Мікориза

«Держава безперервно намагалася захопити і перетворити кочівників на осілих, на селян, чиновників або солдатів, на підрядників державного апарату. Але кочівники живуть поза межами держави, вони утворюють лінію втечі, зовнішність, яка завжди перебуває під загрозою, але залишається незламною.»

Ж. Делез

МІКОРИЗА

Степи непередбачувані. Двомісячна череда нічних битв й переходів мала завершитися ще до світанку, змінитися фестивалем хаоми. Сталося інакше — під кінець подорожі об'явилися візантійські шпигуни. Солдати автократа розсипалися по західних закутках Великого степу, де старанно утікали, ховалися і здихали — відкладали прибуття воїнів Роксолани аж до полудня. Межа сарматської стоянки зустріла кочівників спекою, отарами і табунами, у оточенні численних повозок.

Вояки Роксолани стали табором посеред наметового містечка, де лишили крам і трофеї. Кочівники відвели тварин на пасовиська, а посіпак тирана на допит, і гуртом рушають назустріч гучній музиці та молитовним співам анарій. Звуковий кістяк фестивалю поступово обростає м'яким тріщанням ватр і завиваннями з екстатичних ритуалів, поверх яких, наче хутрами, безладно огортається свистом вітрів і співом птахів. Принади й спокуси гуртами вигулькують біля святкових шатерів, нишком вгризаються у боки загону нічних хижаків, і повертаються до закутків з даниною у дві-три голови. Під кінець лишається непіддатне ядро з невисокої лідерки і її наставника, який чалапає поруч і тримає морду біля коліна дівчини.

Роксолана вбрана, подібно до воїнів і скакунів власної ватаги — тіло дівчини охоплює темний шкіряний обладунок, перетягнутий жилами і просочений лугом. Зі спини звисає довгий каучуковий плащ, прошитий міхом у капюшоні і обтяжений залізними кульками у швах пелени. Полуденне, палюче сонце і північний, крижаний вітер наввипередки ллються поверхнею захисного костюму. Стихії неждано відкидають боротьбу, змішуються і збовтуються у густе вариво. Зазвичай ворожі одне одному, зараз володарі степу поєднують зусилля і липким зіллям розмащуються по темній броні. Проте навіть удвох вони уникають торкатися до верхньої частини маски Білої вовчиці.

Очима маски хижака слугують прямокутні снігові окуляри — натхненні льодовими кочівниками Гіпербореї, а у прорізах доповнені пластинами майже прозорого вулканічного скла. Святосяйний Ойтосір і немилосердний Борей від світанку шукають хоча би маленьку щілинку в гнучкому обладунку, бісяться від незмоги і марно посилюють старання. Вбрання дівчини цілком герметичне, якщо не рахувати нижню половину шолому, тимчасово відкриту. Все, що лишається могутнім богам — дути щоки і відіграватися на вустах, задувати, напікати рота й носа.

На стременах бовтається щелепа маски, вирізана зі слонової кістки. Підборіддя нічного хижака струменіє тонкими малахітовими трубками, які нижче розроджуються бруньками торбинок очищення. Зараз мішечки відпочивають. Коли декоративна вставка з вовчими іклами вертається у маску і довершує закритість образу, клунки надуваються і сповнюються важністю — при диханні вони забирають отрути і запахи, пропускаючи повітря крізь нашарування бавовни і вуглю, оцту і льону. Корисна властивість для сарматського поля бою, часто заповненого ядучим димом і алхімічним вогнем, але цілковито непотрібна зараз, після виснаження запасу фільтрів. Добре хоч, що тутешній сморід гарі розчиняється ароматами запечених биків, смажених кіз і птахів, а також відтінюється кислотою частих лібацій, присвячених степовим духам і скіфським богам.

- Ти впевнена? Я запросто можу...

Могутні барабани, співучі флейти і ніжні струнні звідусіль атаковані горланням збуджених людей, поле музичного бою накриває мішанина звукових дуелей. Посеред такої какофонії дуже складно розбирати слова. Дівчина хилиться до землі, аби розчути бурмотіння співрозмовника. Незважаючи на невеличкий зріст, її супутник ввіряє решті сарматів нестримне бажання розступатися на шляху химерної двійки. Незрозуміло тільки, оминають вони дядька Їржі через страх чи повагу.

