Двічі не вмирати

Степан вклав небіжчика на стіл, встромив йому в задерев'янілі пальці недогарок свічки… Під голову підмостив складену попону, уста мерцеві запечатав його ж натільним хрестиком, а повіки притис двома срібляками. Старчило б посмертному паромнику і пари мідних грошиків – та серед кільканадцяти монет, зашитих у поясі Семена, були здебільшого золоті дукати і лише кілька срібних гривен. У той час, як статки самого Кулика, наче спроваджені геть тим самим невидимим перевізником, пливли собі човном, за водою.

Втішало одне: серед втраченого скарбу дійсно цінним був лише гішпанський мушкет, пам'ятаючий і кращі часи, але ще цілком справний. А також – новісіньке, зовсім необ’їжджене сідло. Зате грошей, хоч все перетруси, не знайшлося б ані шеляга… А отже, по всьому виходило, що збитошна Доля оплатила козакові втрачене через її витівки майно. Та ще й з таким добрячим зиском, що кожен купець захлиснувся б слиною від заздрощів.

– Як не загубиш, то й не знайдеш… – глибокодумно пробурмотів Кулик. – Хоча, ліпше б я собі плив далі, а старий – жив.

Перехрестивши чоло мерцеві, Степан дбайливо згорнув цехіни назад у пояс, але підперезуватися не став. Поклав на лаву і вийшов на двір. Під ногами захлюпало, наче не по суходолі ступав, а брів краєм болота. Копати могилу в розкислій землі й вигадувати не вартувало. Була б ще яка лопата чи мотика, а так…

Степан роззирнувся і подався до решток піднавіса. Якщо на розграбованому дворищі й збереглися рештки нехитрого селянського реманенту, то тільки там. Мала надія, але перш ніж починати копирсатися шаблею, принаймні подивитися не шкодило.

Від згорілого піднавіса залишилося півтори стіни, два стовпи і три обсмалені крокви. Дивно як купи трималися. Під всім вцілілими верхом сухої землі було стільки, що долонею накрив б. Схоже, гайдуки не надто шкодували панських коней. Лиш що від вітру сховали. Зате, в кутку, присипана землею і сміттям, знайшлася стара іржава мотика. Колишній господар нею хіба гній вигортав, але і їй Степан зрадів як щойно вкованій лопаті. Все ж не руками землю рити.

Могилу Кулик вирішив викопати в кутку мазанки. Ледве, чи хтось ще комусь спаде на гадку оселитися саме в цих руїнах. А в хаті, може статися, що і земля освячена. Все спокійніше лежатиметься покійникові. Та тільки-но Степан нахилився, щоб підняти з землі інструмент, як голосний лемент та крики примусили його притьмом кинутися в єдиний вцілілий куток.

Відгомін битви не сплутати ні з яким іншим. На дворі спаленої садиби шаленіла нещадна січа. Хто напав, на кого і як це могло статися непоміченим – Кулик не знав. Але шабля лишилася в мазанці, і козакові зосталося тільки якомога обережніше визирнути зі свого непевного сховку.

На дворищі аж кишіло від збройного люду. Досвідченому козакові вистачило одного погляду, аби зрозуміти, що то не воїни, а звичайні башибузуки. Бо і зодягнені хто в що, та й озброєні здебільшого кінськими щоками. Проте, було їх надто багато. Троє-четверо січовиків легко дали б собі з ними раду з розбійниками, сильними лише в гурті, але одному не вистояти. Як зграя вовків шматує ведмедя, наскакуючи одночасно з усіх боків, так і вони вертілися по подвір’ї, один наперед другого розмахуючи зубатими ціпами та списами. Мить і господар хати не вберігся підступного удару. Тверда кінська щелепа з сухим тріском впала йому на тім’я, і кремезний чоловік, як підтятий упав долілиць, а його сивий оселедець умочився в червону юшку.

Нападники збуджено заалалакали і всією гурбою посунули до хати, на порозі якої, стискаючи в руці колодку захалявного ножа, завмерла перелякана юнка. Бліда, мов полотно.

