Двічі не вмирати

Якщо Ібрагім розраховував, що козак спробує втекти вночі, або викаже себе якимсь іншим чином, то марно. Вийшовши вдосвіта зі свого шатра, творити намаз, мурза побачив неподалік, мирно сплячого на розстеленій попоні, Кулика.

Після молитви, Ібрагім приступив до запорожця. А що той і сам цікавий був, що мурза придумав за ніч, то вони відразу заговорили про головне.

– Є у мене одна думка, – промовив мурза. – Божий суд.

– Божий суд? – здивовано перепитав Кулик. – Чи ти, бува, не забув, що у нас з тобою боги різні?

– Правда для всіх одна. То ти пристаєш, на мою пропозицію?

– Чому ні? Двічі не вмирати… – потис плечима запорожець. – Не знаю, як на мене позирає аллах, але в нашого господа, маю надію, я не остання сиротина. Які умови? Яка зброя? Скільки супротивників?

– Я знаю, що на шаблях з січовиком не кожен справиться… Битися будете на ножах. Згоден?

– На ножах, то й на ножах, – байдуже відказав Степан.

– Як переможеш – забирай дівку задар… за половину твоєї ціни. Все ж моїм воїнам теж дещиця належиться. А загинеш – повезу її в Кафу. Значить, Аллахові угодно, щоб степова красуня родила правовірних воїнів. Що скажеш?

– З тим я не погоджуся, – рішуче заперечив козак.

– Ні?! – потемнів обличчям мурза. – Тоді сідай мерщій на коня і забирайся геть з моїх очей. І пам’ятай, наступного разу звелю тебе на палю посадити!

– Не страхай козака кістлявою, – насмішкувато відказав Кулик. – Чого її боятися? Поки ми є – її немає. А як прийде – нас не буде. Опріч того, мучеників обіцяють відразу до Раю запровадити. Та й я не від поєдинку ухиляюся, а лиш умови змінити хочу…

З тими словами Степан видобув з черезсідельної суми тугий капшук і поклав його біля вогню, на баранячу шкіру.

– Ось золото, ефенді. Триста цехінів. Переможу – бери гроші, а нас пусти вільно і не чини перепони. Загину – забереш викуп, а дівчину відпровадиш безпечно до батьківського дому. Знімеш з мене пояс, там знайдеш де дюжину кругляків. Для тих, хто її супроводить. Згода? Викуп бранця – справа купецька, навіщо ж її з лицарським двобоєм змішувати. Нехай аллах і Господь лише мене судять.

Така промова припала татаринові до густу.

– Що ж, в цьому є сенс, – погодився мурза. – Добре, нехай буде так. А тепер, послухай: я розповім тобі, як за нашим звичаєм має відбуватися поєдинок.

– Вибач, ефенді, – перебив його Степан, – але я маю ще одне невеличке прохання. Вже. Потім, може, запізно бути.

– Кажи, – кивнув той.

– Дозволь з полонянкою словом перемовитися.

– А хто боронить? – невдавано здивувався татарин. – Я ще вчора не міг зрозуміти, чому ти з дівчиною побалакати не захотів?

На таку мову Степан тільки головою покрутив. А на поданий мурзою знак, з шатра вже вивели бранку.

– Говоріть собі, – ще раз підтвердив дозвіл мурза, а сам відійшов кілька кроків убік і сторожу за собою покликав.

Степан знову мимоволі замилувався вродою дівчини і опам’ятався аж тоді, як перестрів її колючий погляд. Вона ж бо, бідолашна, бачила його перший раз у житті і казна що собі думала. Адже він вчора, з дурного розуму, нічого їй до пуття не пояснив.

– Вже можеш більше не тривожитися, панночко, – промовив якомога лагідніше. – Я тут з волі твого батечка. Мурза Ібрагім прийняв викуп і погодився тебе відпустити додому. Ще трішки потерпи, і якщо Господь буде прихильний, то ще перед полуднем рушимо у зворотну дорогу. Але навіть якщо мене невдача спіткає, то й тоді не тривожся. Ефенді обіцяв допровадити тебе в Черешнівку, цілою та здоровою. А то справа гонору. Думаю, що татарин не обдурить.

