Справжня Скалка

Лігво Гріха, як би це не звучало, нічим не нагадувало осередок розпусти, швидше, навпаки. Інтер’єрні сервіси відключені, єдиним декором на сірих стінах були штроби та переплетіння комунікацій. Крихітна квартира, але квартира, не житловий блок. Навіть спальня окрема. Можливо, колись тут могло б бути навіть затишно. Або було?

— Намагаєшся прибрати сліди подружнього життя? — поцікавилася Скалка.

— Ти надзвичайно прониклива, — трохи роздратовано озвався Гріх. — Вже три тижні як. Але постійно доводиться займатись чимось, бляха, іншим. Наприклад, у вірті трахатись.

— Ну, ти хоч якесь задоволення отримав. А я тільки по пиці.

— Хто на що вчився, — фиркнув Гріх і сунув їй під ніс здоровенний темно-синій рушник і якийсь згорток, певно футболку. — Вибачай, речей твого розміру не тримаю.

Скалка ледь стрималася, щоб не огризнутися, і буквально застрибнула у душову. Вона вже точно не була винна у тому, що сталося, і не мала бажання терпіти чиїсь вибрики.

Всередині білий пластик, у душа три режими. Марек би визначив як “Функціонально, але не більше”. Прально-сушильну машинку явно обирав не Гріх, зате там, де за логікою мав би бути фен, у стіні лишилися тільки дірочки для кріплень. Дзеркала теж відсутні.

Під теплою водою хотілося постояти подовше, але таймер дозатора був налаштований на три хвилини, і Скалка вирішила не обтяжувати господаря додатковими цифрами у рахунку. Різниця у доходах, швидше за все, була істотна, а переконати Маркуса показати чек за комунальні навряд чи вдалося б.

Чорна футболка довжиною сягала ледь не по коліно, але новісінька. “Ти, Гріх, засранець ще той, але на свій лад турботливий,” — подумала Ві, підсушуючи волосся рушником. Машинка пискнула і запустила другий етап комплексної чистки. Окей, припустимо, хвилин за п’ятнадцять одежина набуде більш пристойного вигляду і можна...

— Чай будеш чи віскі? — крикнув Гріх з-за дверей.

— Чай, — озвалася Ві і відклала рушник. Хай вже так досихає, все одно без масочки для в’юнкого волосся у неї на голові зараз казна-що намалюється. Гарне доповнення до розбитої губи, та й синець там, певно на пів-щелепи. Ну, бувало й гірше.

Гріх тим часом встиг замінити футболку на майку і копирсався у якійсь пластиковій коробці. Тільки чорне він, здається, і носив. Відсутність рукавів наочно демонструвала сучасні технологічні рішення у повному, так би мовити, обхваті. Після останнього апгрейда у нього крім мозку, здається, лишилися тільки кровотворна система та частина кровоносної.

Заварений чай вже чекав, справжній і дуже непоганий. І чашки скляні. Навряд чи Гріх їх сам купував. Подарували чи не встиг викинути? Марек би точно побудував якусь закручену теорію...

Вузький стіл перетікав у підвіконня єдиного вікна, низького і довгого. Метри три, або навіть більше. Якщо воно і виходило кудись назовні, то кудись на закапелок без вуличного освітлення. У темному склі відбивалася протилежна стіна, краєчок дивану, на якому Скалка, власне, притулилася, вузький автоматичний сервант із розчахнутою дверцею і похмурий власник квартири верхи на барному стільці.

— Ти не схожий на людину, що п’є справжній чай, — обережно ввернула Ві нейтральним тоном.

— Це вже точно не мої проблеми.

Бляха, ну вона чесно намагалася підтримати світську розмову.

— Гріх, якого хріна ти поводишся, наче я у чомусь винна?

— А якого хріна ти мовчиш, як риба об лід?

— А що ти хочеш, бляха, почути?

— Для початку дізнатися, у що ти насправді влізла.

— Насправді це мої особисті справи, — вона не збиралася розповідати історію власного сумнівного походження, принаймні, доки сама у всьому не розбереться.