І аж тепер Степан збагнув, що бачить перед собою не напівзруйновану, обшарпану мазанку, а новісінькі, нещодавно побілені стіни і ще не потемнілу стріху. Та обміркувати таку чудасію йому не дали. Щойно господар впав під ударами башибузуків, дівчина пронизливо зойкнула, ступнула вперед, простягаючи руку до загиблого чоловіка чи батька, похитнулася, але встояла. А наступної миті, без сліз та прокльонів – з силою чиркнула себе ножем по шиї…

Степан, уже не дбаючи про власну безпеку, схопився на ноги… і завмер. Видіння щезло так само раптово, як з’явилося. Перед ним бовваніла все та ж, давно покинута напризволяще, занедбана оселя. Здатна своїм видом породити лише смуток. І лише над порогом, саме там, де вкоротила собі віку дівчина, виділялося щось наче людська подоба. Дивна мла погойдувалася, мов розвішена для просушки сорочка, а крізь білувату каламуть тіла проглядав темний одвірок.

– Свят, свят, свят! – промурмотів Степан. – Матінко Божа, спаси і сохрани. Тільки мари мені для повного щастя і бракувало. Наче простого небіжчика не досить.

Привид промовчав і не зробив спроби наблизитися.

– Померла ти, дівонько, завчасу, – провадив далі Кулик. Звичка говорити з собою притаманна багатьом людям, котрим довелося довший час бути на самоті. – Але я чим допоможу? Вбивцю Семена, того старого, що в хаті лежить, ще хоч наздогнати можна. Щоправда, він пробачив харциза. Залишив гріхи Тихона вищому судді… – Степан помовчав. – А тих голомозих, котрі змусили тебе на себе руки накласти – де шукати? Я ж навіть лиць їхніх як слід не розгледів... Таких в кожному кочовищі кілька дюжин. Та й, по совісті кажучи: не одна ти така, небого. Щоб за всіх вас помститися – орду впень вирізати доведеться. От лихо… – зітхнув виразно. – Людина, щоб вберегтися від наруги та неволі, смерть прийняла, що за військовим звичаєм лише пошани гідне, а церква – самогубство гріхом вважає. Одним із найважчих. І навіть місце для поховання відводить їм за цвинтарною огорожею.

Погоджувалася примара з козаком чи ні, але і не заперечувала. Лиш трішечки повернулася в його бік. Може, уважніше прислухаючись до Степанових слів, а може – бажаючи пильніше йому придивитися.

– В хату пустиш? – ступнув на крок ближче Кулик. – Чи знову у вікно лізти доведеться? Я з тобою залюбки погомонів би, та часу обмаль. Мені ще таке саме дівчисько з полону визволяти, але й старого без останнього притулку теж залишити не можу. Не по-християнськи.

Привид не відповів і на цей раз, але помітно подався вбік.

– Щиро дякую, – як живій уклонився Кулик. – Мені справді шкода, що з тобою така біда трапилася. Не знаю твого імені, дівонько, але повір: мав би змогу – власними грудьми заслонив би…

«Оленка…» – прошелестіло тихесенько, наче прошепотів хто простісінько у вухо Степанові.

– Що? – шарпнувся козак. – Хто тут? Покажися?!

Але ніхто не відізвався. Хіба що сонце, приваблене голосним окриком, зацікавлено прозирнуло крізь рідіючий туман. І в його променях усе стало більш буденним. Навіть примара набула певних рис і більше не видавалася клаптем потойбічної імли. Тепер вона більше скидалася на звичайнісіньке дівчисько, котре Степан бачив крізь густий дим багаття. Вітерець війне – очі проглянуть, або вишитий рукав сорочки покажеться, а там – й уся постать винуриться на мить. І була вона такою нещасною, такою самотньою, що аж сльоза наверталася.

– Звиняй, Оленко… якщо я вірно розчув… але мені насправді треба поквапитися…

Кулик насилу відвів погляд від примари і поквапливо заскочив у хату.

Важко піддалася лише глинобитна долівка, а як мотика продовбала скам’янілий шар – пішло значно легше…

Дно могили Степан вистелив попоною. Поруч з покійником поклав шаблю. Якийсь час роздумував над шапкою, але потім і її примостив старому під голову.

– Пістолі і жупан візьму… – промовив вибачливо. – Як душа чиста, то святі до раю і без пістолів пустять, а що козак перед ними – по шаблі пізнають. Сідло теж придасться… Сам знаєш: кінський табун в степу легше надибати, ніж доброго шорника. Хоча, тобі тепер одна турбота – на небесному перехресті дорогою не схибити…

Кулик перехрестився і став читати парастас. А як проказав «Со духи праведні», то запечатав кути могили пригорщею пороху, а за відсутністю свяченої води – покропив захоронення оковитою.

– Ну, спи спокійно раб божий Семен. Не відаю якого ти роду-племені, і добрим чи паршивим чоловіком був за життя, але те, що до лихого заміру не пристав, нехай перехилить терези на твою користь.