– Чому ти кажеш, що з тобою може щось трапитися? – як про найважливіше запитала дівчина.

– Ет, пусте… – відмахнувся Кулик. – Не варте й спомину. Тобі як тут велося?

– А як у полоні може бути… – посумнішала та. – Але не кривдили. Мурза сказав, що я дорогий крам і велів своїм нукерам обходитися делікатно.

– Ще б пак, – долучився до розмови Ібрагім. – Тебе, квітко, аллах такою красою нагородив, що й сам сераскир захотів би милуватися нею. Ну, відвезуть тебе, дурненьку, додому, і що? Однаково заміж підеш, а могла б у золоті купатися. Сотнями слуг повелівати. Сама не відаєш, від якого щастя відмовляєшся.

– Краще вік в дівках звікувати, ніж басурманське щастя спізнати, – твердо відказала донька сотника.

– Ослиця вперта… – невиразно пробурмотів мурза, скоса глипнув на запорожця і додав. – Яке їхало, таке й здибалося… Ото була б справжня християнська родина з двох таких упертюхів. Але годі вже тих балачок… Чи ти не передумав, бува?

– Двічі не вмирати… – недбало відказав запорожець. – Зачинаймо.

– Що, що таке? – стривожилася дівчина. – Чому ми не можемо їхати вже зараз?

– О, – сплеснув долонями мурза. – Нехай Квітка черешні не переймається. Нам з батуром залишилося з’ясувати одну дрібничку. Ханум, теж може подивитися, якщо має бажання, – несподівано запропонував мурза. Отримавши викуп, він уже не дивився на неї, як на полонянку, а бачив перед собою, хоч і дикувату, але справжню красуню, котрій завше хочеться догодити. – Божий суд, то вельми цікаве видовище. Он, бачиш на землі два кола чорніють, що з них дерен зняли? Це і буде місцем поєдинку.

– Оті, що налазять одне на одне?

– Саме так. Я не тримаю зла на козака, бо він хоч і втаїв частину правди, а все ж прямо не брехав. Тому умови бою будуть м’якші. Зазвичай Божий суд ведеться до смерті одного з поєдинщиків, і тоді їм зв’язують коротким шнурком ліві руки. А тепер воїнам лиш забороняється виходити з кола. І, щоб вони про це зопалу не забули, десяток нукерів стане поруч з наставленими списами. Для перемоги над супротивником досить лише поранити його так, щоб він не встояв на ногах. Хто перший впаде і більше не зможе підвестися – той і програв.

– А якщо рана виявиться смертельна? – зблідла дівчина.

– Все в руках Аллаха. Ти готовий, козаче? Бо моєму батирові уже нетерпеливитися тобі кров пустити.

Замість відповіді Степан поклав на попону пістолі, шаблю, скинув сорочку, видобув з-за халяви чобота ножа і неквапом покрокував до чорної вісімки, що зяяла в зелені трав, наче запечена рана. В ту ж мить, на поданий мурзою знак, від групки татар відділився невисокий, але довгорукий воїн і рушив до місця поєдинку з протилежного боку.

«Божий суд, – гмикнув про себе Кулик. – А супротивника виставили зумисне такого, щоб якнайважче довелося. Горобець-горобцем, а руки – мов батоги. Одне добре, при його зрості лише знизу в бебехи вістрям тицькати».

«Дозволь, я до нього доторкнуся, – в ту ж мить озвалася Оленка. – Відразу вся стрімкість щезне…».

«І важитися не смій! – не на жарт розсердився Степан. – Де це бачено, щоб дівка козака боронила?! Та я б до скону сам себе поважати перестав! Не турбуйся, мала, дам собі раду. А й штрикне мене разок той пуцьвірінок, не велика біда. Двічі не вмирати…»

Як тільки-но обидва воїни увійшли на своє становище, вісімку зі всіх боків обступили татари з похиленими на рівень стегон, списами. Всі знерухоміли, очікуючи сигналу.

Мурза Ібрагім, в супроводі своєї вчорашньої полонянки повагом приступив ближче. Дівчина від переживань була як не своя, і щоб не заточитися, несвідомо трималася за рукав халата татарина. Вибравши місце з якого все було найкраще видно, мурза кивнув головою і тоді один з нукерів голосно крикнув:

– Аллах акбар! Починайте!

