнула указкою по дошці. Хлопчик не бачив що відбувається позаду нього, і від різкого звуку сильно перелякався, здригнувся та обмочився, але стояв смиренно так щоб ніхто цього не побачив.
Олена Віталіїна нарешті закінчила свій пекельний монолог, заспокоїлась та знову сіла за стіл. Учні сиділи тихенько, але деякі діти сміялись зі свого однокласника, що був виставлений на посміховисько перед однокласниками. І добре що діти не бачили те що хлопчик обмочився. Навіть важко уявити як тому бідолашному хлопчику було соромно, але він покірно стояв та мовчав, час від часу поглядаючи на вчительку з надією бути помилуваним. Через декілька хвилин пролунав дзвоник, і діти почали гомоніти. Олена Віталіїна стукнула долонею по столу:
- Так, быстро все сели обратно за парты! Что это такое? Куда вы все собрались? А ты и дальше стой в углу и думай над своим поведением! Запомните, что сидеть нужно до тех пор, пока сам учитель не разрешит вставать из-за парт. Звонок на урок – для вас, звонок с урока – для учителя. Учитель всегда прав, запомните! Почему так – объясняю: когда звенит звонок на урок, вы можете ещё быть где-то на улице, и чтобы прийти и сесть за парту, вам нужно пару минут, то есть вы как бы немного опаздываете, поэтому старайтесь до начала звонка зайти в класс. А вот когда отпускать вас с урока решает учитель. Он вправе вас немного задержать, например – для выдачи домашнего задания или для сбора тетрадей. Так что запомните это школьное правило, пожалуйста. А теперь перерыв десять минут, можете отдохнуть, только класс не покидайте без моего сопровождения!
Олена Віталіїна забрала класний журнал та пішла до вчительської, а діти, оговтавшись від криків вчительки, спілкувались між собою: хтось снідав, хтось готувався до наступного уроку, але більшість просто дуркували. За Оленою Віталіївною коридором побіг той хлопчик, що стояв у кутку. Він наздогнав вчительку та щось сказав їй на вухо. Вчителька сказала збирати речі та йти додому. Хлопчик йшов так щоб ніхто з онокласників не здогадався що з ним сталось. Він мовчки зайшов до кабінету, забрав рюкзак та пішов додому. Добре що у нього були чорні брюки, а не світлі джинси. Завдяки цьому однокласники не здогадались що сталось з ним під час уроку, інакше діти б точно зацькували.
У вчительській зібрались педагоги збирались на нараду під головуванням заступниці директора Сніжани Андріївни, яка першою взяла слово:
- Ещё раз всем доброе утро, уважаемые коллеги! Уже прошло две недели учебного года, и мне бы хотелось от вас коротко услышать о проблемах учебного процесса, которые мы имеем на данный момент и, конечно же, об успеваемости наших учеников. Так же прошу не забывать, что уже через месяц стартуют очередные этапы районных школьных олимпиад. Убедительная просьба качественно подготовить своих представителей, но и провести внутришкольную олимпиаду. Понимаю, что это простая формальность и вы все уже давно знаете кто будет защищать честь нашей школы на уровне района. Про уровень области нам пока рановато говорить, но всё же. Елена Витальевна, как дела у наших первоклассников?
- Всё хорошо. Потихоньку привыкают к школьой жизни. Восновном, все послушные, однако есть и непоседы, но это поправимо. Те, кто не ходил на подготовительные курсы, конечно же, отстают от тех кто их посещал. Воспитываем детвору.
- Щось ви сьодня їх дуже громко виховували, - посміхаючись, прошепотів вчитель праці Ілля Володимирович, що відрізнявся від колег тим що розмовляв не російською, а суржиком.
- Илья Владимирович! Я вас уже не раз просила не курить на лавочке. Вот какой пример вы подаёте ученикам? А может вы их сами папиросками угощаете? Давайте, пожалуйста, без шуток на совещании. Хотите покурить – делайте это так чтобы дети не видели.
- Добре, я вас пойняв.
- Хорошо что вы поняли. Я надеюсь что и будете выполнять?
- Ну а де ж я дінусь? Буду старатись.
- Коллеги! Убедтельная просьба в классах не оставлять журналы, а то в семнадцатой школе вчара был инцидент: учитель забыла классный журнал, а ученики сами себе наставили оценок. Итак, у кого есть рабочие вопросы? – Сніжанна Андріївна прискіпливо дивилась на вчителів.
- Снежанна Андреевна! Когда в нашей школе наконец-то будут мячи, скакалки, маты? Уже совсем невозможно проводить уроки физкультуры. На всю школу один футболный мяч и один – волейбольный. И то эти мячи я в прошлом году покупал за свой счёт. Детям необходомо заниматься физкультурой, а физкультура – это здоровье, сила, красота. Занятия спортом способствуют умственной деятельности – доказано учёнными.
- Яков Вячеславович! Мячи сейчас – это не самое важное. Мы вообще не знаем сможем ли пережить этот учебный год, а вам мячи подавай. Нам вчера от енергосбыта пришло предупреждение, что если не заплатим долги, то уже с первого октября нам отключат свет. Вот здорово будет остаться без света перед стартом отопительного сезона. Если вам нужны мячи – просите у родителей. Обьявите сбор чтобы родители сдали на мячи, соберите деньги и поедьте купите сами. Кстати, у меня вопрос по поводу школьного фонда: ученики шестого и восьмого класса ещё не сдали деньги за сентябрь, когда уже пора собирать за октябрь. Лампочки горят каждый день, а на прошлой неделе меняли кран на умывальнике. Поговорите с родителями чтобы не забывали сдавать свои добровольные пожертвования в общешкольный фонд. Так же прошу не забывать о том что каждый класс перед стартом отопительного сезона должен утеплить окна в кабинете. На данный момент неизвестно когда в школу привезут уголь, поэтому ждём когдао отдел образования оплатит нам уголь для кочегарки.
- У мене питання щодо одягу учнів. Кожен ходить так як захоче: у спортивних костюмах, дірявих джинсах, занадто коротких спідницях. У Донецьку у кожній школі обов’язковим є носіння шкільної форми, у нас тут не школа, а якийсь маскарад, - порушила питання дресс-коду учнів вчителька української мови та літератури Надія Григорівна.
- Ну, нам до Донецка как «до Киева рачки». Вы ж учитывайте, что многие родители по несколько месяцев не получают зарплату, поэтому не каждый сможет купить своему ребёнку школьную форму. Да, не буду скрывать, слухи о том что необходимо будет занятия посещать в школьной форме имеют место быть, однако на данный момент от районного отдела образования такого приказа не поступало. В связи с этим, я вас убедительно прошу следить за тем как одеты дети из ваших классов и не допускать к занятиям тех кто будет нарушать элементарные правила дресс-коду. В школе необходимо придерживаться делового или полуделового стиля одежды. Школа – это не дискотека. Кстати, на счёт дискотети… У меня есть информация, что некоторые девочки из седьмого класса уже ходят на дискотеки. Что скажите, Варвара Васильевна?
- А что я? Ну это пусть родители за ними дома смотрят. Я-то сдесь при чём?
- Что значит «при чём»? Варвара Васильевна, вы как классный руководитель должны всё знать о своих учениках. Вот завтра эти девочки забеременеют, и что тогда? Вы хотите проблем, проверок, скандалов. Вопросы будут не только к родителям, но и к нам: «почему недосмотрели?», «почему ничего не знали?», «почему не проводили беседы с детьми и родителями?» и т.д. Я лично в прошлую пятницу видела как Катя Купцова каталась на мотоцикле с каким-то взрослым мужчиной вместо того чтобы дома делать уроки. Значит так, на воспитательном часе проведите с учениками беседу беседу на эту тему с записью в дневниках под розпись родителей. Это будет наше алиби в случае чего. Это касается не только класса Варвары Васильевны, но все остальных классов. Так, ещё есть вопросы?.. Замечательно, всем приступить к учебному процессу, а вас, Елена Витальевна, попрошу ко мне в кабинет.
Вчителі почали виходити з кабінету та обговорювали одне з одним робочі моменти. Варвара Василівна залишилась у вчительській та заповнювала журнал. Також залишився вчитель праці Ілля Володимирович. Він неквапливо нисипав у чашку три повних ложки розчинної кави, дочекався поки закипить вода у чашці від кеп'ятильника та заварив собі кави, двихаючи аромат улюбленого напою. Потім він додав чотири ложки цукру, дістав цигарету, покрутив та понюхав її, та тримав у роті не підпалюючи.
- Зараз кофєйку, перекурю та до майстрерні. У мене далі немає уроку, тому можна половить розслабуху. Валя, ну ти це бачила? Нам ще треба бігать по дискотекам і слідить щоб дєвки не залетіли? Може ще свічку їм подержать? Нє, з одної сторони то все правильно. Єслі ми проведем з дітьми виховну роботу з записом у днєвніку під розпис батьків, то так ми прикриємо свою сраку. А вообще зараз таке поколєніє, що «одірви та викинь». Ще десять лєт назад ніхто і не знав про наркотики, а зараз чуть не кожен другий колеться тою єрундою.
- Вот и я о чём. Сейчас молодежь никому не нужна, даже родителям. Старшеклассницы сейчас одеваются будто проститутки. И что они делают после дискотек – остаётся только догадываться. А начнёшь воспитывать и что-то им говорить – так ведь могут и по морде надавать. Если раньше мы могли на детей повлиять, например – изключить из пионеров, комсомола, то сейчас что?
- Ладно, пішов я курну та збігаю додому позавтрікаю перед уроками, - Ілля Володимирович з чашкою кави та сигаретою в руках закрив за собою скрипучі двері вчительської та пішов на лавочку на стадіоні.
Олена Віталіївна постукала в двері заступниці директора, але вона була зачинена. Через дві хвилини Сніжана Андріївна прийшла, відчинила двері та запросила колегу до кабінету:
- Елена Витальевна, как у вас дела? Как первоклассники? Какой у них потенциал?
- Вцелом, потенциал неплохой, все более-менее равны в знаниях. Те, кто не ходил на дошкольную подготовку, конечно, немного отстают, однако мы это исправим. Дети послушные, трое их них, как мне кажется, умнее остальных.
- Ну, нам ещё рановато определять кого будем определять в отличники, если вообще у кого-то из вашего класса будет соответствующий уровень знаний. Нормативы по показателям знаний ещё не отменяли, хоть это и негласное распоряжение. Как дела у Миланы?
- Она у вас одарённая девочка. Сразу видно что мама – зауч в школе. Читает неплохо для первого класса, хотя мы ещё только буквы изучаем, письмо неплохо получается.
- Рада это слышать. Смотрите там не обижайте Миланку.
- Да что вы, Снежанна Андреевна? Она у вас умница.
- Хорошо, Елена Витальевна. Можете идти на урок.
- Спасибо.
Олена Віталіївна обережно закрила за собою двері тихенько на носочках пішла, «видихнувши» після спілкування з заучем. На той час в інших школах, мабуть, вже не було такого щоб з початкових класів визначали хто буде відмінником і ледь не за вуха будуть тягнути тих відмінників задля певних показників успішності школи загалом. Але, частіше за все, ці «відмінники» не поступали до вузів та в дорослому житті нічого не досягали, навідміну від хорошистів, чи так званих «троюшників». Система освіти 90-х років та початку двотисячних ще працювала за совєтськими нормами та правилами, з совєтськими пошарпаними підручниками, що воняли сирістю, а на останій сторінці вже не було де вписати своє прізвище. Підручники розподілялись між учнями за чистотою, а також відмінникам, звичайно, видавались самі кращі книжки. Натомість тим хто погано вчився давали добряче пошматовані та розмальовані книжки. Також була дуже дивна плата – «за користування книжками» у розмірі 3.50 гривень. Незрозуміло за що треба було платити і кому, але цим питанням тоді ніхто не цікавився.
Сашко швидко звик до школи та старанно вчився, але Олена Віталіївна завжди знаходила до чого придратись, натомість на аналогічні помилки «деяких» учнів не звертала уваги. У першому класі було по три-чотири уроки на день, але для дітей цього було достатньо. У групу подовженого дня, де першокласники могли в обід поспати, а потім виконати домашні завдання, Сашко не ходив, бо не любив вдень спати та завжди дуже хотів додуму, бо школа йому здавалась в’язницею. Коли мама була на роботі, хлопчика зі школи забирали дідусь або бабуся, рідше – двоюрідні брат або сестра. В той день, коли мама була «в сутках», Сашко ночував у бабусі та дідуся, а зранку його виводили на зупинку громадського транспорту, де він сідав на автобус, у якому також їхати деякі вчителі, тому хлопчик був під наглядом. Саме сьогодні забирати онука зі школи прийшла його бабуся. Як тільки вона зайшла до школи, вхід перегородила прибиральниця:
- Здрасте! Вы кто и куда? Почему ходите по помытому полу?!
- Я до першого класу онука забирати додому.
- Вот идёте прямо по коридору, а затем вконце направо. Там увидите кабенет первого класса. Ну вы посмотрите, идёт она! А подождать пока просохут полы нельзя?
- Вибачте.
Бабуся за вказівкою прибиральниці швидко знайшла кабінет першого класу, постукала та відчинила двері. Діти, побачивши що до класу зайшла стороння особа, швидко встали з-за парт. Бабуся оглянула клас та звернулась до вчительки, що саме проводила урок:
- Здраствуйте, я за онуком – Сашею Андрієвським.
- Подождите, пожалуйста, у нас ещё урок. Дети, можете садиться.
Бабуся закрила двері, а діти так само швидко сіли за парти та продовжили слухати вчительку. Після уроку Сашко зібрав свої речі та пішов до бабусі, а його однокласники залишись у групі подовженого дня.
- Привіт, онучку. Як справи? – питала бабуся в онука, що стомлений ледь тримав у руках портфель.
- Привіт, бабусю. Та наче все добре.
- Так, онучку, тяжко гризти граніт науки, але воно того варте. У вас тут всі умови для навчання: затишні класи, просторі коридори, книжки, зощити, чистота та поряд. А от у нас такого не було. Тоді школа була у тому приміщенні, де зараз олійниця. Як згадаю: зима, завірюха, а ми по пояс у снігу ідемо до школи та несемо дрова щоб грубку натопити. Топиш, топиш, а тепла немає. І вчили нас так собі: підручник один на весь клас, замість парт – старі столи та лавочки. Три класи закінчила – і почалася війна. І яке там вже навчання. Хоча під час окупації нас змушували вчити німецький, а я його так сильно ненавиділа!.. А потім вже коли нас звільнили від нацистів, то пішла на завод працювати, бо тоді діти стояли за станками.
- Бабусю, Олена Віталіїна сьогодні нас сварила та навіть одну дівчинку ударила указкою, а також одного хлопчика поставила в куток до кінця уроку.
- Ну, значить є за що. Вона ж вчителька, їй можна. А уяви собі як мої батьки вчились у школі, то їх за будь-яку провину, в тому числі за те що не вивчив урок, могли відшмагати різками, або поставити в кут колінами на сіль. Так що нічого страшного. Я таке чула, що батьки могли садити на ланцюг малих неслухняних дітей, щоб за час їхньої відсутності малеча не влізла у шкоду. Тому радій що вже минули ті часи. Хоча, мабуть, ти не пам’ятаєш як дід ставив тебе на гречку в куток?
- Пам’ятаю.
- Бо було за що. А мене колись так ставили на сіль, і нічого. Як бачиш, жива. От раніше ми батькам боялись взагалі слово сказати, а зараз дітям дітям взагалі страшно щось казати. Зараз суспільство розбалували. Колись ми працювали по шість днів на тиждень, а в дикреті можна було бути не так довго як зараз. Якщо пам’ять не зраджує, жінка йшла на лікарняний за 62 дні до пологів, а потім ще 62 дні – у дикреті, а зараз мамочки сидять з дітворою цілих три роки, через що всі всі такі балувані! Тоді ніколи було сидіти, бо всі працювали! Дітей віддавали до ясел з місяця. Держава піклувалась про батьків та дітей, не то що зараз! Коли я ще була молодою, то в Донецьку навіть були дитячі садочки, де приймали дітей на цілий тиждень, і лише на вихідні батьки могли їх забрати. А ще знаєш що в наші часи вчителі переучували шульг?
- А що таке «шульга»?
- Ну, по-нашому це лівша. Спочатку це вдома робили батьки коли дитина ще була зовсім малою та вчилась тримати різні предмети та самостійно їсти ложкою. Якщо дитина це робила лівою рукою, то їй цю руку прив’язували. Якщо в школі виявлялось що дитина шульга, то сварили, висміювали та змушували вчитись писати саме правою рукою. Зараз на це вже ніхто не звертає увагу, а раніше…
- У нас Оленка пише лівою рукою, але їй за це ніхто нічого не каже. Бабусю, а навіщо дітей переучували бути правшою?
- Бо так треба було. Ми такі питання не задавали.
- Я б не хотів жити в ті часи. Дитина – це така сама людина як і доросла, і має ті самі права. Я не уявляю як можна маму бачити лише один день на тиждень. Бідні діти.
- Часи змінюються, змінюються люди та все довкола. Ти ще багато чого не розумієш. Раніше всіх дітей безкоштовно возили автобусами до піонерських таборів, де можна було пробути майже все літо. Ранкова зарядка, походи, каша на воннищі, пісні… Ех, були колись часи! Вам, мабуть, цього вже ніколи не побачити.
- Мені й зараз не погано. В школі кажуть що дітей влітку возили на місяць до таробів у Новоазовську та Сєдово.
- Так, бачила влітку їхали автобуси з дітьми на моря. Ти ще малий. От як підростеш, то сам будеш туди проситись.
- Ні, я влітку хочу бути вдома. Там діти весь час ніби у в’язниці. Мені й тут добре. Можна буде з дідом ходити на рибалку та з друзями грати у футбол.
- От раніше ми всі хотіли бути в колективі. Мабуть, кожна дитина мріяла потрапити до Артеку! Змінюються часи, люди, погляди. Та що там казати, якщо й природа теж змінюється до невпізнаванності. От хіба зараз є зима? Випав сніг, трохи полежав та розтанув, а потім пів місяця грязюка. От раніше у нас тут такі зими були ніби десь на півночі. Снігу насипало в рівень зі стріхою, а ми потім брали санки та прямо з даху хати летіли аж за хвіртку! Снігу намітало вище мого зросту. Твоя мама ще застала такі зими, можеш у неї спитати. Було до -35°С, сніг лежав до березня. То вже у 80-х роках почало теплішати, морозів таких вже не було. Було колись що батько ніс мене до школи на руках, бо йому снігу було ледь не по груди. А потім наприкінці березня коли це все починало танути, то були великі паводки, луки стояли затопленими аж до Паски. Тала вода з яру ніби велика річка текла з яру через все село. Наша річка розливалась аж до крайніх хат, вода переходила через греблю. А потім коли вже сонечко добрече пригрівало, вода сходила, але на луках утворювались невеличкі озерця, де залишалась риба, що заходила на нерест. Так ми ту рибу ходили руками ловити. Коропи були такими величезними, що ми на них верхи катались! Ото раніше риба була, не те що дід зараз ловить таке що й коту соромно давати.
Бабуся та онук вийшли зі школи та пішли спочатку додому до Сашка щоб покормити собаку з котом, а також взяти на завтра інші зошити й підручники. Вдома було тихо та затишно, кіт та собака раділи людям та чекали смаколиків, а у коридорі досі пахнуло маминими парфумами. Сашко дістав з рюкзака декілька зошитів та замінив їх на інші, заточив олівці та склав їх до пеналу. У цей час бабуся годувала домашніх улюбленців та змітала листя, що вітер зібрав у охайну купу біля калитки.
Потім Сашко закрив двері, а ключ заховав у сараї в заздалегідь обумовленому місці. Погладивщи на прощання собаку та кота, закрив за щіколду калитку та пішов разом з бабусею. Собака жалібно скавчав їм у слід, а кіт виліз на паркан та ніби горгулья гордо сидів, спостерігаючи за тим що відбувається довкола. Сусід дядько Віктор стояв біля двору, спершись на калитку та палив цигарки; Сашко та бабуся з ним привітались:
- И вам доброго дня, - покашлюючи та втягуючи їдкий цигарковий дим, привітався сусід, - что, до бабушки в село?
- Так, ночувати.
- Счастливо вам. Не волнуйтесь, я тут всегда на «дежурстве», слежу чтобы всякие алкоголики и наркоманы не лазили, а то развелось их тут в последнее время... Ну что ж, удачной дороги, - побажав пан Віктор та затягнувся цигарковим димом.
- Дякуємо вам, дядя Вітя.
Бабуся з онуком йшли до Новоульянівки тим самим шляхом, що і з мамою – через старий черешневий сад протоптаною стежиною. У саду в цей час троє чоловіків та двоє жінок займались обрізанням сухих гілок. Був полудень, але сонце було вже по-осіньому низько та гріло якось невпевнено та час від часу ховалось за хмаринки, і в цей час було навіть трохи прохолодно. Легенький південно-західний вітерець розносив павутиння по полю. Інколи павутиння чіплялось за одяг та волосся. Птахи вже збирались у зграї перед тривалою дорогою на південь: ластівки збирались зграями на проводах ліній електропередачі та «обговорювали свої плани» перед дальньою дорогою; шпаки величезними зграями кружляли в небі, нагадуючи рій диких бджіл та вимальовуючи дивні візерунки, працювали як єдине ціле та гучно кричали; ворони теж збирались у великі зграї, кричали, та по черзі ці птахи різко падали до землі, і так само різко здіймались до гори; і лише горобці стрибали серед сухої трави у пошуках їжі.
