Справжня Скалка

Маркус Гріх завершив з’єднання і зітхнув.

“Діла ішли не те шо хуйово, но і ніззя сказать шо харашо”, — резюмував він тоном загартованого філософа. Останній місяць усі наради з шефом завершувалися однаково: ти, Гріх, молодець, але щоб отримати заохочувальний погляд від керівництва, треба ще трішки постаратися. До речі, ось тобі нова форма звіту за витрати, тепер її треба подавати щотижня.

Капітан був достатньо обізнаним у ситуації, щоб розуміти — шеф з усіх сил намагається відтягнути невідворотне підвищення Маркуса і свій вихід пенсію. Після чергової влучної облави керівник департаменту висловився недвозначно: навіть після скандального пониження у званні Гріх стабільно працює на результат, яким приємно звітувати перед головою округу, і зараз цей аргумент переважує паскудний характер.

Звісно, Гріх свого віддавати не збирався, і вже навіть накидав список на зведення рахунків з висоти нової посади. Проте, маючи в анамнезі повний швах із особистим життям у вигляді трьох невдалих шлюбів, певною мірою старому працеголику співчував.

— Ти тут до ночі сидіти будеш? — детектив Микол Крук ніколи не стукав, ніколи не вітався і ніколи не прощався. Перший пункт реально бісив. — Дружина не вижене?

Гріх на мить завагався, чи не послати детектива у сраку, але раптово згадав, що сьогодні півфінал Суперліги, і вирішив дати колезі шанс.

— Ти про третю чи четверту?

— Е-е?.. — іноді здоровенний, під два метри (майже як сам Гріх), Микол любив зіграти на стереотипах про тупих бугаїв (точно як сам Гріх).

— Пішли на хокей?

— Сорян, вже плани є. А коли ти встиг?

— Що?

— Ну, четверту. Третя ж ось щойно?..

“Ну і пензлюй. Самому дешевше пити”, — вирішив Гріх і злегка насупився, щоб озвучити маршрут переконливо.

— Ішов би ти в сраку, Крук.

— Злий ти, кеп, — удавано-скрушно зітхнув Микол і потер голену ледь не до блиску потилицю. — Злий, як пес режиму...

— Іди в дупу, — ледь не по складах, наче бот-логопед, промовив капітан і відвернувся. Криво усміхнувшись, він активував мережевий інтерфейс у передпліччі та вийшов зі службового акаунту. Робочий день скінчився, має право. Микол ще цей...

Ультрамаринові формені патчі згасли, і одяг набув цілком пересічного вигляду. Затерті штани-карго та темний бомбер поверх чорної футболки носить ледь не кожен другий, зручно й непримітно.

Робот-прибиральник, здійнявши усі свої помаранчеві мацаки вгору, нерішуче застиг на порозі насмішкою над якимсь там індуїстським божеством. Гріх тихо вилаявся собі під ніс. Вже сьома, а значить, на перший період він вже спізнився, та і місця у “Фітнес-Кракені” може не бути. Про всяк випадок перевірив через сервіс бронювання, і вкотре титулував себе сраною Касандрою: на вході вишикувавася справжній живий ланцюг, хоч і віртуальний.

У ліфті перевірив ще пару спорт-барів неподалік, але і там нічим не розрадили. Ну, що ж, значить, сьогодні його веде сама доля. Хто не заховався — нема на то ради, вирішив Маркус, і відправив місце посадки своєму сінглу. Трохи подумавши, скривився, наче готувався ступити у свіже, особливо уїдливе лайно, та повимикав усі можливі трекери. Якщо стрибати у синю прірву, то так, щоб це випадково не булькнуло в особисту справу. Тьху, бля, гордий вільний орел, називається.

Злива розходилася так, що за півтори хвилини, необхідні тренованому кібертілу для прискореного подолання відстані між виходом з будівлі департаменту і паркінгом, холоші штанів набрали води і промочили шкарпетки. Це нічим не загрожувало здоров’ю, але по-людськи чутливій шкірі все одно було неприємно. І мокре волосся теж відчувалося не дуже. Тому, застрибнувши у сінгл, він спершу увімкнув пічку, а вже потім підтвердив маршрут, струсив зайву вологу з сорочки, і важко зітхнувши, визнав, що штани улюблені, але по деяких пунктах оцим супертехнологічним суперлахам програють.

