Рааріанець. Сказання про Сарана

У шинку вони поцікавилися, чи не було, крім них, ще якихось дивних чужинців. Оскільки, як виявилося Саран знав тільки те, що ладник тут, у Рівниках. Шинкар сказав, що тиждень тому в храмі оселився якийсь дивак. Ніхто не бачив, щоб він виходив, але їжа, яку шинкарю доручено лишати біля дверей увечері, на ранок зникає. Із місцевими він не спілкувався — навіть із храмовником. Хіба що одного разу, коли той прийшов проводити іменини для немовляти доньки мельника, чужинець через двері послав його вивчати, що у гарзи під хвостом. Сам шинкар його бачив:

— Пан храмовник на вигляд був як мул, — пояснював він Рамену і Сарану, — тіко знатний. З ваших він, зелених, негриб. Кремезний, на лікоть, а може й більше вижчий за мене. Я б з таким сперчатися не став. Приб'є. Отож і наш храмовник не став. Іменини під вербами проводив. Можна те, наче, і Прабатько не має образиться. Але я думаю, шо те пагано. Абрік той пан дитину на хуйове життя. Як поїде, багато крові і солі на вівтар тре принести. Може, й всьому селу варто... Бозна.

Гості подякували шинкареві за щирість. Рамен дав йому мідний. Коли вже йшли вуличкою до насипу, який тут заміняв фундамент, невовк пояснив Сарану, що той мідний — це як кров і сіль у Храмі, щоб мати з Прабатьком і місцевими товариські стосунки.

Саран на те мовчки кивнув. Він зрозумів: зараз найкраща стратегія — не сперечатися, а запам'ятовувати, що і як робить Рамен. Тут він був майстром, а Саран... Мабуть, лише учнем робітника. Навіть ще не самим робітником. Як тоді, як два роки тому на верфі, коли він тільки влаштувався у цех.

На пірамідальному насипу Храму місцеві зробили дерев'яні сходи й огородили їх тином, прикрашеним іграшками та глечиками. Двійка піднялася ними до саманної хатинки на горі. Рамен постукав у двері. Відповіді не було, тож до стуку він додав:

— Бережи тебе Тува, Лефантене, — прохрипів невовк. — Це я, Рамен Ла'Калу, зі мною Саран. Ми від пані Мейсаа. Давай вже відчиняй. Не в планах стояти тут до елхи.

У хатині почулися важкі кроки, і двері прочинилися.

Саран підняв голову, щоби подивитися на широке обличчя, над яким височіла руда шапка гриба-лисички.

П'ять із малим ліктів зросту, зелений назаї, сіра ряся, широкі плечі й руки-кувалди; лице сповнене втоми й думок. Таким він був.

— Трьох світил землі і морю, Рамене. І тобі, — важким, як він сам, голосом промовив негриб. — Саране азах Морса. Я чекав на вас. Можете заходити.

— Ви знайомі, виходить? — тихо запитав неморь, йдучи позаду Рамена.

— А то ти не бачиш, — зронив невовк. — Склав один і один, і здогадався, хто той твій ладник.

Рамен зупинився, повернувся, уважно зазирнув у недовірливі очі Сарана й коротко та різко мовив:

— Потім.

Саран кивнув, проте йому не сподобалося те, що він відчув. Це була недовіра. А така річ завжди заважає роботі. Його підмайстер часто повторював: навіть одна дірка може пустити корабель на дно. Навіть така мала, як заробіток вантажника.

У приміщенні місцевого Храму було все, що потрібно, аби бути йому Храмом, — хіба поодиноке й мале у порівнянні з Храмом Великого міста Соши: кілька лав, всього один вівтар. На поличках уздовж стін лежали маленькі мішечки із сіллю. Їх було відносно небагато, хоча вже йшов шостий місяць, і більша половина року минула. У Великому місті їх тільки після Нового року можна було побачити тисячі.

Рідне Узбережжя Сарана не мало Храму. А їхній шаман вважав, що він узагалі не потрібен: виповнилося п'ятдесят — елха. Поки Саран не потрапив у Велике місто Соши, теж так думав, але змінив свою думку. Храмовники могли чітко визначити термін і дати можливість елшанину прожити ще кілька років. А що може бути ціннішим за час? Час — це можливості, це враження, це почуття. Час — це і є життя. Так йому ще в перший рік пояснив один сошийський храмовник.

Оглянувши приміщення уважніше, Саран зрозумів: увесь час, що пан Лефантен був тут, — а його кулон знатного явно був не купленим, — він проводив на лежаку в кутку за вівтарем. Він палив якісь солодкі й задушливі пахощі й, схоже, їв лише те, що йому приносили. Трохи згодом Лефантен сам це підтвердив.

— Сідайте на землю, — сказав він, коли вони з Раменом увійшли. — Он там, за вівтарем. Я більшу частину часу проводжу на тому лежаку. Мені потрібен спокій для молитов, а тут відносно мало зайвих звуків. Село, все ж таки.

Саран і Рамен сіли, схрестивши ноги. Негриб також опустився на підлогу трохи згодом.

Оскільки справа була невідкладна, Саран, як йому завжди більше подобалося, вирішив одразу перейти до суті.