- Бачиш, Сашко, птахи збираються відлітати на зиму до теплих країв, щоб потім весною знову повернутись додому. Далека їх чекає дорога, і не всі зможуть долетіти... О, а он дивись, бачиш? Гуси ключем вже летять першими: попереду вожак зграї як капітан корабля, а позаду інші птахи, а он один гусак, мабуть старий, відстає від зграї. Інші птахи от-от полетять, бо відчувають наближення холодів. А ворони бачиш що роблять? То зазвичай вони так кружляють та роблять такі дивні викрутаси перед снігом. Наче й ранувато, та й не хочеться холодів. Ще ж має бути бабине літо. Та й ми ще не прибрали буряки, моркву, гарбузи. Ще фазенду треба орати. Літо як завжди швидко пройшло. І так рік за роком сезони змінюють один одного – таким є закон природи, онучку. Ми нічого з цим не можемо вдіяти, ба так задумав Господь. Кожна пора року по-своєму прекрасна.
- Я ненавиджу осінь.
- Чому?
- Бо восени треба починати ходити до школи...
- Ох ти ж мій хитрун! Розумію що не хочеться до школи, але треба. Думаєш у дорослому житті легше буде?
- Звісно що легше, бо дорослим не треба робити уроки та сидіти на нудних заняттях.
- Тут ти, звісно, правий, - посміхнулась бабуся та погладила Сашка по голові, - але у дорослих в рази більше турбот. Підростеш – зрозумієш. Ти вже думав ким хочеш бути у дорослому житті?
- Я не хочу бути дорослим, бабусю.
- Так ти кажеш, що дорослим легше жити бо не треба робити уроків, але й дорослішати чомусь не хочеш. Виростеш, вивчишся, матимеш гарну роботу, власний будинок, дітей та дружину, а згодом – онуків. Зараз ти в школі лише до обіду, а я виростеш – то треба буде крутитись як вуж на сковорідці. Ось ми з дідом наче вже й старі, але клопоту вистачає: город, сад, будинок, кози, кури, качки, порося, їсти приготуй, прибери... У нас ти вже четвертий онук, і з кожним з вас ми няньчились коли батьки були на роботі. Колись ми теж були молодими, жили та сподівались на кращі часи, гуляли, відпочивали, працювали, будували, народжували дітей, а тепер розумієш що твій час вже майже вичерпаний. Але розумію що життя прожили не дарма, і якщо можна було б повернутись назад у часі – я б нічого не змінювала.
Бабуся з онуком йшли стежиною через сад та вийшли на асфальтовану дорогу, з якої відкривався фантастичний вид на Новоульянівку, що була розташована в низині. Сонце, що час від часу ховалось за хмаринками, світило якось невпевнено, але його промені були додавали яскравості жовто-багряному листовому покрову дерев, тому дерева були чимось схожі на позолочені куполи церкви. У селі був «сезон кострів» - люди прибирали городи перед тим як орати землю, згрібали у великі купи сухі рослини та траву та палили багаття. Ледь не на кожному городі горіло багаття. Вітру майже не було, тому білий дим, що був схожим на густий туман, підіймався догори ти щільно охоплював все село, і навіть могло здатись, що попереду не село, а металургійний завод. Також у деяких хатах все топились пічки. Дим від пічок був темнішим, і підіймаючись тоненькими стрічками вверх від димоходів, він ніби розрізав білу хмари диму з городів. Час від часу дорогою їздили машини та назустріч йшли декілька компаній людей на електричку до Донецька.
Залізнична станція була у селищі Вуглик, і сюди щоб електричкою за годину доїхати до донецького залізничного вокзалу, приходили люди з найближчих сіл. Хто не хотів ходити пішки або чекати автобуса, що їздив тут лише три рази на добу, користувались послугами місцевих таксистів. Ці таксисти приїздили до станції за пів години до прибуття електрички з Донецька, забирали пасажирів та везли їх по навколишнім населенним пунктам. Данна залвзнична станція була побудована ще за дореволюційних часів і вважається пам’яткою архітектури, хоча була схожою на сотні інших невеличких станцій. Коли працювала шахта, станція була досить великою та приймала величезну кількість товарних потягів з вугіллям, зерном, гранітом, будматеріалами, мазутом та іншими цінностями. Коли на сусідніх залізничних гілках відбувалась аварія або ремонтні роботи – через станцію Вуглик курсували і пасажирські потяги дальнього слідування, але через погану якість колії вони їхали повільно один за одним. Зараз на станції залишилось три колії, а ще п’ять та одну в сторону шахти розібрали через непотрібність. По головній колії курсували потяги, інші дві використовувались вкрай рідко лише для того щоб зустрічні потяги могли розминутись. Дві додаткові колії також скоро мають бути демонтовані, тільки цікаво куди потім йшли ті рельси: як запасні частини чи на брухт? Електричка в сторону Донецька їхала тричі на добу: о п’ятій ранку, о 14:30 та 19:00, у зворотньому напрямку – 9:00, 13:30 та 20:30. У літніню пору також курсував один додатковий так званий “дачний” рейс на Донецьк о 10:40, яким, здебільшого, як раз їхали дачники з городів. Найбільша кількість пасажирів була о 5:00 та у зворотньому напрямку о 20:30 – переважно це були робітники та студенти. Також у літній час рано вранці з відрами, сумками, мішками та “кравчучками” ледь не до відказу набивались вагони торгашами: люди їхали на привокзальний ринок щоб продати городину, ягоди, фрукти. Переважно це були люди похилого віку або безробітні, а інколи серед торгашів зустрічались і підлітки. Частіше за все торгашів прямо на вокзалі у Донецьку зустрічали перекупники, за дешево скупляли товар, а потім їхали на ринки у центр міста, де продавали вже цей самий товар у двічі дорожче. А людям теж було зручно одразу, хоч і дешевше, але ж оптом, продати свій товар та через годину цим самим потягом повернутись назад. Ще й можна було встигнути скупитись на привокзальному ринку за гроші від продажу свого товару. Також через залізничну станцію «Вуглик» декілька разів на добу проїжджав товарний потяг з вугіллям, в інші часи чергова по станції прибирала довколишню територію та відпочивала.
Бабуся з онуком, спілкуючись на різні теми, нарешті дійшли до села, охопленого білим димом, крізь який сонячне проміння ледь пробивалось. У дворі дідусь сидів на табуретці та рубав дрова:
- Здраствуйте, діду, - привітався Сашко.
- Привіт, онучку. Як справи в школі.
- Все добре, тільки вчителька чомусь постійно кричить на нас...
- Якщо кричить – значить заслужили. Вчительку треба слухатись та сумлінно виконувати всі її завдання. З вчительною в жодному разі не можна сперечатись!
Сашко зайшов у хату, перевдягнувся, бабуся нагріла обід, а після обіду хлопчик сів за стіл та виконував домашнє завдання – треба було в зошиті тренувати письмо: два рядки написати овал, два ряди – похинену лінію, два ряди – півколо, два ряди - квадрат. Хлопчик обережно виводив фігури, але виходило так собі, тому він вирішив відпочити, узяв м’яча та пішов гуляти на подвір’я до сусіда діда Григорія. Не дивлячись на те що вже осінь, трава була зеленою, біля сливи паслись дідові кози. Сонечко вже було близьким до горизонту, через годину-півтори вже буде вечір. Дід Григорій вивішував випрану білизну, а його син Олексій з сумкою через плече вийшов через хвіртку та пішов в сторону центру села на зупинку чекати шахтного автобуса, що мав збирати шахтарів по селам та везти їх на копальну у третю зміну.
- То доброго дня тобі, хлопче! Як справи? Як навчання? – привітався Григорій з Сашком.
- Доброго дня вам. Наче все добре, але чомусь вчителька на нас постійно свариться.
- От яуви собі що коли мої батькі та діди вчились у школі – то тоді школи як такої не було. Взагалі школа була, але там вчителював дяк. Якщо погано вивчив урок – могли покарати ударом батога. Матеріал той дяк пояснював так собі, бо й сам, напевне, мало що знав, зате любив питати. Був один великий клас, у якому вчились грамоті діти від семи до п’ятнадцяти років. Я вже вчився у совєтській школі, був піонером, ходили у походи. Я згадаю: кінець травня, жахлива спека після дощу, і ми у піонерських краватках та пілотках з учителькою підіймаємось на Говерлу… Спека, парить, хочеться пити, а нас підганяють «давайте бистрєє!». Добре що тоді зненацька знову почалась злива, і ми всі заховались під величезною смерекою. Уяви собі: довкола шалена злива, а на нас жодної краплини не впало. Після дощу ми ледве дійшли до вершини гори по коліна у багнюці, ноги болять, і все заради «піонерського походу». Вас ще не відправляють у походи?
- Не чув про таке. Ми з класу поки виходимо тільки під наглядом дорослих.
- Сашкооооо, ти де? – гукала бабуся онука.
- Іду, бабусю.
- Добре, хлопак! Біжи до бабусі. В школі уважно слухай вчительку, читай книжки, виконуй домашні завдання – і все у тебе все буде файно. Бувай…
- До побачення!
Сашко з м’ячем в руках швиденько побіг до бабусі, яка чекала хлопця у дворі:
- Онучку, де ти був?
- У сусіда гуляв.
- Допоможи, будь ласка, перенести посуд з літньої кухні у хату. Літо вже скінчилось, і тому треба вже переносити все до хати. Сажу минулого тижня потрусили, сьогодні будемо вперше топити пічку. Дід дров нарубав трохи, та й в хаті все доволі прохолодно вечері. Сусіди вже давно топлять, а ми ще ні разу.
Бабуся разом з онуком переносили з літньої кухні до хати кастрюлі, чашки, ложки, миски, тарілки, крупи, відра і т.д. Потім бабуся познімала з вікон гардини, склала дідове ліжко, на якому він зазвичай читав в обід газети, поприбирала в столі, помила підлогу та з вулиці перекрила газ вентилем на балоні. Потім всі кухонні предмети поскладала в «зимній» кухні у хаті, уважно передивилась всі крупи та розставила їх у шафі по місцям. Дідусь приніс до хати охапок дров, склав їх у пічку та розпалив вогонь. Пічка, як завжди при першому розпалюванні після літа, довго розгорялась, дим трохи пішов у зворотньому напрямку – до хати, а не до димоходу. Бабуся відчинила двері, щоб з’явилась тяга, і піч почала горіти краще. Потім дідусь підкинув ще трохи дров, а після того як пічка почала гудіти, ще додав до вогню три лопаточки вугілля. Майже відразу від пічки пішло тепло, і стало якось тепліше та затишніше. Бабуся почала місити тісто на вареники, поставила на пічку чайник та кастрюлю з водою. Дідусь вийшов у двір та дивився на те як йде дим з димоходу. «Тепер зрозуміло чого пічка так довго розгоралась та коптіла. Тиск впав, таке наче як перед дощем, тому дим, виходячи з димоходу, опускався на землю» - подумав дід та пішов заводити кіз та курей до льоху.
Всі справи було зроблено, тому Сашко пішов навулицю. Вечірнє сонце вже сідало, і його промінчики освітлювали дахи будинків і верхівки дерев. В деяких хатах теж топились пічки. Стало якось сиро та прохолодно, з рота йшла пара під час дихання. Все довкола вже охолонуло від літної спеки. Городи стали порожніми, в садках дерева вже приготувались скинути з себе листя. Тихий осінній вечір оволодів Новоульянівкою.
Сашко вийшов з двору та подивився навкруги. Осінній степ був рижого кольору, лише біля річки трава була переважно зеленою. Людей ніде не було, хтось ще був на роботі або тільки їхав додому, а хтось вже сидів у хаті. В цей час влітку люди тільки починають виходити з хат, спека слабшає, а зараз вже через пів години буде темно.
Хлопець пройшовся вулицею: з однієї сторони були хати, з іншої – городи та добавки, де ще залишались буряки, морква та капуста. Люди збирали залишки врожаю та готували землю по орання. Було якось сумно на душі. Сашко йшов далі. Вулиця закінчувалась, далі вже йшла стежинка до річки. Праворуч був провулок, де машини не їздили. Там була лише стежинка, а довкола – молодняк та бур’яни. Працівники комунгоспу та люди що жили на сусідній вулиці влітку прокошували стежинку, тому тут можна було спокійно ходити та їздити на велосипеді. У провулку було сиро, а неподалік від стежини була канава, у якій протікав струмок, який влітку пересихав. Цей струмок тік далі аж до річки.
Здалеку цей провулок нагадував дрімучий ліс. Люди тут часто ходили щоб скоротити шлях до криниці. У цьому провулку серед густих дерев стояла старенька хата з саману, з маленькими вікнами та червоною черепицею. В тій хаті жила самотня бабуся Мотря. Сашко зайшов до провулка та за кушем бузини не побачив бабу, що сиділа на лавочці.
- Хто це тут іде? – запитала баба мотря.
- Доброго дня, це я, Сашко.
- Здраствуй. А чий це ти?
- Андрієвський.
- О, це ти онук Марії та Миколи?
- Так.
- Оце ти вже виріс. Ех, Сашко не Сашко! Щойно бачила як тебе возять в колясці, а тут вже такий бравий парубок! Це ти вже, мабуть, ходиш до школи?
- Так.
- Ти вже октябрьонок чи піонер?
- Я не знаю що це, - Сашко здивувався.
- Як це не знаєш? Хто такий Ленін, знаєш?
- Щось чув. Це той кому пам’ятник біля сільради стоїть?
- Ленін – це вождь світового пролетаріату. Це не просто людина! Це геній, великий мислитель та філософ. Ну, вам все скоро розкажуть, не переживай. Онучку, сідай коло баби та розкажи що хоч робиться в світі.
- Та нічого особливого. То вам краще новини подивитись.
- А де я їх подивлюсь? У мене немає телевізора. Було колись радіо, але воно щось вже давно не працює. А газети я вже не можу читати, бо погано бачу. Буває, іде людина, привітається, а я вітаюсь у відповідь, але часто навіть не бачу хто це.
- Вам тут не сумно самій? – Сашкові стало шкода бабусю.
- А чого мені сумувати? Я вже прожила свій вік, багато чого бачила, багато що знаю. Пережила дві війни, голод. Оце сидю тут на лавочці та інколи з людьми спілкуюсь. А що ще мені, старій, вже треба? Стемніло – я іду до хати. Встаю рано вранці. Я вже звикла так жити.
- Вам тут не страшно. Сусіди далеко, а тут в провулку наче в лісі.
- Справді, я живу ніби в лісі, але звикла. А кого мені боятись. Ну вб’ють, і що з того? Кому взагалі потрібна стара баба? Тут ось влітку був випадок цікавий. Сиджу я на лавочці з котом, аж раптом бачу наче як хтось ходить у провулку. Питаю: «хто тут ходить?», а мені відповідають: «бабушка, своі». Бачу що там наче як компанія хлопців та дівчат. Я питаю: «що ви тут шукаєте?», а одне з них відповідає: «бабушка, ви тут макі нє відєлі?». Я одразу не зрозуміла що воно таке, а потім дійшло, то питаю: «так ви що, ті, як їх там, акромани?», «бабушка, да ви что» - якась дівка підійшла до мене, а ті, бачу, лізуть до канави. Я як взяла оцю палюгу та давай за ними гнатись і кричу: «ах ви ж, аркомани чортові! Котіться до біса»!. Вони давай навтьоки, а тут ще сісіди з вулиці почили. Нагнала я тих аркоманів, а то порозводилось тут тунеятців! Працювати не хочуть! А то вже потім я зрозуміла що вони могли й побити мене. Так що як бачиш, бабі нічого не страшно.
- Ну ви й даєте!
- Як там баба з дідом? Давно їх не бачила.
- Сьогодні переносили все з літньої кухні до хати. Дідусь вже пічку розпалив.
- А я оце й не знаю як буду зимувати. Минулого року в мене димар завалився, тож влітку мені грубу перекладали. Я ще не пробувала як пічка горітиме.
- Вибачте, вже темніє. Мені вже час йти, бо бабуся сваритиметься.
- А котра зараз година?
- Опів на п’яту.
- То біжи. Дякую що зайшов у гості. Бабі та діду привіт передавай.
- Дякую, передам.
Сашко побіг додому, а бабуся встала з лавочки, спершись на напилю пішла у двір та закрила за собою стару дерев’яну хвіртку. Сонце вже заховалось за хатами, тільки небо було яскраво-червоним, ніби десь була пожежа. Натомість, на сході вже було видно молодий місяць. Довкола було тихо, тільки десь на краю села гавкали собаки. Було навіть чутно як з яблуніь падає листя, а інколи навіть і яблука, які неможливо було дістати з самої верхівки дерева. На городах ще догорали костри, і все довкола як і раніше було охоплене білим їдким димом від багать. У більшості будинків топились пічки та у вікнах горіло світло. Як не дивно, але довкола бабусиних хризантем ще кружляли бджоли. Мабуть вони збирали на вечерю солодкий нектар. В осінньому небі високо над селом летіла зграя пташок на захід назустріч останнім на сьогодні променям сонця.
Вже майже стемніло, і було чутно як вулицею йшла дітвора додому зі стадіону на луках. Стадіон на луках – це невеличка ділянка біля річки, де хлопці самостійно покосили траву, зробили розмітку піском та встановили ворота з товстих гілок. Поруч зі стадіоном, зазвичай, випасались корови, але вони не заважали грати у футбол сільським пацанам.
Сашко зайшов у двір. Дідусь вже закінчував поратись по господарству та сказав що сам закриє хвіртку. Хлопець побіг двором до хати. Бабуся потида пічку, а також заварила ароматний чай з ягід шипшини, приготувала на вечерю вареники з картоплею. На кухні вже було доволі тепло, і Сашко зняв светра. На аромат смачної вечері з вилиці прийшов дідусь, попоравшись по господарству.
- Мийте руки та сідайте вечеряти, - бабуся поставила на стіл вареники та підкинула в пічку вугілля.
- Я гуляв до провулка та бачив там бубусю, яка живе в отій хаті за деревами. Вона сиділа на лавочці та покликала мене поговорити? – розповів Сашко про бабусю, з якою говорив декілька хвилин тому.
- А, так це Мотря. І що вона тобі говорила, - запитала бабуся.
- Говорила що ганяла в провулку якихось «аркоманів».
- Ахахаха! Це така бойова баба що може! У неї ще багато сил. Діду, це скільки їй зараз років?
- Ну, скільки? Рахуй, вона 904-го року.
- Хіба 904-го?
- Так.
- Думала що вона молодша. Оце так довгожитель.
- Бабусю, а чому вона сама живе?
- Тому що чоловік помер ще перед олімпіадою, донька та онука живуть в Донецьку десь на Гладковці. Хотіли бабу забрати до себе, але вона навідріз не хоче. У неї ще здоров’я дай Бог кожному. Мотря була партійною, завжди була при чинах. Не знаю як зараз, а раніше вона взагалі курила махорку та могла з легкістю підняти те що й не всі мужики осилять. Баба вона дійсно бойова, пройшла всю війну, була чекісткою. Ото в ледей було здоров’я!
Після вечері бабуся з дідусем пішли дивитись вечірній підсумковий випуск новин та свій улюблений телесеріал, а Сашко сів на кухні за стіл щоб доробити домашнє завдання. Але раптом через декілька хвилин зникло світло.
- Ось тобі й на! Подивились кіно! Це й так давно не вимикали, - бурчав дід.
- То, мабуть, знову віялові відключення, чи що? Хоча ні. Діду, дивись, на вищій вулиці світло у хатах є, ліхтарі горять. Це тільки на нашому кутку, мабуть. Піду я на вулицю подивлюсь. Може знову хтось «хіміче» за світлом. Шевченків навесні ж були спіймали на гарячому, як ті крали світло, підкидуючи свій кабель до проводів з дерева. Тоді ж як замкнуло проводи, так ледь не пів села дві доби сиділи без світла.
- Бабусю, можна я з тобою?
- Добре, ходімо. Одягайся. Походимо та будемо лягати спати, бо у нас, здається, свічок немає.
Дідусь ліг на диван, накрився ковдрою та майже одразу заснув, а бабуся з онуком одягнулись та пішли на вулицю. Надворі вже була темна ніч, хоча ще не було й шостої години вечора. Було так само тихо та прохолодно, десь в городах ще тліли костри та пахнуло димом. Світло від ліхтарів та вікон будинків з сусідньої вулиці пробивалось через поріділі покрови листя дерев, тому під ногами все було добре видно і без ліхтарів. Бабуся першою вийшла на вулицю, а за нею слідом і Сашко. Ні людей, ні машин не було.
- Ось дивись яка дивина. На нашому кутку світла взагалі немає, а далі якось через одну хату. У Тарасенків є світло, у Московчуків теж є, а ось у Бондаренків та Хмельницьких – немає. Людей на вулицях взагалі немає, всі поховались по хатам та, мабуть, гріються біля пічок. Пішли пройдемось далі до провулка, а потім – додому.
Бабуся та Сашко повільно йшли безлюдною вулицею та дивились по вікнам у кого є світло, а у кого немає. Дійшовши до провулка, повернулись додому. Дідусь на дивані гучно хропів, а в пічці ще був жар. Бабуся підкинула ще три лопаточки вугілля та залишила дверцята відкритими:
- Нехай дверцята залишаються трохи привідкритими щоб у хаті хоч трохи було видно.
- Добре, бабусю. Вогник у печі миготить, і на підлозі світло від вогника ніби танцює танець «миг-миг». Красиво та затишно так, навіть не хочу щоб світло вмикали, - Сашко та бабуся сиділи на кухні за столом та спостерігали як горить жар у пічці.
- Та ні, онучку, нехай вмикають. Ми вже звикли що світло є завжди. Це як ти ще був зовсім маленьким, були кожного дня відключення світла ледь не на пів доби. Здебільшого вимикали ввечері та включали вже пізно вночі або аж під ранок. Світло потрібно, бо нам з дідом треба додивитись серіал. Сьогодні якраз мала би бути сто сімдесят сьома серія. Сподіваюсь що завтра зранку повтор побачимо.
- І мені теж потрібне світло, бо я згадав що не доробив письмо.
- Та це до ранку точно вже ніхто не включить світло. Я зараз зроблю каганець, і ти хоч якось зможеш доробити своє домашнє завдання.