- Та полиш собі ту жертву. Краще насадитися тельбухами на гак, ніж знову слухати, наскільки тебе нудять людські гульки.

Зазвичай гордий Їржі пересувається верхи або на двох, проте сьогодні втома перемогла і змусила ветерана чалапати на чотирьох кінцівках. На підтримку образу старого вояки шурхотить легендарна деталь — повнотілий бронзовий обладунок. Формою лати наслідують черепашачий панцир, а на спині вирізьблені лискучі плитки, по яких скачуть вогники побічних варт. Дівчині тільки раз доводилося бачити бронзову броню окремо від дядька, але відтоді альбіноска знає, що зсередини панцир оздоблений рогом.

Його шерсть коротка, жорстка і чорна, за виключенням товстої білої смуги на верхівці тіла. Виглядає так, ніби якийсь шкідник провів пензликом незмивної фарби, від лоба до кінчика хвоста. Торс і лапи Їржі укриті кольчугою, з-під якої пробивається шовкова сорочка. Шари обладунку прилягають і труться, та закривають тіло майже повністю, якщо не рахувати оголених ділянок на кінцівках, де шкіра особливо товста і рухома. З весни він тимчасово носить округле скло на правому оці. Черепаховий панцир дзвінко стинається з металевою патерицею при ході.

Роксолана чула, ніби колись, ще за сивої давнини, цей огризок зброї був у рази більшим топорищем, чи то булавою. Низькорослий буркун відтоді дотримується обіцянки, і досі вперто дереться масивним допотопним штирем. Основа палиці викута з неоковирного тьмяного металу, який дядько всупереч ковалям кличе метеоритним залізом. По темній колоні знизу-догори зміїться спіраль червоного металу, і стовщується у гострий виступ, трохи схожий на закривавлений кинджал. Рукояткою довбні служить тисовий кругляк, вщент списаний древніми рунами і просочений сосновою смолою. Їржі часто вдаряє панцир зброєю при ході, а під впливом роздратування робить це особливо дзвінко, хоч і не усвідомлено. От як зараз:

- Дівчинка, ти шукаєш альтернативу п'ять років. Лишилося два тижні. Час тобі вже...

Інколи зустрічаються чужинці, обдаровані зайвим носом, а також певною спостережливістю і обізнаністю, але не розсудливістю. Вони кличуть Їржі перерослою куницею, проте миттєво шкодують і намагаються забрати слова назад. Навчена їх досвідом, Роксолана тримає у голові, що її наставник дуже легко дратується, і не любить, коли з ним сперечаються.

- Дядьку, годі! Дай хоча би сьогодні відпочити. Хіба я не заслужила?

Вони проходять між пари вогняних колосів, і дівчина похитується від запаморочення. Роксолана озирається, і до її слабких, світло-блакитних очей впадає ще з дюжину віддалених ритуальних вогнищ, але вони зараз вбачаються далекими й холодними, майже не важливими. Сузір'я байдужих цяток, незначні на фоні руйнівної присутності двох сонць. Горло сухе до болю. Палючі промені перегрівали і вкривали тіло войовниці потом ще до прибуття у табір, а тепер воно, здається, утратило останню вологу. Альбіноска роздратовано ворушить пальцями усіх кінцівок, і уявляє задоволення, з яким буде виливати з костюму солоні струмки.

Задуха катує нестерпно, велить негайно зняти лати і підставитися двом з трьох верховних сил степів — сонцю і вітрам. Роксолана усвідомлює химерність цього бажання, адже тим паче не сміє забувати про ненависть святосяйного бога. Удень він ріжуче її сліпить, особливо без снігових окулярів, хоча дівчина поганенько бачить і уночі. А от біль від глибоких, по відчуттям ледь не до кістки, опіків від дотику сонця був пронизливим і тягучим. Згадка про палючу агонію змушує кінцівки молодої жінки здригатися, наче у дитинстві, навіть крізь прірву багатьох років. Страх хоча би задушив інші тілесні потреби. Роксолана жестом руки просить дядька повторитися, спиняється і хилиться нижче.