* * *

Плюгавий татарин присів ще нижче, розставивши криві ноги так широко, наче поміж ними мав верблюд проповзти, виставив вперед ножа і боком став підбиратися ближче. При цьому доволі кумедно пританцьовуючи та підскакуючи. Може він і справді був неабиякий митець битися на ножах, але вся його майстерність була б придалася, коли б і козак почав щось вигадувати. Та Степана зовсім не тішила думка, що він має вдавати з себе перед бусурманами ярмаркового блазня. Тому запорожець, подумавши мить, опустив вниз руки і одним широким кроком опинився перед супротивником. Не сподіваючись по козакові такого наглого нападу, татарин сквапливо пхнув його ножем, знизу вгору, цілячи в живіт. Але Кулик був до того готовий. Він блискавично перехопив зап’ястя ворога лівою рукою, а затисненим в кулак руків’ям ножа, з чуттям гримнув татарина у скроню. Недомірок брикнув на землю, навіть не пустивши пари з рота.

Татари уразливо завили і, загрозливо поводячи гирями ланців, рушили на козака. Дівчина зойкнула.

– Стати! – за весь час мурза Ібрагім вперше гримнув на повний голос. – Не сміти мені рушити, цього козака. Аллах виразно вказав на чиєму він боці! А Мустафі, як опритомніє, двадцять батогів дати. За те, що осоромив мене перед джавром!

Тоді приступив ближче до Степана.

– Хоч ми і вороги, та любо мені дивитися на таку вправність. Того ще раз питаю тебе, чоловіче, чи не хочеш прийняти мусульманство?

– Вибач, ефенді, що знову відмовлю, – незлобиво відказав запорожець, – бачу, що ти від щирого серця пропонуєш, та якось не пристало батьківську віру міняти, навіть якби чужа в сотню разів кращою була. Де ж я з ними потім зустрінуся, коли вони в християнському Раю будуть, а мене гурії в Сади Вічного Блаженства відпровадять. А хоч би й стрівся? Як їм у вічі дивитися стану?

– Що ж, – спохмурнів мурза, – вольному воля. Але, якщо надумаєш колись, чи в якій потребі в Акерман навідаєшся, буду радий тебе бачити і погомоніти.

– Дякую за запросини, ефенді, – вклонився татаринові Кулик. – Знай і ти, що як приїдеш у наші землі купцем, я теж охоче пригощу тебе ковшем меду чи келишком оковитої. Але, не приведи Господь нам оружно в чистім полі перестрітися. Живим не вийдеш…

На такі палкі слова, мурза лиш розсміявся і дружньо поплескав козака по плечі.

– На все воля Аллаха, козаче. Запросив би тебе з панянкою на обід, та знаю, що вам не терпиться якомога швидше моєї гостинності позбутися. Тож, не перешкоджатиму. Батечкові мої вітання, і найщиріші перепросини. Сподіваюся, він не триматиме на мене серця. Знайомство знайомством, але торгівля має свої закони, котрі не я вигадав, і не мені відміняти.

Не надто прислухаючись до його теревенів, Степан попровадив зраділу, але дивно мовчазну, панночку до коня. Висадив її верхи, поставив ногу в стремено, і вже хотів сам скочити в сідло, коли мурза тицьнув йому щось важкувате ззаду за пояс.

– Посаг… вам… від старого Ібрагіма.

– Що? – не второпав Кулик.

– Як за весільний стіл сядете, згадай, батир: хто вас просватав… – зареготав татарин і так вперіщив коня по крупу, що козак ледве зумів скочити в сідло, рвонувшого з місця в галоп скакуна.

* * *

Не переймаючись гучним реготом, яким бусурмани супроводили їхній від’їзд, – собаки брешуть, а валка йде, – Степан зумисне не став стримувати коня. Все ж за плечима в нього зоставалися закляті вороги. І татарину, як би він не піддобрювався та не присягався у щирій дружбі, до решти вірити ніколи не слід. Кому не відомо, що Коран не забороняє правовірному обдурити гяура і не вважає недотримання даної йому клятви за гріх? Тож козак дав коневі повну волю і лиш трішки направляв його біг колінами.