Бабуся принесла з вітальні упаковку марлі, відрізала шматочок, налила у тарілку олії та краєчок марлі підпалила сірником. Цей каганець трішки світив, але давав багато кіптяви від олії. Сашко сів біля каганця, дістав зошит та за декілька хвилин доробив письмо, після чого випив за бабусею по чашці чаю та пішов спати. У плиті жар тримався ще декілька годин, а в хаті було тепло аж до самого ранку.
Бабуся прокинулась коли надворі ледве почало виднітись, взяла сковорідку, два яйця та на газовій плит в літній кухні приготувала онуку на сніданок яєчню. В хаті вже було прохолодно, тому з-під одіяла не хотілось навіть носа висовувати. Сашко прокинувся, але ще лежав у ліжку приблизно десять хвилин, доки бабуся не прийшла будити онука. Дідусь у цей час забіг до хати наче ошпарений, перевів подих, протер очі та заікаючись почав кричати та махати руками, хіби мух розганяв:
- Бабо, лихо сталось поки ми тут всі спали та нічого не чули. Бабо, бігом, до дільничого!..
- Старий,що трапилось. Тебе зранку хтось покусав, чи що? Заспокійся, дихай рівно.
- А тобі як завжди смішно! Злодії вночі поки не було світла залізли до сараю, проломивши дах, та покрали половину курей та трьох кролів. Я ще чув як собака гавкав, але ж думав що то знову по вулиці бігав відв’язаний сусідський пес та дратував нашого! От жеж сукини діти!
- Та ти що, діду?! Ой, лишенько! Що ж нам тепер робити?
- Та що робити? Йти до дільничого, нехай він шукає ту сволоту. Я по слідам бачив як вони лізли через сусідський паркан, де зломили три штакети. Замок на дверях зірвали, а от внутриішій не змогли відкрити, тому просто залізли через дах. У сараї все довкола розкидане ніби там пройшов ураган, кози налякані поховались по різним кутам.
- Діду, краще ти йди до дільничого, а я буду онука будити та відведу на зупинку.
Дідусь не вмиваючись, нашвидкоруч одягнув штани та светр, взув капці та побіг по дільничого, навіть не помітивши, що одягнув шкарпетки різного кольору. Бабуся дуже засмутилась, її руки тремтіли а очі були сповнені гніву.
- Зайчику, прокидайся та йди снідати.
- Доброго ранку. Вже встаю.
Сашко одягнувся, застелив ліжко, поснідав, зібрав речі та у супроводженні бабусі пішов на зупинку громадського транспорту, де вже люди чекали на автобус та жваво щось обговорювали. Бабуся побачила знайому, що теж їхала до школи, підійшла до неї та привіталась:
- Добрий ранок, Ольго! Проведеш мого онучка до школи?
- Доброго ранку. Так, звичайно, - радісно посміхнулась вчителька Ольга Вікторівна.
- А що це тут так гучно обговорюють? Що сталось?
- А ви хіба не знаєте? У вас же теж немає світла, так?
- Так, вчора ввечері раз «блиснуло», і через декілька секунд і взагалі зникло. А що сталось?
- А ви самі, будь ласка, подивіться що трапилось. Бачите? Стовпи є, а ось проводів – немає.
- О, Господи! Ще такого не було!.. Це ж треба було додуматись таке зробити?!
- Швидше за все діяла ціла банда, щоб повирізати всі проводи по вулиці. Ще й знали де відключити щоб їх не повбивало, - підключився до розмови чоловік з цигаркою та валізою в руках.
- Так ми ж учора ввечері з онуком виходили дивились, думали що може знову хтось «накидується» на провода, і десь замкнуло, але нікого не бачили.
- А що, ви думаєте та сволота відключила лінію та одразу побігла крутити провід? Ви дочекались доки всі ляжуть спати, а потім вже почали орудувати? Петрович зранку до дільничного, а у того відповідь: «а що, я маю ночами чергувати біля кожного стовпа?». Сказав що буде розбиратись. То треба шукати у тих хто металобрухт приймає. Наші проводи вже, мабуть, давно на самогон обміняли.
- Ой, лишенько! А що ж тепер робити? Це нам тепер, мабуть, не один день без світла сидіти…
- Кажуть що наш сільський голова вже дзвонив до РЕМу – ті обіцяли сьогодні приїхати. Тільки я впевнений на сто відсотків, що вони приїдуть, похитають головами, скажуть що проводів немає, і будуть з людей гроші просити щоб відновити світло, а потім як завжди ввечері понажираються як свині, позаскакують у свою «будку» та покотяться додому. Навесні таке все було в Олексіївці: з кожної хати зібрали по десять гривень та поїхали. Повернулись через чотири дні та ще два дні відновлювали вкрадені проводи.
З-за повороту з’явився старенький автобус жовтого кольору. Бабуся спостерігала за онуком, який разом з іншими пасажирами ледве вліз до переповненого салону. Двері зі скрипом зачинились, і автобус рушив, залишаючи за собою клуби чорного їдкого диму з запахом солярки. Бабуся шла додому та поглядом проводжала автобус, що повільно їхав дорогою, але гучно ревів ніби танк. Підіймаючись на пагорб, автобус ледве не заглох. Водій нервово смикав передачі та щосили давав на газ, автобус рухався ривками, у салоні стояв їдкий запах пального. З горем по полам, автобув виїхав на пагорб та поїхав далі. Бабуся змітала біля двору опале листя та ще довго дивилась вслід автобусу, доки він не виїхав на найвищу точку пагорба та почав спускатись вниз, заховавщись за обрієм.
Нарешті автобус зупинився на зупинці на околиці селища Вуглик, але в режимі холостого ходу гуркіт двигуна був ще сильнішим. Ольга Вікторівна вийшла з автобусу та чекала на Сашка, що як вуж пробивався крізь натовп пасажирів, притиснувши рюкзак до грудей. Дорога від зупинки до школи займала приблизно п’ять хвилин. Вчителька почала розпитувати Сашка про його враження від школи:
- Як тобі школа? Подобається вчитись чи ні? Знайшов нових друзів?
- Нуууу, щось не дуже подобається у школі, бо треба рано вставати, сидіти цілих сорок п’ять хвилин та нудьгувати, так ще й змушують вдома вчити уроки. А ще Олена Віталіївна дуже зла.
- Нічого страшного, хлопче! Таке воно шкільне життя. А от вчителька у вас дійсно сувора. Я неодноразово чула як вона дере горлянку під час уроків. Та що там, весь перший поверх це чує! Хочу тебе запевнити, що вона не одна така, більшість колег можуть повисити голос на учнів. Пам’ятаю, коли я вчилась у школі, то вчитель хімії жбурнув у мене крейдою, а потім на лобові був синець. Будь спокійним, слухняним, не відволікайся на сторонні справи, уважно слухай вчительку – і ніхто на тебе особисто не буде кричати.
- Я і так намагаюсь уважно слухати, не відволікаюсь, але вона до мене чомусь постійно придерається.
- Ну то є нормальним, згодом все зрозумієш.
Крізь ранковий туман пробивались перші промені сонця. Було прохолодно, а місцями трава була білою – це був перший заморозок. Вулицями селища ніби сонні йшли школярі поодинці, або невеликим компаніями по двоє-троє діток. Шкільний двірник підпалив купи листя, що вже зранку встиг змести. Легенький вітер розганяв дим по усьому периметру шкільного подвір’я. Декілька старшокласників як завжди ховались за туалетом та курили цигарки. Вчитель фізкультури разом з учнем знімали сітку на волейбольному майданчику, щоб перенести її на зиму до спортзалу. Вчитель праці як завжди сидів на лавці та курив, з посмішкою на обличчі щось розповідаючи двірнику. Сашко зайшов до класу та був першим хто прийшов. Олена Віталіївна вже сиділа за вчительським столом та щось писала. Вона була одягнена у білу сукню та чорну спідницю, і як завжди у туфлях з величезним каблуком.
- Доброго ранку, Олена Віталіївна.
- Здравствуй, Саша. Как таои дела? Что-то ты сегодня раньше всех пришёл.
- Я їхав автобусом з села, бо мама була на роботі, а щоб ночувати вдома самому я ще малий.
- Сам ехал на автобусе?
- На автобус мене бабуся посадила, а з зупинки до школи я йшов з Ольгою Вікторівною. Вона наша сусідка.
- Саша, будь внимательным, так как сейчас много нехороших людей в посёлке. Говорят что по району ездит машина вишнёвого цвета и вроде как детей воруют. Слышала что трое детей пропали.
- Я сам по вулицям не гуляю, тільки з друзями або дорослими – так мама сказала.
- Умничка. Саша, и давай уже переходи на родной русский язык.
- Хорошо, - відповів Сашко та почав діставати з рюкзака зошит, ручки та буквар.
- Здравствуйт, Елена Витальевна!, - до класу зайшли троє дівчат.
- Доброе утро, девочки. Готовьтесь к уроку, а через пять минут у нас как обычно утренняя зарядка.
Шкільне життя набирало обертів. Сашко швидко навчався, але вчителька час від часу знаходила хоч малегькі недоліки замість того щоб мотивувати хлопця. Коли мама була добу на чергуванні – Сашко гочував у бабусі з дідусем, а зранку якщо треба було до школи – їхав автобусом до Вуглика, а якщо був вихідний – чекав маму. Після двох місяців навчання школярі відправились на осінні канікули, які цього року радували дітвору теплою сонячною погодою. Канікули як завжди швидко промайнули, і дітвора знову сіла за парти. Через брак вугілля у школі було холодно, школярі на заняттях сиділи в куртках та шапках. А щоб не було так холодно – клали на стільчики подушку або складену декілька раз ковдру. Уроки були скороченими – по тридцять хвилин. Якось на уроці читання Олена Віталіївна пояснювала дітям матеріал, як завжди час від часу підвищуючи голос на учнів. Але діти, спочатку поодинці, а потім всі, почали чомусь дивитись у вікно, щось шепотіли одне одному та посміхались. За вікном почав кружляти перший сніг, потроху вкриваючи опале листя та землю.
- Дети, не отвлекайтесь! Вы что, никогда не видели снег? Давайте работать, ещё десять минут урока осталось, - але прохання вчительки були марними: діти все одно час від часу дивились у вікно на сніг, - так, ладно! Дети, слаживайте тетрадки и ручки в рюкзаки, одевайтесь и пойдём на улицу урок проводить.
Дітвора неаби як зраділа такому, швиденько склали речі до портфелів, одяглись та разом з учителькою вишйли на вулицю. Довкола було тихо, і було чутно як сніг падає на листя. Снігопад вже був доволі відчутним, але земля тільки починала вкриватись сніжною ковдрою. Все довкола було схожим на справжню зимову казку: дерева та дахи будинків теж потроху вкривались шаром снігу, дим з димоходів розрізав сніжну завірюху, горобці та синиці стрибали в пошуках чогось смачненького під снігом. Олена Віталіївна дістала з кишені пакетик з крупою:
- Дети, видите как птитчики ищут под снегом корм? Им очень тяжело зимой найти еду, поэтому их нужно подкармливать. Идите за мной.
Вчителька повела дітей до годівнички на горобині, насипала пташкам корму та продовжила дітям розповідати про необхідність годувати птахів взимку:
- Птички, которые живут в сельской местности, более осторожные нежели те что живут в городе. Вы, наверное, часто видели как в парках люди кормят птичек прямо с рук? Поэтому давайте отойдём и будем со стороны наблюдать. Запомните, что зимой птицам тяжело добыть еду под снегом, и без нашей помощи они могут погибнуть. Кормить птичек можно хлебом, кашей, крупой, зерном, а синичек – кусочками несолёного сала, подвешенного к ветвям деревьев митками. Забавно наблюдать как синичка, ухватившись лапками за кусочек сала, клюёт его. Птицы – это наши друзья и помощники. Они помогают человеку в борьбе с личинками и вредными насекомыми. Однажды в одном китайском городе решили уничтожить всех воробьёв, и уже через некоторое время жители города начали страдать от нашествия насекомых, а деревья были уничтожены гусенью. В природе всё взаимосвязано и циклично, поэтому нельзя вмешаваться в её законы, что, к сожалению, человек делает уже на протяжении многих лет. Даже снег, который сейчас падает, не просто так укрывает нашу землю. Снег способствует перегниванию травы и опавней листвы, а так же защищает пшеницу и деревья от сильных морозов. А весной этот снег тает и насыщает влагой почву до лета, а так же способствует поддержанию уровня воды в реках и озёрах. Смотрите, детки, на деревьях ещё не все листья опали, поэтому давайте сейчас каждый из вас выберет себе по несколько листочков, а завтра на уроке рисования мы их обязательно нарисуем. Только старайтесь вибирать разные по цвету и форме листочки.
Діти радісні пішли збирати листочки, що досі залишились на деревах. Після цього Олена Віталіївна з учнями спостерігали за синицями, горобцями, та сгігурами, що «обідали» в годівничці. Пізніше до цієї зграї ще приєдалась сойка. Прозаучав шкільний дзвінок, і діти разом з вчителькою пішли до класу, а їм назустріч вже бігла «зграя» старшокласників, щоб пограти у сніжки. Наступний урок був останім на сьогодні для першокласників: хтось залишався у групі подовженого дня, а когось забирали батьки або бабусі. Сашко був радий бачити маму, вона з сонними очима та щирою посмішкою чекала на сина у кородорі школи. Надворі сніг лише ставав сильнішим, з дахів будинків здіймалась курява. Видимість була лише декілька сотень метрів. Сашко з захопленням розповідав мамі про школу, про нових друзів та про сьогоднішній незвичний урок на свіжому повітрі.
У дворі пес щиро радів господарям, а кіт чекав під дверима. Мама змела сніг зі сходів та біля порогу, а Сашко тим часом грався з собакою. У будинку пахнуло борщем та свіжим хлібом. Мама сама спекла хліб, і щоб буханець залишався гарячим, закутала його рушником. Поки Сашко роздягався, мама підкинула до пічки дров, поставила грітись чайник, насипала собі та сину ароматного свіжого борщу, відрізала по скибочці запашного схіба та натерла його часничком, притрусивши зверху сіллю, маленькими шматочками наррізала сало. За вікном була справжня зима, вітер здував сніг з дахів будинків та жбурляв його у вікно. Дрова в печі швидко розгорілись, грубка гуділа від вітру, а чайник почав закіпати. Кіт грівся на табуретці біля пічки. Пообідавши, мама заварила чай з шипшини, дістала з кладовки мед та баночку малинового варення. По радіо, яке Сашко включив як тільки прийшов додому, як раз передавали свіжий випуск новин:
«У Донецьку дванадцята година. В ефірі на середніх хвилях на частоті 1359кГц та на ультракоротких хвилях та частоті 68.4мГц працює донецьке обласне радіо «Центр», передаємо випуск новин на цей час – актуальні події з життя Донеччини, України та усього світу… На Доннеччині вирує балканський циклон: з ранку по всій території області спостерігаються сильні снігопади, на дорогах області – нилипання снігу та ожеледиця, подекуди висота сніжного покрову перевищує 30 сантиметрів. Оголошено перший рівень небезпеки. Влада закликає громадян, за можливості, залишатись вдома. У зв’язку зі складними погодними умовами можливі перебої з електропостачанням. Комунальні служби міста та області працюють у посиленому режимі. Сьогодні, 23 листопада було проведено чергове засідання депутатів Донецької обласної ради під керівництвом Голови Донецької обласної ради Віктора Януковича. На порядку денному було розглянуто ряд важливих проблем, зокрема: готовність комунальних служб до роботи під час складних погодних умов; підготовка міст області до новорічних свят; вирішення проблеми з заборгованістю по ваплатам заробітних плат у вугільній, маталургічній тахімічній промисловості; розроблення механізмів реструктуризації боргів за надані комунальні послуги; продовження робіт з ліквідації наслідків аварії на шахті «України» державного підприємства «Селидіввугілля». Також у першому читанні було схвалено проетк обласного бютжету на наступний рік. Далі до подій в Україні… Верховна Рада України на наступному тижні має розглянути проект державного бютжету на наступний рік. Продовжується розслідування у справі про збиття над Чорним морем українською армією пасажирського літака Ту-154М авіакомпанії «Сібірь», який виконував рейс за маршрутом Тель-Авів — Новосибірськ. Нагадаємо, що внаслідок влучання ракети класу «земля – повітря», випущеної з зенітно-ракетного комплексу «Бук» з території Автономної Республіки Крим, загинуло 78 громадян Росії та Ізраїлю. Україна закінчує роботи з ліквідації останьої 46 шахтно-пускових установок міжконтинентальних твердопаливних ракет «СС-24» у рамках виконання взятих на себе зобов’язань згідно договору «СТАРТ-1». Для довідки: договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь між СРСР та Сполученими Штатами Америки був підписаний 31 липня 1991 р. в Москві в ході зустрічі на вищому рівні президентів Михайла Горбачова і Джорджа Буша і набув чинності 5 грудня 1994 р. Договір встановлював для сторін рівні ліміти на кількість боєзарядів і засобів їх доставки, а також ліміти на вагу балістичних ракет. 23 травня 1992 року у столиці Португалії – Лісабоні, Україна, Росія, Білорусь, Казахстан, та США було підписано Лісабонський протокол до договору СНО-1, який набув чинності 5 грудня 1994 р. Протокол фіксує підключення Білорусі, Казахстану і України до договору по СНО і водночас вимагає приєднання їх до договору про нерозповсюдження ядерної зброї… У всіх населених пунктах України проводяться підготовчі заходи для проведення першого Всеукраїнського перепису населення, проведення якого заплановано на 5 грудня 2001 року відповідно до Закоун України «Про Всеукраїнський перепис населення», ухваленого депутатами Верховної Ради України У жовтні 2000 року. Основною метою проведення Всеукраїнського перепису населення є відображення результатів пов'язаних із реформами змін у суспільстві й, разом з тим, забезпечення максимальної порівнянністі його підсумків із даними попередніх переписів. І до подій у світі… Китайська Народна Республіка стала членом Світової організації торгівлі після результатом 15 років перемовин. Членство у Світової організації торгівлі має дати поштовх до розвитку економіки країни та створить сприятливі умови для залучення іноземних інвестицій – повідомив Голова ЦК Компартії Китаю Цзян Цземінь. На центральній площі Урус-Мартана (Чечня) жінка-смертниця (вдова загиблого бойовика) підірвала себе, коли там був комендант району генерал-майор Гейдар Гаджієв. Гаджієв загинув, троє охоронців поранено – повідомляє радіостанція «Голос Кавказу». В самопроголошеній республіці Косово відбулись перші вироби народних депутатів до Парламенту. Після перемоги на парламентських виборах в Данії Ліберальної партії «Венстре», чинний голова партії Андерс Фог Расмуссен отримав посаду Прем’єр-міністра Країни. І на завершення випуску прогноз погоди на сьогодні, 28 листопада. За повідомленням Укргідрометцентру, по всій території Донецької області очікується хмарна погода, сніг, хуртовини, налипання снігу, на дорогах – ожеледиця, вітер східний, 3-8 м/с. Температура повітря упродовд доби: Волноваха та Старобешеве -2 , -4°С; Красноармійськ -4, -6°С; Краматорськ та Красний Лиман -3, -5°С; Артемівськ -4, -6°С; Горлівка -2, -4°С; Дебальцеве -3, -5°С; Маріуполь та Новоазовськ 0, +2°С. У столиці шахтарського краю очікується хмарна погода, сніг, хуртовини, налипання снігу, на дорогах Донецька ожеледиця, температура -1, -3°С. У наступні дві доби очікується зниження температури повітря: вдень -4, -6°С, вночі до -10°С. Опади припиняться, на всій території Донеччини збережеться ожеледь. На цьому випуск новин завершено, залишайтесь з радіо «Центр».
- От тобі й зима прийшла, як завжди неочікуванно, - допивала чай та дивилась у вікно мама.
- Краще б літо було, а попереду ще три місяці зими, - сумував Сашко.
- А далі наш ефір продовжує музикальна передача по вашим замовленням, - прововдив ведучій на радіо, - не дивлячись на те, що на календарі ще листопад, але зима вже прийняла на себе повноваження, що ми зараз можемо спостерігати за вікном. У цей час по особливому хочеться темла та домашнього затишку, і допоможе нам у цьому улюблена музика, яку ви можете замовити, зателефонувавши до студії, або надіславши нам на пошту листа. Адреса: місто Донецьк, вулиця Куйбишева, 61, радіо «Центр». І у нас вже є перший дзвінок. Доброго дня, слухаємо вас.
- Добрый день, дорогое радио, дорогие радиослушатели, - у супроводі шуму та перешкод від стаціонарного телефонного зв’язку було чутно голос бабусі.
- Как вас зовут и какую песню хотите послушать? – продовжив ведучій.
- Меня зовут Галина Иосиповна. Я из города Іловайск. Я хочу в ефире поздравить вас и всех радиослушателей с наступлением настоящей русской зимы и хочу послушать песню Надежды Кадышевой «Эх, мамочка, каталась я на саночках…». Спасибо вам огромное.
- Спасибо и вам, Галина Иосиповна, за звонок. Мы с удовольствием выполняем ваше музыкальное пожелание, - і далі вже ефір продовжила пісня, яку замовила слухачка.
Мама налила собі та синочку ше по одній чашці ароматного чаю та підкинула в піч дров. Радіо грало тихенько, тому з вулиці почали доноситись якісь голови. Сашко став на диван та виглянув у вікно, та побачив друзів, що кликали його гуляти.
- Мамо, можна? Сьогодні п’ятниця, уроки можна вивчити в неділю.
- Так, звичайно, тільки треба вдягатись тепліше.
- Я зараз одягнусь і вийду, - Сашко крикнув друзям з дверей.
Сашко одягнув двое штанів, теплий светр, рукавички, шарф, шапку та радісний побіг до друзів, що чекали його та були схожими на маленьких сніговичків. Як тільки хлопчик вийшов за ворота, у нього одразу полетіли сніжки.
- Поздравляем с первым снегом, - закидуючи Сашка сніжками, веселились друзі.