— Окей, — Гріх погодився таким тоном, наче погрожував скрутити їй шию. —Зранку поїдемо у відділок, познайомлю зі слідчим, даси йому свідчення як потерпіла.

— Ти хочеш віддати цю справу?

— Ти собі якось інакше це уявляєш? Що я буду вести допит жінки, яку сам і викрав?

— А ти, звісно, займешся тими, хто насмілився зламати поліцейський захист?..

— Слухай, я здогадуюся, до чого ти хилиш. У мене є факт зламу і маніпуляції свідомістю з насильницькими наслідками по відношенню до біологічної людини. З урахуванням того, яку шкоду може спричинити кіборг зі зламаними мізками...

— Але ти ж розумієш, що це одна справа!

— Що саме одна справа? Викрадення твого асистента? Тиск на Етичну Раду? Звісно. Я не вчора народився, Ві. Так, ти даєш напрямок, у якому, начебто, треба рити. Але з тебе кожне слово доводиться тягнути кліщами, знач, у тебе своя гра і свої пріоритети — окей, най буде. Якщо в процесі ми дориємо до Технопропа — так тому і бути. Якщо ні — до справи їх не пришиєш, — Гріх зліз зі свого табурета, запхнув коробку в сервант і повернувся на те ж місце, свердлити Скалку прискіпливим поглядом. — І попереджаю одразу. Не знаю, що вони там тобі показували, але в реальності воно нічого не змінює. Не розраховуй, що...

— Аж не знаю тепер, дякувати чи скаржитися богам і якої конфесії, що пропустила весь сеанс, — Ві перебила Маркуса, не приховуючи злості. — У твоєму випадку, Гріх, і тупому ясно, що секс не важіль. Тим більше той, якого не було. Мої пріоритети? Авжеж! Але якщо ти подумаєш головою, то погодишся, що зараз вони суголосні суспільним інтересам. І інтересам твого департаменту, врешті, теж.

— Вибач, Ві, — голос Гріха звучав так, що виникало бажання потестити його голосовий модулятор на справність. — Але не цей раз.

— Просто “ні”, без жодних пояснень?

— Пояснення? Бляха, Ві, ми з тобою зазвичай дивимося на справи під одним кутом. Робочим. Так от, цього разу кут — сто вісімдесят градусів. Не бери на свій рахунок, але мені потрібен час. Так ясно?!

— Нічого не ясно! Який час, чому протилежно? — в останню мить пазл в її голові клацнув. — Але ж нічого не...

Клацнув, але не до кінця. Бляха. Грьобані емоції, невже вона не могла стулити пельку на три секунди раніше, щоб зараз не почуватися такою ідіоткою?

— Дякую, я в курсі, — Гріх фиркнув.

— Вибач, — пробурмотіла трохи сконфужена Ві.

— Ти не те, щоб не любиш людей, — він сказав це без докору, спокійно. Наче читав прогноз погоди на позавчора.

— Вибач, — повторила ще тихіше.

— Ти їх просто не помічаєш.

— Я ж вже попросила вибачення! Так, я бездушне стерво, яке використовує людей, тварин, роботів і все, що трапляється їй на очі! — Скалка так люто жестикулювала, що вдарилася рукою об кут стільниці і від болю аж хапнула повітря. — Ні, бляха, мені не соромно! Але мені не...

— На.

Гріх простягав їй охолоджувальний пакет, щойно видобутий з морозилки.

— ...не байдуже, — тихо закінчила Ві.

— Проїхали. Від цього не вмирають.

— ...І трохи соромно, — зітхнувши, визнала вона. — Дякую. Не треба, сама винна.

— Дивний спосіб самопокарання, — спокійно озвався Гріх і нахилився, щоб прикласти пакет до постраждалого передпліччя.

— Слухай, я правда не хотіла, щоб все так вийшло.

— Тебе поки що ніхто ні в чому і не звинувачував.

— Ну ще б! А хто... — Ві ледь не підстрибнула на місці, але Маркус тримав компрес і руку висмикнути не дав. Запал зійшов нанівець так швидко, що власний мимовільний видих самій Скалці нагадав останній димок від згаслої свічки.

