Пост-Неон

Чи схоже це на правду?

Що є правдою взагалі? Те, що ти пам’ятаєш? Чи те, що тобі втовкмачують інші?

Жодного милосердя. Бо думати потрібно тільки про себе. Бо я особливий. Став ним. Не тому, що обраний долею, — так склалося.

Одного разу я побачив людину, на ім'я Ніхто крізь товсте скло. Він спостерігав, а лікар, що стояв поряд, щось розповідав йому, показував руками. Ніхто — кивав. Спостерігав без жодного співчуття.

Мерзота.

Потім до мене почали шепотіти камери відеонагляду. Вони просили вибачення за те, що я пережив. Підтримували. Чомусь я зробив висновок, що це Ніхто передає мені послання. Шифр. Який я не можу розгадати, бо від препаратів мій мозок перетворився на холодець.

Я знав, що Ніхто реальний, але це знання я зберігав тільки для себе. Для людей у білих халатах — я змирився з реальністю та все прийняв.

Все, але не геть усе. Я не міг вигадати його.

І коли я знову почав самостійно відвідувати туалет, пересуватися без інвалідного крісла… Не витримав і здався. Для них — прийняв факт, що все вигадав.

Що я психічно нездоровий наркоман. Що всю справу з наркотиками провернув особисто я. Що це просто збіг, що одного з бандитів звали Сай. І що я сам впорався — і з замком, і з озброєними головорізами. Що я був там один.

Про старі справи практично не розпитували. А я вже не міг спинитися, і говорив сам. Говорив, говорив, говорив...

Власний голос довго був моїм єдиним співрозмовником. Ночами й днями.

Ці люди вичистили всі рахунки, про які я згадав. Вони забрали у мене Хамелеона, залишивши численні шрами — у душі й на шкірі. Я знову став практично глухим. Як у дитинстві.

Якщо надто часто міняти обличчя — ризикуєш втратити власне. Загубити його серед безлічі масок.

Бідолашний Макс почав пробиватися нагору. І тоді потріскалися й інші маски.

Коли я розправився зі спільниками — заболіло. Справді. Я вже думав, що нічого в мені не сіпнеться. Я — машина.

Помилявся. Воно сіпнулось. Відкрило старі рани в душі несподівано. Більше таблеток — більше насилля. Менше пам’яті. Менше довіри й замовників.

Я не зміг вибратися сам, а таблетки зробили тільки гірше.

Так все було?

 …Я провів у спеціальній лікарні сім довгих років. Згодом мені навіть вдалося налагодити контакт із лікарями та санітарами. Частина з них встигла змінитися за цей час. Тому ми знайомилися крізь решітку.

Мене перестали бити. Трохи покращилось харчування.

А далі мене відпустили.

Навіть документи віддали. Частину.

Я повністю втратив можливість змінювати зовнішність. Адепти порядку видалили з мого тіла абсолютно всі модифікатори, імпланти. І тепер я був просто змарнілим і згорбленим виродком із психушки. З порізаним обличчям, з вічно болючою правою рукою та майже цілковитою глухотою.

Я став м’ясним пережитком минулої епохи.

Коли вийшов — надворі була осінь. Вона найбільше пасує цьому місту. Похмура і хмарна.

Майже нічого не змінилося, на перший погляд. Все те ж лайно і бруд навколо.

От тільки кольорів я більше не розрізняв. Ні, з очима наче все було гаразд — навіть попри те, що вони випалювали мені сітківку з інтерфейсом.

Сам світ навколо почорнів, от що. Вицвів. Усе стало монохромним, і я більше не міг розрізнити колір токсичних неонових реклам у місті.

Стало ще гірше. Ще тривожніше. Мені здалося, що я пропустив з десяток катаклізмів, поки «відпочивав» в ув’язненні.

Спершу я тинявся вулицями разом з убогими й безхатьками. Знайшов притулок — почав ділити брудний гнутий матрац із якимось калікою. Отримував раз на день обід та огляд від медиків.

Після другого тижня перебування на волі я якось крокував бульваром, намагався упізнати старі місця. І без причини, просто на автоматі, вирішив перевірити баланс того самого віртуального рахунку на одному з терміналів.

Куди Ніхто мені завжди надсилав суми. Я ніяк, ніяк не міг згадати, чи ці відморозки розпитували про нього... Чи я сам казав?..

Першим подивом стало те, що за ці роки мою картку навіть не заблокували.

Перевірка рахунку зайняла кілька секунд. З неба на мою облисілу голову впала холодна крапля дощу — і я ніби прокинувся.

На балансі було стільки грошей, що я міг би викупити лікарню. Всіх лікарів і медсестер. А ще — притулок, де тепер ночував.

Або ж я міг би виїхати з міста назавжди.

Величезну суму перевели, судячи з записів, через добу після того, як мене знайшла поліція на дикому пляжі. Сім років тому…

Я підняв голову та подивився наверх.

Не знаю, чому мене не вбили. Не розумію, чому від мене відчепилися поліцейські і я вийшов на волю.

Не збагну, чи був насправді контейнер з наркотиками. Все перемішалося в пам’яті та розсипалося, наче ті пігулки на підлогу приміщення складу.

А потім я згадав останню фразу чоловіка, на ім'я Ніхто:

— Я не обдурив тебе.

Екран термінала погас після того, як показав усі мої статки. Далі на ньому замиготів напис:

«Чи задоволені ви тим, що бачите?»

Ага. Наче моя відповідь змінить якість обслуговування.

Чи задоволений я тим, як вони без анестезії витягували з мого обличчя переламані кості впереміш із модифікаторами?

Чи задоволений я тим, як не їв три дні, бо вив вовком від болю?

Чи задоволений я нічними розмовами з камерами відеонагляду?..

Я натиснув «Так».

Майже одразу — нове питання:

«Бажаєте повторити?»

Усміхаюся своїм кривим покаліченим лицем.

А чи бажаю я? Знаючи все наперед? Що і як буде? Було? Є?

Хіба може людина своє життя прожити заново зовсім не так, як жила? Ні. Бо це вже був би хтось інший. Тому я підношу палець до екрана та, трохи вагаючись, знову натискаю «Так» для підтвердження.