Тривало так може з півгодини. Поки скакун сам не заморився під тягарем двох вершників, хоча тендітна панночка і в половині не рівнялася з вагою міцного, немов витесаного з суцільної брили, Кулика, і вповільнив крок. Якусь хвилю їхали мовчки, аж дівчина напівобернулася до козака, і приязно усміхаючись, промовила:

– Я ще навіть не подякувала за своє визволення.

– Пусте… – ніяково буркнув Степан, бо личко красуні, а надто її блискучі оченята опинилися занадто близько до його уст. Козак замалим не лоскотав панночку вусами в рожевеньку щічку.

– Як так можна говорити, якщо ти заради мене життям важив? – здивовано промовила дівчина, при цьому обертаючись ще більше, ледь не ніс в ніс.

– От не крутися, бо ще впадеш… – пробурчав Кулик, а тоді стенув плечима. – Інколи й задарма ризикуєш… Слава Богу, на цей раз моя дурна довбешка, хоч на щось путнє змогла придатися.

– Пан козак може собі жартувати з бідної дівчини якої хоче, – насупила брови панночка, – а я собі твердо знаю: кому завдячую волею і тим, що тепер їду додому, а не на невільничий ринок, в Кафу.

Дівчина говорила так впевнено і твердо, що Степан мимоволі стрівся з нею очима. І в ту ж мить поквапливо відвів погляд. Бо здалося козакові, що в ясних блакитних очах доньки сотника, він побачив те, про що споконвіків мріє, і чого найбільше боїться кожен чоловік.

Кулик збентежено засопів і хотів було знову гримнути, щоб та не вовтузилася.

Кінський хребет не лава біля призьби. Невисоко падати, а все ж можна добряче забитися. Грунт улітку твердіше каменя. Та й в траві чого лишень не водиться. Ближче до осені степова гадюка геть навісніє – кидається на все, до чого сягнути може. А від її укусу спасіння немає… Якби не овечий кожух, чи розкладений у коло волосяний аркан, хоч стоячи спи…

Отак розмірковуючи, запорожець трохи відволікся від наврочення, що його спричиняло споглядання дівочого личка і зрозумів, що конче мусить щось вимислити. Інакше, везучи дівчину наперед себе, сповна розуму до Черешнівки не доїде. Він вдавано насупив брови, напускаючи на себе суворості і… різкий свист позаду, звів нанівець усі його потуги.

Запорожець обернувся і побачив що їх чимдуж наздоганяє одинокий вершник.

– Хто це? – стривожено поцікавилася донька сотника.

– Біс його маму знає… – стенув плечима Степан. – Але ти не тривожся. Коли б мурза Ібрагім щось лихе замислив, то одним нукером не обійшовся б. Весь чамбул уже б тупотів копитами…

Сказав, а сам про всяк випадок підвівся у стременах і сторожко розгледівся навсібіч. Береженого, як відомо, і Бог береже.

– Е-ге-гей, джавр! Не тікай! Зачекай! – заволав татарин здалека.

– Ото ж я тебе так сполошився, що зараз в… – Кулик хотів додати міцніше слівце, але вчасно похопився.

– Чого тобі, голомозий?! – загукав у відповідь.

– Ми потанцювати хотіли! Забув?! – насмішкувато викрикнув той, наближаючись. І аж тепер Степан розпізнав у вершнику того татарина, що зачіпався з ним з самого початку.

– Принесла ж нелегка… – сплюнув Кулик спересердя, спиняючи коня. – Балакати, ми балакали, але що тобі так приспічило зі мною шаблі схрестити, що ти наказ свого мурзи готовий порушити?

– Я не з його улусу. Я – ногаєць! Мені він наказувати не може… – зневажливо і дещо пихато відмахнувся татарин. – Ти мого брата зневажив. Під батоги поклав. Краще б убив! Я – помщуся!

– Ніколи не відмовлявся ще одного голомозого до аллаха відправити, але ж то не битва була – поєдинок. Мурза казав: досить з ніг збити…

– Не скавули! – люто гукнув татарин, не бажаючи нічого слухати. – І зараз злазь з коня, бо буду думати, що за спідницю ховаєшся.

