Пост-Неон

Ні, раніше тут точно не було краще. Можливо, ще гірше стало.

Франческо вів машину, а я вдивлявся в місто за вікном. Воно тонуло у смогу. Я відчув, що знову опинився в безодні.

Дивився через скло — і згадував щось. Старі образи; це як зустріти колишню та усвідомити, що вона залишилась такою ж сукою, якою й була. Тільки постарішала. І ненавидить тебе так само палко.

Вічні пробки, реклама модифікаторів на кожній стіні й плакаті. Смог закутався в помаранчеві сутінки, намагався проникнути до салону автомобіля. Мабуть, хотів придушити мене і сказати: «Надто рідко приїжджаєш додому, Хамелеоне. Тому тебе тут і поховають».

Чому я Хамелеон? Вмію міняти обличчя. Хоча здатність вносити косметичні зміни у свій вигляд, трохи змінювати форму тіла й лиця — це не є щось особливе.

Але такі здібності допомагали мені й команді успішно працювати. В тому числі — і для чоловіка, на ім'я Ніхто.

Серйозне діло у місті робимо. Далі їдемо геть, поки все внормується. Час від часу — повторюємо.

У нас давно немає постійного дому. Лишень підроблені документи з чужими обличчями на фотокартках. Змінені відбитки пальців, тисяча й один спосіб обманути ДНК-перевірки в наших головах.

— Тут навіть сонця не видно, Господи, — скаржуся я, й одразу отримую осудливу відповідь від андроїда, яку мав би очікувати:

— Не треба вживати марно ім’я Творця. Будь ласка.

Не відповідаю. Не хочу ображати бляшанку-фанатика.

— Скучив за містом, босе? — запитує в мене Франческо і викручує кермо; вилетівши на перехрестя, ми підрізали машину швидкої допомоги. Нам сигналили ззаду, а Франческо тільки грубо сміявся.

— А сенс? Всюди все однакове, — зазначаю. — Одна й та ж скотобійня.

Користувався я своїми здібностями вкрай обережно. Адже мої модифікатори в шкірі й м’язах за бажанням зможе розгледіти будь-який коп. Або хтось гірший. Бази даних по імплантах та модифікаціях постійно оновлюються, знову ж таки. Досі мене не притиснули до стінки тільки тому, що я швидше метикую, ніж вони всі разом узяті.

— Франко, ти б вів трішки спокійніше.

— Не парся, босе. Якщо я буду їхати спокійно, то ми виб’ємося з потоку. Уваги привернемо ще більше!

Він правий у чомусь. Здоровань тисне педаль газу сильніше — стара машина проривається через смог далі, прямо до портового району. Ми їдемо на розвідку.

Я не сперечаюся з Франческо. І справді, наче забув на мить, що повільне авто у цьому місті — мішень для повністю відморожених хлопців. Їм все одно, кого застрелити за пару купюр: поліцейських, жінку з трьома дітьми в салоні чи простого роботягу. Звернуть увагу, що машина не поспішає — двічі себе переконувати не треба буде.

Вивісок, здавалося, побільшало. Яскраві літери прорізали шкідливий для легенів туман, падали на нас, заманюючи. Жодного сенсу чи правди в них. Реклама закликала прийняти рішення, про які потім жалкуватимеш. Пропонувала викликати повій негайно. Продати частину внутрішніх органів, при цьому обов’язково взявши участь у лотереї.

— О, знов ця маячня. Дістали вже. Від цих сповіщень у мене скоро інтерфейс перезавантажуватися почне. Шрифти яскраві що отрута!

Франческо кивнув в бік. Я придивився. Він казав про вірусну рекламу однієї компанії, що пропонувала свої послуги людям у відчаї:

«Самогубство — це дорого і брудно. Деактивуйся дешево. Стильно. Стерильно!»

«ОфлайнКорп: чисте завершення без сліз і слідчих».

— Ага, — киваю я. — Скоро, мені здається, я сам собі кулю в лоба запущу через таку нав’язливість.

На плакаті була зображена усміхнена дівчина. Позаду неї — натовп радісних мускулистих чоловіків у білих фартухах. І два андроїди. А за ними — дешево зроблений малюнок, що мав би означати ворота до раю.

— А значить, попит є, босе. Не всі вивозять сьогоднішнє життя. Особливо жінки.

— А з жінками що не так? — нарешті подав голос Оранж із заднього сидіння.

Його питання прозвучало із претензією. Так, наче це сам Франческо або я вирішили умертвляти прекрасну частину нашого і не тільки виду.

Жінки — улюблена тема Оранжа. Як тільки мова заходила за представниць протилежної статі, напарник одразу спалахував живим інтересом.

— Бути матір’ю й дружиною сьогодні важко, — повчально й трохи сумно зазначає Ісая. — Та й взагалі, смертний гріх зараз обговорюємо. Краще не треба.

От же ж. Пророк довбаний. Зате усувати свідків, викрадати коштовності та займатися шахрайством — то не гріх, а діло богоугодне. Бо, бачте, нашого андроїда Бог любить. Козел.

Але — свій. Тому мовчу.

Мовчу та продовжую одночасно з цим думати про справу.

Щоб перехопити наркотики правильно — діяти будемо грубо й швидко. У стилі Франческо; лисий силач поступово вживляв модифікатори в суглоби, кістки й м’язові волокна. Його удар міг проломити стіну — я це бачив на власні очі.

Отже, ідея хитрого проникнення й викрадення була відкинута напередодні. Ісая висунув повністю безкровний варіант, Оранж запропонував увійти в старому стилі й усіх вбити, що й підтримав Франческо.

Я ж намагався вивести з цих ідей та пропозицій красиву, робочу комбінацію. Врахувати всі ризики. І брак часу вносив свої корективи, звісно. Обмежував фантазію.

— От що. Ми увійдемо на територію складу під шумок. У нас буде всього хвилина, максимум дві, щоб взяти вантаж, по-тихому злиняти, — пояснював я, вказуючи на паперову карту району, коли ми ще були всередині театру. — Ось тут пройдемо після того, як роздобудемо вантаж. Потім цими шляхами — прямо до покинутої фабрики. Там розділяємося, я передаю посилку, всі розбігаються. Два автомобілі. Зустріч через два тижні. Місце знаєте.

Франческо гмикнув. Оранж знову мовчав та продовжував похмуро дивитися в дисплей свого мобільника. Важко, мабуть, у місті знайти бодай когось, хто ще користувався такими гаджетами. Андроїд зітхнув, похитуючи головою:

— Ми могли б перехопити конвой у дорозі.

Я не відповів йому. Все було вирішено. Ніхто дав нам точні наведення — на них і будемо опиратися.

Для проведення операції залишалося три варіанти: зухвалий напад на склад у портовому районі, перехоплення в дорозі або засідка на околиці міста у вкрай незручному місці. До того ж — біля транспортної розв’язки. А це означає, що не пройде й десяти хвилин, як копи прибудуть разом з іншими «хорошими людьми». Ризик. А останню справу хотілося провернути правильно.

Мені не подобається, коли в команді нема єдиної думки стосовно діла. Таке відбувалось інколи, і це дратувало. Я вважав, що твої спільники — це продовження тебе самого. Їхні думки повинні бути продовженням моїх. Ми повинні відчувати одне одного. І що сказано — просто виконується без заперечень.

Тому що так було завжди.