- Саш, у тебя есть санки? - запитала Настя.
- Є, але вони у бабусі в селі.
- Ну, тогда бери кусочек плёнки или картона. Мы собираемся покататься в старом котловане. Можно и в яр сходить, но мама говорит что там, наверное, огромные сугробы и мы просто не дойдём туда.
Сашко швиденько побіг до мами. Разом вони вирізали зі старої коробки два шматка картому розміром приблизно метр на метр про запас. На цей, виходячи на вулицю, Сашко вже підготувався та зліпив собі запас сніжок, швиденько відкрив хвіртку та прикриваючись шматком картону він дружніх сніжок ніби щитом, кидав сніжки у відповідь. Друзі не очікували такого повороту подій, але швидко зорієнтувались та, оточивши Сашка з різних боків, повалили його на сніг. Сашко, у свою чергу, падаючи, також повалив у сніг Ганну та Євгена. Діти вставали та штовхали одне одного в сніг, сміялись, кидались сніжками та щиро раділи початку зими. Снігопад тим часом не припинявся, а лише посилювався. Все довкола було вкрито товстим шаром білого пухнастого снігу. По дорозі вже ледь проглядався слід від машини. Людей на вулицях майже не було, лише біля деяких будинків господарі чистили сніг. Діти нарешті награлись та зтрушували одне з одного сніг.
- Ой-йой-йой!, - підскочила Ганна, бо їй сніг потрапив за комірець, а друзі з того реготали та продовжували гратись у сніжки.
Зтрусивши з одягу сніг, діти пішли одне за одним, намагаючись потрапляти у слід на снігу від того хто йшов пепереду. На дорозі вже ледь проглядався слід від машини, яка проїхала ще декілька хвилин тому. Ганна та Артем тягли за собою санки, у Сашка було два шматки картону, а Настя та Євген збирались кататись на звичайній плівці. Старий котлован, який раніше використовувався для поливу саду, вже понад десять років не використовувався за призначенням. Бетонні плити, якими було укріплено береги котловану, місцеві почали розбивати та діставати арматуру, а з одного боку вже з’явилось невелике сміттєзвалище. Але зараз зима все це надійно заховала під яскравою білою ковдрою. На котловані діти грались в сніжки та катались з берегу каналу, який ще не був розбитий місцевими шукачами чорного металу, кожен на тому знарядді, яке сам приніс. Іноді сідали на санки по двоє, чи навіть їхали одне за одним паровозиком, зіштовхувались, падали, сміялись – одним словом, щиро раділи зимі та більше ні про що не думали. Хіба ж не в цьому полягає дитяче щастя.
З такою веселою та дружньою компанією час летів непомітно. З настанням вечора хуртовина припинилась, снігопад був вже помірним, але висота сніжного покриву була і так приблизно пів метра. Вечір оволодів простором, але завдяки снігу на вулиці було ще більш-менш видно. У будинках як і раніше топились пічки, і дим з димоходів тонкими стрічками повільно підіймався вверх до сніжних хмар. У вікнах будинків вже горіло світло, а на вулицях світились поодинокі ліхтарі. Мабуть, дітвора й далі продовжувала би грати до глибокої ночі, якби не батьки, що прийшли вже забирати додому своїх чад:
- Аня, ты сдесь? Уже темно, пора домой, - гукав доньку батько.
- Папа, а можно ещё? Сдесь так классно, - Ганна підбігла до батьків та обійняла їх.
- Конечно, моё золото, только не долго. Ты же видиш что уже ночь на дворе, родители волнуются. Ты же вся мокрая и похожа на маленькую сосульку, - обіймала доньку матуся та зтрушувала з шапки налипший сніг.
- Дядя Толя, тётя Ира! А давайте с нами? – закликав Євген.
Ірина та Анатолій подивились одне на одного, посміхнулись та приєднались до дітей: грали в сніжки та катали дітей на санках. Діти щиро раділи, але вже через 15-20 хвилин все ж таки довелося йти додому:
- Так, дети, давайте собираться домой. Затра выходной, ещё погуляете, - Анатолій важко дихав після ігор з дітворою.
Діти були схожими на сніговичків, бо чайсто падали в сніг. Комусь сніг потрапив за комірець, а комусь – у взуття. Діти були втомленими, але щасливими, дорогою продовжували кидати одне в одного сніжками. По вулиці назустріч час від часу зустрічались люди: хтось йшов з роботи, а хтось – навпаки на роботу в третю зміну до шахти. Довкола було тихо, навіть собаки не наважувались виглядати з будок, лише сніг хрумтів під ногами. Назустріч компанії вийшла мама Сашка:
- Ось де ти! А я вже йду тебе додому шукати. Вже пізно, а ви ще гуляєте, - мама зтрушувала сніг з одягу синочка
- Здравствуйте, соседка. Мы их уже загоняем домой, а то б гуляли там до самого утра, - говорив Анатолій та підкурював цигарку.
- Синку, я вже зачекалась. На тебе вдома чекає смачна вечеря.
Сніг вже майже припинився, а з півдня на небі вже було видно молодий місяць та зорі. Прояснення передвіщувало посилення морозу на ранок, тому сніг під ногами вже видавав характерник тріск. Діти були втомленими та неохоче несли додому свої «пристрої» для катання. Не дарма ж є народна приказка: любиш кататись – люби й санки носити. Дорогою батьки спвлкувались між собою на різні теми, а діти натомість йшли позаду хвостиком та мовчали, ледве перебираючи ноги. Слід від машин, що зрідка їздили вулицям, давав змогу йти колією від колес та не набрати снігу у взуття. Біля деяких дворів господарі у світі вуличних ліхтарів чистили сніг. В районі площі біля будинку було чутно як гуляє інша компанія дітвори, радіючи зимовому вечору вкінці листопада. За нородними прикметами, снігопади вкінці осені є передвісником гарного врожаю пшениці влітку.
Коли дійшли до перехрестя двох вулиць, Ганна, Настя та Артем разом з батьками, попрощавшись, пішли ліворуч, а Сашко, мама та Євген пішли. Через три двори Євген, побажавши доброї ночі, пішов далі, оскільки його будинок був у самому кінці вулиці, а мама з Сашком пішли до себе додому. Мама ледве відкрила хвіртку, оскільки біля паркану вже був чималий снігой замет. У дворі ледве проглядались мамині сліди на снігу, які вона залишила коли йшла забирати сина з гульок. Пес навіть носа не висовував з будки. Над ґанком на даху був величезний сніговий намет, який був довжиною понад пів метри та трохи закрученим вниз. Мама обережно відкрила двері, бо він найменшого поштовху вся ця «краса» могла впасти на голову. Зайшовши до віранди, почали роззуватись: в сашкових чоботах було чимало снігу, а штани були вкриті кригою, оскільки сніг під дію теплоти тіла спочатку танув, а потім вжк намерзав. Мама посміялась да дала синові віник:
- Тримай, мій маленький сніговичку, обмети ноги та занеси чоботи до пічки щоб вони розтанули та висохли до завтра, а сам швиденько перевдягайся, бо так можна і застудитись. Я тут поки сніг вимету з віранди та трохи позмітаю з порогу, інакше завтра тут буде ковзанка. І, будь ласка, підкинь у пічку. Я піддувало закривала щоб жар тримався.
Сашко роздягнувся та повісив мокрий одяг на стілець біля пічки. Мокрим було все, а також взуття. Потім хлопчик вдягнув теплого светра, штани та кімнатні капці, а потім підкинув до печі дров. При відкритті піддувала пічка почала гудіти, а дрова – гучно тріщати. Мама ще п'ять хвилин чистила у дворі сніг, а потім було чутно як вона заходить до каридору та з кимось розмовляє. Двері відчились, зайшла мама, а за нею дід Вова, або як його всі називали Петрович. Це був худощавий чоловік приблизно шістесяти років, з лисою голою та завжди щирою посмішкою. Хоч він вже був пенсіонером, але ще досі працював з мамою Сашка. Він був далеким родичем, але іноді заходив у гості та допомагав чим міг: щось зробити по дому, щось привезти, купити, або навіть просто зайняти грошей на продукти. Під час переїзду він дав у користування старенький холодильник «Донбасс», чорно-білий телевізор «Рассвет-307», тумбочку та декілька стільців. Петрович зайшов до кімнати, зняв з себе притрушений снігом верхній одяг та, привітавшись, сів на табуретку біля печі, закурив, випускаючи дим у привідчинені дверцята пічки.
- Привіт, малий! Як справи? Що це ти не гуляєш, а лежиш під ковдрою? У вас же, наче, тепло тут.
- Здраствуйте. Відпочиваю просто.
- Та він щойно з гульок прийшов. Оно бачите одяг сушиться біля пічки. Ще з обіду з друзями гуляли на котловані, промок аж до трусів. То, зазвичай, не вляжкться, а це ніг не відчуває, упав та лежить.
- Це добре, що так гуляв, здоровішим буде. Зима, свіже повітря, друзі, санки – для цього і створена зима. Я пам’ятаю часи коли був солдатом та служив у Сібіру. Там морози були до -60 °С. Снігу насипало вище вікон казарми. Але коли багато снігу та немає вітру, то мороз не відчувається. Зранку встаєш та до обіду чистиш сніг на плацу, і під час роботи стає так спекотно, що навіть роздягались до натільної білизни. А як в поході ночували в палатках при таких величезних морозах? Палатку з боків щильно обкладали снігом, цілу ніч топили буржуйку та спали прямо на снігу під ковдрами у самій натільній білизні одне біля одного, і всім було тепло. Правда, ті хто спали зкраю, трохи замерзали. А як весна, то морози слабшали, і лосось йшов на нерест. Бувало, ідеш, бачиш невеличку річечку,а в ніж стільки риби, що по їхнім спинам можна спокійно прости та не набрати води у сапоги. Ідеш, голими руками взяв одну рибину, другу, третю, придавив на живіт – ікра видавлюється сама, і ту рибу можна назад випускати. А влітку було сиро, холодно, довкола величезні зграї надоїдливих комах. Ми часто ходили збирати ягоди. Головне – не натратипи на ведмедя. Якось до нас пристосувався ходити один молодий ведмідь: воно, хитре, сидить та чекає доки ми назбираємо ягід, а потім як чорт із табакерки вискакує десь з кущів, а ми, відповідно, розбігаємось хто куди. Той ведмідь поїсть всі наші ягоди, а відра не б’є, а поставить обережно та іде собі геть. Якщо він поїв та пішов – значить сьогодні більше не прийде. А восени ми збирали гриби… Яких там тільки грибів немає… Солили їх у величезних двометрових дубових діжках діжках. Головна біда служби на півночі – це те що їжу привозили вкрай рідко, і взагалі не те що треба. Спочатку генерали, а потім прапорщики все найкраще порозкрадають, а нам вже діставались крихти. Мука була така ніби її з землею мішали, м’ясо чи концерви бачили лише на свята. Ну, то було давно, у тяжкий післявоєнний період. З нашого села багато хлопців там служили, - Петрович докурив цигарку, закрив двері пічки та гучно закашляв, бо давалась в знаки давня хвороба легень як наслідок роботи в шахті.
- Петровичу, звідкіля вас занесло у таку погоду? – запитала мама.
- Так, звісно, погода сьогодні нельотна. Справа в тому, що я з роботи пішки йду, бо машину не зміг завести, та й взагалі ледве розкопав її. Там якраз паркан, і снігу з поля надуло аж по самі вікна. Тому нехай стоїть до понеділка, а там, можливо, хтось витягне з замету. Та я оце вирішив зайти до вас на вогник погрітись та перепочити трохи, бо ного вже щось зовсім не годні. Може, ще до літа дороблю, та піду собі на пенсію. А що, пенсія є, баба теж пенсію отримує, корівоньку тримаємо та продаємо молочко. Для себе грошей вистачить, і дітям також. А що толку з тої зарплати, яку то затримують, то взагалі «заморожують»? То тобі, звісно, треба гроші, і дуже тяжко так жити одній з сином, а нам старикам багато не треба.
- Петровичу, так може повечеряєте з нами?
- О, давай!
- І «сто грам» будете? Я саме сало засолила та хліб в обід спекла.
- А яка може бути вечеря без «ста грам»?
- Синочку, а ти будеш вечеряти?
- Ой, ні, щось я не хочу. Тільки чаю вип’ю і все.
- Оце хлопець набігався, що навіть їсти не хоче! А завтра зранку ноги та руки болітимуть. Ну, як захочеш, кажи, - мама погладила по голові сина, що лежав на дивані, підкинула до пічки ще дров та пішла накривати стіл.
Петрович викурив ще одну цигарку та сів за стіл. На столі вже був борщ, хліб, нарізане тоненькими шматочками сало, солені огірочки, квашена капуста, молода цибуля та пляшка домашнього самогону. По телевізору в цей час якраз йшов фільм «Операція И та інші пригоди Шуріка». Петрович налив собі повну чарку, а мамі за її проханням приблизно п’яту частину чарки. Під смачну вечерю, з холоду та ще й на голодний шлунок плашка дуже вже за пів години була порожньою. Петрович захмелів, але відносно впевнено тримаючись на ногах, сів на табуретку біля пічки та знову закурив цигарку «Козак» з доволі їдким димом. Петрович курив та час від часу гучно кашляв та хрипів. Мама в цей час заварила чаю собі та синові, а гостю за його проханням – кави. Мама з Петровичем сиділи за столом та продовжували спілкуватись про роботу, життя, повсякденні проблеми.
Потім мама поставила на пічку сковорідку та засипала соняшникового насіння трохи більше половини. Мама постійно помішувала насіння та час від часу куштувала щоб не пересмажити. В кімнаті пахнуло смаженим насінням, а у повітрі було трохи диму, адже насіння підгорало.
Мама зняла сковорідку та висипала гаряче насіння на газетку. Сашко та Петрович ніби гороці швидко накинулись на ще гаряче та ароматне свідообсмажене насіння. Інколи траплялись й прілі насінини або пусті, але загалом насіння було доволі крупним та солодкуватим.
Поплюхавши насіння, Петрович встав, підійшов до своєї куртки, що лежала на дивані, а на самій куртці лежав кіт. Почухавши голову, він зігнав кота та дістав з внутришньої кишені великий чорний телефон з перемотаною синьою ізолентою антеною та дав його мамі Сашка.
- На, тримай, хочеш своїм подзвонити? Вони ж, здається, ще наприкінці літа приїздили.
- Ого, це що, сотовий телефон? А коли ж ви встигли купити? – дивувалась мама та обережно тримала в руках телефон ніби коштовний діамант.
- Та як раз дали пенсію, регрес, а влітку ж ми теля продали, от я і назбирав на телефон. Правда, не новий купляв. Ось невеличка подряпина на екрані, і антена прохи примотана ізолентою, зарядка інколи відходить, але ж головне щоб він дзвонив. І донці теж кипив, але трохи кращий, тієї ж фірми. Ось як тут написано: «Мото-ро-лла», чи якось так. Катя купила мені оту карточку для поповнення рахунку за 20 гривень, на місяць вистачає. Буває вона дзвонить, а буває я. Але якось, мабуть, десь цифру неправильно набрав та потрапив до якого крутого. Питаю чи це мій зять, а він мене матюками вкрив. А потім ще раз набрав, наче все правильно, а мені голос каже що закінчились кошти. Добре що Катя ще раз поповнила. Так що якщо треба буде терміново кудись подзвонити чи викликати комусь швидку – приходьте. Сусіди вже знають що до мене можна звертатись, бо той проводний телефон не у свіх є і з нього ще спробуй додзвонитись.
- І скільки, якщо не секрет, коштує цей телефон.
- Я купив за 300 гривень, новий, кажуть, коштує 400. Ти номер телефону Лариси знаєш?
- Так, зараз гляну, наче у блокноті був записаний. А скільки коштує подзвонити?
- Катря казала що тільки за з’єднання одразу знімає 29 копійок, навіть якщо нічого не встигнеш сказати. А далі там дивлячись куди дзвонити. Тут тих операторів стільки, що я і не пам’ятаю всі. Здається 1 гривню та 30 копійок якщо той самий оператор, на «UMC» 2,5 гривень, а на всі інші – 3 гривні за хвилину. Кажуть що з новіших телефонів можна і якісь листи відправляти, але я у цьому «дуб дубом», знаю тільки що нажимати коли тобі дзвонять та як набрати номер.
- Ось номер, Петрович, набирайте, - мама дістала з шухляди блокнот.
- Ні, набирай сама, бо я окуляри в машині забув. Спочатку набираєш номер, а потім оцюкнопку щоб подзвонити, а після закінчення розмови треба натиснути цю кнопку, інакше гроші й далі зніматиме.
Мама вперше в руках тримала мобілиний телефон. Він здавався важким, великим, але доволі зручним для розмов. Вона тримала телефон та з хвилюванням натискала цифри номера телефону сестри Лариси, а потім натиснула кнопку виклику. Через десять секунд було чутно гудки, слухавку ніхто не брав. Приблизно через двадцять секунд мама почула крізь тріск радіоперешкод несміливий голос жіночий голос, що був не зовсім схожим на голос сестри: «Алло».
- Алло. Привіт, це я.
- Кто это?
- Сестру не впізнала?
- О, Господи! Як неочікувано. Ви собі телефон купили?
- Ні, це Петрович зайшов в гості да дав подзвонити. Як ви там? Як племінник?
- Все добре. Живі-здорові. Ілля сьогоді не пішов до школи, бо у нас тут вже четвертий день снігопад не припиняється. Чистити не встигаємо.
- Так, у вас там постійно снігопади. У нас теж сьогодні сніг йде цілий день, хоча ще вчора наче тепло було, сонечко світило. Саша після школи весь час з друзями гуляв. Зараз лежить на дивані, навіть вечеряти не збирається. Доречі, передає вам вітання.
- Привіт, тітка Лариса! – Сашко взяв слухавку на декілька секунд та щиро радів можливості поговорити по телефону.
- Привіт, племіничку. Я скучила.
- Коли до нас ще приїдете? Вже влітку? – питала мама.
- Так, але може ще на травневі свята зможемо. У нас тут зараз інша проблема – у магазинах немає хлібу, люди наче подуріли та розкупили майже всі продукти. Дороги в степу замело, поки ніхто не чистив, машиши не проїдуть. Добре що у мене завжди є запас муки, олії та круп. Сьогодні сама хліб пекла. Чоловік на роботу не може доїхати, на шахту ходять працювати ті хто поруч живе, автобуси взагалі не виїжджають. Передають по телевізору, що сніг йтиме за завтра до обіду. Хоча я більше переживаю за те що буде, коли почтуть танути всі ці кучугури снігу. У підвалах точно буде вода, тому завтра зранку картоплю до хати заносити.
- У нас сніг вже майже закінчився, але теж транспорт майже не їздить. Чула що шахтний автобус застряг на підйомі біля саду, і гірники йшли додому пішки. Добре, рада була почути. Передавай своїм привіт від нас. Час закруглятись, бо вибалакаємо всі гроші на телефоні. Пока і надобраніч вам.
- Добре, мамі й татові привіт. Доброї ночі.
Мама невпевнено натиснула кнопку завершення виклику та щиро раділа почути сестру. Вона обдивилась мобільний телефон та віддала його Петровичу, що знову курив біля пічки. Петрович поклав телефон назад до внутрішньої кишені куртки, на якій знову спав кіт, а потім, покашлявши, почав вдягатись:
- Оце технології до чого дійшли. Не преба бігати десь шукати телефон, а можна просто дістати його з кишені та подзвонити куди завгодно, хоч в Америку, аби тільки були гроші.
- Петровичу, скільки я вам винна за розмову?
- Та годі тобі, ні скільки. Ти ж з мене не береш грощі за таку розкішну вечерю.
- Ну, добре, дякую. Сподіваюсь я не всі гроші розтратила.
- Якби гроші закінчились, то вас би роз’єднали. Там чітко за чим слідкують наче за кожним телефоном прив’язаний свій бухгалтер. Так, наївся, напився, зігрівся. Дякую вам на смачну вечерю. Мені вже час збиратись, а то, мабуть, баба вже переживає. Доречі, а де ти брала самогон?
- Це батьки женуть самогон. Ця наче не така міцна, ніж та що була раніше.
- Так, це не той самогон що зварений з цукрового буряка. Він був дуже міцним, але й таким що випив – і наче буряком закусив. Так, добре, пішов я потихеньку. Пока, Сашко!
- До побачення.
- Петрович, я вас проведу. Треба хвіртку закрити на ніч.
Мама провела Петровича, зачинила хвіртку, ще раз змела сніг з порогу, погодувала песика та пішла мити посуд. Сніг вже припинився, на небі яскраво сяяли зорі по молодий місяць. Дахи будинків, паркани, дерева, кущі, лінії електропередач були вкриті пухнастим снігом, схожим на вату. Сніг відбивав світло від ліхтарів та вікон будинків, тому довкола було видно не гірше ніж у похмурий день, а також тихо: ні машин, ні людей, навіть дворові собаки мовчали. Доки мама мила посуд, Сашко заснув. Мама намагалась розбудити сина, але він міцно спав. Вона зняла з хлопчика штани, шкарпетки та на руках перенесла малого до ліжечка, накрила теплим простерадлом, а сама ще декілька годин в’язала в креслі теплі шкарпетки та підкидала в піч дров, бо інакше в кімнаті швидко падала температура.
Зранку Сашко прокинувся від що мама вибирала попіл з піддувала, накладала дрова та розпалювала пічку. На вулиці світило сонце, і завдяки снігу проміння відзеркалювалось та пробивалрсь крізь штори. Сашко потягнувся, встав з ліжка та ніби п’яний пішов до кухні, де мама як раз розпалювала пічку:
- О, привіт, синку? Ти живий? Як самопочуття?
- Привіт. Ноги та руки болять від втоми, а так все добре.
- У тебе вчора були мокрі ноги. Горло не болить?
- Та ні, все добре. Тільки м’язи ніг дуже болять. Я би з радістю взяв би ті ноги в руки, але ж не можу. Я ж вчора, наче, заснув на дивані біля телевізору...