Степан приміряв жупан. Похитав скрушно головою – небіжчик був значно дрібнішим за Кулика. Потім прорізав діри в швах під пахами і просунув туди руки.

– Був жупан, став кунтуш… – буркнув невдоволено. Повів плечима – тканина ображено затріщала, але втрималася купи. – Не біда що на грудях не сходиться, зате в спину не дме.

Туго підперезався поясом старого, заткнув пістолі, востаннє перехрестився на свіжо висипану могилу, підхопив сідло і вийшов з мазанки, котра його стараннями замінилася на склеп.

* * *

Примара терпляче чигала за порогом.

Степан хотів спершу оминути її боком, але потім роздратовано сіпнув вусом і рішуче підійшов ближче. Так, що навіть відчув обличчям подмух сирої, могильної прохолоди.

– Послухай-но мене, красуне. Оленка, чи як тебе? Повір, я здогадуюся що тут самотньо і гірко, але при всьому бажанні нічим не пораджу. Лишитися довше не можу, і з собою не візьму. Адже вам, осілим, не вільно світом блукати.

«Якщо кличуть добром, то можна…» – прошелестіло у відповідь.

– Як це? – трохи розгубився козак.

«А ти думаєш, що привиди тримаються місця смерті тому, що воно нам до вподоби? Ні, дух хоч і безтілесний, теж потребує поживи. А тут земля увібрала в себе нашу життєву силу. От і доводиться кружляти поруч, поки джерело не вичерпається».

– Он воно як… – Кулик поклав сідло на траву і замислено почухав потилицю. – Вельми цікаво і повчально. Не второпав лишень: до чого тут моя добра воля?

«Щоб існувати далі, дух повинен знайти собі іншу поживу».

Наче соромлячись сказаного, примара похилила голову.

– Простіше кажучи, людину – чиєю силою він зможе підхарчитися? – заклопотано гмикнув Степан. – Я вірно зрозумів?

«Вірно», – ще більше похнюпилася дівчина.

– І саме тому побіля цвинтарів, та в інших непевних місцях, іноді знаходять мертвих людей. Без ран та інших ознак насилля, але геть посивілих від жаху. Ти теж уже зголодніла? Навіщо тоді моя згода?

«Не так, – заперечила примара. Степанові навіть здалося, що в її словах забриніло обурення. – Люди гинуть лише тоді, коли дух хоче помститися живому. Або – якщо людині трапляється відразу кілька голодних привидів. Ти вірно згадав про цвинтарну огорожу. Знаєш скільки там неупокоєних душ утоплеників чи повішених? А певен, що кожен з них сам наклав на себе руки? То ж бо й воно! От і нічого нарікати… Інша справа, коли все відбувається добровільно. Тоді привид може постійно перебувати поруч з живим і не хапати все підряд, а лиш збирати зайвину».

– Яку ще зайвину? – здивувався Кулик.

«А от розсердишся ти, приміром, так що аж побуряковієш, чи – злякаєшся чогось до тремтіння, оце і буде лишок. Я його вмить підберу, а ти – заспокоїшся. Обом добре».

– Гарно стелиш, от як би ще й виспатися не гірше…

«Спробуй. Відмовитися ніколи не пізно… А за твою прихильність я не раз у пригоді стати можу».

Привид з надією подався ближче, і козак відчув як його, все ще вогка, одежа враз захолола, немов на вітрі.

– Гей, гей! Обережніше! Ми ще ні про що не домовилися…

Та в ту ж мить сахнулася назад.

«Вибач…».

– Пусте, – буркнув Кулик. – Де наше не пропадало. Двічі не вмирати… Спробуймо. Коли б на власні очі не бачив, як ти загинула – нізащо б не погодився. А так – ти ж крім свого хутора, мабуть, зовсім світу не бачила?

«Твоя правда».

– Скажи хоч скільки літ тобі, Оленко?

«Усіх разом, чи прожитих у людській подобі?»

– Судячи зі згарища, різниця не надто велика, – відказав Степан. – Коли на вас напали? Минулого літа? Чи ще рік перед тим?

«Два роки тому».

– Невже за стільки часу тут ніхто не спинявся на ночівлю? Що ти аж мене вподобала.

«Таких, хто б узяв близько до серця чуже горе, не траплялося, – просто відказала дівчина. – З бусурманами я б і сама не заговорила, а купці чи козаки – своїм переймалися. Ти перший такий щирий і добрий».