Власник “Бісової Ковіньки”, ще той жук, відкрив бар буквально на краєчку Шостого округу, щоб платити менший податок і рідше зустрічатися з перевірками. У певних колах заклад “на межі світів” з неофіційним гаслом “тіла різні, права рівні” мав статус ледь не культового. Туди приходили, щоб зірвати горлянку на трансляції матчу, налигатися в дрезину, знайти партнера для мутної справи чи необтяжливих розваг — танців, сексу, бійки. Гріх інколи заявлявся сюди почухати кулаки та продезінфікувати контакти, але постійним відвідувачем не був. Надто близько до дому, а він завжди вважав, що розумна істота не гадить там, де живе.

Рожево-фіолетове світло манило до себе м’яко і наполегливо, а тіні, що маячили за напівпрозорими розсувними дверима, нагадували ілюстрації до курсу по історії регулювання обігу речовин. У досинтетичні часи у схожому спектрі під лампами вирощували всілякі канабіси, вистачало ж у людей терпіння.

Свій сінгл Маркус залишив на парковці просто під камерою спостереження. Вкрасти не вкрадуть, але якимсь гівном обмазати — запросто. Причому необов’язково з помсти, а так, по хуліганці.

Замість східців у “Ковіньку” вела ціла естакада, закручена півколом. Романтично налаштовані неофіти казали, що це турбота про п’яних відвідувачів. Та Гріх цілком утилітарно згадував її добрим заздрісним словом кожен раз, як колеги з лабораторії забували взяти на місце злочину своїх сраних робоасистентів і слізно просили допомогти з транспортуванням чергового тіла. Переважно, сраними східцями, бо половина таких випадків супроводжувалася аварійним знеструмленням, і перезапускати основне електроживлення можна було тільки після успішної перевірки всіх систем життєзабезпечення будинку. Але жоден з тих сраних будинків, зведених п’ятнадцять років тому з відновленого пластику та арматури, цю перевірку з першого разу не пройшов. Неодмінно щось перегорало і доводилося бозна-скільки чекати обслуговуючу компанію. А в ремонтні бригади П’ятого округу переважно потрапляло те, що жило у Шостому і не встигло здохнути. Або те, що списували з гарантійного обслуговування у Четвертому.

Хай там як, за час “штрафного капітанства” Гріх натягався трупаків достатньо, щоб у подальшому класти прутня на кар’єру з певною обережністю.

Хостес привітно закліпала довгими віями і грайливо закрутила на пальці довге ультрамаринове пасмо. Обсмикнула сорочку, стилізовану під щось “з чоловічого хокейного плеча”, привертаючи увагу до грудей та завихляла дупцею у ледь помітних шортах, вказуючи найкоротший шлях до вільного місця навпроти проекційної зони. “На софт зажмотили чи що? — мимоволі подумав Гріх. — Проектори вищого класу, зоп’яну можна і з гіноїдом сплутати. А взаємодія, бляха, з клієнтом прописана так, наче її прищаві хакери з онлайн борделю скопіпастили”.

Маневруючи у розмаїтті тіл, Гріх не забував крутити головою. Від потенційної бійки з фанатами він багато не очікував, уся “Ковінька” одноголосно уболівала за “Джоніків”, але обстановку завжди краще оцінювати до, а не в процесі. Та і старих знайо...

Хотілося б йому помилитися, та де там.

Худорлява жінка сиділа біля барної стійки, півобертом до входу, і самий вираз її обличчя обіцяв кожному недоумку близьке знайомство з електрошокером, удар ногою по яйцях та сірчаний дощ у пику, чи що вона там пила. Але якийсь кіберизований хлоп із кухлем синті-пива, що сидів поруч, своїми скляшками все ж позирав. Та і бармен теж на декольте залип. Ну, де правди діти, Скалка вміла справити враження.

“Але ж бляха, ну чому з сотні нормальних барів і трьох сотень генделиків ця зараза заявляється саме сюди і саме тоді, коли я хочу трохи відпочити?”