- Ти спав наче немовля. Не тебе перенесла до ліжка. Снідати хочеш.
- Ух, я такий голодний, що з радістю з’їв би цілого кабана.
- Ну, цілого кабана в мене наразі немає, але можу запропонувати борщ, картоплю товчену з котлетою або бутерброди. Що хоче моя рибка?
- Давай, мабуть, партоплю з котлетою, а потім – бутерброди з чаєм.
- Добре, тільки хліб вчорашній. Баба Зоя каже що хліб сьогодні навряд чи привезуть, бо доро ги так ніхто і не чистив, тому на обід спечу новий буханець, а цей треба доїсти.
В пічці трішало вугілля, грівся чайник, а поряд на стільчику грівся кіт. Після сніданку Сашко одягнувся та пішов чистити сніг. Хлопчина з малечку був приученим до праці, тому знав що треба робити і без вказівок. Як це не дивно, але прибирання йому снігу дуже подобалось. На вуличі було ясно, а сонячне проміння, що відбивалось від снігу, засліплювало очі. Мама також вийшла на вулицю, змела залишки снігу з порогу, подивилась як іде дим з димоходу та познімала з мотузки випрану білизну, яка була більше схожою та бурульки. Сашко відпустив з ланцюга собаку, щоб той міг теж порадіти снігу, взяв у сараї лопату та почав чистити сніг спочатку в дворі, а потім вже біля двору та вздовж паркану до сусідської вже причищеної ділянки. Хоча небо було ясним, але на північному сході вдалечині на небі ще виднілись снігові хмаринки. Пташки співали та шукали їжу, тому Сашко не надовго зайшов до коридору, де нашвидкоруч змайстрував годівничку: у півторалітровій пластиковій плашці з-під газованої води ножем вирізав по центру віконечко, у яке насипав трохи крупи та невеличких шматочків хліба. Годівничку повісив на гілці вишні за допомогою шматочка проволоки та продовжив чистку снігу. Довкола по всій вулиці в будинках топились пічки і сажа, що вихітала з димоходів разом з димом, осідала на білому снігові, роблячи його вже «далеко не білим». Біля деяких будинків господарі також чистили сніг, що було чутно за характерним звуком лопати, що треться об асфаль. По вулиці, звісно ж, сніг ніхто не чистив, машини не їздили, лише була протоптана невеличка стежинка по сніжним кучугурам, висота яких місцями перевалювала за пів метри. Сашко наполегливо чистив сніг, час від часу зупиняючись на відпочинок, бо від роботи вже було жарко, не дивлячись на те що на вулиці був морозець приблизно -8 градусів. Сонечко трохи пригрівало, тому на дахах будинків сніг почав трохи танути. Сашко чистив сніг та намагався кидати його під вишні та кущі смородини. Саме так вчив його дід, щоб деревам та кущам під снігом було тепліше під час морозів.
- Здраствуй, Саша, - сусід від Володька вийшов з двору та також почав чистити сніг та як завжди жартувати, - а чого це ти біля мене не почистив сніг?
- Доброго ранку! Так я думав це ви біля нас прийдете почистити, стою, чекаю, а вас немає, - відповів жартом на жарт Сашко.
- А я стою та чекаю що ти до мене прийдеш чистити, а ти вирішив у себе почистити, а дід нехай сам працює. Снігу, звісно, добряче насипало. Я вчора двічі виходив доріжку прочищати, а на ранок і не видно що тут хтось щось чистив. Ти, мабуть, на санках підеш кататись?
- Ще не знаю. Ми вчора з друзями катались.
- А де катались?
- На старому котловані.
- Тю, а я думав ви хоча б у яр ходили. Там гарний спуск. А саме веселіше кататись взимку на санках з терикону. Звісно, не з самої вершини, бо тоді можна й убитись. Ми як самі були, то часто ходили на терикон сімнадцятої шахти. Весело було: як розгонешся, то їдеш на шаленій швидкості ледь не до самого ставка. Зараз вже того терикону немає, але й монжа сходити на наш терикон.
- Мене мама туди не відпустить.
- Як дозволятиме – обов’язково сходи. Жити на Донбасі та не кататись взимку на санчатах з терикону – значить не відчути тих емоції та адреналіну, які не дасть тобі жодна гірка. Наш терикон з південої сторони має плавний нахил, по якому під час роботи копальні на рейках їздили вагонетка з породою.
Терикон давно закритої шахти, що була розташовано приблизно у двух кілометрах від селища, був вкритий снігом та нагадував гору в Альпах та був видним на декілька десятків кілометрів, а довкола – поля та посадки, на які рання зима не пошкодувала снігу. Тим часом Сашко закінчив чистити сніг, взяв до рук віник та змів залишки снігу з лавочки та воріт. Кіт сидів на прочищеній доріжці біля літньої кухні та грівся на сонечку, а собака ще гуляв по вулиці. Дід Володька закінчив чистити сніг та ще приблизно десять хвилин відпочивав та милувався красою, яку створила зима довкола, а Сашко погукав собаку та разом з ним зайшов до двору, прив’язав собачка біля будки, обтрусив ноги та зайшов до коридору:
- Синку, чай будеш?
- Так, мамо, буду.
- Замерз.
- Та ні. Навпаки, мені жарко. Після вчорашніх гульок наче вже не так сильно ноги болять. Можна я теж сьогодні з друзями погуляю.
- Так, звичайно, тільки за однієї умови: завтра ти мені допоможеш поприбирати та вивчиш уроки.
- Добре.
Сашко вийшов гуляти о півдні. Він прийшов до будинку Євгена та декілька хвилин кликав друга біля хвіртки. Євген помахав другові у вікно, показуючи жестами що збирається виходити. Він вийшов приблизно через десять хвилин, але привітавшись з другом, ще на декілтка хвилин повернувся додому по санки, а коли вийшов, то продовжував щось жувати. Далі хлопці пішли вниз по вулиці Карла Маркса, на якій були лише однакові будинки на два господаря. Хлопці ще п’ять хвилин чекали Андрія, а потім пішли до центру селища, де були лише двоповерхові багатоквартирні будинки, в яких жили Настя та Ганна. Весь процес збору друзів зайняв майже годину. Діти тоді виходили гуляти без телефонних дзвінків чи повідомлень у месенджерах, могли гукати одне одного під двором ледь не по пів години. Та й загалом люди були простішими, менш замкненими, більше спілкувались одне з одним та могли приходити в гості до сусідіа просто так без попередження. Скупі телефонні розмови замінювали листи поштою та телеграми, на які ми з нетерпінням чекали. Ось і наші малі герої, навіть не обговорюючи час заздалегідь, просто зібрались та пішли грати.
Сніг на вулицях трохи утрамбувався, поодинокі машини зробили колії, по яким пішоходам було зручніше пересуввтись без ризику набрати снігу до взуття. У будинках топились пічки, а майже біля кожного подвір’я була прочищена доріжка. Людей на вулицях було небагато, натомість на площі біля будинку культури вже гуляла дітвора, і велика, і маленька. Друзі сьогодні вирішили погуляти з іншими дітьми на площі: хтось катався на санках, хтось грав у сніжки, а хтось ліпив сніговика, а троє старших хлопців вирішили збудувати справжню снігову фортецю. Але найвеселіше для дітвори було кидати сніжками у пам’ятник Леніну, який стояв праворуч від будинку культури, а позаду був невеличкий недоглянутий сквер – улюблене місце відпочинку місцевої «інтелигенції», троє представників якої саме зараз розпивали пляшку горілки, закусюючи шматрчками яблук та мандаринів, на лавочці під ялинкою. Поодинокі перехожі, переважно пенсійного віку, зупинялись та сварили дітей за образу їхнього вождя: «поколение уродов растёт», «что с вас будет, когда вырастите?», «я всё родителям расскажу», «я в понедельник лично пойду в школу» і т.д. Діти на деякий час припиняли бешкет, а коли вже нікого не було – продовжували закидувати сніжками «вождя всіх народів». Головна задача була – влучити Леніну в обличчя; це одразу викликало в дітвори сміх. Вже через годину пам’ятник став схожим на велетенського сніговика.
Час летів непомітно. Сонце вже сіло, і небо затягнулось хмарами. Почав йти дрібний сніг, що згодом перейшов у лапатий. Небо на заході ще було схожим на велитенську пожежу, що поступово згасала. На небі засяяли зорі та молодий місяць, пробиваючись крізь хмари. На вулицях селища ввімкнулись ліхтарі, у вікнах будинків люди засвітили світло. У більшості будинків та квартир й надалі топились пічки. З заходом сонця мороз почав міцнишати, і в тих місцях де вдень сніг трохи піддавав, утворилась крига. Одне з таких місць – невеличкий спуск на дорозі від центральної площі до школи, де хлопці швидко зробили ковзанку. Наша компанія: Сашко, Аотем, Євген, Настя та Ганнуся гулили приблизно до п’ятої вечора та, розуміючи що батьки вже чекають і будуть сваритись, пішли до дому. Хлопці спочатку провели додому дівчат, а потім вже розійшлись по домам.
Наступного дня мамі треба було на роботу, тому Сашко зібрав ранець та пішов у супроводі мами до бабусі й дідуся. Вони вийшли раніше ще коли було темно, бо мама розуміла що дорога буде складною. По вулицям так ніхто і не чистив дороги, лише були колії від колес машин. Стежиною через сад люди ходили, тому не дивлячись на чималі снігові намети, можна було прошти по утрамбованому снігу. Сама ж дорога, що з’єднувала Вуглик та Новоульянівку, також була непочищеною, але машини так вкатали сніг, що дорога була суцільною ковзанкою, за виключенням крутого спуску, що був посипаний піском. Машини їхали обережно, а деякі буксували на підйомі. Річка по бокам була вкрита кригою, але по центру її не було через сильнішу течію. Очерет, трава, дерева, кущі – все довкола було у полоні снігу.
Біля дідового будинку сніг був розчищеним, а на дорогі люди протоптали стежку аж до криниці. Мама довела Сашка до двору, обійняла та попрощалась:
- Все, синку, йди далі сам, а я побігла. Швидше за все все доведеться йти на роботу пішки. На зупинці люди стоять, а от чи буде автобус?.. Бабі з дідом привіт. Уроки вчи. Добре, пока. До завтра.
- Пока...
Сашко зупинився посеред двору та милувався сніжною красою. У сараї було чутно курей, кіз та порося. По деревам стрибали горобці та синички. «Треба буде змайструвати годівничку для птахів та повісити на гілці глоду, що росте быля колодязя». У дідовому та сусідських будинках тополись пічки, дим з димоходів притискався до землі. Сашко на порозі обмів взуття віником, зайшов до корироду, роззувся та зайшов до хати. В хаті було прохолодно оскільки пічку була щойно розпалена, дрова тріщали, груба гуділа. Бабуся сиділа біля пічки, а дідусь – за столом.
- О, внучок прийшов. Привіт. Ми як раз снідати збираємось з дідом снідати, роздягайся та занеси взуття до пічки щоб висохло. А мама де?
- Доброго ранку. Мама мене провела до повороту та пішла на роботу пішки, бо автобус навряд чи буде. Дорога слизька, нерозчищена, тільки на бугру трохи трохи піском посипали. Машини їздять, але дорога дуже слизька.
- Ну, може хтось підвезе, або якщо автобус їхатиме – зупинить по дорозі. Ти що будеш на сніданок?
- А що є смачненького?
- Галушки, макарони, тушкована капуста.
- Давайте галушки.
- Я саме з шипшини зварила свіженький чай. Будеш?
- Так, буду.
- Тільки конфет у нас немає. Як пенсію дадуть – обов’язково купимо. Дід як поснідає, піде управлятись, у погріб спуститься. Може варення дістати.
- Я полуничне хочу.
- Діду, зрузумів? Дістанеш онукові полуничне варення. Вона праворуч на нижній поличці у літрових банках.
- Добре, я подивлюсь. І відро даси, я заодно й картоплі наберу, щоб по сто разів не лазити до погрібу, - відповів дідусь.
- Навідміну від вчорашньої, сьогодні погода похмура, але мороз приблизно 5-7 градусів ще тримається. Наче спали, а тепер знову спати хочеться. Поїмо, вип’ємо чаю та будемо відпочивати. А що ше робити? Пічку топити та горобцям дулі крутити, - бабуся гріла на пічці каструлю з галушками та різала хліб.
- Я піду поуправляюсь: треба козам, поросяткові, курям дати поїсти. Собака теж головний. А потім ввечері ще раз погодую господарство, та відпочиватиму, - говорив дідусь.
- О, діду, дивись, кіт нарешті прийшов. Три дні десь гуляв у таку погоду, а тепер вирішив повернутись додому. Сидить, бідолашний, замерз. Піду запустю його, нехай погріється, - бабуся встала з-за столу та пішла впускати кота, що сидів на підвіконні, нявчав та заглядав до хати.
- Я хвіртку відкрию, може листоноша сьогодні прийде нарешті, бо ще позавчора мали б принести пенсію та загети.
- Така погода була вчора, що вона, мабуть, десь у центрі пенсії розвозила.
Кіт залетів до хати наче ошпарений, та одразу до пічки. Бабуся насипала йому юшки з галушок та налила вода, а вже потім насипала галушок дідові, онукові та собі, поставила на стіл хліб, зрізала з цибулини, що стояла на вікні у стакані з водою пагони та поклала біля хлібу, а потім налила кожному по чашці теплого чаю з шипшини. Кіт жадібно накинувся на їжу на вже за хвилину його миска була порожньою, після чого він помивсяліг біля груби та солодко спав. Бабуся з онуком пили чай, а дід, швидко поснідавши, пішов управляться по господарству. Після чаювання, бабуся підкинула в піч декілько лопаточок вугілля, звяла книжку та сіла на лежанчі. Сашко сів біля бабусі та дивився у вікно як горобці клюють угоди глоду, а потім згадав що хотів зробити для птахів годівничку.
- Бабусю, чи є у вас порожня пластикова пляшка?
- Ой, не знаю. Можливо,в літній кухні є. А навіщо тобі пляшка?
- Я хочу з неї зробити годівничку для птахів.
- Це правильно. Пташки теж хочуть їсти. Будемо їм крихти зі столу віддавати, а синичкам – сало повісимо. Ти помітив, що наш дід з великою повагою відноситься до хліба? Він після того як поїсть, збирає всі крихти з хліба до долоні та кладе їх до рота. Це звичка з часів голоду, коли люди не бачили хліба тижнями. Хліб – це тяжка праця хліборобів, пекарів, водіїїв. Щоб виростити з зерна колосок, потім забрати врожай, обробити його та спекти з муки хліб, треба залучати до тяжкої праці багато людей. Не дарма ж кажуть, що хліб усьому голова. Без хліба не будеш ситим. А якщо ділитись хлібом з пташками – то це благородна справа. Будемо крихти хліба та зерно класти до годівнички. Так що поглянь у літній кухні, там здається у столі була плашка з-під газованої води. І, будь ласка, підкинь в піч вугілля щоб я поки не вставала.
Сашко виконав прохання бабусі – коцюбою поворушив жар та підкинув у пічку три полаточки вугіля, а потім вдягнувся та пішов до літньої кухні шукати пластикову пляшку. В літній кухні було холодно та сиро, а довкола стояли відра, банки, миски, лопати, вила та інший садовий інвертар. Сашко знайшов зелену плашку від «Спрайту», ножем вирізав з обох боків віконечка та за допомогою проволоки повісив годівничку та гілку глоду, плоди якого червоніли крізь сніг, що щільно вкривав гілки. Потім хлопчик сходив до діда, що саме порався по господарству, набрав у кишеню пшеніці, яка була призначена для годування курей, та насипав її до годівнички. Після цього Сашко вирішив ще трохи погуляти на вулиці. Хлопчик милувався красою, яку створила зима довкола, ліпив сніжки та жбурляв їх у стіну хати. У сусіда діда Григорія була відчинена хвіртка – це значить що він чекав на листоношу, що мала з дня на день принести пенсію. Сашко зайшов до сусідського двору: дорожки були прочищеними від снігу, але так вузько, що двом і не розминутись. У сусідському будинку топилась пічка, а у вікні горіло світло. Сашко підійшов до вікна та тихенько зазернув до хати: на вікні стояв старий совєтський радіоприймач «ВЕФ-202» та хришталева ваза з написом «Ужгород 1981». З вікна було чутно як грає баян – це син діда Григорія дуже полюбляв на ньому грати. Сашко стояв та слухав, аж раптом діт Григорій почав співати:
«Ой мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться,
В Гриця шапка до лиця, люблю Гриця-молодця!
Ой мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться,
В Гриця шапка до лиця, люблю Гриця-молодця!
Косив батько, косив я – та й викосили солов`я,
Соловей у саду, тьох да тьох, канареєчка,
Роман косить, Гапка в`яже, Катерина загріба,
Грицько воли напува, Ганна воду витяга.
Ой мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться,
В Гриця шапка до лиця, люблю Гриця-молодця!
Ой мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться,
В Гриця шапка до лиця, люблю Гриця-молодця!
Прийди, Грицю, у неділю – дам сорочку тонку й білу,
Соловей у саду, тьох да тьох, канареєчка,
Роман косе, Ганка в'яже, Катерина загріба,
Роман воли напуває, Ганна воду витяга.
Ой мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться,
В Гриця шапка до лиця, люблю Гриця-молодця!
Ой мамо, люблю Гриця, Гриць на конику вертиться,
В Гриця шапка до лиця, люблю Гриця-молодця!»
Баян то гучно грав, то завмирав. Дід Грогорій пошов поратись на кухню, а син ще трохи пограв на баяні, а потім підійшов до вікна вікна та не помітмвши Сашка, включив радіориймач, якусь розмовну радіостанцію, мабуть «Українське радіо». Сашко далі гуляв у сісідському дворі та кидав сніжки у паркан. Приблизно через двадцять хвилин двері хати відчинились, на вулицю з відром у ріках та ящиком для вугілля вийшов дід Гришорій.
- Доброго дня, - привітався Сашко.
- Доброго дня, хлопче. Гуляєш?
- Так.
- Як ся маєш?
- Не зрозумів. Що?
- Питаю як справи.
- Наче все добре.
- А я оце вийшов вугілля занести до хати та з колодязя води набрати. Так і живемо: щодня одна й та сама робота – винеси, занеси, приготуй, прибери. Вугілля спалив – винеси попіл, воду заніс – воду виніс. А інакше ніяк, - бідкався дід по дорозі до колодязя, що був розташований у самому краю вилечезного двору під старою сосною, - а твоїм вже принесли песнії? Не знаєш?
- Ні, бабуся та дідусь чекаєть на листоношу. Кажуть що ще позавчора вона мала бути, але й досі чомусь не прийшла.
- Я вчора весь день її виглядав у вікно, час від часу ходив доріжку прочищав. Так мело, хурделило, що я не встигав сніг прибирати. Отут біля стріхи прочистив, пішов до воріт, повертаю, а тут ніби й не чищено.
- Зима, сніг, санчата, то добре, але хочеться літечка. Я чув як ви співаєте... Дуже гарно. А що то за пісня? - Сашко йшов слідом за Григорієм.
- То така стара гуцульська жартівлива пісня про Гриця – лодаря, який завжди знаходив причини щоб нічого не робити, а як бігти гуляти до дівчат, так він без роздумів... Чув що цю пісню мають вчити у школах, тому сподіваюсь що ти її знайдеш. Я багато знаю пісень, але жодної не бачив на папері. Мої батьки, діди, прадіди пепедавали пісні, вірші та казки «з вуст в уста», оскільки книжки були великою рідкістю, та й грамату далеко не всі знали. Вперше я почув як цю пісню ввечері баби на лавочці співали.
- Я бачу що зараз тільки старики співають, і то переважно під час застілля.
- Часи змінюються, а з ними змінюються й люди та їхні вподобання. Колись для людей дикістю було світло в хаті, не кажучи вже про радіо чи телебачення. Зараз співають не люди, а магнітофони. Ти такий малий, але доволі кмітливий хлопчина. Вчись у школі добре, слухай старших – і тоді в тебе все буде файно.
- Добре, дякую.
- А це, хлопак, бачиш, з дров сиплиться труха? Коли я був у концтаробі, то німці нам оцю труху додавали до тіста та пекли хліб. А що, їсти хотілось. Люди щоб прожити ще один день їли все: чоботи, ремені, домашніх тварин, листя, а найстрашніше – одне одного. Були часи, хоча за них якось досі страшно говорити. В школі вам, сподіваюсь, розповідатимуть про це. Сподіваюсь, таке більше ніколи не повториться на вкраїні. Найстрашніше в світі – то війна та голод, коли батьки ховають своїх дітей. За законом природи діти мають ховати своїх батьків, а не навпаки.
- Нам в школі розповідають про Велику Вітчизняну війну. Бабуся та дідусь також багато чого розказували війну; вони на той час були ще дітьми, хоча в 43-му році діду вже було 16 років.
- Тобі подобається жити на тому посьолку?
- Звичайно. Там школа, друзі.
- А в селі, у бабусі з дідусем?
- Тут буває нуднувато, друзів немає. Влітку був познайомився з хлопцями, що саме відпочивали на річці, але більше я їх не бачив. В селі з розваг тільки огород, поле та дідові кози.
- А якщо тут в селі ходити до школи?
- Мама сказала, що ходитиму до школи там де житиму. Тут українська школа, а у Вуглику – російська. Я наче вже звик до російської мови. Кажуть що математика, фізика, хімія та інші точні науки краще вчити російською, бо так легше зрозуміти матеріал.
- Кожен вчить так як йому краще, - посміхнувася дід Григорій, заніс до хати ящик з вугіллям та відро води, а потім пригостив хлопчика шоколадкою, -тримай, Сашко, це тобі на обід. Тільки не їж одразу, пільки після того як пообідаєш, бо спортиш собі апетит.
- Ой, дякую вам. До побачення.
- Бувай.
