Пост-Неон

Ще не вистачало, щоб у мене імпланти зовсім відказали. Тоді — все. Хана.

І гадки не маю, що ще побачу сьогодні через ін’єкцію з наркотою. А вибиратися треба. Поки ще достатньо заряду в мені.

Сяк-так опанувавши тіло, я вийшов назовні та відразу рвонув до великої купи іржавих бочок, що стояли неподалік; хтось наближався.

— Перерили вже все, порожньо! Залишився склад цей і ще он там. Не встигли обшукати. Хлопці кажуть, що кілька тіл тут вже лежало, коли ми прийшли.

— А що цей говорить?

— Зараз приведемо. Коли Куб почав виривати його зуби, відразу заговорив. Кричить тепер і тикає пальцем сюди.

Смішок.

Куб. Упізнаване ім’я ніби вдарило струмом. Тісний світ, тісне місто. Невже через десяток років ця погань зі штучним оком все ще жива?

Я завмер та пригледівся. Через невеликий отвір між бочками побачив трьох потвор, схожих на бісів. Їх зміїні хвости звисали до землі, на лускатій шкірі відбивались промені заходу сонця.

Небо налилося криваво-червоним, як нарив з гноєм. Все навколо перейняло тьмяний помаранчевий відтінок.

Ще парочка тварюк з пласкими наростами замість голів штовхали перед собою якогось виродка з довжелезними щупальцями.

На мить їх хода зупинилась. Ніби я дивився кіно, і тут хтось натиснув на паузу. Потвори в один момент повернулися прямо туди, де сидів я. Заглянули мені прямо під ребра. До тремтіння.

Не дихаю. Очікую, що буде далі. Тварюки не наближаються, просто стоять і дивляться.

Знову мигає перед очима надпис про технічний збій.

Пищать на одній ноті прокляті миші в мозку.

Примушую себе заплющити очі. Відкриваю їх — біля будівлі порожньо. Немає більше монстрів. Вони просто зайшли всередину приміщення.

Я тихо перемістився до стіни під каламутне тріснуте вікно з декількома отворами від куль. Світ перед очима плив все сильніше.

Всередині почалася метушня. Пролунав переляканий малозрозумілий голос того, кому, вочевидь, виривали зуби:

— Я клянусь, він тут був, серйозно, він був! Навіть замок залишився! Контейнер сперли! Он мої хлопці мертві лежать!

Далі він почав плакати.

— Якщо я не дістану ваш продукт, серйозні люди будуть засмучені. А я не хочу засмучувати нікого. Не люблю це робити, тому що я — хороша людина. Розумієш? Тому ти скажеш мені, де контейнер. І будеш жити.

Спокійний хрипкий голос. Хто це говорить? Оранж? Ісая? Або — я?

А якщо це я, то який саме?

Ні. Це голос Куба. Я згадав. Він не змінився. Куб так і не виріс всередині свого клану — залишався псом на ланцюгу, отже.

Я спробував прислухатись ще і трохи витіснити пекельний дзвін всередині черепа.

— Кажу як є… Чесно... Вантаж забрали... А вам це з рук не зійде... Ви творите беззаконня... Буде війна...

Розібрати далі мову беззубого бандита було неможливо. Його співрозмовник лише хмикнув:

— Війни не буде, недалекий. Ви вирішили, що найрозумніші. Що за чужими спинами можете бабки мутити. Цікаво, а старий Вернфорт знає про ваші інтрижки? А? Думали обдурити всіх і озолотитися, а в результаті просто облажалися.

Ага. Це каже вилупок, що сам провертав справи таємно від «керівництва» колись. Напевне, і зараз це робить.

Щось клацнуло. Поруч пролунав голос, і сказане ним змусило мене здригнутися:

— Кубе, тут Сай виявив вибухівку. Її спеціально заклали неподалік. Вибух той — відволікальний маневр. Вантаж дійсно сперли. Хтось встиг тут побувати до нас.

Сам Люцифер прийшов з Пекла сьогодні, щоб посміятися з мене. Сай. Так інколи ми називали Ісаю.

Я ховався за переповненими сміттєвими баками, розбитими цегляними стінами, тихо сновигав поміж будівлями. Втікав. Ноги плутались, мене заносило. А в голові гепало тільки одне слово: «Ісая».

Зовсім близько — море, я відчував його солоний подих. Скоро зайде сонце. Сліпим оком воно дивиться на світ, що потопає в крові.

Черговий напад схопив мене, коли до автомобіля, який ми залишили неподалік, залишалося зовсім нічого. Я опустився на коліна і виблював. Зі шлунку на світ з'явилась грудка чорних метушливих п’явок.

Часом моторошні силуети виникали перед лицем, але я намагався ігнорувати їх, обережно продовжуючи шлях.