– Добре, що ти зауважив панночку, голомозий. Коли ти так пильно хочеш битися, то нехай – біс з тобою… Але одна умова. Їдь зі мною до Черешнівки. Дорога не близька, і вправний воїн у компанії не завадить. Заплачу тобі за те – п’ять дукатів. А як передамо дівчину в батьківські руки, присягаю, в ту ж мить станемо до герцю. То як, згода? Пристаєш на мою умову?

– І гадки не маю, – зареготав той. – Чого б то я сам мав везти назад такий цінний крам? Е ні, мурза Ібрагім – дурний віслюк… За безцінь дівку віддав. Махмуд – розумніший. Тобі голову відріжу, красуню – в Акерман повезу. Сераскир її побачить – мені мішок золота насипле! А ти, джавр, кажеш – Черешнівка…

– Он куди ти міриш… – протягнув Степан, спішуючись і відходячи декілька кроків убік. – Про братову честь байки плетеш, а сам ясир взяти хочеш. Не боявся б мурзи, всадовив би мені стрілу в плечі, та й по всьому. А так, ніби як поєдинок обставити надумав. Що ж – кожен сам кує власну долю. Злазь, голомозий. Потанцюємо… А ти, панночко, від’їдь трохи далі. І як побачиш, що зі мною біда – не вагаючись, жени щодуху геть.

– І не подумаю! – обурилася та, аж очима блиснула.

– Не переч, а слухай, що кажу! – гримнув сердито. – Якщо голомозий візьме верх, ти мені однаково не допоможеш, а так – гляди й порятуєшся. Тільки завчасу не втечи… – посміхнувся заспокійливо. – Я теж шаблею махати трохи навчився… І, як Господь укріпить руку, то й відіб’ємося.

Але татарин не шукав у двобої лицарського гонору, йому важливіше були ті гроші, котрі зміг би отримати за красуню сотниківну, коли б зумів позбутися її охоронця. Тож Махмуд вирішив скористатися з тої переваги, котру має вершник над пішим. Він блискавичним рухом вихопив з піхов ятаган і послав коня вперед.

І, якби Кулик не сподівався підступності з боку ординця, то вже було би по ньому. Але досвідчений запорожець увесь час тримав ворога на оці, і як тільки-но той атакував, намірившись збити козака з ніг кінськими грудьми, Степан вправно відстрибнув убік і теж оголив шаблю.

– А з тебе, голомозий, неабияке стерво, – сплюнув презирливо.

– Тобі кінець, джавр! – верескнув той, розлючений невдачею. – Твої кістки розтягнуть корсаки, а степова красуня ще цієї ночі зігріє мою постелю!

– Хвалився один, що ведмедя спіймав. Ось тільки з лісу привести не міг, бо той не пускав… – насмішкувато відізвався Кулик. Нібито тупцяючи на місці, насправді ж – розвертаючи татарина обличчям на захід. До полудня ще було кілька годин, і сонце добряче сліпило Степанові очі, але для замисленої козаком штуки, треба було саме такого становища.

Помітивши, що Кулик мимоволі примружився, Махмуд задоволено реготнув і поквапився скористатися зі своєї переваги. Вдарив коня п’ятами в боки, піднісся у стременах і заніс руку для хвацького удару. Але в ту саму мить, коли його ятаган вже мав впасти на чубату голову, сонячний сполох так гостро різонув татарина по зіницях, що він мимоволі зажмурився і відсахнувся. Воїн лиш на коротку хвилю втратив козака з очей, а вже наступної миті щось різко запекло його в праве стегно.

Рана, схоже, була не надто глибока, бо майже не боліла. Але Махмуд не став стримувати коня і проскакав кілька кроків далі, даючи собі передих. Зате, коли заточив коло і розвернувся назад, був вельми здивований поведінкою супротивника. Запорожець, заховавши шаблю в піхви, давав знак дівчині наблизитися.

– Гей! – гукнув здивовано. – Що ти робиш?

– Або що? – напівобернувся до нього Кулик.

– Хіба ми вже скінчили?

– А чому ні? Ти, Махмуд, уже покійник. Може, в улусі, вправний лікар і дав би собі раду, але тут… Молися, голомозий, своєму аллахові, тобі вже недовго залишилося…

Промовивши все це, Степан повернувся до татарина плечима і неквапом рушив до сотниківни, яка чомусь спішилася і вела коня в поводу.