Сашко поклав шоколадку до внутрійньої кишені та ще трохи погуляв на вулиці. Дідусь попорався по господарству та пішов до хати відпочивати, а слідом і Сашко. На вулиці продовжувала триматись хмарна погода, було сиро та прохолодно. В хаті вже було тепло, потилась пічка, бабуся варила зелений борщ з щавелю. Сашко в дідовій спальні сів за столик та вчив уроки: письмо та читання. Після обіду бабуся сиділа на лежанці та читала книжку, а дідусь включив телевізор, де передавали його улюблену передачу про життя тварин. Сашкові було нудно, тому він просто ходив по хаті з кімнати в кімнату, доки не знайшов собі зазавку – просто катав по вітальні туди-сюди гарбузи, які бабуся занесла до хати щоб вони пре згнили від сирості у погребі.Мабуть, хлопчик грав в уявний боулінг чи футбол, але йому було весело, час пройшов непомітно. Після обіду дід знову пішов поратись по господарству та попросив Сашка домогти йому занести до сараю тюк соломи.
В сараї було тепло завдяки тваринам, що там жили та гріли повітря теплом свого тіла. Кури вже говувались спати та посідали на свої місця. Кабанчик лежав біля корита та з нетерпінням чекав чергової порції їжі. Крольчата в клітці грілись біля мамки-кролиці, і лише дідові улюблені кізоньки щиро раділи господарю, а стара біла коза навіть облизувала дідові руки.
Дід управлявся не поспішаючи. Йому, мабуть, подобалось поратись по господарству та доглядати за домашніми тваринами. Від цього процесу дід отримував задоволення. Все по декілька разів перевірить, з кожною твариною поспілкується, погладить, скаже добре слово.
- Дідусю, вам допомогти? – запитав Сашко у діда.
- Та ні, наче нічого не треба. Я вже все зробив, вугілля та дров приніс, вода в хаті є – ввечері свіжої занесу. Якщо є бажання – можеш взяти мітлу та позмітати сніг з воріт, забору, колодязя.
- Добре. А де мітлу взяти.
- А ти що, не бачив? Мітла стоїть біля ганку.
Сашко побіг до хати, взяв мітлу та пішов змітати сніг, а дід спояв та чухав цапові підборіддя. Хлопець змів сніг з колодязя, потім пішов та почав змітати сніг з воріт та паркану. Сніг був ніби вата. Він падав на землю, а окремі сніжинки залишались кружляти у повітрі та летіли Сашкові в обличча. Небо було щільно затянгуте хмарами. Почав йти дрібний сніг, який з часом посилився. Сніг падав обережно та тихо. Видно було не далеко – вже за річкою стояла суцільна сніжна стіна. По трасі через село їздили поодинокі машини, світлом фар пробиваючи цю білу стіну.
Щойно позмітав сніг, а він знову почав йти ніби на замовлення. Сашко почав змітати той сніг, що падав з паркану та воріт. Стало жарко, адже хлопець завзято працював. З-за повороту показався силует людини, що йшов вперед через снігову стіну. Людина вела в руках велосипед з корзинкою попереду та прив’язаною чорною сумкою на багажнику позаду. Це була сільська листоноша, яку вже зачекались старики.
Листоноша була одягнена в чорну куртку з капюшоном, теплі рукавиці, а щоб ноги не замерзли, жінка носила теплі валянки. Колеса велосипеда ковзали а іноді й трохи буксували, проте працівниця пошти вперто йшла вперед ніби прометей. Тільки несла вона не світло, а пенсії, газети, журнали і, звичайно ж, новини. Сільський листоноша зажди був головним розносчиком новин та чуток, а також дуже часто єдиною людиною, з ким могли поговорити самотні старики. Листоношу завжди чекали та не відпускали просто так, не поспілкувавшись хоча б декілька хвилин.
Окрім грошей, листівок та газет, в сумці у листоноши завжди було багато цікавих смаколиків: цуерки, печиво, вафлі, бублики, консерви в жестяних банках та навіть крупи. Отримуючи пенсії, люди часто щось купували, і листоноші за це «капала» якась копійка. Для тих хто не міг дійти до магазину, це було своєрідною паличкою-виручалочкою.
- Здраствуй! Вдома є хто? – запитала листоноша Сашка.
- Так, звичайно. Бабуся та дідусь. Заходьте.
Жінка зайшла у двір та закотила з собою велосипед. Сашко йшов слідом та завів її до хати. Листоноша обмела віником ноги біля порогу, пострибала щоб сніг повідлипав від підошви. Бабуся поралась на кухні та топила пічку. Вона у вінко побачила листоношу та вийшла у коридор:
- Валю, ну що ти! Не треба роззуватись, заходь, - бабуся так зраділа листоноші що аж засяяла ніби весняне сонечко.
- Доброго дня. Захарівно, я так не можу. З моїх ніг натече ціла калюжа талої води, - жіночка почала знімати валянки, але то було не просто.
- Якщо ти будеш роззувати у кожній хаті, то пенсію носитимеш до літа. Ноги обмела – і достатньо. Заходь, будь ласка. А де Галина? Вона ж зазвичай до нас пошту носить.
- Галина щось прихворіла, тож я зараз одна на наше село залишилась.
Листоноша постукала ногами одна об одну, взяла з корзинки лісапета дві газети та сумку і зайшла до хати. Бабуся аж пританцьовувала біля Валентини, поставила їй стільчик біля столу та сіла сама. Сашко зайшов слідом та заніс за собою взуття. Листоноша дістала відомості, почала шукати призіища бабусі та дідуся, а потім дала ручку і сказала:
- Захарівно, розпишіться ось тут і ось тут.
- Ось тут, це за мене, а тут – за діда?
- Так, - сказала Валентина та почала відраховувати необхідну суму грошей для бабусі та дідуся, а потім ще раз перерахувала та дала бабусі всі стопки грошей, - ось, тримайте. Перераховуйте.
- А що тут рахувати? Копійки! До речі, що там кажуть? Коли будуть підвищувати пенсії?
- Та звідкіля мені це знати?
- Ну, ти ж ближче до людей. Може щось чула. Може, чаю? Бачу що замерзла.
- Дякую, не відмовлюсь, - зраділа Валентина.
- Зараз. У мене чайник завжди гарячий на плиті. Що там нового в селі?
- Позавчора Горпина померла.
- Хто така Горпина?
- Жила біля ковгоспного перевлука. Сьогодні мають ховати, а воно щось погода геть зіпсувалась.
- Хм, Горпина… А, петренчиха? – бабуся залиша чай окропом та поставила чашку на стіл.
- Так, Петренко.
- Так це їй було вже за дев’яносто?
- Так, 94 роки було.
- Шкода жінку! Все життя сама прожила, чоловіка не мала. Доньку після технікуму по розподіленню направили десь в Оренбурзьку область. Вона там заміж вийшла та й залишилась жити. Там саме цілину підіймали, люди їхали з усього союзу. Горпину ніхто з чоловіків не хотів брати в дружини, та й чоловіків тоді мало було в селі. Отож вона все життя жила сама, так сама і померла. Ну, Царство Небесне їй.
- А чого чоловіки не хотіли на ній женитись? Бо з дитиною була?
- Ні, не через це. Справа в тому, що на війні вона була медсестрою на фронті та, як і більшість дівчат, була ППЖ.
- А що це таке? – Валентина студила та обережно сьорбала гарячий час.
- ППЖ – це похідно-полєвая жінка. У кожного офіцера на війні була своя ППЖ, навіть якщо вдома на нього чекала дружина з дітьми. Про це мало говорять, але факт що жінки погоджувались бути коханками офіцерів щоб їх не відправляли на передову. А так завжди можна бути в теплі та затишку, і не голодувати. Вона повернулась з війни взимку 45-го на сносях. Тому відношення людей до неї було так собі…
- Зрозуміло, - Валентина намагалась швидко допити чай та піти далі розносити людям пенсії.
- О, наче сніг вже перестав, - бабуся подивилась у вікно, - досить, і так вже добре насипало. Що там ще нового в селі?
- А так, наче, більше новин не чула. Так, ось ще ващі газети, - Валентина поклала на стіл дві газети «Донбас» та «Хазяїн», на яких ручкою була скорочено написана адреса, - а ще вам лист прийшов.
- Від кого?
- Від ваших з росії, - листоноша дастала з сумки конверт з наклеєними марками та віддала його бабусі.
- Давно це від них не було листів. Ми писали, але відповіді не було. Можливо, листи губляться? Таке ж часто трапляється.
- Можливо.
- Так це за четвер газети. А за сьогодні ще немає? А дідова «Спорт-арена»? – бабуся обдивилась газети.
- Сьогодні машина не доїхала, застрягла десь у полі. До речі, не знаєте, ваш сусід вдома, ба наче пічка не топиться? – запитала листоноша за діда Григорія.
- Так, він вдома і теж вас чекає. Казав що вчора весь день вас виглядав та чистив доріжку, - сказав Сашко.
- А ти взідкіля знаєш? – здивувалась бабуся.
- Бачив діда Гришу.
- І коли ти все встигаєш?
- Дякую вам, Захарівно! Відпочила, зігрілась, піду далі, бо ще багато пенсій треба рознести до темна, - Валентина почала збиратись.
- Валю, а що там у тебе є? – запитала бабуся, маючи на увазі сумку листонощі.
- Ну, як завжди.
- Онучку, що ти хочеш?
- Можна мені оті вафлі?
- «Артек»?
- Так.
- На, тримай, - листоноша дістала з сумки вафлі та дала Сашкові.
- Дякую, бабусю, - Сашко зрадів та побіг з вафлями на диван.
- Скоро обідати. Дивись щоб апетит не зіпсував. А консерви у тебе є?
- М’ясних зараз не давали. Є кілька в томаті та бички.
- Ну, дай нам баночку тих і баночку тих. А оті пряники м’які?
- Так, свіжі. Тільки вчора привезли.
- Щось вони якість тверді. Ми з дідом не вгриземо, - бабуся помацала пакет з пряниками.
- Пряники свіжі, просто на холоді затверділи. Беріть.
- А з чим вони?
- Без начинки.
- Добре, давай. Скільки з мене?
- 12 гривень і 85 копішок.
- Так, зараз, тримай, - бабуся відрахувала 13 гривень.
- Ой, у мене здачі не буде. Усі дрібні грощі вже пороздала. Можу дати на здачу сірників
- Так, давай. Це те що завжди потрібно.
- Ось, будь ласка, три пачки по 5 копійок. Дякую вам за чай, пішла я далі. До побачення.
- Дякую що принесла пенсію. Щасливо тобі.
- До побачення.
Сашко сидів на дивані та як мишеня «точив» ароматні вафлі. Бабуся провела листоношу до порогу та закрила за нею двері. Валентина поклала відомість до корзинки, сумку прив’язала до багажника резинкою та покотила велосипед. Сніг вже майже припинився, той людині буде трохи легше котити велосипед селом від хати до хати.
Бабуся зайшла до хати, взяла грощі та поклала їх до серванту. В цей момент почувся скрип дверей у коридорі – це дід вже поуправлявся та зайшов до хати.
- Діду, ти хвіртку закрив? – запитала бабуся.
- Ні, а що?
- То піди закрий поки ще не роззувся.
- А що, вже приходила?
- Так. А ти що, не бачив?
- Де б я міг її бачити. Я весь час був у сараї.
- Так на снігові сліди.
- Я не звернув уваги.
- Ох і ж дід у нас! Хату розберуть по цеглині, а ти і не побачищ.
Дід у відповідь щось пробурмотів. Розвернувся та пішов закрити хвіртку. Дійсно, у дворі на снігу, якого вже насапало декілька сантиметрів, було видно сліди від взуття та колес велосипеду. Сніг вже перестав йти, лище окремі сніжинки ще звідкілясь падали. Мабуть, вони просто відстали від сніжної хмари, що вже пішла на схід у сторону Донецька. Почало виходити сонечко.
- О, це точно на мороз. Добре що сніг випав, а то б на голу землю було в не добре якби мороз вдарив, - сказала бабуся, дивлячись у вікно, на якому шибка вже почина намерзати.
Після обіду дід ліг на дивані біля вікна та читав газети, а бабуся, прибравши зі столу, накида в пічку вугілля та прикрила піддувало, бо в хаті вже було тепло. Потім бабуся сіла на лежанку та читала листа від родичів, а потім цей лист по черзі читали дідусь та Сашко.
Сашко взяв до рук конверт, від якого пахнуло сирістю. Конверт був обережно розкритим, в середині лижав написаний від руки лист від діда Степана та баби Оксани. Сашко за ними сумував та з нетерпінням чекав на листи, і сам не забував писати. В ті часи коли мобільні телефони мали далеко не всі, саме листи та телеграми були єдиною можливістю спілкуватись з тими хто далеко. Листи часто губились або приходили не до того адресата. В листі коротко описували останні події з життя, новони, ділились думками. Лист писали ніби твір у школі: вдумчиво, вкладаючи душу в кожне слово. Листи зберігали, передавали читати всім рідичам та друзям.
Сашко розвернув лист та почав його роздивлятись. Текст було написано рульковою ручкою фіолетового кольору. Також у конверті лежала вітальна листівка, в якій адресанти вітають з наступаючим Новим роком та різдвом. Сашко вмів вже читати по складах, але попросив бабусь прочитати йому листа. Коли бабуся читала, в дущі щимило, хлопець скучив за дідом та бабою:
«Здраствуйте, наші рідненькі! Микола, Марія, Тетяна, Ольга, Лариса, племінники, онуки та, звичайно, наш Сашулька! Ми дуже сильно сумуємо за вами. Не знаємо чи отримували ви нашу телеграму, ми її «вдарили» одразу як тільки приїхали до Красноярську. Адреса на конверті правильна, пишіть листи.
Доїхали ми нормально, без пригод. Добирались потягами: спочатку до Ростова, а потім вже до Красноярську. Живемо на п’ятому поверсі дев’ятиповерхового будинку. В будинку є тепло, вода, газ – комунальний рай! Поруч є магазини, ринок, аптека, пошта. Але дід з перших днів почав нудьгувати, каже що звик жити на землі, а не в квартирі. Тож Онучка швидко знайшла нам дачу в одній із дєрєвєнь неподалік від міста. Дід як приїхав, до ще довго бурчав мовляв хіба це земля, що тут можна посадити, що це за ізби, занесло нас за тисячі кілометрів сюди на край світу і т.д. Справді, земля тут не така як у вас, але щось рости буде. Дід каже що як тільки потепліє, поїде жити на дачу аж до зими. А ще старий відмовлявся їсти, бо говорить що тут не такі продукти як вдома, а мені наче й немає різниці.
Він сам хотів написати листа, але як тільки взяв ручку, то розплакався та не зміг нічого написати. Важко йому без України, а я почуваюсь як вдома. Тут пройшло моє дитинство та юність. Нічого, перебіситься, куди він дінеться.
Купили машину – дід буде їздити доки дозволятиме здоров’я. Дід майже не виходить на вулицю, весь час сидить у квартирі та дивиться телевізор. За покупкими ходжу я. Пенсію вже переоформили, отримуємо в рублях. Але порахували якось несправедливо, менше ніж ми отримували в Україні якщо рахувати по курсу. Прийшла платіжка за комунальні послуги – і півтор песнії як і не було!
У нас вже два місяці як зима, сніг не розтає, морози вночі бувають до -25 градусів, але в квартирі тепло. А у вас як там погода? Як там діти? Передавайте від нас вітання.
Як там Сашуля? Цього року він мав піти до школи. Мабуть, вже вище за вас всіх там? Уявляю який він гарний був на першому дзвонику. Нехай росте здоровим та слухняним на втіху, мамі, діду та бабі. Сашуля! Читай, навчайся, слухай вчителів та старших!
Дід всім передає вітання. Каже що як буде можливість, обов’язково хоч на декілька днів приїдемо на Батьківщину. Ми всіх вас любимо! З наступаючими святами. Ващі Спепан та Оксана».
- І понесли ж їх чорти до того бісово Красноярська! Добре, треба буде якось їм відповідь написати, - бабуся з сумом в очах дочитала листа, поклала його у конверт та віддала Сашкові щоб він передав листа мамі почитати.
Ввечері бабуся з дідусем дивились по телевізору свою улюблену передачу «Жді мєня», у якій люди за допомогою журналістів шукали одне одного, а після був підсумковий випуск тмжневих новин. Дідусь до засинав, то прокидався від свого же храпу, а бабуся сиділа поруч та уважно дивилась у чорно-білий екран. Сашко ж ліг на лежанку, яка вже була доволі гарячою, тому бабуся заздалегідь для онука постелила ковдру. Хлопчик лежав та слухав музику по радіо, час від часу перевертаючись з боку на бік, бо лежанка добряче пригрівала. За вікном була темна ніч, хоча на годинику ще й не було 19 годин. Крізь щелину між шторами виднівся сніг та світло від машин, що зрідка їздили дорогою. «От би зараз літо... Я би зараз гуляв з друзями на вулиці, замість того щоб нудьгувати в хаті. А ще попереду три довгих місяці зими. До того ж треба до школи ходити кожного дня, а влітку будуть канікули і не треба буде робити уроки. Можна буде спати до схочу. Навесні обов’язково зроблю собі вудочку та буду сам ходити на рибалку. А як моя мама? Мабуть, працює. Я що там вдома? Як там кіт та собака? Я сумую за мамою, за домом, за друзями. Сьогодні вони, мабуть, знову ходили кататись на санках, але вже без мене. Ну, нічого, я один день можу й потерпіти. Бабуся з дідусем за мною також сумують та чекають вгості».
Сашко ще довго лежав на лежанці та роздумував на різні теми. Пічка вже дві години як не топилась, але лежанка була ще досить теплою. Лежанка як і груба тримають тепло до самого ранку. Хлопчик й далі схував музику, дивився в щелину між шторами та тихенько розмовсяв з собою. У спину гріла лежанка, перед очіма все розпливалось, і хлопчик потихеньку задрімав. Після завершення випуску новин дідусь продовжував спати перед телевізором, а бабуся прийняла ліки та пішла до онука:
- Ох, онучку. Заснув. Ну, спи. Треба тебе якось покласти до ліжка. Ох, ти вже здоровий та важкий.
Бабуся підготувала ліжко та обережно взяла онука на руки, пепенесла на поклала до ліжка. Сашко на мить прокинувся та привідкрив сонні очі, але бабуся поцілувала онука та прошепотіла: «Спи, маленький», і злопчик й далі солодко спав, повернувшись на бік. Бабуся накрила його теплою ковдрою, постели собі сіжко, що стояло біля сусіднього вінка, перезрестила онука тричі та лягла відпочивати. Але як завжди бабуся довго не засинала. Во дивилась у стелю та тихенько молилась Господу:
- Господи, скільки ще мені жити на цій землі? Скільки ще я маю побачити горя й добра? На всі питання тільки у тебе є відповіді. Дякую тобі, Отче за ще один прожитий день. Дякую що ще маю сили жити далі, працювати на землі, бачити сонце. Дякую що у мене нас столі завжди є хліб та сіль. Боже, я молю тебе за мир на світі, щоб люди ніколи не знали лиха війни, голоду та страждань. Господи, оберігай, будь ласка, всіх моїх рідних,близьких, друзів, домашніх тварин. Пресвятая Богородице, захисти моїх донькок, затів. Дай їм сили виховувати дітей, працювати, щоб у них був достаток та мир. Боже, бережи моїх онуків: Сергійка, Наталочку та Андрюшу. Також у мене є найменший онучок – Сашко. Йому більше всього дісталось в житті, і скільки ще попереду на нього чекає випробувань – одному лише Тобі відомо. Відводь він нього лихо та злих людей, допоможи у навчанні та щоденних справах. Нехай хоч йому вжитті пощастить. Отче наш, що є на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь, - після молотви бабуся традиційно пів ночі не могла заснути та періодично переверталась з боку на бік, при цьому металева сітка ліжка гучно тріщала, натомість дід спав так міцно, що його храп, мабуть, було чутно аж на вулиці.
Зранку Сашка розбудив будильник на годиннику які мали функцію озвучування часу жіночим голосом та три види сигналу самого будильника: півень, цвіркун та зозуля. На той час це був дуже модний годинник та коштував цілих двадцять гривень. Хлопчик мляво вимкнув будильник, потягнувся, полежав у теплому ліжку ще декілька хвилин, встав та швидко одягнувся, оскільки за ніч у хаті вже стало прохолодно. На вулиці було ще темно. Бабуся вже вибирала з пічки попіл та готувала її до розпалювання, а дідусь ще спав. Кіт спав на лежанці та тій самій ковдрі, на якій вчора заснув Сашко.
- Привіт, бабусю, - Сашко зайшов на кухню та протерав сонні очі.
- Добрий ранок, онучку. Снідати будеш?
- Так, буду. Бабусю, я ж наче вчора засинав на лежанці, а от як лягав до ліжка – не пам’ятаю. Так гарно пригрівся, що й не помітив як заснув.
- Це я тебе перенесла до ліжка. Мабуть, скоро я вже тебе не підніму, бо ти вже здоровий хлопчик. Мабуть, виростиш дужим та високим як справжній козак, а дітвора до тебе звертатиметься: «дядько, подай горобчика». Сідай, будь ласка, я зараз нагрію чайник.
Бабуся поставила на електричну пічку чайник, зробила онукові бутерброди з маслом та варенням та розтопила пічку. Сашко поснідав, випив чаю та одягнувся. Бабуся також одягнулась, взяла відро з попілом та провела онука до поворото, від якого до зупинки громадського транспорту було приблизно сто метрів:
- Сьогодні вже понеділок, а дорогу так ніхто не посипав. Суцільна ковзанка. Та ще й вночі сніжком притрусило. Сподіваюсь що сьогодні буде автобус, люди он на зупинці вже чекають. Добре, онучку, йди на зупинку. Бачу вчителька вже стоїть, вона тебе як завжди проведе до школи. А я піду позмітаю сніг та піду буди того старого пенька, до до обіду спатиме. Треба вже йти управлятись по господарству. Ще вся зима попереду, а мені вже набридло чистити цей сніг. Скільки його за ніч випало? Приблизно на два пальці, але ж треба змітати у дворі та біля хвіртки, щоб люди бачили що тут живуть. Удачі тобі. Мамі привіт передавай!