- Гаразд, кажу. Проте мене турбує безпека. Візантійці сполошили кочівників. Поки ще я можу тебе захистити...

Поруч кривавою хмарою пливуть жриці матері й доньки — зміїної Апі і могутньої Артімпаси. Анарії ряджені у довгі червоні сукні і м'які шоломи з масками й рогами, в руках несуть бубни і жердини з брязкальцями. Навали пишного пір'я і ланцюгів, перстів і амулетів прогинають постаті шаманок безподібно, але не виокремлюють зі спільного ряду. Це неосяжно для розуму чи ока, проте рухом дзвінка множина уподібнюється моноліту — незворушному і неподільному. Утворене одноцільністю тіло перейняло численні знаки, символи і фігури з наметів навколо.

Несподівано від єдності відділяється сутність, і махає до воїтельки. Роксолана впізнає поки ще підлеглу Агні, яка піддалася спокусам табору однією з перших, і робить у бік шаманки відповідний жест. За традиціями найкращих порад, навіяних учителями еллінської драми, альбіноска вкладає у помах широкий спектр переживань — від привітності до роздратування. Лють затримується у повітрі і осідає на словах, знецінює спроби Роксолани звучати весело.

- Та годі. Традиція миру непорушна при святкуваннях хаоми.

Їржі фиркає, закидає голову на ліве плече і плюхається на дупу. Бронзовий панцир упирається в притоптану й здобрену золою траву, і забезпечує тілу надійну опору. Медоїд розслабляється, поправляє скляшку, і гарчить:

- А далі шо?

- Дядьку!

Роксолана тупцяє важезним чоботом. Ближній шатер на те гидливо здригається і кривиться, потім розкриває пащеку і випльовує хмарку диму з канабісом. Напівпрозоре мереживо вимальовує жінку в розхристаному жовтому жупані з буйволячої шкіри. У одній руці вона тримає шаблю наголо, а іншою тягне начисто голеного чоловіка з довгим чубом, вбраного у самі тільки шаровари. Гуляки помічають втомлених воїнів, привітно кивають і притишують смішки, потім пробігаються та пірнають у хоровод п'яної молоді. Дітлахи неподалік розбилися на ватаги, ганяються одне за одним і захоплюють у полон. Їржі проводжає поглядом наметову пару, і бурмотить:

- Я ще пам'ятаю часи, коли ці дурні порушували мир.

Альбіноска не покидає тіней і обережно обходить околиці, але завмирає, коли чує уривки сварки аварською мовою. Дівчина швидко знаходить джерело ґвалту: два гурти тюрків вбрані у напрочуд схожі тюрбани, пояси, шаровари і шовкові халати, але різняться домінуючими барвами вбрання - світло-голубий проти темно-жовтого. Роксолана обережно прямує назад і присідає, потім оглядається і переконується, що їх тут не видно. Дівчина чіпляє край плаща до піхви меча, і виставляє конструкцію як ширму. Після цього войовниця дає тілу розслабитися і обм'якнути на стіні. Вона схрещує руки, лукаво усміхається, і відповідає:

- А ми всі пам'ятаємо, що стало з порушниками. Хтось добре постарався.

Синьоока завмирає у очікуванні, потім посміхається ще ширше. Їржі обеззброєний майже прямим компліментом. Дівчина метикує, що для перехоплення ініціативи контратаки недостатньо, і про всяк б'є навздогін:

- Я ж кажу, традиція миру непорушна. Вважай, свята.

Медоїд оголяє ікла і проводить язиком по носу.

- Свята? Як неочікувано, чути хвалу ритуалу вустами нащадків його прародительки!

Протоптаним трактом, з якого щойно зійшла химерна двійка, наввипередки несуться півдюжини чоловіків і жінок. Кочівники захоплено курлюкають і кричать, махають шаблями і підганяють скакунів. Дівчина виглядає з-за укриття і щулиться від близькості двох маленьких сонць, потім вгроблюється і відмахується.

- Прародительки? То навряд. Бабця скоріше витягла з комори древню древність. Ну може трохи перекроїла, перед тим як вручити служницям богинь.

Роксолана переводить погляд на розмальований вхід намету, де роздивляється золоте вбрання і колісницю пари умиротворених близнюків з конячими головами.