Махмуд обурено закляв і… похитнувся. Світ навколо раптово потемнів і загойдався. Ще й холодно зробилося, немов узимку.

– Зачарував, характерник… – прошепотів він синіючими губами. Замірився зробити жест, що мав оберегти правовірного від лихого ока та злих духів, але рука не захотіла піднятися. Так, наче він тримав у ній повний бурдюк води. Не відчуваючи болю в занімілому тілі, Махмуд не здогадався подивитися на рану, інакше б побачив, що уся його права штанина аж набухла від крові. А та, хоч і повільніше, продовжує юшити крізь цупку тканину і густою цівкою стікає під копита коневі. Кожен, кому не вперше бачити поранення, відразу втямив би, що запорожець не збрехав. Лезо козацької шаблі перерізало одну із станових жил, і життя татарина, невблаганно покидало його тіло разом з залишками крові.

Те, що з ним і справді біда, Махмуд збагнув аж тоді, коли відчув, як з похололих пальців вислизнуло руків’я ятагана. Татарин уражено завив, шукаючи тьмяніючим поглядом свого вбивцю. А коли побачив його спину, зібрав у кулак останні сили, ненависть і вправним рухом, так як робив це тисячі разів у бою чи на полюванні, вихопив з сагайдака лук, наклав стрілу і послав її навздогін козакові. І аж тоді, звалився на землю і перестав жити.

Треноване вухо запорожця вловило скрип тятиви ще коли бусурман лише натягав її, тож часу, аби ухилитися, мав досить. Кулик блискавично впав на коліно, пропускаючи стрілу над собою, потім обернувся до татарина виймаючи пістоля – але той уже сконав. А коли підвівся і глянув перед собою, то схопився за груди і зойкнув так пронизливо, що аж зафоркали коні. Панночка сотниківна непорушно лежала боком на траві, а просто з її шиї стриміла татарська стріла.

Степан кинувся до дівчини, підхопив на руки, але та вже доходила. Очі її помутніли. А на привідкритих губах, при кожному подиху, надималася і тріскала велика яскраво-червона булька.

– Бодай тобі на тім світі… – хотів було проклясти татарина козак, та глянувши у невинне обличчя дівчини, замовк на півслові. При ній ніяк не пасувало лаятися. Навіть споминаючи найлютішого ворога.

«Вона не мучилася… – прошелестіло поруч. – Відійшла легко… Не побивайся так, козаче. Їй там добре буде. В Раю – не те що безтілесною примарою між небом і землею снувати…»

– Чому вона?! – скрикнув запорожець, притуляючи русяву голівку до грудей. А тоді забурмотів, немов у гарячці. – Ти бачила? Бачила? Чому ж не спинила? Я б усю свою кров до краплі віддав!... Ти не можеш її назад покликати?

«Не можу… Її душа світла, смерть мученицька. Пурхнула голубкою в небесну синь, та й все. А я… Мене за нею і не пустили б… Легше самій…»

Оленка замовкла, але Степан уже почув в її словах якусь надію.

– Хутко кажи далі!

«Вернути її я не зможу… Хіба що…»

– Та кажи ж, нарешті!

«Я не можу вернути її душу, але змогла б спробувати оживити тіло», – геть схвильовано відказала Оленка.

– Хіба так буває?

«Ангели забрали сотниківну до себе, а мене на небеса не пускають. Бо я сама вкоротила собі віку. Хто зна, може, саме така його воля? Щоб я змогла спокутувати свій гріх? Може, чув притчу про праведника, котрий втонув у повінь, бо чекав Божого спасіння і не звертав уваги на Його посланців? А якщо то Господь подає мені знак? Накажеш змарнувати?»

– Чув я цю притчу… – замислено відказав Степан, сумно роздивляючись милі риси, вже схоплені смертельною білизною. – Спробуй. Без Божого благословення однаково нічого не вдасться? Помочі треба?

