Вірність. Діалог двох

Коли молодість відходить непомітно,

і вже не до пісень чи віршів,

коли лице зі зморшками як книги,

а в серці тягар спогадів, гріхів…

Коли дзвінка сміливість замовкає,

і в дзеркалі ти вже не той юнак,

коли на вулиці сміються: «Ну, буває!» —

а ти стоїш…

І сам собі не радий.

Коли друзів майже вже не стало,

а ті, що є, в турботах, в далеке…

У ту хвилину, трепетну і сумну,

ти легко розумієш з осінню в душі :

Що не краса важлива — бо минає.

Не пристрасть — що згорає як листи.

А те, що в тиші ночі повертається:

Її подих, ніжність і почуття чисті…

Коли вона, боса з ранішнім світлом,

приносить тобі каву й бурчить:

«Що, знову не поспала, що втомилась…»

А ти мовчиш…

Нехай собі бурчить…

Ти знаєш: що вона не піде й не зрадить.

В її очах — з тобою пройдені шляхи.

— І тільки ти…

Вона — твоя стіна, твоя опора.

Ти для неї залишився ким був.

Хоч став втомленим,

Грубим і нервовим.

І доля нехай бʼє під дих —

кидає в бруд, сміється…

Та ти знаєш — вона з тобою.

Один би впав. А з нею — ти стоїш.

Не тому, що «треба» чи це звичка,

а тому, що вона — твоя душа.

Не в сукнях чи ході —

а в тому, як шепоче:

«Тримайся рідний, поруч я».

Так, вірність — це не казка і не співи,

і не поезія про незгасаючу красу.

Вірність — бути разом до могили,

і навіть після тримати її руку.