- Енареї чудово попрацювали. Походи табором, роздивися цю красу.

Медоїд задирає носа і напружено водить поглядом по околицях, потім трохи розслабляється і зупиняється на гурті чоловіків з чорними плащами.

- Та ну його. Все занадто яскраве й шумне, а навкруги забагато вдоволених пик. Краще піду, спитаю шаманок за погоду.

Їржі зажмурює ліве око, а праве переводить на небо.

- Грози ніби немає. Сподіваюся не доведеться совати сади. А потім мені краще відпочити.

Войовниця тулиться плечем до дядька, і голосить на вухо:

- Згода! До того ж, я не сумніваюся, що тебе вже верне від моєї пики. Мене від твоєї точно нудить!

Роксолана готується почути якусь веселу гидоту, і вже перебирає можливі відповіді, але глядить на морду співрозмовника і знаходить її вираз надзвичайно серйозним.

- До слова, твою пику шукав Тасій. Хоча би йому не відмовляй, алани зараз стануть у великій нагоді.

Дівчина кусає губу і підводиться. Вона висмикує меч з ґрунту і рушає у бік курганів. Роксолана не озирається, і кидає через плече:

- Не хочу.

Войовниця стрімко прокладає собі шлях через тіні, і сподівається що Їржі відстав, але невдовзі чує характерне шурхання під боком.

- Роксолана, ти вже готова. Хай там як, а об'єднання невідкладне. Ти поб'єш решту претендентів.

На півшляху дівчину вражає болюче бажання побачити щось гарне. Альбіноска озирається, проте навколо помічає тільки конкуренцію. Змагання у грі в кості і у стрільбі з лука; у поглинанні пива й кумису; у верховій їзді; у схованки і латки; у зачісках, прикрасах і вбранні; у піснях і віршах; у почесних спогадах та брехливих байках; у навичках; деінде навіть у беззбройній боротьбі.

- Знаю. Проте не впевнена, що хочу заправляти отакою...

Роксолана не договорює, хмурить білі брови і відвертається.

- Якою "отакою"?

Альбіноска прискорено дихає і крокує. Вона плюється словами і гарчить:

- Грубою. Агресивною. Хвалькуватою. Жорстокою. Дикунською. Ордою. Не те, що люд Александрії.

- Га! Еге ж, піди знайди посеред степу бібліотеку. Нещасні ми варвари.

Роксолана зупиняється. Вона видихає, нахиляється до дядька і шепче:

- Не кажи дурні. Проте правити ордою не складно. Можливо бувалі скептухи впораються з цим не краще за мене, але й не гірше. Я не хочу все життя проливати ріки крові і примушувати слабших до покори.

Роксолана хапається за вхід до шатру, обтяжений металевими нашивками, і відчуває як її тягнуть за край плаща.

- Ти берегиня хаоми! У тобі кров Іпполіти! Це маєш бути ти!

Войовниця видирає одяг з цупких лап. Голос дівчини вперше за діалог звучить ніжно:

- Їржі, досить вже! Побачимося вранці.

Морда медоїда стягується у бік вух, ніс здіймається і оголює ряди гострих зубів. Їржі зверхньо чхає.

- Апчга! Ставлю торбу солі, що зранку ти не стоятимеш на ногах, дитино.

Альбіноска схиляє голову набік і хіхікає.

- Не всім пощастило з шлунком, як тобі!

Кігті Їржі загрозливо витягаються у бік дівчини.

- Пощастило? Та це ж прокляття! Уяви століття тверезості у оточенні бовдурів!

- Ти хоч колись перестаєш бурчати?

Медоїд оглядає племінницю з чобіт до маківки і перехрещує лапи. Він відкидається на панцир і каже:

- Авжеж. Коли бачу когось дорослого і відповідального. Нечасто від смерті Ламії.

Роксолана легесенько тицяє вказівним пальцем у носа дядьки.

- Зануда!

Медоїд підскакує на кінчики лап, його очі і пазурі пульсують. Альбіноска відступає, і задається питанням, чи не перейшла межу.

- Не збурюй вогонь, дівчинка!