«Шию їй перев’яжи, поки кров спинилася… – збуджено забубоніло дівча. – А сили має вистачити. Тут такі пристрасті вирували, що я повна нею по вінця… Хіба що трішки…»

– А ким вона буде, Оленко, якщо все вдасться? – запитав ще Кулик, вправно виймаючи з рани стрілу і перебинтовуючи рану, що потребувало від запорожця не аби якого вміння. Шия не нога, міцно не затягнеш, а слабка пов'язка не спинить кровотечу. – Собою колишньою, чи тобою?

Але відповіді вже не почув. А ще мить по тому, у нього в голові злегка запаморочилося, і козак, щоб зберегти рівновагу, мусив обіпертися рукою на землю.

«Видно, все ж не стало власної сили… – подумав відсторонено і зітхнув. – От і все, козаче, знову ти один, як палець. Живу дівчину не вберіг, а мертву не спинив... Відвезу на хутір, поховаю поруч з Семеном. А сотникові й казати не слід. Нехай думає батько, що донька жива лишилася. Хоч і в бусурманському гаремі, а все ж – жива…»

Додумати цю сумну думку до кінця Кулик не зумів. Бо саме в цю мить дівчина глибоко вдихнула і закашлялася. Потім сплюнула згусток крові і, тримаючись обіруч за шию, тихесенько прошепотіла:

– Боляче…

– То не біда! – радісно заволав Степан. – Гірше, коли вже нічого не болить.

Дівчина провела долонею по пов’язці і знову зашепотіла.

– Спасибі… Ти знову рятуєш мене…

– Як би ж то… – зітхнув запорожець, допомагаючи їй підвестися. – Мовчи, не вереди рану.

– Тільки я почуваюся якось дивно… – збентежено шепотіла далі панночка. – Немов не зі мною те все діється… А крізь сон мариться...

– Ти, мабуть, добряче вдарилася… Коли знепритомніла, – поквапився заспокоїти дівчину Степан. Тоді свиснув коня.

– В сідлі втримаєшся? Тільки не балакай і не мотай головою. І так кров проступає. Очі заплющ, якщо «так».

Дівчина слухняно примружила повіки.

– От і добре. Я тебе на вашого, з Черешинської стайні коня посаджу. У нього і хода м’якша, і лука в сідлі вища, зручніша. Тепер у нас аж два коники. Значить, і додому швидше доберемося.

Кулик обережно взяв дівчину на руки і легко, мов пір’їнку висадив на коня.

– Тримайся міцніше, я сам попроваджу його, в поводу…

– Почекай… – ледь чутно прошепотіла та одними устами. – Скажи хоч, як тебе звати…

– Звати? – перепитав той. – Гм, а й справді. Ми вже стільки всього разом пережили, а імен один одного не знаємо. Степан я… Степан Кулик.

Дівчина тихесенько гмикнула, потім широко посміхнулася, а там не втрималася і захихотіла, постогнуючи від болю в простреленому горлі. Навіть рожева піна на губах виступила.

– Цить, дурна! – гримнув на неї Кулик. – Не знаю, що тебе так розсмішило, але якщо рана розійдеться, то біда буде. Тут лікарів немає.

– Кулик шуліку впіймав… – одними лиш губами промовила та.

– От їй Богу, відшмагаю, якщо не вгомонишся! – пригрозив Степан. – Шуліку ще якогось приплела. Дійсно, добряче макітрою до землі приложилася… – а тоді додав заклопотано. – Чи, може, вогневиця від рани почалася?

– Якусь... – поволі виговорила панночка, роблячи заспокійливі рухи руками. – Сотника... Черешинського повіту... звати... Максим... Шуліка... Значить, я... – Оленка Шуліка...

– Оленка?! – вражено перепитав козак, мимохіть тягнучись п’ятірнею до потилиці.

– Оленка... Або що?

– Та ні, нічого… – відказав той і додав пошепки. – Дивні твої справи Господи.

– Ну, то що… козаче? – не вгавала красуня, хоч і трималася обіруч за горло. – Не страшно… куликові з шулікою знатися? – і так заклично подивилася Степанові у вічі, що у того знову радісно тьохнуло в грудях.

– Ет, – відказав удавано байдуже і дещо насмішкувато. – Всі ви спершу різні птиці, поки гніздечко не зів’ється. А потім – квочки квочками… – і бачачи обурення в очах Оленки, додав щасливо посміхаючись. – Скільки того страху, люба… Думаю, дамо собі якось раду? Двічі не вмирати.