– Гм, – трохи зніяковів Степан і перейшов у напад. – Досить про мене. І чого ви жінки завше такі хитрючі? Хоч живі, хоч… не зовсім. Лиш би голову заморочити, а скільки тобі літ – так і не сказала!

«П’ятнадцять могло б виповнитися…»

Козак виразно почув, як забриніли сльози.

– Що ж, згода, мала… – промовив поквапно, якомога бадьоріше. – Чіпляйся за полу, та й почимчикуємо далі. Мені ще Тихона шукати. А сонце – вже ген-ген. Ще трохи, земля підсохне, трава підніметься – пропадуть сліди. Лови тоді вітер в полі.

«Не треба його шукати, сам прийде».

– Овва?! – вигукнув Степан і в ту ж мить відчув, наче по його розпашілому чолі провели прохолодною долонькою. – Сила Божа! – і невидима долонька знову погладила його, тепер по потилиці. – Гм… Мушу признати, що то навіть вельми приємно. Але з тим потім. Чому кажеш, що Тихін сам сюди вернеться? Духам майбутнє відкрите?

«Дещо бачимо, але про гайдука я й так знаю. Він як на коня скочив, так просто перед себе і погнав».

– Сліди на північ ведуть, – погодився Кулик. – І що з того?

«Там мочарі. Версти через чотири впреться і почне туди-сюди берегом тинятися. А там – і назад поверне».

– А як брід знайде?

«Не знайде. Туди навіть дідо не потикався. До нас лиш зі сходу і заходу кіньми під’їхати можна. З півдня – вплав чи човном. А з північного боку – нема дороги. Хоч-не-хоч, вернеться гайдук назад».

– Ну не сидіти ж каменем. Давай, хоч назустріч йому трохи вийдемо?

Примара промовчала, даючи козакові змогу самому приймати рішення.

Степан трохи потупцяв, переминаючись з ноги на ногу, немов застояний кінь, а тоді промовив таке, чого певно і сам від себе не сподівався.

– Оленко, а ти завше так, ммм… виглядаєш? Чи можеш, ммм… як то…

«Набрати людської подоби?»

– Власне.

«Можу. Але на це більше сили треба».

– Нехай, – махнув рукою Кулик, сідаючи на землю. – Раз нікого доганяти не треба, то, може, не зімлію? А то мені геть дивно гомоніти з хмаринкою чи імлою. Мимоволі почнеш про власний глузд замислюватися. Давай, спробуємо.

Примара нічого не відповіла, а натомість Степан відчув, що все-таки добряче заморився за минулий день і безсонну ніч. Погоня за човном, подорож під грозою, вбивство, копання могили далися взнаки. І якби не побоювання проґавити вбивцю Семена, він залюбки зараз подрімав би хоч і до полудня.

Кулик через силу продер очі і присвиснув з несподіванки. Перед ним стояло прехорошеньке дівча. З тих пуп’янків, що ось-ось випустять пелюстки. Ставне, русяве, трохи кирпате, із задерикувато випнутими губенятами. І лиш білосніжна сорочка, що без паска вільно спадала вниз, закриваючи ступні, нагадувала, що то не жива дівчина, а мара.

– За подібну красу і цілого життя не шкода, – промовив, зітхаючи. – Не те що дрібки… Кляті людолови, такий цвіт занапастили!

* * *

Таки недаремно тривожився Степан та опирався сну. Міг би й проґавити Тихона. Назад убивця вертався поволі, тишком, дрімаючи у сідлі. Не знайшовши броду в мочарах, він пустив повід, довіривши коням самим вибирати дорогу. А ті, змордовані гонитвою та грозою, понуро брели з опущеними головами, геть збайдужілі від втоми до всього на світі. Тож, коли до їхніх морд метнулася біла хмарка, вони не сахнулись з переляку, не піднялися на дибки, а просто спинилися.

– Не займай! То не жіноча справа!

Тихін був такий певний власної безпеки, що зовсім не берігся. Він навіть не второпав спросоння – що то за козак тримає його коня за недоуздок.

– Ти хто такий? – промовив здивовано.

– Твоя совість… – відказав Кулик. – Злазь, приїхали.

– Совість? – все ще нічого не розуміючи перепитав гайдук, шарпаючи повід. Та Степан міцно тримав коня за збрую. – Гей! Не знаю що ти за один, та й знати не хочу, але зійди з дороги по доброму.

– Мене не знаєш, вірю, – кивнув Кулик. – А Семена – теж забув?