Пощастило. Роксолана здіймає шкіру буйвола, обшиту мідними пластинами, і опиняється на порозі світу ще більш задушливого і шумного за зовнішній. Натомість тут немає клятого сонячного світла. Дівчина махає дядьку.

- Та годі тобі! Ти ж занадто мудрий, аби сердитися на мене. Бувай!

Тремор медоїда змінюється на нерухомість. Тільки нюхало задирається і оголює довжезні ікла. Коли люди бачать цей вираз, зазвичай сприймають за вищир загрози і лякаються до півсмерті. Натомість альбіноска знайома з Їржі від народження, і чудово знає, що так він намагається відтворити посмішку.

- До завтра, дитинко. Ранок важкий був, відпочинь.

- Ти тут теж не надто веселися, дядьку!

***

Роксолана зазвичай губиться, коли її просять розповісти про святкування хаоми. Це все одно, що вимагати від дитини опис ряду з солодощами на ярмарці. Розповідь ви почуєте, яскраву і щиру. Щоправда, навряд-чи у ній будуть згадані вартість товарів і популярність закладів, перелік асортименту чи оцінка прибутковості лавок. Замість нудних подробиць, юний оповідач звабливо опише барви, аромати і смак найбільш приємних чи невідомих страв, або страх і огиду після невдач у царині гастрономічних відкриттів. Синьоокому чаду ж випало бути спадковим управителем, агораномом наметового містечка кондитерів. Попередні роки обтяжили Роксолану відповідальністю і виховали наслідками — привили легкому характеру звичку в складних ситуаціях заплющувати очі і думати, перш відповідати. Більшість пошуків опису закінчуються витяганням зі спогадів тези "Починати треба з основ". Розгублена дівчина так і вчиняє:

Основою святкового тенту найчастіше стають близько дюжини соснових стовбурів. Сармати керуються сузір'ями і заздалегідь стікаються у назначене місце. Звідти вони дружно прямують до названих шаманками лісів і зрубають найстаріші дерева. Потім кочівники запрягають волів і женуть колоди до майбутніх курганів, де разом очищають і обробляють. Степові жителі вирізають на стовпах ритуальні символи, від душі розмальовують, хто як може, і зводять їх на приблизно однаковій відстані. Найвища опора стає серединною, і від неї розходяться колони. У міру віддалення стовпи нижчають і підтримують конічний скат даху.

Також альбіноска зараховує до основ сморід нещодавно оброблених бичачих шкір. Вона оповідає, що кочівники складають хутро подвійним шаром і прошивають канатними стяжками сухожилль, після чого безліч рук перетворюють приблизно триста шкіряних полотен на велетенську ковдру. Кочівники пораються довжезними кийками, коли натягають оболонку на дерев'яні ребра намету. Але перед тим вони з обох боків прикрашають дублене полотно сюжетами зі світловідбивних фарб. Ідеями та матеріалами для цих малюнків сармати запасаються при кочівлі по віддалених закутках світу.

Наступними берегиня пригадує розташовані між наметами монументи, необхідні для групових посвят, а також містичних і релігійних практик. Також анарії обов'язково розпалюють і підтримують священні вогнища. Величезні — навколо них будуть танцювати екзальтовані люди, і менші — через них стомлені кочівники стануть стрибати.

Роксолана починає плутати оповідь ще на етапі основ, але справжні проблеми починаються пізніше, коли справа йде до деталей. Їй одразу ж пригадуються дикі візерунки, різноманітні пісні та інструменти, ігри й змагання, а також інші атрибути і традиції. Ця навала швидко накриває дівчину з головою, топить у марних стараннях описати майже нескінченну множину. До того ж її справу суттєво ускладнює швидкоплинність сарматської моди, як і той факт, що на дотик і смак, нюх і слух жодне зі святкувань не вдавалося подібним до попередніх.

Навіть зараз, на межі запаморочення і лігва свого загону, дівчина захоплено зжирає очима ліпнину грифонів на вигнутій дугою арфі, забувши про все інше. Жорстка задуха тим часом душить глотку, дере легені войовниці, і майже вибиває свідомість з довбешки.

- Треба роздягатися.

