Рааріанець. Сказання про Сарана

Того ранку Саран узяв вихідний. Раз на місяць кожен сошиєць мав право на один день відпочинку без попередження — у будь-який момент, за власним бажанням, без стандартного п’ятиденного повідомлення. Це вважалося нормальним: припускалося, що бодай раз на місяць будь-хто може добре випити з другом увечері — і наступного дня йому знадобиться відпочинок.

Ясна річ, пили не всі. Племена недревів і негрибів, наприклад, узагалі не вживають спиртного, але право на день відпочинку мали й вони.

Саран іноді пив, хоча й поділяв насторожене ставлення тверезих племен до пива, вина та меду. Гарячі напої, вважав він, розігрівають кров і роблять розум надто легковажним — а іноді й небезпечним. Храмовники, до того ж, застерігали: якщо спогади залиті вином, назаї може від них відмовитися.

Проте іноді Саран таки пив. У його рідному краї гарячі напої не були заборонені — принаймні в невеликих кількостях. Тому вдома в нього завжди стояла пляшка кактусівки. Це була рідкісна і дорога річ у Соши, але цілком доступна для того, хто мав достатньо номі. У Великому місті Соши було все — і навіть трохи більше.

Свій вихідний Саран почав із глибокого занурення. Оскільки тільки неморі могли проводити тривалий час у солоній морській воді, їх часто запрошували на специфічні роботи. Саран працював у цеху судноремонтників: очищував днища кораблів від наростів, перевіряв корпуси на пошкодження, кріпив сітки, укріплював палі портових конструкцій під водою.

Це не вимагало істотної глибини, і саме цього йому бракувало. Хотілося іноді опинитися в повній темряві, де майже немає світла й відчуття простору. Шаман казав, що лише в таких місцях можна почути шепіт назаї і повністю звільнити думки. У цьому він був частково правий.

Саран ніколи не чув свого назаї — але міг бачити, як той стає активним у темряві й під тиском води. Кінцівки молюска починали швидко рухатися, іноді він робив коло вздовж стінок кокона або ще якусь дивну фігуру. Саран ні в кого не бачив нічого подібного — ні в поселенні, ні в Ішремі, ні навіть у Великому місті Соши.

Саран надто уважно стежив за рухами свого назаї й не одразу помітив, що він тут не один. Чиясь рука торкнулася його плеча. Саран злегка злякався, озирнувся — і побачив перед собою ще один вогник у коконі. Проте, оскільки той не був ліхтарем, Саран не міг розгледіти його власника крізь темряву. Він почав підійматися до поверхні, й тільки коли сонячне світло отримало більше сили, зміг розпізнати в обрисах дівчину з племені неморів.

Як і в нього, з її голови росли восьминогі мацаки, щоправда, тонші й витонченіші. На плечах — білі мушлі, між пальцями — перетинки. Подекуди шкіра була вкрита райшем: срібляста риб’яча луска. До ніг, як і Саран, вона примотала плавці губатої риби. Він, звісно, окинув її поглядом й деінде — але швидко, аби не виглядати підводним дурнем, який тільки те й робить, що витріщається на принади чи назаї.

Коли вони піднялися ще ближче до поверхні, дівчина жестами, знайомими кожному неморю, привіталася і запропонувала поговорити на березі. Мовляв, тема складна для жестової мови.

Саран здивувався. По-перше, він її не знав, а для випадкового знайомства жестів було б більш ніж достатньо. По-друге, серед неморів, принаймні на його Узбережжі, не заведено турбувати того, хто пішов у пітьму — це вважається неввічливим. Але він погодився. Йому стало цікаво, що ж такого важливого мала ця панянка до нього, та й вона явно була не з його поселення тож, можливо, просто не знала про місцеві звичаї.

— Трьох світил землі і морю, — привіталася, — Моє ім’я Мейсаа, — мовила вона, щойно вода сягнула їм по пояс, а скелі південного узбережжя Великого міста Соши постали перед ними у всій своїй монолітній красі. — Ходімо, присядемо. Розмова довга.

Це місце завжди пустувало. Хоча за якихось сто п’ятдесят кроків від урвищ самотнього пляжу вже здіймалася міська стіна. Пляж був незаселений, бо тут проходила холодна течія — ані рибалок, ані мисливців вона не приваблювала, бо нічого тут не водилося. Точніше, майже нічого — хіба що неморі. Центральний же міський пляж лежав на півночі: затишний, віддалений від гучних пристаней східного порту, й до того ж — тепліший завдяки іншій течії. Парадоксально, але саме північ Соши була теплішою. Загалом землі Лангаму, на яких виросло Велике місто, були значно холодніші за рідний для Сарана Кхаул Катан. Але він до цього швидко звик. До таких незначних змін в температурі неморі не особливо чуттєві.

Її одяг був складений поряд із його, — кулон вона теж поклала зверху. Щоправда, у неї їх було два. Коли обоє одяглися, пішли до єдиної лавки на пляжі. Здавалося, її поставив не хтось із алюдів, а сам Прабатько — просто із цікавості: чи сяде хто?