— Я весь час думаю про Марека, — з гіркотою зізналася вона. — Про те, що вони з ним роблять. Про те, як я буду голими руками рвати цих паскуд на шматки!.. Але, бляха, Гріх, я завжди намагалася бути з тобою чесною. Але ж ти все одно будеш ставити саме ті питання, на які я відповісти не можу через професійну етику! Не можу! Хочеш — вважай мене істеричкою, просто... Просто Марек... у мене більше нікого немає. Не ближчого, а взагалі. Розумієш? Я домовилася про кілька зустрічей на завтра. Але без згоди я не можу.

— Не дивись на мене так, — буркнув Гріх.

— Не буду, — погодилася Ві і відвела очі.

— Розкажи хоча б, що можеш. Для чого він їм?

— Вже не впевнена. Спочатку думала, що вони будуть мене шантажувати. Але там, у підвалі вони хотіли адмінський доступ. А потім сказали, що їх більше цікавить принцип синхронізації Марека.

— Ти вигадала щось особливе?

— Звісно. Ти можеш собі уявити велике цабе без хатніх андроїдів? І скільки всього вони чують?

— Не можу. Все чують, звісно.

— Ну ось.

— Чому ти впевнена, що це “Технопроп”?

— Той, який втік — Григор Бузина. Він там на дуже високій посаді. Мій колишній... викладач. Вкрав моє дослідження на докторську. Запустив вірус на сервер, знищив всі дані... А через місяць опублікував трохи змінене під власним ім’ям. Був дуже здивований тим, що ми, виявляється, паралельно працювали над однією темою. Вже не боляче. Рука, — пояснила Скалка.

— Синець все одно буде, — зауважив Гріх і рушив до утилізатора, щоб викинути пакет.

— Враховуючи ту красу, що у мене на писку, навряд чи хтось зверне увагу. Дзеркала через дружину викинув?

— Все, що не забрала, викинув. Ну, майже все.

— Чому вона пішла?

Неочікувано Маркус засміявся і долив чаю і собі, і Скалці.

— Бляха, ну а ти як гадаєш? Чому від мене може піти жінка?

— Бо ти кіборг, який постійно на роботі і раз у раз лізе на рожен, а додому приходить брудний, з купою нових дірок та латок, щоби поїсти, поспати і потрахатись?

Гріх порскнув.

— Але тоді ти б взяв партнеркою сексароїда, — докінчила Скалка і додала ще порцію глюкози. — Ти безнадійний романтик, Гріх.

— Ти підозріло добре мене знаєш. По справі є ще щось?

— Із суттєвого — ні. До речі, як ти здогадався про злам?

— Чому ти вирішила, що здогадався?

— Глянула на монітор перед тим, як облити тебе водою. У просторі валандався тільки мій аватар, без діла і самотній. Гадаю, ти вже шукав точку виходу. І явно був готовий до неприємностей у реалі. То як?

Що б там Гріх не намагався зобразити, гримаса вийшла промовиста і саркастична.

— У мене достатньо досвіду з жінками, щоб знати — якщо все ідеально, то ось він, портал у пекло. А оператор якраз зробив ставку на те, що мені мало б сподобатися. Его почухати.

— Боюся уявити, що тобі подобається насправді, — жінка удавано-скрушно похитала головою.

— Справжня Скалка нізащо б не визнала, що про щось шкодує.

Ві ледь не вдавилася пересолодженим чаєм.

— Ти підозріло добре мене знаєш, — видушила вона, відкашлявшись.

— Робота така. Гайда спати. Зі спальними місцями не дуже, ліжка ще нема, лише матрац. Пропоную диван, він доволі зручний.

— Для себе брав?

— Вочевидь.

Взагалі-то вона хотіла подякувати, що він не залишив її плакати у готельну подушку до ранку, не кинув воювати з техногігантом сам-на-сам, не ставив зайвих питань про колишнього “викладача”, хоча і по напіврухомому обличчю видно було, що зрозумів. За чай, за футболку і рушник. За те, що між розмов про справи якось встиг вивчити її достатньо добре, щоб відрізнити від...

— Маркусе, можна дещо спитати?

— М-м?