Роксолана озирається. Вона не знаходить товаришів, натомість якийсь час спостерігає за колом кочівників напідпитку. Чоловіки й жінки встали і стоять, кривлять серйозні пики і хмуряться, поки хтось говорить, та випивають разом, коли оратор закінчить. Спогади про формалізовані застілля Атілли, які той змавпував з візантійського двору до гунського, досі сидять у печінках сарматів і служать частим приводом для жартів. Дівчина усміхається, але не більше, ніж на мить, адже пересікається поглядом з немолодим тюркським дворянином. Альбіноска ховається за перегородку з персидської ковдри, і відчайдушно молить Табіті, аби її не впізнали.

- Скептух, нарешті. Ми прибули з дарами.

Роксолана важко зітхає. Дівчина виринає і махає групі воїнів у світло-блакитних халатах. Гості тримають перед собою розшиті рушники, на яких вистелені коштовна зброя, сувої і прикраси. Про себе альбіноска відмічає, що поставою, мовою і поведінкою прибульці нагадують двір Атілли навіть більше, ніж щойно бачена насмішка.

- Благословенне Небо. Скептух Роксолана, вітаю тебе від імені...

Войовниця сіпається, і маше руками перед носом посла. Вона видирає пергамент з записаним привітанням.

- Знаю, до справи.

Чоловік одразу ж міняється у лиці, м'який вираз блаженної покори стає жорстким і хитрим.

- Ми боялися, що безбожні брехуни Талоп'єна отримають аудієнцію першими. Ці зрадники задумали зло проти тебе, скептух. Вертайтесь до Аварів. Допоможи кагану відновити порядок Небес, стань ельтебером Заходу. Разом ми легко здолаємо Візантію.

Перш альбіноска встигає відреагувати, до розмови втручається різкий голос:

- Брат бреше! Каган не стягує трон тюрків. Ішбара зашкарублий віслюк, східні телепні не кращі. Старий порядок і близькість з китайцями обернули їх на безпомічних рабів.

З-за спини гурту світло-блакитних послів виникає загін вояк у темно-жовтих халатах. В руках новоприбулих лежать майже ідентичні дари. Від їх імені виступає косоокий молодик з чубом:

- Ще й тебе такими ж зроблять, варто стати під прапор Ішбари. Присягни на вірність апа-хану, скептух. Розіб'ємо армії грецького автократа, проженемо кагана і зробишся тарханом Великого степу. Вічний Ель має скинути шкіру й оновитися.

Групи послів перемішуються і гучно сваряться. Роксолана хлопає у долоні і кричить:

- Досить!

Представники обох таборів завмирають. Дівчина окидає їх крижаним поглядом.

- Дякую за дари, високу шану і цікаві пропозиції, панство. Проте ви поспішили на кілька тижнів.

Роксолана бачить рух на обличчях гостей, відступає і показує розкриті руки:

- Не хвилюйтеся. Даю слово кожній стороні, що не стану роздивлятися пропозицію протилежної.

Вона оголює ікла й задирає носа, наче дядько, проте більше нагадує задоволеного єнота.

- Щонайменше до назначеного часу.

Тюрки опираються, але Роксолана дуже скоро їх випроваджує і передає до рук гостинних анарій. Альбіноска вертається і вже не терпить костюму. Вона видивляється вояк ватаги, але марно, тож зітхає і самостійно знімає шкіряне опудало. Спочатку дівчина вивільняє плече від тиску золотих гривень, потім довго розстібає довжезну рукавицю з правого зап'ястка, а в кінці гидливо стягує і витрушує піт. Пара тої рукавички вимагає вже значно менше часу і осушується подібним фінальним рухом. Опісля дівчина обома руками тягнеться від'єднувати застібки на потилиці. Знаття смердючого шолому приносить Роксолані довгоочікуване полегшення, а також кілька незнайомців перед носом.

- Біла вовчиця?

Роксолана мимохідь оглядає чужинця, і дивується офіцерському панциру з відзнаками легіону Троянської імперії — наче як, давно загиблої. Саме з її роздутого трупу виросла Візантія. За чоловіком стовбичать четверо солдатів з товстими списами, короткими мечами і скутумами у весь зріст. Вирази їхніх пик кам'яні, а постаті незворушні. Металеві пластини на тулубах, шоломах, стегнах, рукавицях, чоботях, зап'ястках і наплічниках легіонерів чудово наполіровані — блищать, наче зірки на сірих хмарках дубленої шкіри. Офіцер передає увішаному значками легату химерну зброю — списа з тонким металевим держаком, вузьке навершя якого нагадує наконечник стріли.

