Розділ 1

Співи солов’їні, маки на покосах…

То доля дівоча – стебелина в косах.

Зойкнула калина, задрижала листом.

Покотилось в роси зоряне намисто...

І.

Блискавиця розжареною шаблюкою щедро відпанахала добрячий шмат неба, а небавом, десь неподалік, гримнуло, наче той окраєць не втримався купи та й гупнув згори вділ. І відразу ж густі струмені дощу, хльосткі, немов вимочена в розсолі таволга, вперіщили по плесу так, що аж бризки приснули навсібіч, як кров під ударами катівського батога.

– Не знаю, що бачив старий Ной з вікон Ковчега, але – або я не Степан Кулик, або нинішня злива нічим не гірша за тодішню. От, хоч би й заприсягтися… Прости, Господи.

Голос долинав з довгочубої і вусатої голови, котра бовваніла, мов останній кавун на баштані, простісінько посеред нуртуючої і надимаючої бульбашки ріки. А що обличчя мав задерте до неба, то вгадати якого берега пустився козак, а до котрого хотів пристати – було годі. Аж поки той не намилувався несамовитою люттю блискавиць і не обернувся вусами ліворуч, на схід.

Гнила Липа отримала своє наймення не через надмір трухлявих дерев, що густо обсіли обидва її боки, а за вайлуватість і неспішність. У тихий, безвітряний день в річку можна було зазирати, як у дзеркало, і ніяка, ані найменша хвилька не потривожила б, не гойднула відображення. Тож споглядаючи цю, ставкову непорушність вод, ніхто й не помислив би, що перед ним та сама ріка, котра лише в кільканадцятьох верстах, далі на північ, з несамовитим ревом роздирала груди гранітного схилу, пробиваючи собі шлях на волю. Так, наче вирвавшись з кам’яних оков і розпростершись по рівнині, річка вирішила залягти на спочинок. Набираючись сил перед далекою дорогою до соленого Чорного моря. А що води їй на всю, зопалу захоплену, площу не ставало, то й в самому глибокому місці Гнилої Липи дорослому чоловікові було тільки-тільки по вуса.

Не дбаючи про обережність і лише затуляючи від несамовитого дощу лівою рукою голену маківку, Степан навпрошки побрів до берега.

Дарма, що сієї ночі видно було не гірше, як в прихмарний день. Вважати, буцімто у таку пекельну негоду, на протилежному березі на нього чигає засідка, міг лише останній страшко. Воно, звісно, військова справа не питає згоди, і козакові часом доводиться вистежувати ворога і при значно гірших обставинах, але ж ніхто і ніколи не робить цього задля власного задоволення. Був би Степан гінцем, що везе важливу депешу, чи прокрадався у ворожий стан, тоді – всього можна сподіватися. Чи дощ, чи завірюха – а хочеш жити і зберегти волю, майся на бачності. Але одинокий, незаможний сірома, що мандрує у власній потребі, навряд чи кого цікавив. Навіть – як ясир. Клопоту багато, а виторг – так собі. І хоч – судячи з широких плечей козака, які винурювалися з води, по мірі наближення до берега – на невільницькому ринку за нього дали б добрі гроші, а все ж не аж стільки, щоб хтось захотів наражатися на його шаблю.

У халепу, що призвела до нічного купання, Степан Кулик потрапив через надмірну легковажність.

Ще в полудень у козака був власний човен, клунок з їжею, мушкет і ладунок з набоями. Добра одежина, сідло, шапка… Але, як то кажуть: «За дурною головою – немає ногам спокою». Повіривши у вайлуватість річки, запорожець полінився прив’язати човна, коли вибрався на берег, щоб присісти, спираючись на шаблю, навпочіпки під корчем. Звісно ж, про всяк випадок, повернувшись обличчям до степу… І як, за не такий вже й довгий час, поки Степан «мружився», течія вспіла підхопити човен? Ще й примудритися віднести так далеко, що як Кулик не силувався наздогнати його вплав, нічого з того не вийшло. З кожною годиною відстань між «втікачем» і козаком лише збільшувалась. А з настанням темряви Степан остаточно збагнув, що облегшився на все майно.

Добре що, в запалі гонитви, Куликові стало розуму не роздягнутися догола і не кинути шаблю. Чи допомогло б це козакові наздогнати човен – невідомо, а от що міг Степан залишитися на безлюдді голий, босий та беззбройний – і до ворожки не ходити.

