Рааріанець. Сказання про Сарана

— Вже все. Ходімо.

Це було перше, що почув Саран, коли розліпив очі. Він швидко підвівся й рушив за Раменом. Не розпитуючи. Просто йшов, намагаючись відчути своє нове тіло. Воно поки що не мало ознак якихось значних змін, хіба що зябра на грудях стали вдвічі більшими й тепер проступали в кожному проміжку між ребрами. За відчуттями та й зовні змінилася тільки їх кількість. Щоб зрозуміти все до кінця, Сарану треба було потрапити у воду.

І він наблизився до неї за десяток хвилин. Проте — тільки наблизився.

— Я казала їй не ходити до води... Я казала їй… — повторювала жінка-незмій, обіймаючи понівечене дитяче тіло.

Два десятки алюдів — малих і дорослих — обступили матір і мовчки дивилися на її горе.

— Мої співчуття… — тихо прохрипів Рамен, підійшовши до жінки й поклавши руку їй на плече. Потім повернувся до селян і запитав: — Ви бачили, хто це був?

Хтось казав "ні", хтось просто хитав головою.

Текла ріка, шурхотіла хвилями. Довге волосся верб сумно хиталося підхоплене вітром.

Саран дивився на матір і її горе. На кров на її руках, на маленький труп із відтятим боком і згасаючий синій кокон — назаї, з якого давно вже вилетів, знайшовши собі новий прихисток. Він стояв нерухомо. Наче його прибили до землі серед листя, жовтих гілок і високої трави. Скроні одночасно німіли й пульсували. Кулаки стискалися аж до хрускоту в кістаках.

Він не витримав.

Саран знайшов поглядом місцевого храмовника: теж незмій, у розписній рясі без рукавів, із кулоном у формі трикутника на грудях. Перетинки на очах неморя закрилися — ніби він пірнув у воду. Саран крок за кроком рушив до служителя.

Наблизившись, він важко вдарив його в обличчя. Той схопився за скривавлений ніс, але Саран ударив ще раз — у те саме місце. Храмовник застогнав і булькаючи впав на землю. Оточуючі, мабуть від несподіванки, навіть не намагалися завадити чужинцю.

Саран упав на храмовника, притис його до землі й схопив за горлянку. Його голос хрипів, наче виривався з чужого, глибокого нутра:

— Скільки він тобі заплатив?

— За що?! — проревів незмій, затуляючи обличчя закривавленими руками.

— Облиш його, Саране, — озвався позаду спокійний голос Рамена. — Ми не за цим тут.

— Скільки? — холодно, наче це говорила сама вода у пітьмі, перепитав неморь.

— Тринадцять дларів... — прохрипів храмовник, змішуючи кров зі слиною. Він одразу зрозумів, про що ідеться.

— Це оклад теслі за два місяці, недоумку, — прошипів Саран. — Ці смерті вартували того?

— Саране, — тепер Рамен поклав важку руку йому на плече, — нам треба йти. Це не наш суд, і ми не судді.

Оніміння розсіялося. Перетинки розійшлися. Вологий гарячий вітер ударив неморю в очі.

Саран розслабив руки й підвівся. Він не очікував такого від себе й не знав, що робити далі. Мати досі схилялася над мертвим дитям, а храмовник усе ще дихав, стогнав і стікав кров’ю.

Неморь відчував себе винним у всьому, що сталося, наче це зробив він — у якомусь сп’янінні чи то у вісні.

— Ходімо, — Рамен поклав йому руку на ключицю, обійняв і повів крізь здивованих алюдів. Люди розступалися. Лише один, літній нежук, не відступив і стояв у них на шляху.

— Тут нічого не було, — сказав йому Рамен і протягнув кілька мідних. — Роботу ми виконаємо і поїдемо. Моє слово.

Нежук глибоко зітхнув, взяв гроші й відступив. У слід їм кинув:

— Прабатько не вибачить твоєму другу, невовк, побиття храмовника.

— Угу, — прохрипів Рамен і повів Сарана вглиб села.

Увечері вони повернулися до берега. Тіло дівчинки вже прибрали — в селі йшов похорон. Саран сидів на траві, тій самій, що була вимазана в кров храмовника. Він дивився, як Рамен ходить берегом, вивчає сліди, нюхає землю, траву й гілки.

— Вибач, — заговорив Саран після довгої паузи. — Не очікував такого від себе.

Рамен вирівнявся, повернувся й відповів:

— Все гаразд. І в мене інколи буває. Ти винен мені чотири мідних. Не зараз, потім, після справи. — Він наблизився до Сарана. — Я йду, тут нічого цікавого. Треба тобі знайти гніздо. Нападає воно ввечері й вночі, тому раджу пірнати зранку. Як знайдеш — пошукай місцину, де будемо його виманювати. Добре, якщо там буде слизьке каміння чи густа муляка, аби нисмір послизнувся чи загруз.