— Мейсаа азах Вейріс, — ще раз представилася вона, тепер повноцінно. Сама дивилася у далечінь — на чорні хвилі з білими кучерями, на блакитне безхмарне небо, на ледь помітний силует синьої луни Канни. Зараз вона була у перигеї, тому залишалася видимою навіть удень. — Ми з тобою, насправді, знайомі. Але не особисто.

Саран не мав звички перебивати співрозмовників. Просто слухав далі, сидячи поруч і теж вдивляючись у хвилі та навколишній світ.

Насправді, так було легше не помічати її вроди і не думати про те, про що думати судноремонтнику поруч із пані не варто та навіть небезпечно.

— Це я найняла Мор’кана азах хіклі. — лунав її чарівний голос. — Він мій справник для різного роду речей. Скажімо так, неформальних речей. Тоді я дізналася, що товар на кораблі султанату, який ти пошкодив, мав дістатися до чанарів. У Виборній Раді знають про безпринципність кхатанців та їх бажання зблизитися з імператором. І що останні погано розуміють, куди це веде — і що таким чином вони тільки зміцнюють нашого і власного ворога. Тож я дуже вдячна тобі за твою чудову роботу в порту. Після затоплення товар формально став власністю земель Великого міста Соши. Так, це виглядає дико й лякає деяких гостей — але ти ж розумієш: це Соши. Сюди завжди приїжджатимуть і припливатимуть.

Саран кивнув. Він справді це розумів.

— Перш ніж я продовжу… — вона вперше повернулася до нього й уважно подивилася в його блакитні, чіпкі до неї, очі, — хочу дізнатися: чому ти погодився на цю справу?

Саран вивчив її погляд не гірше, ніж вона — його, потому відповів:

— Азах морса не пірнає надто глибоко в місцях, де течія та її мешканці йому не відомі. Спершу він слухає море, нюхає воду — і тільки тоді йде у пітьму. Ви і я досі тут, бо слухаємо, що каже вода. У Великому місті Соши слід слухати, що кажуть алюди. Воно не надтомілкіше за океан.

— Тож ти дізнався про той корабель і що на ньому?

Саран кивнув, додав:

— Про чанарів я цікавився окремо. Знаєте, попри те, звідки я, чанари ніколи не потрапляли мені у вуха, а тим паче — на очі. Окрім Узбережжя неморів на Катані, я бував у містах Ішрем та Турам. Там я теж нічого не чув про чанарів, імператора, легіонерів чи саґґар. Усе це я дізнався тут. Навіть мав нагоду перехилити чарку з одним ветераном із заходу. Але до того дня, як до мене завітав Мор’кан, я не звертав уваги на ті знання. Я не звертаю уваги на те, що не несе користі — особливо у Великому місті, де для алюда забагато всього, аби він усе це тримав у пам’яті. Самі розумієте: рук — дві, а голова — одна. Її вдвічі менше за руки.

Коли прийшов Мор’кан, я щось згадав, а потім пішов у шинок і трохи порозпитував, а потім — ще трохи, в порту серед колег по цеху. Із розповідей я зрозумів, що чанари не люблять Об’єднані землі й Велике місто Соши. Це було очевидно ще й тому, що їх тут немає. Але треба було закріпити мої спостереження. Я їх закріпив. І зрозумів ще дещо: якщо вони не люблять Соши, а я — люблю, один із наших кораблів має піти на дно. У мене корабля немає, а в них він був. Якщо не сам корабель, то товар на ньому — а отже, так чи інакше, це мало до них стосунок.

Саран замовк.

— Мені здається, ти аж надто нетутешній… — задумливо підсумувала Мейсаа.

Саран перевів погляд на океан, глянув, як мартин пролітає над темними кучерявими хвилями, і знову коротко кивнув.

Пані помовчала, потім запитала з новою енергією в голосі:

— Ти думаєш про майбутнє?

— Майбутнє? — перепитав Саран. Він був досить врівноважений і холодний у розмові, як вода, з якої вони нещодавно повернулися. Але тут він усміхнувся: — Ха. Можливо… Так, думаю. В обід я планував з’їсти чогось нетутешнього. У мене вихідний.

— Я не про це. Щось значніше… — уточнила пані, схоже знову втрачаючи запал.

— Значніше… — повторив неморь і на мить замислився. — Гм… Тобто — чи думаю про те, щоб стати майстром судноремонтного цеху? Та ні. Там багато читання і мало води, а я люблю воду. Та й не настільки я гарний у читанні. До того ж з дитинства багато пірнаю, а довгі перебування на суші роблять очні перетинки менш стійкими для глибокого занурення.

— Це ти запам’ятав… — невдоволено зронила пані.

— Важливі знання, як не крути — неморь стенув плечима. — Якось зупинявся один лікар, я з ним спілкувався.

Мейсаа мовчала. Було видно, що вона напружено думає. Після тривалої паузи пана сказала:

— Послухай, я поясню тобі дещо, і я очікую, що ти віднесеш мої слова, десь там у своїй голові, як важливі й уважно подумаєш над ними. Гаразд?

Саран як і до того виконав схвальний жест головою.

— За містом є селище Рівники. Чув про таке?