— Ви зможете описати, що зі мною станеться?

Це питання було для нього важливим. Він мав пройти через подібне вперше й хотів упевнитися, що все буде гаразд.

Негриб не барився з відповіддю:

— Так, звісно, — пробасив він, дивлячись у Саранові очі, хоча, за відчуттями, радше кудись глибоко всередину себе й свого зеленого назаї. — Але не певен, що тобі це дійсно цікаво.

— Спробуйте, — попросив Саран.

— Ти сам просив, пам'ятай, — погодився пан Лефантен і, заплющивши очі, почав пояснювати:

— Що ж. Тіло — це сплетіння води й твердої матерії. У кожній його краплі є дрібні неподільні зерна — ми називаємо їх атомами. Райш, як і все довкола, складається з них. Сам райш формує кокон, що під’єднаний до Лабіринту — джерела неосяжної енергії. Ми вважаємо, що саме Лабіринт змушує все бути тим, чим воно є.

Коли я ставлю якір у Лабіринті, це ніби новий знак на дорозі. Цей знак змушує енергію Лабіринту змінити русло й прокладати нові шляхи в райші. Атоми слухаються — і тіло змінюється. Саме тіло, йдеться не тільки про зябра. Шкіра має стати товстішою й менш проникною, щоб зменшити втрату солі та води. Нирки повинні працювати набагато активніше, виводячи надлишок води й створюючи багато розведеної сечі, бо в прісній воді рідина постійно затікає в тіло. Пити її не варто — це не море: вологи довкола й так вистачає, а надлишок швидко призведе до осмотичного шоку і смерті.

Проте все це — тимчасово.

Якір не вічний. Як варта рано чи пізно зносить незаконні дорожні вказівники, так і Лабіринт прибирає наші якорі. Ніхто з ладників ще не навчився говорити з Лабіринтом його мовою. Ми лишень трохи втручаємося, а він, здається, сприймає наші втручання як щось чуже і небажане.

Негриб відкрив очі.

Саран сидів напружено, намагаючись перетравити все почуте. Рамен безтурботно виводив гострим нігтем якісь знаки на підлозі.

— Чесно кажучи, я мало що зрозумів, — після паузи зізнався неморь.

— Я попереджав.

Саран ще трохи помовчав і запитав:

— А чому тоді зміна кольору райшу чи його розміру тримається постійно?

— А хто тобі сказав, що ці зміни не тимчасові? — це було не точно, але краєчки великих губ пана Лефантена, здається, здригнулися в невидимій посмішці. — Просто, видається, якщо дорога та сама, а якір тільки переодягає мандрівників або змушує їх іти швидше, — це зовсім не те саме, ніж коли ти наказуєш їм протоптати нову стежину там, де її досі не було.

— Гм. Ви, схоже, дуже гарний ладник.

Це було все, на що був здатен Саран: сказати щось очевидне, і він це дуже не любив. Проте зараз він дійсно не міг підтримати розмову бодай якось, аби вона не виглядала дурною.

— Кращий у Великому місті, якщо бути точним, — спокійно зазначив негриб.

Він узагалі був дуже і дуже спокійний. Настільки, що його спокій заразив Сарана, але, схоже, не Рамена.

— Та досить уже цієї метафізики й вихвалянь, — невовк скінчив малювати, вирівнявся, склав руки на грудях. — Хай робить, що має, Саране. Сприймай це як цікавий магічний дослід.

— Це наука, шановні алюди, — твердо зауважив пан Лефантен, — і знання. Тут немає ніякої магії. А сприймати це треба як честь. Я зазвичай не працюю в селах і з такими дрібними позацеховиками, — аби не сталося казусу, негриб уперше перевів погляд на невовка і додав: — Я не про тебе, Рамене.

— Я здогадався.

— Добре, почнімо.

Пан Лефантен наказав Сарану лягти поруч із лежаком, а невовку сісти у Сарана в головах. Сам він одразу ліг, і коли всі виконали, що він велів, мовив тихо:

— Рамен.

— Що?

— Тримай хлопа, поки я читатиму молитву й перебуватиму в Лабіринті. Всі ці зміни алюди переживають по-різному. Якщо фізична дистанція між нами зміниться, доведеться починати наново. Це зайве, тому тримай міцно.

— Гаразд, — погодився невовк і поклав свої довгі пальці з гострими нігтями на плечі Сарану.

— А ти, хлопче, не бійся, — негриб узяв якийсь флакон, що стояв біля лежака й якого Саран до того не помічав, відкупорив його. — Страшно не буде, буде... незвично. Можливо, дуже незвично. Але не бійся. — Він відпив вміст флакону, закрив його, поклав на місце. — Ці зміни не незворотні й необхідні. Треба покінчити із місцевою огидю, а без того, аби вислідити її гніздо, навряд чи це можливо зробити меншим клопотом. Все. Тиша. Повна тиша. Говорю тільки я.

І він почав шепотіти:

— Лейра, Уреї, Онай. Лейра, Уреї, Онай...

І так по колу, допоки Саран не заплющив очі, і сон не схопив його в свою чорну пащу.