- Дякую,бабусю. До побачення.
Бабуся перехрестила онука та спостерігала поки він не дійшов до автобусної зупинки, а потім звяла мітлу та потихеньку змітала сніг біля двору. Погода була похмурою та прохолодною з невеликим морозом. У сусідському дворі також було чутно як хтось змітає сніг мітлою. На дорогі вже було видно декілька свіжих слідів від взуття, два сліди від селосипеду та один – від санок, а також сліди птахів та котів. Вже зранку Василь їхав лісапетом по воду для когось з сусідів та зупинився щоб привітатись:
- Доброго вам ранку. Бачу онука в школу провели та сніг змітаєте. Який вже здоровий вамахав онук! Справжній соколик! Ні, Орел!..
- Привіт, Василю! Тьфу на тебе, а то ще зглазиш мені онука! Як бачиш, треба прибирати, бо раз-два пройдешся, сніг утрамбується та буде слизько. Не вистачало ще на старості років джвякнутись біля власного двору, а то люди засміють.
- А дід як там?
- Ще спить. Зараз піду його будити, а то з настанням зими він щось розслабився та довго спить, але ж кози, кури, кролі та порося хочуть їсти та пити.
- Передавайте діду привіт та скажіть що оце як раз позавчора, саме коли вдарив морозець та пішов сніг, я як равжди віз вожу. Крига на річці тільки почала братись, але тільки біля берегів де не така сильна течія. Аж раптом бачу як під тонкою кригою щось бурлить. Як придивився – а то риба. Я бігом поки ще ніхто не бачив відвіз Іващенку воду, побіг додому за підхваткою. А воно саме сніг як раз такий пішов, що я думав назад вже й не доберусь через сніжні замети… Значить, прибіг я до місточка, палицею розбив кригу біля очереду, закинув підхватку та як почав тягати рибу. Значить, за півтори години я спіймав повне відро карасів та ще на додачу шість щук. І щуки були чималенькі, приблизно по півтора кілограма. Бачу що риба пре міби скажена, а вода шурує поверх криги. Мабуть, у Петрівці зтавок знову спускали, ото й риба в річку пішла. Я б ще ловив би, але бухо холодно, вода холодка, а біля місточку завжди сквозняк. Руки ледь не обморозив, але риби наловив.
- Та я знаю що ти за рибак: у тебе як не кілька, то акула.
- Та що ви? Коли це я вам брехав? Чесно кажу. Можете у матері попитати, вона вчора весь день консерву з риби у банки закривала. Так що передайте діду, що риба в річці може гуляти, доки не скотиться вниз за течією до водосховища.
- Та ще я не ходила по селу та не питала що ти зловив на річці. Дід точно не піде взимку на рибалку. Здоров’я вже не те, та й взагалі він ніколи в житті не ходив на зимову рибалку. А про твої «невигадані» історії знає кожна собака в селі. Пам’ятаєш як ти всім розповідав що впіймав такого коропчука, що коли чистили, то не могли йому требет перерізати. І ножем різали, і сорикою рубали – все безрезультатно. Так цілим і підсмажили. От тільки де ви взяли таку пательню? Прямо в кориті смажили? Ми як почули, так з дідом ледь животи не понадривали зі сміху.
- То говорив не я, - Василь нервово закусив нижню губу та насупив брови.
- А хто ж тоді говорив такі казки?
- То був самогон…
- Воно й не дивно.
- Ну, тоды пішов я та й постою трохи на місточку, подивлюсь чи ще гуляє риба чи ні. До побачення.
- Та йди вже собі з Богом!..
Тим часом Сашко вже стояв на зупинці та разом з іншими людьми чекав на автобус. По дорозі інколи їздили машини, а деякі водії зупинялись щоб підвезти пасажирів. Приблизно через десять хвилин з-за повороту з’явився старенький білий автобус та повільно під’їхав до зупинки. В салоні було навіть декілька вільних місць. Пасажири при вході сплачували за проїзд та проходили далі по салону. Сашко дістав з кишені 50 копійок (саме такою тоді була ціна проїзду між Вугликом та Новоульянівкою, або між двома сусідніми зупинками), але водій махнув рукою, бо не захотів брати гроші зі школяра. Сашко пройшов до середени салону, де привітався з вчителями, що як завжди їхали цим автобусом до школи. У салоні було спекотно та воняло бензином. Водій обережно відпустив зчеплення, і автобус обережно почав їхати. Водій помітно нервував, бо колеса ковзали по дорозі. Піднявшись на середину пагорбу, водій зупинився, заглушив двигун, на декілька хвилин вийшов з салону, а потім повернувся щоб «порадувати» своїх пасажирів:
- Всё, по ходу приехали. Впереди фуру занесло, так что она перекрыла движение по обеим полосам дороги. Пока её не приберут с дороги, мы не сможем дальше ехать. Развернуться тут я тоже не смогу, так как автобус может запросто перевернуться. Вот почему у нас всё всегда делается через одно место?! Дороги никто не чистит, не посыпает солью. А этот на фуре чем думал, когда поднимался на такой крутой подъём? – бурчав водій, куривши цигарку.
До Вуглика залишалось трохи більше кілометру, тому ті пасажири, яким треба було до цього селища, в тому числі й наш малий герой, вийшли з автобусу, пройшли по дорозі приблизно двісті метрів та зійшли на стежину, що йшла через старий сад. Так було трохи швидше та безпечніше, ніж дорогою. Декілька пасажирів пішли по дорозі на зупинку в селищі в надії доїхати на роботу попутнім транспортом. Стежинка за вихідні вже була протоптаною, тому Сашко йшов швидко, випереджаючи інших. Вже через п’ять хвилин підйом закінчився і селище вже було зовсім поряд. У деяких будинках топились пічки. Здалеку було видно дим від шкільної котельні, або як на Донбасі називають «кочегарки». Внизині вкрита білосніжною ковдрою розтягнулась Новоульянівка. Річку також було добре видно. ЇЇ темні води розрізали білосніжний степ навпіл. У старому саду, окрім слідів від взуття людей, час від часу зустрічались заячі сліди. Посередені саду стояла дерев’яна будівля сторожа, біля якої бігало двоє собак.
Сашко першим зайшов на територію селища, але не пішов прядо до школи, а завернув на свою вулицю, щоб на хвилинку навідатись додому. Вулиці селища також не були розчищені від снігу, але біля кожного двору господарі прочистили стежинку до дороги та кожен свою частину тротуару понад парканами. Сніг, що випав вночі, трохи освіжив старий сніговий покров, але й він вже був вкритий сажою від курного вугілля, яким люди топили пічки. Пес, почівши що Сашко підходить до калітки, почав скавчати та стрибачи від щастя бачити свого господаря. Кіт, що сидів на паркані, також зрадів хлопцю, зістрибнув з паркану та почав тертись об ноги. Сашко відкрив калитку, взяв у сараї ключі від квартири, що були заховані мамою у заздалегідь обумовленому місці, впустив до оселі кота, насипав йому їсти, дав собаці шматочок хліба, швиденько змів сніг з порогу та біля калітки, закрив двері на замок та поклав ключ туди де й брав. Потім закрив калітку та швидко побіг до школи. Він наздогнав вчителів, що теж йшли пішки з автобуса, перед воротами до школи. На порозі школи лежало два старих обідраних віника для того щоб можна було перед входом до коридору обмести сніг з взуття, що всі й зробили. Сашко підійшов до кабінету першого класу, постукав у двері та несміливо зайшов. Олена Віталіївна вже активно пояснювала дітям матеріал уроку:
- Доброго ранку! Дозвольте увійти, - привітався хлопець, знявши шапку.
- Доброе утро, Саша! Ты по часам вообще понимаеш или нет? Уже 8:10. Уже дежурная ходила отмечала посещаемость классов в журнале. Она записала что ты отсутствуешь сегодня. Меня спросили о причине твоего отсутствия, а я ответила что ничего не знаю. Вот что мне теперь с тобой делать? Почему опаздываешь?
- Вибачте, я сьогодні ночував у бабусі в селі. На дорозі сталася аварія, і автобув не поїхав далі, тому довелось йти пішки.
- Иди к заучу и объясняй ей всё это, и только потом я допущу тебя к урокам. И вообще всё это надо заканчивать. Вот ты ездишь на автобусе, ходиш где попало, а если, не дай Боже, с тобо что-нибудь случиться? Скажи мне, пожалуйста, почему школа должна за тебя отвечать? Мне надо будет поговорить с твоей мамой по этому поводу. Пускай делает так чтобы ты не ездил туда-сюда как лягушка-путешественница. Так, что ты стоишь? Ты опаздываешь, срываешь мне урок, дети вместо того чтобы материал изучать, отвлекаются на тебя. Давай немедленно дуй к заучу, пусть она решает что дальше с тобой делать… А вы что смотрите на него? Не на дверь смотрим, а на доску! Какие-то вы все после выходных рассеяные.
Сашко дуже засмутився через те що вчителька вчергове визвірилась на нього. Хлопчик, опустивши голову, йшов через коридор до кабінету Сніжанни Андріївни. Хлопчик дуже переживав через те що йому буде через запізнення на уроки, тому хвилину просто стояв під кабінетом. Нарешті, набрившись сміливості, постукав у двері – вони були зачинені. Раптово відкрились сусідні двері, з яких вийшов директор школи.
- Доброго ранку, Олександр Кирилович!, - привітався Сашко.
- Доброе утро. Опаздал?
- Так.
- Как фамилия?
- Андрієвський.
- Быстро зайди ко мне в кабинет! – суворо сказав директор, зайшов до кабінету та сів у крысло за столом, на якому було багато різних паперів, а слідом за ним зайшов і Сашко, став перед директором та опустив голову вниз. – Так, рассказывай, что у тебя случилось?
- Сьогодні я ночував у бабусі в селі. На дорозі сталася аварія, фура перегородила рух з обох сторін, тому далі довелось йти пішки до школи.
- А, я понял. Так ведь и наши учителя сегодня тоже опоздали на уроки по той самой причине. Неужели Елена Витальевна не знала об этом? Она же утром заходила в учительскую. И зачем она тебя по этому поводу прислала к заучу, если знает что у Снежанны Андреевны сейчас урок в седьмом класс? Хм, как-то странно… Не растраивайся, в жизни всякое бывает. Бери портфель и пошли на занятия.
Сашко зрадів, що його зрозуміли та не сварили. Він радісний сходив портфель та пішов до класу слідом за Олександром Кириловичем. Прибиральниця подивилась на них суворим поглядом, бо у цей момент саме мила підлогу у коридорі, але нічого не наважилась сказати, бо боялась директора. Сашко постукав до кабінету та зайшов, а за ним слідом і директор. Діти швидко встали з-за парт, полишивши уроки:
- Александр, проходи, садись за свою парту, доставай букварь и начинай учебный процесс. Доброе утро, дети! Можете садиться. Елена Витальевна, зачем вы парня отправили к заучу? Вы что, не знали, что автобус, который сегодня ехал с Павлово, застрял на бургу из-за аварии, и наши коллеги как же опоздали на уроки!? Парень ведь не проспал, не гулял где-то, а пришёл тогда когда смог прийти. Вы же от этом прекрасно знали…
- Нууу, я это… Нууу, вобщем… Его Анна Петровна отметила как отсутствующего на занятиях, и я отправила его к Снежанне Андреевне.
- У Снежанны Андреевны сейчас «Право» в седьмом классе. Если бы меня не было в кабинете, Александр так бы и стоял под кабинетом? Он на сколько опаздал?
- На двадцать минут. На утреннюю зарядку. Соответственно, тоже не успел.
- Не надо! Я лично в окно видел во сколько пришли на работу Яков Вячеславович, Алена Александровна и Наталья Анатольевна, и Александр вместе с ними. Вот сейчас уже 8:30, урок пропущен, а так парень сразу сел бы сразу за парту и ничего не упустил. Значит, после уроков, пожалуйста, задержитесь и объясните ученику сегоднешний материал. И не забудьте, что сегодня после первого урока у нас совещание.
Олександр Кирилович пішов, гучно грюкнувши дверима. Олена Віталіївна відійшла від прочуханки та продовжила урок, який вже через десять хвилин завершився. Як завжди по понеділкам у перерві між першим та другим уроком відбулась загальношкільна лінійка у коридорі, де обговорювались з учнями загальношкільні питання, а також був заслуханий звіт від чергового класу за минулий тиждень стосовно виявлених порушень, зокрема було представлено щотижневу карикатурну газету «Колючка», намальовану на шматку шпалер. У ній були намальовані учні, які були записані черговими у порушники поведінки з зображенням суті порушень. При зачитуванні цього списку класні керівники порушників тихенько сварили своїх розбешак, а учні реготали з карикатур. Після лінійки вчителі пішли до вчительської на нараду, а учні – готуватись до наступного уроку. Сьогодні третій урок в початкових класах був присвяченим підготовці до Нового року. Олена Віталіїна вчила учнів вирізати сніжинки, якими діти прикрасили свій клас:
- Хорошо, дети, молодцы! У всех снежинки получились, правда, у Саши, Лени и Жени немного неровные, но ничего страшного. Уже менее чем через месяц у нас будет утренник, посвящённый празднику Нового года. Мы, второй и третий класс будем праздновать отдельно от старшеклассников. Будут дед Мороз и Снегурочка. Через две недели в нашем спортзале будут устанавливать огромную новогоднюю ёлку, но наш класс тоже нужно будет немного украсить. Давайте завтра каждый из дома принесёт дождик. А так же просьба передать родителям, что на подарки к Новому году необходимо будет сдать по четыре гривны главе родительского комитета. Я это озвучивала на родительском собрании, однако ещё не все сдали… Так, сколько у нас времени? Значит, можете пока собирать свои вещи, и через десять минут идём в коридор, будем совместно со вторым и третим классом репетировать песни к утренику. Я надеюсь вы их выучили?
- Да!, - дружно відповіли діти.
Олена Віталіїна заповнила журнал, а потім разом з дітьми вийшла до коридору, де разом з учнями другого та третього класів вишикувались у коло, співали пісні та водили хоровод довкола імпровізованої ялинки під гру на баяні у виконанні вчительки музики Варвари Василівни. Олена Віталіїна стояла по центру кола замість ялинки та показувала учням які треба робити рухи під час хороводу, а діти повторювали та співали:
То не білі метелики налетіли-
То сніжинки, мов пушинки, землю вкрили.
Ой-ля-ля! Ой-ля-ля!
Мов пушинки,
Землю вкрили!
Ой-ля-ля! Ой-ля-ля!
Мов пушинки,
Землю вкрили!
Одяглись у теплі шубки всі малята,
Вийшли зиму зустрічати на санчатах!
Ой-ля-ля! Ой-ля-ля!
Зустрічати
На санчатах!
Ой-ля-ля! Ой-ля-ля!
Зустрічати
На санчатах!
Буде ковзанка весела, будуть сніжки,
Будуть грати, працювати ручки й ніжки.
Ой-ля-ля! Ой-ля-ля!
Працювати
Ручки й ніжки!
Ой-ля-ля! Ой-ля-ля!
Працювати
Ручки й ніжки!
Після завершення репетиції учні другого та третього сласів повернулись до уррків, натомість першокласники у зв’язку із закінченням уроків пішли додому. Вже не треба було щоб батьки або інші родичі приходили забирати дітей після уррків, вони вже самі йшли додому здебільшого невеличкими групами по двоє-троє в залежності хто з ким товаришував та жив поряд. Вдома топилась пічка та пахнуло свідим супом. Сашко прийшов до дому, роздівся, роззувся та радісний обійняв маму:
- Привіт, мама, я скучив за тобою.
- Привіт, синочку. І я скучила.
- Мамо, уявляєш, у мене сьогодні таке трапилось...
- Розказуй.
- Мене бабуся провела як завджи до зупинки, я сів до автобуса. Але автобус зупинився на підйомі недалеко від стежини в сад, тому що далі фуру на слизькій дорозі розвернуло так, що вона повністю перекрила дорогу.
- Так, я чула про це. Дорога дійсно дуже слизька та небезпечна. І що далі?
- Я вирішив разом з іншими йти через старий сад. Там стежинка вже протоптана, тому я ще встиг на хвилинку заскочити додому.
- А я думала це Петрович сніг тут позмітав та кота впустив до хати. А взагалі я одразу бкла злякалась, бо подумала що грабіжники залізли у двір.
- Я потім наздогнав вчителів та разом з ними прийшов до школи, але Олена Віталіївна мене не впустила на урок, дуже сварилась, сказала щоб я не їздив у село автобусом та відправила до Сніжанни Андріївни.
- Оце тобі й на! А як нам тоді бути? Ти ж ще малий щоб вдома сам ночувати. Ну, якщо вона так переживає, то нехай коли я на роботі заберає тебе до себе ночувати. Ти диви яка розумна!.. Ну, і що було далі?
- Олександ Кирилович поспілкувався за мною, сказав що нічого страшного не трапилось та завів мене до класу, при цьому посварив Олену Віталіївну за те що вона мене не впустила на урок та відправила до Сніжанни Андріївни, коли у неї самої був урок.
- Ну, Олександр Кирилович молодець, справедливий чоловік. Сподіваюсь що після цього Олена Віталіївна більше не буде до тебе чиплятись через кожну дрібницю.
- Також ми репетирували хоровод на утрєнік. Олена Віталіївна нагадала, що треба терміново здати гроші на подарунки.
- Так, добре, я здам... Добре, синку, сідай обідати, я саме суп з макаронами свіжий зварила. Сьогодні ввечері після роботи Петрович обіцяв заскочити на хвилинку в гості, займу в нього грошей, - мама дуже засмутилась, бо скоро вже свята, а вона не отримувала зарплату вже третій місяць.
- Мамо, а що, суп знову без м’яса?
- Так, синку. Вибач. Завтра, сподіваюсь, буде з м’ясом.
Грудень поступово закінчувався, наближались новорічні свята. Всі діти чекали діда Мороза, подаруночків, зимових канікул та новорічного дива. Сашко, як і більшість дітей його віку, вірив у діда Мороза та чекав на подарунки. У школі майже кожного дня були репетиції до свята Нового року, що б мало відбутись в останій навчальний день: діти вчили вірші та пісні для хороводу. Діти рахували дні до Нового року та до довгоочікуваних зимових канікул. Цього ранку Сашко як завжди прокинувся від будильника, декілька хвилин ще полежав у теплому ліжку – дуже не хотілось вставати, тим паче що в кімнаті було прохолодно. Мама вже вибирала з пічки попіл та, побачивши сина, посміхнулась:
- Доброго ранку. Виспався?
- Доброго ранку, мамо. Я б оце з задоволенням спав би до полудня, - хлопчик протирав заспані очі.
- Святий Миколай до тебе сьогодні приходив?
- Не знаю… Наче нікого не було.
- А під подушкою дивився. Може він так тихо приходив, що ми з тобою нічого не чули.
- Зараз… Ух, ти! Мамо, поглянь! Це ж конструктор! Я давно мріяв про такий!
- Значить, Святий Миколай все ж таки приходив до тебе. Він завжди знає про що мріє кожна дитина та обов’язково дарує те що бажають дітки. Але Святий миколай приходить з подарунками тільки до слухняних діток, а неслухняним він кладе під побушку батога. Ти добре вчишся у школі, слухаєшся маму, бабусю та дідуся, допомогаєш старшим – тому і отримав такий бажаний конструктор.
- Це просто неймовірно, мамо! Я всім у класі обов’язково розкажу що мені сьогодні під подушку поклав Святий Миколай.
- Розкажеш… Добре, синку, годі стрибати. Сідай снідати. Яєчню будеш?
- Так, звичайно. Мамо, ти поглянь який же він класний. Тут навіть є вказівки як зібрати робота та машину!
Сашко навіть під час сніданку не відводив очей від подарунку. Діти мають вірити у диво, а дорослі мають це диво створювати не дивлячись ні на що. Чим старша людина, тим менше вона вірить у дива. Іншого дитинства вже не буде, машину часу чи елексир молодості на даний момент не придумано. Сашко чекав Нового року, ялиночку, подарунки. Репетиції в школі хороводів та вивчення новорічних віршиків було щоденно, учні готувались до свята, яке вже дуже швидко настало. Коли чогось дуже чекаєш – час летить непомітно. На новорічне свято дітям треба було одягнути костюми. Дівчатка, зазвичай, одягають костюми сніжинок чи принцес, а от у хлопчиків вибір значно більший. На той час придбати для дитини новорічний костюм було дуже складно та дорого, тому мама як і більшість батьків, сама пошила новорічний костюм для сина – Сашко мав бути вороною.
Сніг, що випав минулого тижня та спричинив певний колапс у навколишніх населених пунктах, з середини цього тижня почав танути та до вихідних повністю розтанув. Довкола були калюжі та грязюка, але погода була теплою, що навіть мухи попросинались та грілись на сонечку. На цих вихідних дітвора просто гуляла вулицями селища, де був асфальт, бо там де його не було – суцільне болото. До Нового року сніг ще не раз випадав та розтавав, а, відповідно, морози чергувались з відлигою. Для Донбасу це звична зима: малосніжна, з різкими перепадами температур та пронизливими східними вітрами «суховіями». Мама розповідала синові, що коли сама ще ходила до школи, то зими були суворішими: сніг зазвичай тримався майже всю зиму, а на початку весни активно танув, в результаті чого на річці була повінь. Морози могли бути до -35° градусів. Зараз морози теж можуть досягати -25° градусів і нижче, але тримаються недовго. Звичайна погода для зимового періду – мокрий сніг, грязюка, вітер, сирість та температура повітря близько нуля градусів. Багато хто з жителів Донбасу їздив на заробітки до російської федерації, зокрема на північ, на вугільні шахти Воркути. Так ці люди стверджували, що морози Сибіру -30° градусів та нижче не так відчуваються як -5° градусів на Донбасі, коли сирий холодний вітер продуває до кісток. Сибірські морози найже не відчуваються, якщо ти рухаєшся та добре одягнутий, а от на сході України треба одягатись інакше, щоб захиститьсь від спепового вітру. А навесні, у вербну неділу, коли настають так звані в народі «єврейські кучки», дують найсильніші в році вітри весь тиждень. Зазвичай, у цей час холодна погода, зима востанє намагається нагадати про себе: східний або південо-східний вітер несе з полів землю ніби зимова завірюха. Біля парканів та будинків бувало надувало цілі кучугури землі, все довкола було в пилюці.