І, немов на поданий знак, сонце неквапно покотилося поперед ними, вказуючи закоханій парі безпечний і коротший шлях додому...

Записано зі слів нащадка козака війська Низового запорізького

Степана Кулика-Шуліки,

восени, року Божого 2010-го. 

ГЛОСАРІЙ

* АГА – наступний після ефенді офіцерське звання. Зокрема, ввічливе звернення до людини неписьменної, але вищестоящої в суспільному устрої.

* БАШИБУЗУКИ – (тур. basіbozuk – дослівно «хвора голова») – назва загонів іррегулярної турецької піхоти, часів Османської імперії. В переносному значенні – розбійник, зарізяка.

* БАТИР – у тюркських і монгольських народів – вправний вершник, сміливець, богатир. Аналогічно поняттю і званню «герой».

* БУДЖАЦЬКА ОРДА – автономне утворення ногайців, які поселилися на території Буджака. Повелитель орди (сераскир) підпорядковувався Кримському ханові, а також був васалом Османського султана.

* ВЕРСТА – 500 сажнів або 1067 метрів (3500 футів).

* ГАЙДУК – збройний слуга.

* ДАГА – До 1400 року зброя простолюдинів. Поширення дуелей призвело до появи стилю «еспада і дага» (ісп. espada y daga), коли шпага в правій руці використовувалася для атаки, а дага в лівій – для захисту. Тому найважливішою частиною даги є гарда, на яку приходяться основні удари противника.

* ДУКАТ, АБО ЦЕХІН (італ. ducato) – золота монета, котра копіювала по вазі флорентійський флорин, але мала оригінальний зовнішній вигляд — цехін. На монеті був зображений Христос, а легенда гласила: «Sit tibi Christe datus, quem tu regis iste ducatus» («Це герцогство, яким ти правиш, тобі, Христос, присвячене»). Від останнього слова легенди і пішла загальна назва монети – дукат. Після того, як в 1543 році Венеція стала чеканити срібні монети, які також називали дукатом, золота монета отримала назву цехіна. Золотий дукат важив 3,5 г і чеканився майже з чистого золота (986-ої проби). Вага і якість монети зберігалися незмінними більше 700 років, що сприяло широкому розповсюдженню цехінів.

* ЖУПАН – верхній одяг (різновид піджака чи куртки). Носився поверх сорочки.

* ЗАХАЛЯВНИК – ніж, який носився за халявою чобота. Конструкція леза дозволяла наносити рубано-ріжучі (як шаблею) і ріжучі (як ятаганом) удари.

* ЕФЕНДІ – (тур. efendi, «пан», «повелитель») – титул, офіцерське звання в Османській імперії та деяких інших країнах Сходу. Використовувалося як ввічливе звернення до освіченої людини.

* КАФА – провінція Османської імперії. Адміністративний центр – місто Кефе (середньовічна Кафа, сучасна Феодосія). В її склад входили південний-захід Криму (південніше ріки Кача), весь Південний берег до Судака включно, район Кефе, північно-східний кут Керченського півострова, вся Тамань і місцевість побіля фортеці Азов.

* КУНТУШ – тип верхнього одягу (за своїми якостями ближчий до плаща чи пальто). Зодягався поверх жупана. Характерна деталь – прорізні рукави.

* МИЛЯ – (від лат. mille passuum – тисяча подвійних кроків). Староруська миля дорівнювала 7 верстам, або близько 7467 м

* МУРЗА – (перс. амір-заде, «принц») – аристократичний титул в тюркських державах, таких як Казанське, Астраханське, Кримське ханства і Ногайська Орда.

* УЛУС – татарське село.

* ХАРЦИЗ – розбійник. Харцизькі ватаги, як правило складалися з утікачів селян, та вигнанців козаків, котрі не хотіли коритися ні панській владі, ні запорізьким звичаям..

* ШЕЛЯГ – українізована назва польсько-литовської дрібної монети, спочатку срібної, пізніше білонової та мідної. Шеляг становив 1/3 польсько-литовського гроша, а в російській валюті дорівнював 2/3 копійки.