Подумавши трохи, Гріх зітхнув і все-таки підійшов привітатися, тим більше, що консультантка його все одно помітила.

— По справах чи відпочиваєш? — рівним тоном поцікавився Маркус, умощуючи дупу на сусідній стілець.

— А не видно?

Комбінезон був такий, що можна у кишенях розчленованого андроїда пронести, і від сканера сховатися, якщо каптур накинути, і груди показати, якщо застібки трохи попустити, ось як зараз. Тож щось, може, і видно, але ні хріна не ясно.

— Наче не знаєш, що я з лахів розрізняю тільки спіднє та уніформу. І те по шевронах.

— Судячи з останніх пліток, ти і спіднє хіба що по шевронах розрізняєш.

— Згоден, трохи прибрехав.

— А тебе самого яким вітром сюди надуло? Ховаєшся від екзистенційної порожнечі?

— Пф-ф. Знаєш анекдот? Заходить якось Сізіф у бар і замовляє нерозбавлений віскі. Бармен його питає: може, вам з камінчиками? А Сізіф відповідає: не сьогодні, дотепнику. Важкий день на роботі.

— Знаєш, що мені в тобі подобається, Маркусе?

— Почуття гумору.

— Те, що ти знаєш, хто такий Сізіф, хоча по тобі цього і не скажеш.

— Я б сказав, що те, що тобі хоч щось подобається, це відкриття тижня. Але воно і близько не стоїть до того, що ти прийшла сюди подивитися, як високотехнологічні одоробла ганяють шмат пластику.

— Люблю пробувати щось нове, — Ві криво усміхнулася. — Хоча схоже, хокей і справді не моє.

— Тоді що ти тут робиш?

— Думаю.

— Думаєш?

— Ага. П’ю і думаю.

Гріх обернувся до залу. Голографічні проекції гравців носилися столиками, оминаючи пивні келихи, але відвідувачі навіть не помічали цього, прикуті до дійства у проекційній зоні.

“Го-о-ол!!!” — закричала коментаторка. “ГО-О-О-Л!!!” — вибухнула підігріта алкоголем аудиторія. “Джоніки”, нарешті, зрівняли рахунок, але третій період нещадно спливав. За хвилину збудження змінилося напруженою увагою, і метушня на проекційній стіні знову стала центром всесвіту, точкою гравітації, біфуркації і всього іншого, що там ще може бути важливого чи святого.

— І про що ж ти думаєш у такому місці?

— Про нас, Маркусе.

— М-м? Це ж точно не те, про що я зараз подумав?

— Якщо ти про секс, я в тому сенсі, що ти завжди про нього думаєш, то ні. Про людство. Про те, що зараз смерть ніхто і не помітить, хоча саме вона робить нас дійсно унікальними.

— Та невже? Що це ти п’єш?

— Бостон сауер. Всього лиш.

Гріх зітхнув і подав знак бармену, щоб змішав те ж саме.

— Схоже, без дози цього лайна тебе хрін зрозумієш.

— Розуміти мене необов’язково. Обов’язково тримати дистанцію.

— То ти собі вже іншого знайшла?

— Що?

— Порозуміння, Ві. Командної роботи без порозуміння не буває. То я і питаю, ти знайшла когось іншого, з ким збираєшся працювати?

— Бляха, Маркусе, ну от я тобі сказала, про що думаю, і…

— І я хочу зрозуміти, що ти маєш на увазі. Я копався у різних мізках, але це інша історія.

Келих ковзнув у їхній бік дзеркальною поверхнею шинкваса, наче бармен теж націлився забити гол, але лапища капітана у таких питаннях не підводила.

Скалка злегка крутнула стакан зі своїм сауером і зиркнула туди так, наче вперше побачила суперпотужний злив у громадській вбиральні.

— Ми звикли брати оригінал за точку відліку. От візьмемо тебе до прикладу. Ну, добре, мене. Є фізичне тіло, є особистість. Є свідомість. Якщо спростити, то є купа різних складових, які у комбінації мають робити мене унікальною. Перша хвиля проблем почалася тоді, коли клонування стало давати дійсно якісні копії. Але… Та власне... Кому зараз потрібен той оригінал?! Середньостатистичний юзер у віртуалі не відрізнить власну мати від її оцифрованої свідомості. З тіла можна було б наробити сотню клонів. Вони житимуть скільки завгодно, тільки мемо-чіп постав і зберігай дані вчасно. То як можна знати напевно, хто перед тобою насправді, оригінал чи копія? І яка різниця?