Але зараз у нас зима, і нарешті настоло свято в школі – довгоочікуваний утренік, до якого учні готувались майже місяць. Сашко прокинувся, а мама як завжди зранку готувала пічку до розпалу – вибирала з піддувала попіл, накладала в топку дрова та вугілля. Завтрік вже був приготований, а на електричній пічці закипав чайник. Хлопчик ще п’ять хвилин ніжився у теплому ліжку, а топім неквапливо встав, потягнувся та прийшов на кухню:
- Добрий ранок, мамо.
- Привіт, синочку! Умивайся та сідай снідати, зараз як раз чайник закипить. Щось ти сьогодні сонний, не виспався?
- Така погода надворі, спав би ще, але треба до школи.
- Ну, нічого, синку, сьогодні останій день, уроків не буде, а буде свято,дід Мороз та Снігурочка прийдуть вас привітати,подарують вам якісь подарунки. У тебе канікули аж до 15 січня, тому свтигнеш відпочити, набратись сил, принести кутю та попосівати.
- Все одно якось не чесно: вчимось чотири місяці, а відпочиваємо лише два тижні. Потім ще пів року, а відпочиваємо три місяці.
- А от уяви як воно бути дорослим: працюєш весь рік, а на відпочинок дають лише 24 дні, і то ще спробуй піти у відпустку коли тобі треба.
- Так дорослі ж ходять на роботу та отримують за то грощі. До того ж їм не треба після роботи ще вчити уроки.
- Який же ти у мене жартівник! Підростеш – зміниш свою думку. Давай сідай снідати та збирайся до школи, бо вже 7:15. А я трохи протоплю пічку, зварю на обід рідку картоплю та прийду до вас на утрєнік. Наче на 9:30, так? Ви є там підготували для батьків святкову програму.
- Так, ми на 9:30, а старшокласники – на 11:30.
- Я твій костюм погладила та охайно склала у пакет. Не забудь його. Я прийду десь о дев’ятій допоможу тобі його одягнути.
Сашко швиденько з’ів яєчню, випив чаю, одягнувся та побіг до школи. На вулиці був невеличкий морозець, мокрий сніг на дорогах замерз, довкола була суцільна ковзанка з буграми та слідами від колес машин. Дерева та провода були вкриті тонким шаром інею. Діти як завжди йшли до школи з усіх навколишніх вулиць, а перед школою потоки дітей та батьків об’єднувались в один великий потік. Від воріт до шкільних дверей доріжка була посипана золою з кочегарки. У вчительській кімнаті та деяких кабінетах вже горіло світло, а на вікнах були наклеєні вирізані з білого паперу сніжинки. У шкільному коридорі був включений підвішений на стіні телевізор, спибиральниці та завгосп сиділи за столом, пила чай з печивом та дивились фільм «Москва слезам не верит», що саме йшов був в ефірі телеканалу «Інтер». В кориродорі та класах вікна були прикрашені сніжинками та блискучими дощиками. Відчувалась атмосфера свята, діти весело спілкувались. Сашко зайшов до класу, де окрім вікон також була прикрашеною дошка. Однокласники вже прийшли, хтось сидів за партою, хтось спулкувався, а хтось вже одягав свій новорічний костюм. Сашко привітався та сів за свою парту і дивився у вікно. Через п’ять хвилин до класу зайшла вчителька, діти вже були дисциплінованими, тому швидко припинили свої розмови, встали з-за парт та хором привітались:
- Доброе утро, Елена Витальевна!
- Доброе утро, дети. Можете садиться. Сегодня у нас с вами праздничный утреник, поэтому как и обещали, занятий и утреней зарядки не будет. Можете готовиться, повторяйте стихи. Хоровод репетировать уже не будем, вы и так все его уже выучили. Однако не забывайте, что у старшеклассников сегодня есть уроки, поэтому по каридорам не бегайте и не шумите. В десять часов можете одевать свои костюмы, потом я вас заберу и мы вместе пойдём на праздник. Дедушка Мороз и Снегурочка вас уже ждут и приготовили каждому новогодние подарки, но для этого нужно будет рассказать стих, который вы учили. Так, я вас пока оставлю, буду в учительской, у нас там совещание.
Олена Віталіївна пішла до вчительської та зачинила за собою двері, а діти й далі спілкувались одне з одним, веселились та раділи святам, тільки Сашко час від часу просто сидів та дивився у вікно. Приблизно о дев’ятій годині до класу почали приходити батьки, діти одягали свої новорічні костюми. Через декілька хвилин до класу зайшла Олена Віталіївна, привіталась з батьками та дочекавшись коли всі діти одягнуть костюми, дружно повела всіх до спортивної зали, де в одному кінчі стояли стількики та лавочки, по центру велика новорічна ялинка, а в іншому кінці у кутку були зібрані всі спортивні принадлежності. Стіни спортзалу були пркрашені сніжинками, дощиками та святковими плакатами. Діти першого, другого та третього класу разом з вчителями сіли попереду, а батьки – позаду. Праворуч від ялинки стояв стіл та стількик, на столі – магнітофон та баян. Ведучими свята були хлопець та дівчина з восьмого класу, які розпочали промову як тільки всі зайняли свої місця:
- Здравствуйте, дорогие участники и гости нашего праздника! Сегодня мы вместе с вами окунёмся в сказочный мир Нового года, ощутим атмосферу зимы и, конечно же, к нам гости придут Дедушка Мороз и его внучка Снегурочка. Все готовы? Давайте дружно позовём! Три-четыре: Де-душ-ка Мо-роз!, - розпочала ведуча, і діти гучно хором почали кликати діда Мороза, - Ой-йой, чтото наш дорогой Дедушка Мороз задерживается. Возможно, он ещё ы дороге к нам. Вы же сами видели сколько снега недавно выпало! Поэтому давайте пока начнём без дедушки Мороза и Снегурочки, и они обязательно принесут нас долгожданные подарочки. Сейчас для вас споёт песню «Три белых коня» «золотой голос» нашей школы Аня Порфиленко, - ведучі свята відійшли в сторону, Варвара Василівна включила на магнітофоні фонограму, і дівчина, уважно оглянувши аудиторію, почала співати:
«Остыли реки, и земля остыла, и чуть нахохлились дома.
Это в городе тепло и сыро, это в городе тепло и сыро,
А за городом — зима, зима, зима.
И уносят меня, и уносят меня в звенящую снежную даль
Три белых коня, эх три белых коня - декабрь, и январь, и февраль.
Зима раскрыла снежные объятья и до весны все дремлет тут.
Только елки в треугольных платьях, только елки в треугольных платьях,
Мне навстречу все бегут, бегут, бегут.
И уносят меня, и уносят меня в звенящую снежную даль
Три белых коня, эх три белых коня - декабрь, и январь, и февраль.
Остыли реки, и земля остыла, но я замерзнуть не боюсь.
Это в городе я все грустила, это в городе я все грустила,
А за городом — смесь, смеюсь, смеюсь.
И уносят меня, и уносят меня в звенящую снежную даль
Три белых коня, эх три белых коня - декабрь, и январь, и февраль.
И уносят меня, и уносят меня в звенящую снежную даль
Три белых коня, эх три белых коня - декабрь, и январь, и февраль.»
Дівчинка закінчила співати та під оплести залу вклонилась аудиторії, але Варвара Василівна знову заплуталась в кнопках на магнитофоні, довго не могла вимкнути музику, почала нервувати і, врешті решт, випадково включила режим радіо – шум був доволі гучним, що деякі діти з переляку почали затуляти вуха, а інші гучно реготали. Врешті решт вчителька знайшла вихід – різко висмикнула з розетки виклу магнітофона. Потім до неї підійшов ведучий, щось пояснював та повернувся на сцену і почав говорити до аудиторії:
- Спасибо Ане за отличное исполнение песни, а мы продолжаем… Новый год – это пора чудес, когда любая скажка может стать реальностью. А вот наша следующая история была сказкой, или реальностью – трудно сказать. Давайте вместе смотреть.
До дітей в костюмах вийшли старшокласники та зіграли казку: були свій ведучий, заєць, вовк, їжак, мишка та дід Мороз. Після закінчення казки діти радісно привітали діда Мороза,у якому дехто з дітей впізнав вчителя праці Іллю Володимировича. Ватна борода на його обличчі була криво наклеєною, на кисті правої руки виднілась наколка, ам сам костюм був трохи малуватим. Потім діти традиційно покликали Снігурку, чий образ грала доволі висока та худа дівчина з десятого класу. Далі діти читали новорічні вірші, а батьки з гордістю в очах дивились на своїх чад у новорічних костюмах. У цей час дід Мороз діставав зі свіго мішка подаруночки та передавав їх кожній дитині. Потім діти разом з вчителями, дідом Морозом та Снігуркою станцювали хоровод довкола ялинки. Під час хороводу Сашко тримав за руку саме діда Мороза та ледь не знепритомнів від його перегару. Після закінчення усього цього дійства діти порозходились кожен до свого класу, де вчителі привітали своїх учнів з нас. Олена Віталіївна щиро посміхалась та дала настанови учням перед канікулами:
- Дорогие детки! Скоро праздники: Новый год, Рождество, «старый» Новий год. У вас спереди почти три недели отдыха, поэтому проведите это время с пользой. Помогайте родителям, бабушка, соседям. Наше первое учебное полугодие тоже завершено. Вы все молодцы, внимательны на уроках, хорошо учитесь. В новом году, дети, я желаю вам успехов в учёбе, сил, крепкого здоровья и всего наилучшего. Всем спасибо, до встречи в следующем году.
Діти швидко перевдягнусь, зібрали речі, попрощались з вчителькою та побігли до батьків, що чекали своїх чад у коридорі. Діти разом з батьками йшли по домам, спілкувались та раділи таким довгоочікуваним канікулам. На вулиці було похмуро, невеликий туман та морозець, прохолодно та дуже слизько. В центрі селища було багатолюдно: народ вже скуповував продукти до новорічного столу. Мама з сином прийшли додому, роззулись у коридорі, занесли взуття та поставили біля пічки, роздягнулись. Мама одразу відкрила піддувало пічки, кочергою розворушила жар та підкинула дров:
- Ти диви, навіть жар ще не потух! А я вже думала прийдеться заново розпалювати пічку. Добре, зараз жар розгориться, нагрію борщу та будемо обідати. Доречі, а ну вихвалайся що тобі дід Мороз подарував.
- То був не дід Мороз, я знаю! То був наш вчитель праці Ілля Володимирович! У нього були жовті пальці, тхнуло алкоголем та цигарками.
- Ммммм, оце так номер…
- Ось дивись що мені подарували.
- Що це? Хммм, пазл, і все… Це ж купили саме дешеве. Той пазл на ринку коштує 2 гривні, а на подарунки збирали по 3.50. А що ще дарували?
- Машинку, альбом для малювання, набір кольорової крейди, ляльку…
- Хоч би якусь цукерку подарували! Ну і школа!..
- Ми всі знаємо, що то був не дід Мороз, а Ілля Володимирович! Але я знаю, що справжній ддід Мороз як завжди прийде до мене в новорічну ніч та подарує мені залізницю. Я так мрію про неї.
До нового року залишалось декілька днів. Мамі на роботі нарешті доли зарплату за вересень, та третину – за жовтень. Іншу частину зарплати за жовтень, а також за листопад і грудень керівництво обіцяло виплатити вже до весни, але ходили чутки, що цю зарплату так само як і минулого року просто «заморозять». Як кажуть «диму без вогню не буває», людям не звикати до такого повороту подій. 29 грудня мама з сином пішли до магазину, щоб придбати продуктів до новорічного столу. У магазині вже була шалена черга, тому довелось чекати майже годину. Черга закінчувалась аж за дверима, а в магазині працювала лише одна продавчиня. Ввечері мама зварила товчену картоплю, приготувала котлети, тушковане м’ясо, холодець, оселедця під шубою та холодець, а також спекла у духовці торта. Сашко допомагав мама прибиратись, а потім вони разом прикрасили невеличку ялинку, яку вчора їм приніс Петрович. В трьох кілометрах між Новоулянівкою та Вугликом був невеличкий сосновий ліс, тому місцеві не гребували зрубати собі на Новий рік деревце або зламати гілочку. Місцеві робили на ялинках бізнес, а правоохоронці зрідка навідувались до лісочку, щоб не скільки покарати злочинців, а щоб відібрати у них ялинки та «знаряддя злочину» - сокири та пилки. Петрович не ходив по ялинку, а просто знайшов дорогою додому велику соснову гілку. Або її загубили, або просто викинули коли волокли по дорозі ялинки.
Наступного дня мамі треба було в сутки на роботу, а Сашко традиційно ночував у бабусі з дідусем. Сашко як завжди цілий день нудьгував, ходив до сусіда діда Григорія, але той не виходив, хоча пічка потилась майже весь день та у хаті горіло світло. У кімнаті його сина світло не горіло – значить він був на роботі. Ввечері Сашко допоміг бабусі повиновити у коридор тарілки з хододцем та попилососив у кімнатах. Бабуся ввечері накрила невеличкий святковий стіл:
- Діду, досить дивитьсь той телевізор. Ходи вечеряти. Хоч сьогодні ще тридцяте число, та зустрінемо з онуком сьогодні Новий рік, бо побачимо його вже наступного року.
- О, це правильно. Сядемо, повечеряємо, може дід Мороз вже зараз тобі щось передасть. А що нам завтра? Ми вже не молоді, сидіти всю ніч не будемо. Сядемо ввечері десь о шостій, повечеряємо, вип’ємо по цароцчці вина, подивимось трохи телевізор та полягаємо спати. Якщо почуємо як сусіди будуть бахкати салюти – прокинемось, а якщо ні – то до ранку спатимемо. Вже давно немає святкового настрою, та й куди вже нам з дідом святкувати? Ми вже своє відсвяткували.
- Бабо, а пам’ятаєш як раніше святкували? Онучку, уяви собі! Такі столи накривали, що можна було б нагодувати пів села. Жінки починали готувати ще десь 28-29 числа, а ми з сусідами в цей час різали кабанчика, лазили у погріб по консервацію. А самогон для новорічного застілля починали гнати ще восени. Найголовніше на новорічному столі – картопля товчена з м’ясом, салати, оселедець під шубою, холодець,ковбаска, мандарини, шампанське та, звісно ж, продукт народної творчості – самогон. До того ж гості приходили зі своїми стравами та горілкою. Зазвичай до нас приходили Голубенки, Пащенки, куми, та сусіди – Андрієвські. А ті бандери, Гриша з Христиною, ніколи не приходили. Вони самі по собі були завжди. Так бувало як сядемо за стіл десь о восьмій вечора та й сидимо приблизно до шостої ранку. А потім ще першого числа ввечері збирались та доїдали все що не з’їли у новорічну ніч. Сидимо собі, їмо, п’ємо, співаємо, час від часу виходимо на вулицю покурити та подихати свіжим повітрям, а потім – знову за стіл. І куди воно в нас стільки всього влазило? А ти, бабо, постійно бігала в коридор на переживала чи застиг там твій холодець.
- Так, були часи. Зараз люди все рідше ходять в гості одне до одного, особливо молодь. Може колись і взагалі люди не будуть нічого святкувати.
- Онучку, подивись хто нас привітав з Новим роком. Цю листівку поштарка принесла. А ще нам з дідом сільська рада як учасникам бойових дій подарувала по 20 гривень та листівку, - бабуся дістала з шафи невеличку вітальну листвіку від Президента України Леоніда Кучми з його фотографією, яку на той час присилали поштою ветеранам та учасникам війни, ліквідаторам аварії на ЧАЕС, учасникам бойових дій в Авганистані та деяким іншим категоріям громадян.
Бабуся поставила на стіл повчену картоплю з тушкованим м’ясом, хліб, вінегрет, холодець, смаженого хека та консервацію. Сіли, повечеряли, випили чаю з вергунами. Бабуся мила посуд, а дідусь пішов дивитись телевізор. Сашко випив ще одну чашку чаю та пішов на лежанку відпочивати. Потім бабуся підкинула в піч вугілля та закрила піддувало щоб жар тримався якомого довше та прийшла на вежанку до онука. Лежанка була дуже теплою, прямо гарячою, тому бабуся постелила собі та онуку власноруч зв’язані підстилки для стільців. Так вони сиділи на лежанці, грились та спілкувались на різні теми: здебільшого бабуся розповідала онуку історію свого життя, про післявоєнний період, молодість, життя у Донецьку наприкінці 40-х та початку 50-х років та інше, а Сашко з великою цікавістю слухав бабусині розповіді, хоча більшість з них вже не раз чув та міг ледь не дослівно переказати. А хто ж не любить молоді розповілати про своє молоде життя, особливо якщо воно припало на такі складні часи. На годиннику вже була північ, коли вони полягали спати. Дідусь вже давно виключив телевізор та спав у спальні. Гучний храп дідуся було чутно, мабуть, аж на вулиці. Крізь штори світив місяць, тому в кімнаті було добре видно. Онук заснув, а бабуся як завжди лежала, дивилась у стелю, молилась та розмовляла сама з собою.
Сашко міцно спав і не чув як прокинулись бабуся та дідусь. Дідусь вибрав з піддувала попіл, розпалив пічку та пішов у двір поратись по господарству, а бубуся як завжди займалась хатніми справами. Прокинувся хлопець вже коли мама прийшла з роботи та спілкувалась з бабусею на кухні. Почувши мамин голос, він швиденько вскочив з ліжка та побіг в матусині обійми:
- Привіт, мій маленький! Як ти тут?
- Привіт, мамо. Все добре, тільки дуже скучив за тобою, а так все добре.
- Я теж за тобою скучила. Доречі, для тебе є подарунок від зайчика – на роботі дали. Дивно, бо я вже й не згадаю коли взагалі щось давали дітям, - мама дістала з сумки коробку з конфетами.
- Ну, ще зовсім недавно було що зарплату видавали продуктами. Пам’ятаєш?
- Та хіба ж таке забудеш? То дадуть тридцять кілограм огірків, то картоплю. І нащо воно нам, коли все своє?
- Але коли давали муку, цукор або крупи – то було добре. Онучку, снідати будеш?
- Та щось не хочеться, - відповів Сашко та роздивлявся новорічний набір конфет.
- Давайте хоч чаю з вергунами? А то конфетами зіпсуєш собі апетит.
- Так, давайте чаю, бо я щось змерзла поки дійшла, -мама роздягнулась та сіла за стіл.
Бабуся посунула чайник на середину пічки, і вже через п’ять хвилин він закипів. Традиційно бабуся варила чай з шипшини або глоду з додаванням м’яти, меліси та чербецю. До вернунів бабуся відкрила банку обрикосового варення. І хоча пічка топилась вже другу годину, але в хаті було ще прохолодно. Біля самої пічки було відночно тепло, а інші кімнати за ніч нахолонули. У хатах холод іде не тільки з вікон, стін чи дверей, а також з підлоги, тому взимку в період сильних морозів доводиться ледь не цілодобово топити пічку. Після сніданку бабуся подарувала онукові пакет, а якому лежали цукерки, яблуко, апельсин, три банана та горощі – дві банкноти по десять гривень:
- А це тобі, онучку, від нас з дідом на Новий рік.
- Дякую, бабусю!
Бабуся провела до дверей доньку з онуком, перехрестила, привітала з наступаючим Новим роком та побажала спокійно без пригод дійти додому. Дідусь саме закінчив свої справи по господарству та провів рідню, закрив хвіртку та також привітав зі святами:
- Бувайте! Побачимось вже через рік.
Мама з сином йшли тією самою єдиною дорогою, що сполучала Новоульянівку та Вуглик. Звісно, ще було дві грунтові доріжки через поле та лісочок, але асфальтованою дорогою вже ж таки було ближче, до того ж в полі, напевне, дуже великі сугроби і навряд чи там зараз хтось ходить. І хоча довкола снігу майже не залишилось, на дорозі було слизько. Через пів кілометра від села одразу за мостом маму з Сашком підібрав один з жителів Вуглика та довіз до магазину, від якого до дому залишалось йти трохи більше двох хвилин. Вдома чекали та як завжди щиро раділи господарям зголоднілі пес та кіт. Мама одразу вибрала попіл та розтопила пічку, бо через те що вже другу добу не топилось, з рота йшов пар, було дуже холодно. Через хмарну та безвітряну погоду пічка розгоралась довго та час від часу дим повертався у зворотньому напрямку до кімнати, як кажуть «пічка куриׄ՛ть». Потім мама винесла попіл, нагодувала собаку та кота, принесла ще відро вугілля та поставила грітись чайник на пічку. Чайник закипів приблизно через десять хвилин, мама з сином випили чаю. Потім мама лягла поспати декілька годин після роботи, а Сашко підкидав у пічку та грався іграшками. Біля пічки вже було більш-менш тепло, але загалом було ще доволі прохолодно. Треба витопити мінімум два відра вугілля щоб у квартирі стало тепло. Холодом тягнуло з вікон, дверей та підлоги, тому хлопець грався машинками на килимі біля пічки, де поруч спав кіт. Сашко час від часу переривав гру та підкидав у піч по дав-три лопаточки вугілля. Хоч хлопець був ще малим, але йому вже довіряли самостійно розпалювати та топити пічку.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Persephone Aly
Сергій з ДонеччиниPersephone AlyСергій з ДонеччиниPersephone AlyСергій з Донеччини