Видоставшись з ріки на дещо урвистий і вищий зі східного боку берег, козак приклав дашком долоню до очей і спробував оглядітися. Але блискавиці, хоч і давали досить світла, при цьому так миготіли, що вже через кілька хвилин в Степана, від разючих сполохів, виступили сльози, а крім червоних кіл та плям, він однаково нічого і не узрів.

Тоді козак змінив спосіб.

Він дав очам трохи перепочити, а потім став вдивлятися у далечінь за ті короткі миті, коли нічна темрява переймала в грози свої права. І вже на третій спробі козак запримітив те, на що в хорошу погоду не звернув би уваги, беручи побачене за звичайну зірку. Досить далеко, може за версту або й дві, мигтів слабкий вогник. А при такій шаленій зливі, це міг бути лише каганець у вікні, або – багаття під надійним навісом. І одне, і друге вказувало на присутність людей. Цілком можливо, що навіть привітних і гостинних. Зрештою, застановитися над цим у нього ще буде вдосталь часу. Спершу треба бодай дійти. А посеред ночі, в незнайомих місцях, це буває не так просто…

Звісно, степ не гори, де, як усім відомо: очам близько, а ногам далеко, але й тут на подорожнього чигає доволі несподіванок. Глибокий байрак, багнистий струмок, чи ще яка інша капость можуть перетяти шлях приблуді. І біс його знає – перти навпростець, не знаючи броду, чи шукати обхід? А якщо шукати – то в котрий бік ближче?

Але вибирати не доводилося.

Вертатися на посміховисько усьому Кошу Степан не збирався. Як би він потрапив у засідку, чи був поранений у сутичці з харцизами, то вже давно поплив би назад. Зрубав чи знайшов якесь дерево, зіштовхнув у воду, осідлав, як коня, та й – гайда! – вниз за водою. Від спраги не вмре, а пощастить з рибкою – і голодний не лишиться. А ні – то теж не велика біда. Не вперше козакові поститися… Навіть як би не стрілася Куликові по дорозі до Дніпра якась козацька промислова ватага, то до Тивільжанського броду не більше трьох діб подорожі. Далі, на південь, течія оживає і стає значно стрімкіша… А там – біля фігури завше кілька козаків за татарським боком Дикого Поля пильнує. Дали б і поїсти, і коня позичили…

Запорожець важко зітхнув у такт своїм горьованим думам.

Як не щастить, то у всьому. Будь-хто інший з братчиків, хоч трохи вправніший на язик – такого зумів би наплести, так повернути розповідь, що місяць гоголем ходив би по Січі, але тільки не Кулик.

Якось так сталося, що Степан з дитинства не міг збрехати. Намагався кілька разів, чого гріха таїти, та вже на другому слові козак починав, буряковіти, сопіти, перебирати ногами, мов застояний кінь та затинатися. Тож обдурити йому вдалося б хіба що глухого сліпця…

Йому попервах братчики навіть прізвисько таке дати хотіли – Правдюк. Але надто вже він в молоді літа на цибатого птаха був схожий. До гонорового бузька не дотягав, а кулик – в сам раз. І голос пташини юнак наслідував вельми вправно – не відрізнити. Зате тепер, якщо Степан необережно прохопиться в розмові бодай словом про свою справжню пригоду – «Засранцем» чи «Пердієм» – залишиться до скону. І це ще доволі шанобливо, по-товариськи лагідно. Тому, кого на Запоріжжі не шанують, гострі на язик січовики можуть таке ймення пришпилити, що хоч вішайся.

Степан зітхнув удруге, вилив із чобіт воду, неквапом перевзувся, притупуючи ногами. Осмикнув на собі одежу, котру, по цілоденному купанні, вже і найсильніша злива не могла зробити мокрішою. Востаннє з сумом подивився у той бік, куди підступна ріка понесла човна, і посунув на благенький, але доволі виразний у нічній пітьмі, вогник.

* * *

Чи то доля сама вирішила, що Степан на сьогодні достатньо хильнув біди, чи свята Покрова і решта козацьких заступників нарешті змилосердилися над запорожцем і цитькнули на бешкетницю, але ніяких перешкод йому по дорозі не трапилося. І байраки краяли степ деінде, і каверзні струмки протікали осторонь.

По мірі наближення, вогник ставав усе виразнішим, а згодом і невгамовні блискавиці підсвітили козакові напівзруйновану мазанку, у віконці якої зблискувало світло. Трохи збоку бовваніло щось, схоже на недобудований, а скоріше за все – напівзруйнований піднавіс. Звідти, навіть крізь густу завісу дощу, долинав різкий запах кінського поту і тихе порскання. Ця обставина давала Степанові певну надію.