“Є різниця”, хотів сказати Гріх, але промовчав.

— Унікальною мене зробить лише смерть, Маркусе.

Гріх знизав плечима і глянув на бармена. Серйозно так поглянув, зі значенням. Швидше, навіть, із натяком. Татуйований бородань зобразив ніяковість і показав три пальці. Щоправда, у спецпризначенців цей жест означав “шість”. Ну, скільки б вона насправді не випила, на досягнутому варто було зупинитися, тож у відповідь капітан перехрестив долоні у безальтернативному “харе вже”. Проте Скалка заперечливо погрозила наливайченку пальцем, а Маркуса відчутно клацнула по кінчику носа.

— Не тобі контролювати мою випивку, Гріх, — доволі холодно повідомила вона.

— А кому, Мареку? — гмикнув чоловік. — До речі, де він?

— Краще себе пильнуй. Тобі на роботу завтра, ні?

Скалка на мить відірвалася від стакана і абсолютно тверезим поглядом, наче лезом, пройшлася по обличчю Маркуса.

— Що сталося, Ві?

Жінка опустила очі, певно, знов про щось замислилася. Десь пронісся розчарований посвист, гуртовий або навіть масовий. “Джонікі” лажанули.

— Ти наче не при собі сьогодні.

— До тебе чи до мене?

— Що?..

— Значить, до мене. Але я хочу, щоб ти виніс мене звідси на руках.

— Ти п’яна.

— Можу в драгер подмухати. Я розраховувала на інший свисток, правда... Чи лишаємося тут, свистіти з цими йолопами разом? — Ві кивнула у бік екрану.

Уболівальники знову захвилювалися і Маркус машинально відмітив, що “Джоніки” свої шанси на сьогодні явно проґавили. Ніколи йому не зрозуміти, як працює голова у цієї жінки.

— Жаргончик у тебе, пані професорко...

Без додаткових вагань він відсунув свій стілець, підійшов і підхопив Ві під коліна і під спину. Вона відреагувала трохи дивно — спочатку вчепилася, наче боялася, що він упустить її, а потім обм’якла. Дивна. Дивна і незбагненна, це вже точно.

Мокрий від дощу асфальт виблискував усіма кольорами, доступним рекламній індустрії — від яскраво-зеленого до ядучо-помаранчового, так, наче іншого освітлення, крім неонових вивісок у кварталі не лишилося. Звідкись повіяло озоном і прілим листям. А тіло в обіймах пахло чимось солодким, але аж ніяк не алкоголем.

— Наступний поворот, ліворуч. Там автоматичні двері, — її голос біля самого вуха відчувався як хрипке хвилююче тепло.

— Який пристрасний навігатор у мене сьогодні, — всміхнувся Гріх.

Далі все було так, наче ця жінка створена спеціально для нього. Тіло, темперамент, уподобання… Ідеально.

Взагалі Маркус не помічав, щоб Ві курила, але побачивши цигарку в його пальцях, вона попросила і собі. Якийсь час курила мовчки, поклавши голову йому на плече.

— Не шкодуєш, що стільки часу змарнували? — Гріх самовдоволено усміхнувся.

— Шкодую. Але ж ми більше не будемо його марнувати?

Жінка затушила цигарку у попільничці і потягнулася до нього з поцілунком.

***

Спостерігаючи за довгими гофро-пальцями, що носилися над гладенькою, блискучою панеллю введення даних, Скалка вчергове шкодувала, що не має імплантів, які дозволяли б убивати поглядом. Хоча викрадачі цілком могли б і це врахувати, професійні вилупки, принаймні, не школота точно. Зрештою, залишалося злитися хіба що на себе, але ж бляха, їй і в голову прийти не могло, що поліцейську макітру так легко хакнути!

— Схоже, чувак від тебе просто шаленіє. Хочеш глянути?