— У нього червоний, — коротко зауважив неморь. — Мейсаа казала, що ти майстер по роботі з ними. Проте, хоч я і погодився, звучало це дивно. Ти ж не елашанин, у тебе на віковій — сорок вісім. Я одразу перевірив. То як можна бути майстром у самогубчій справі?

Рамен усміхнувся і вдруге поклав руку Саранy на плече.

— Нисміра залиш мені. Твоя справа — гніздо, приманка і місце полювання. Саме полювання — мій клопіт. Я пішов, справи. Будуть результати — знайдеш мене у шинку, але не раніше ранку, на ніч я буду в іншому місці. Бережи тебе Тува.

— Трьох світил, Рамене і… — Саран на мить замовк, тоді додав: — Дякую.

Невовк кивнув у відповідь.

Саран залишився сам. Із річкою, вербами та неприємним жужанням комарів. Деякий час він дивився, як вода Наранти грає синім світлом луни, потім підвівся і рушив до хатини на насипу.

Три удари серця Саран вагався, чи варто постукати. Та зрештою вирішив, що варто. Питання гризли його зсередини, як равлики мушлю-годинник мерту.

— Якір працює, — почув він знайомий низький і глибокий голос одразу після стуку у двері. — Тож у нас немає спільних справ.

— У мене є два запитання, — не вагаючись промовив Саран. — Одне, можливо, вам буде нецікаве, але я б волів спробувати. Інше — ваш профіль.

— Я не бажаю говорити, — у голосі пана Лефантена звучала щира байдужість.

— Я заплачу, — швидко додав неморь.

— Заплатиш? Ха. — Голос ладника пожвавішав. — Гаразд, винагороджу таку наївність двома відповідями. Але, по-перше, я не гарантую їхню тривалість, по-друге, ти забудеш дорогу сюди. Інакше я допоможу тобі її забути.

— Я згоден. Впустите?

Спершу почувся шурхіт, тоді важкі кроки, і двері прочинилися.

Саран увійшов.

— Що в тебе? Кажи, — промовив ладник і попрямував до свого лежака.

Саран послідував за ним і, коли майстер ліг, сів поруч, так само, як і раніше, коли вперше приходив сюди сьогодні.

— Пані Мейсаа, — почав пояснювати неморь, — найняла мене особисто, хоча, думаю, це можна було б зробити і через справника.

— Облиш, — швидко перебив його пан Лефантен. Його очі були заплющені, великі м'язисті руки складені на грудях. — Бачиш у мене позацеховий кулон? Чоловіче, ти звернувся не за адресою. Рамен скоріше зможе відповісти на твоє запитання. Я тільки скажу: вона просила, аби я за тобою наглянув і переказав їй, що думаю. Я одразу відмовився. Кажу тобі це, бо це справді не моя справа — і в тому, як ти, так і вона, схоже, розбираєтеся погано. Друге.

Саран за звичкою кивнув і лише потім зрозумів, що зробив це сам для себе. Повіки негриба залишалися стислими, як і раніше.

— Нисмір, — не вагаючись, неморь перейшов до другого запитання, — Рамен має вбити нисміра, але ж це самогубство. Огидь, яка привласнила назаї, калічить його — це всім відомо. І той скалічений назаї, якщо потрапить у кокон алюда, просто випалить його. У Ішремі, місті біля мого посилення, звідки я родом, одного такого порожнього алюда возили вулицями. Жахливе видовище.

— Ти знову питаєш мене про справи, на яких Рамен розуміється краще. То й запитай у нього.

— А вам не цікаво? — Саран таки спробував пробити мур байдужості ладника-негриба.

— Звісно цікаво, — відповів той спокійно, і, хоч не надто багатослівно, але відповів, тож неморь зарахував цю маленьку перемогу собі, — проте Рамен не бажає про це говорити. Наскільки мені відомо, ні з ким і ніколи. Насправді нам обом випала честь мати нагоду бачити його. Рамен — легенда серед огидіборців. Жива легенда. А це, як ти розумієш, рідкість.

— У Катані я про нього не чув, — зауважив Саран.

— Катан — своєрідне місце, наскільки мені відомо. На цьому все.

Негриб витягнув руку і товстим пальцем вказав на двері. Уже біля виходу, коли Сарана відділяв лише крок від того, щоб залишити просякнуте пахощами приміщення, він обернувся і мовив:

— Вам справді байдуже, що ваш колега продався?

— От ти ж допитливий морса, — спокійно, але з ноткою роздратування відреагував ладник, — По-перше, це не мої справи. По-друге, якби пані Мейсаа хотіла залучити Храм і варту, а не тебе, вона б це зробила. Це її протекторат, і вона вирішує, що буде краще для нього. Закон тут також на її боці. Тому яку б там справедливість ти собі не вигадував, запитувати про неї треба у протектора, а не у мене, не у місцевого голови й не у Прабатька Оариса. Бувай уже.

На цих словах їх бесіда дійшла кінця.