По перше, – татари, зустрітися з якими йому, зараз, хотілося як найменше, не поставили б коней під навіс, а самі перечікували б там негоду. Степовики терпіти не можуть замкнутого простору і товстих стін, тож, коли мають змогу вибирати, воліють у хаті не сидіти. А по-друге, – піднавіс був такий малий, що навіть у кращі свої часи не вмістив би на раз більше чотирьох-п’яти коней. Значить, і в мазанці всього кілька подорожніх, захоплених грозою. А двом чи трьом чоловікам, якби ті замислили щось лихе, Степан міг дати раду.

Вже більш сміливіше, не пригинаючись до землі при кожному сполоху, Кулик рушив до хатини. Але – пам’ятаючи найпершу заповідь січовика: пересторога не завадить ніде, нікому і ніколи – не попер відразу до дверей, а присів біля віконця і обережно зазирнув досередини.

У кімнаті на столі горів не каганець, як думав Степан, а недогарок товстої свічки. Зате в інших своїх припущеннях козак не помилився. Обабіч благенького вогника, за столом розмовляло двоє чоловіків, зодягнених у добротні жупани* синього сукна. В такі, зазвичай, полюбляють зодягати своїх гайдуків знатні вельможі. По кольорах обшлагів та вставках у рукава можна було пізнати ім’я їхнього пана, але у пітьмі все видавалося блідим чи сірим.

Один з чоловіків, кремезний, старший літами, аби не сказати підстаркуватий, спираючись плечима на стіну і відвернувши, зрите глибокими зморшками, обличчя до вікна, – завдяки чому Кулик мав змогу розгледіти його вік, – не голосно, але становчо від чогось відмовлявся. І, схоже, робив це не в перше, бо другий – ставний, широкоплечий молодик, приблизно Степанового віку, – від такої непоступливості супутника, дедалі більше злостився.

Він стояв, перехилившись через стіл, важко спираючись на нього стисненими кулаками і, ледь тамуючи лють, говорив:

– Ну, що ти пику вернеш, пеньок трухлявий?! Чи тобі грошей не треба?! Ти ж уже ледве в сідло сідаєш! От, щоб мені з цього місця не зійти, якщо пан тебе ще взимку зі служби не турне. А що ти вислужив за піввіку? Дулю з маком? А тут три сотні цехінів! Три сотні!!! Чуєш, Семене? Старий ти дурню!..

– Я не глухий, Тихоне… – він заговорив виразніше, і Кулик нарешті розчув його голос. – Знаєш, ти вгадав найгірші страхи, що почали мене мучити з того самого дня, коли я вперше довідався про наближення негоди не очима, а власними костомахами. І як би ці гроші були призначені на що інше, певно, я дав би себе намовити…

Грім ляснув так гучно, що повністю заглушив слова старого, що й так говорив немов до самого себе. І тут же повторився, не даючи Степанові розчути і останні доводи молодика. Останні, бо вже наступної миті той з лайкою вихопив з-за пояса ніж. Потім, лівою долонею притримав руку Семена, що смикнулася до пістоля, і з криком: «То й пропадай!», застромив гостре лезо своєму непоступливому товаришеві в живіт по саме руків’я.

Той охнув, сіпнувся вперед, схопився обома руками за смертоносну крицю, потягнув зопалу ножа з рани… Ковзке від його ж крові руків’я, вислизнуло зі слабіючих пальців, і старий безсило впав обличчям на стільницю.

Вбивця якийсь час постояв над непорушним тілом, потім присів на крайчик лави, але – видно присутність покійника нервувала молодика. Бо вже за мить Тихін зірвався на ноги, вхопив з долівки сідло і, бормочучи прокльони, кинувся за двері. А ще трохи згодом, по калюжах залопотіли кінські копита…

Не гаючи часу, Степан хутко переліз через підвіконня і приступив до пораненого.

Той ще дихав, але по збілілому обличчі та тому, як враз загострився ніс, набуваючи вигляду посмертної маски, було зрозуміло, що старий не жилець. Із закутка за його плечима війнуло холодною гнилизною, і пітьма зіткалася в розмиту постать. Хоча, можливо, то лише так дивно падала тінь від свічки.

Кулик, як і кожен досвідчений запорожець, добре знався на смертельних пораненнях і одразу побачив, що будь-яка поміч марна. І найкраще, що можна зробити – це не вередити рану. Перша пекуча біль вже схлинула, і якщо ножа не чіпати, то поранений невдовзі віддасть Богові душу без зайвих страждань. Але старого, схоже, мучив не лише тілесний біль.

– Хто тут? – запитав він ледь чутно. І так як Степан забарився з відповіддю, наполегливо повторив: – Християнська душа чи бусурман?