– Семена? Якого Семена? – вибалушив очі той на примару, котру щойно зауважив, помітно збліднувши.

– Не пригадуєш, значить… – гмикнув Степан. – То й дідько з тобою. Покійник пробачив, а я не ангел помсти. Хоч покарати негідника – справа боговгодна, віддай гроші, що сотник Черешнянський вам на викуп доньки довірив, і забирайся під три чорти.

– Гроші! – верескнув той, хапаючись за шаблю. – Гроші?!

Кулик пустив вуздечку, схопив гайдука за ногу і сильно пхнув вверх. Не сподіваючись такого, Тихін не втримався у сідлі і беркицьнув на землю по другий бік коня.

– Господь свідок, – серйозно промовив запорожець, приступаючи ближче до гайдука. – Мені не потрібне твоє нікчемне життя. Але я обіцяв небіжчикові визволити сотникову дитину, а для цього потрібні гроші. Давай сюди капшук і розійдемося миром.

Та Тихін навіть не думав так легко проститися зі здобиччю, заради якої вбив власного товариша. Гайдук пружно схопився на ноги і вийняв зброю. Шаблю і кинджал. Видно, не надто досвідченому молодикові видавалося, що чим більше заліза в руках, тим легше допасти ворога. Або бачив при панському дворі, як фехтує знать. Але важка козацька шаблюка не делікатна шпага. Її політ дагою не спинити. Та й іспанська позитура – зовні хвацька і приваблива для жіночого ока – для справжнього бою не годиться.

Всього лиш тричі дзенькнула криця, а лівий рукав гайдука уже почорнів нижче ліктя, а на прим’яту траву, з безвольно розтисненого кулака, слідом за кинджалом, упали важкі, темні краплини.

Засичавши крізь зуби, Тихін став у класичну позицію, намагаючись заховати поранену руку за спину, та ковзким від крові пальцям ніяк не вдавалося зачепитися за тугий пояс.

– Востаннє пропоную… – похмуро промовив Кулик, роблячи крок назад. – Віддай гроші, одного коня і котися к чортовій матері. Від Божого Суду однаково не втечеш і не сховаєшся…

Тихін заричав, немов звір і кинувся на козака. Знову задзвеніла криця. Раз, вдруге – і гайдук сахнувся від пекучого болю в грудях. Тепер темна пляма розповзалася по жупані і спереду. В широкому прорізі сукна, натільна сорочка миготіла яскраво-червоним.

– Більше ощаджати не буду, – розважно попередив Степан. – Ще раз піднімеш зброю, вб’ю! Присягаюсь…

І була в його голосі така певність, що гайдук повірив. Він застогнав і безсило опустився на коліна. Щирий відчай Тихона, що вирвався з його уст, міг би і звіра розжалобити, але тільки не козака.

– Ну, годі скиглити… Не марнуй мого часу. Мурза вічно чекати не буде. А я не люблю порушувати свого слова. Тим паче – обіцянку, дану вмираючому.

– На коні… – через силу промовив харциз. – Сам візьми… я не зможу…

Кулик крізь тонку виворітку намацав тугий капшук і зняв з коня доволі важкенькі черезсідельні суми.

– Усе візьму… Дорога не близька. А мені поспішати треба.

– Хоч щось залиш.

– Не пропадеш. Літо на дворі. Двічі не вмирати… А й здохнеш – не велика втрата. Сім’я є?

– Сам, як палець.

– Значить, горювати нікому. Мені більше на очі не попадайся. Як, козацьким звичаєм, за вбивство товариша карають, знаєш?

Гайдук змовчав.

– Бачу, що знаєш… А найкраще – оселися подалі від людей, та й замолюй гріхи. Он, хоч би і в тій мазанці. Заодно, за могилою своєї жертви доглянеш. Теж залічиться... Ну, все – прощавай, Тихоне. Якщо лиш раз схибив, то не біда. Золото не одному тобі зір затьмарило. Покайся щиро – Господь добрий до нас, вибачить…

«Не занадто легко вбивця відбувся? Можна я теж його покараю? З нього зараз сила струмком спливає. Марно…»

Голос Оленки лунав лише для Степана, але його відповідь почув і Тихін.

– Не треба, дитино. Мені буде неприємно знати, що в тобі є бодай частка життя негідника. Якщо вже зголодніла, то краще до мене притулися... Трішки заспокоїтися не завадить. Тільки зачекай, поки далі від’їдемо. Не хочу, щоб гайдук мені ножа в плечі встромити спробував. А в сідлі я і подрімати можу…