ARTEM VDOVICHENKO

Ми — з того, що прожито.
Зі втрат, що навчали мовчати.
Зі слів, що не встигли сказати.
Зі світла, що в серці зосталось,
Коли все навколо згоріло.

Ми змінюємось тихо, поволі.
Стає непотрібним важливе.
Те, чого соромились — зболіле —
Тепер вже найбільша сила.

Ми втомлюємось. Та крізь втому
В нас проростає спокій.
Мудрість не ходить гучно —
Вона дихає.
Тихо.