– Православний… – відказав Кулик.

Старий гайдук спробував підвестися, але той порух відізвався такою гострою біллю в рані, що він зі стогоном опустив голову назад, на стіл.

– Тобі, Семене, краще не ворушитися… За що тебе той харциз підрізав? Скажи мені, що то за псявіра і вважай, що зашморг вже на його шиї.

– Знаєш мене? Нічого не бачу… – майже пошепки пробурмотів старий. – Голови не підняти і в очах темніє. Холодно… Хто ти? Молитву яку змов…

– Не переймайся, – співчутливо пообіцяв Кулик. – Як дощ настане – і поховаю належним чином і заупокійну скажу.

– Ет, то мені байдуже, – несподівано твердо відказав вмираючий. – Хай хоч і пси по під плоти тягають кості Семена Вихрастого, раз ліпшого не вартий. Зараз молитву змов! Хочу почути чи християнин поруч.

– Та ти не сумнівайся, чоловіче… – гмикнув Степан. – Тих, хто іншим богам моляться, у Кіш не приймають.

– Запорожець? – виразно втішився старий. – Справді? – і несподівано зажадав. – Побожися найдорожчим для себе.

– Нехай кожна, піднесена мені, кварта горілки смолою обертається, коли брешу! – якнайщиріше заприсягнув Кулик.

– Добре… Дуже добре, – ще більше втішився вмираючий.

Він так зрадів Степановій присутності, що навіть голос став бадьорішим. Ще одної спроби підвестися старий не робив, але говорив дедалі виразніше і без притаманного важкопораненим пришіптування.

– Все ж таки є на цьому підлотному світі бодай якась справедливість. Як тебе звати, козаче?

– Батьки Степаном нарекли, а братчики – Куликом прозивають.

– Ось що, Степане, – намагаючись придати своїм словам якомога більшої ваги, Вихрастий заговорив ще чіткіше. – Раз Господь саме тебе сюди направив, то проситиму вволити моє прохання. Зробиш?

– Остання воля священна… – стенув плечима Кулик. – Якщо в моїх силах, то чому ні? Двічі не вмирати, зроблю. Кажи…

– Сотник Черешнянський, послав нас відвезти мурзі Ібрагім-бею викуп за доньку. Мурза зі своїми людьми ще тиждень буде чекати грошей біля Рогатої Могили. Знаєш де це?

– Ні, – хитнув головою Степан. – Не доводилося бувати.

– Знайдеш. Не заблукаєш… Звідси – просто на схід сонця, аж до Кривої Балки. Її не об’їжджай – відразу повертай на південь. Могилу з двома брилами на чубку здалека видно. Тільки поквапся, козаче. Не встигнемо – дівчину переправлять у Крим, а там її вже ніщо не врятує. Геть по-дурному тарам в руки запопала. Якби не злива, що загнала нас під дах, я б уже післязавтра вранці віддав гроші татарину і забрав дівчину…

На таку довгу промову старий гайдук затратив багато сил, тому замовк, переводячи подих. Але оскільки боявся померти, не договоривши до кінця, небавом продовжив.

– Тихін одразу почав натякати, що добре було б поживитися панським коштом. Дівка гарна – біди і в гаремі не знатиме. А для нас таке багатство – і воля, і сита старість. Хто шукатиме двох гайдуків? Згинули в Дикому Полі та й край… Але ж я панночку ще маленькою… – голос пораненого згасав. – Тихона прощаю… Не його вина. Гроші багатьом світ заврочили. Віддасть добром – нехай живе. Дитя порятуй… Знімеш пояс… в ньому знайдеш… твоє все. Прощавай, козаче… Шкода дитини…

Останнім зусиллям старий таки випростався і глянув на Степана уже невидющими очима.

– Панночку не…

Договорити йому забракло і сили, і часу. Старий ще хлипнув повітря, застогнав, булькнув кривавою піною і замовк. Навіки. А об стільницю, в останньому земному поклоні, грюкнув чолом уже небіжчик.

В ту ж мить задоволена пітьма в кутку мазанки щезла, та й у хаті якось раптово розвиднилося. Чи то від того, що у вічність відлітала світла душа, чи тому – що надворі займався черговий світанок.

Гроза теж якось непомітно скінчилася, залишивши по собі щедро напоєну вологою землю. І сонний степ, що не виспався уночі через гуркіт грому та мигтіння блискавиць, задоволено закутався у густе покривало серпанку, пориваючись ще хоч трохи подрімати. Бодай часину, – допоки літнє сонце не розвіє імлу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.