- Ні, то була моя мати. І її мати. А ще матір її матері, і так далі. Я не переймала титул.

Чоловік проводить рукавицею по маківці і шурхотить коротким жорстким волоссям, яке скидається на сиву щетину. Його обличчя засмагле і обвітрене, за виключенням блідих відбитків шолому. З правого вуха за шию простягається металева трубка. Погляд офіцера гострий і прямий, ніс також. З його неприродньо викривлених плечей альбіноска робить висновок, що носіння увішаної прикрасами накидки чоловіку незвичне. Потім дівчина роздумує про те, наскільки ж має бути душно у важких латах і пишному плащі.

- Архонт казав, це тимчасово.

Обидва глядять у бік дубового крісла, на яке понуро спирається низький пузань років п'ятдесяти. Зазвичай гучний і веселий, зараз цей дід здається Роксолані бляклою копією її улюбленого дядечка Тасія.

- Це не йому... Нащо ти тут, чужинець?

Прибулець випрямляється, наче на палю насадили, і тисне руки до тулуба.

- Дукс Фока, командир списа Енея, вірний слуга імператора Майоріана. Приніс послання для Білої вовчиці, від радника імператора, мудрого жреця Анахарсіса.

Роксолана в цю пору доби зазвичай спить, або ховається під маскою, тож надто пізно відчуває, що її брови повзуть догори, а губи розповзаються.

- Анахарсіс? Як древній скіф?

Ту палю наче замінили на довшу й товщу — чоловік вигинається так, що лати тріщать, а панцир на пузі на дві голови стирчить поперед плечі.

- Точнісінько.

У грудях дівчини роздмухується палючий інтерес, але вона стискає кулаки і нагадує собі про поведінку чужинця. Не можна задешево віддавати те, що так нахабно вимагають. Альбіноска відкидається на спинку крісла і демонструє нудьгу, підпираючи щоку п'ястуком.

- До мене приперся офіцер армії минулого і називається посланцем древнього мудреця? Допитливо. Хоча ні, не цікаво. Забирайся.

Фока торкається руків'я меча і завмирає. Вицвілі, карі очі глядять прямісінько у сині. Офіцер тихо цідить:

- Тобі краще вислухати мене, жінко.

Якщо ціль дукса полягала у тому, аби налякати співрозмовницю — вона не досягнута. Натомість Фока і легіонери оточені бронзовими, залізними і сталевими лезами, та десятком зазубрених стріл з трьома гранями.

Острівець конфлікту застигає, всебічно омитий океаном глибокої скорботи і безтурботних веселощів. Кілька воїнів особливо виділяються вбранням — довгим кроєм каучукових плащів і комплектами латів, частково подібними до панциру Роксолани. Саме до них войовниця й звертається:

- То ви все все ж поруч, ледарі. Покидьок не вартує того, аби лити тут кров.

Про себе Роксолана радо відмічає, що підлеглі цього разу не розкривають ротяки під час перемовин. Варто потім їх за це похвалити, чи винагородити. Дівчина нагадує собі, що важливо живити й оберігати посіви правильної поведінки, аби ті сходили і буяли. Альбіноска поринає у свідомість, знаходить торбу справ невиконаних, але потрібних, і закидає туди похвальний намір. Лише потім вона звертається до зблідлого чужинця:

- Щастить нам, що Їржі далеко. Відшкрібати клаптики пики з ковдри — те ще завдання.

Погляд Фоки стає відсутнім, ліве око сіпається. Врешті він опускає обличчя вниз, і звертається м'якіше:

- Я прибув здалеку, з дуже важливою пропозицією. Будь-ласка, вислухай мене.

Роксолана роздивляється сивого офіцера і занурюється у роздуми, звідки виринає з посмішкою. Войовниця штовхає стілець між собою і співрозмовником, і закидає брудний чобіт поверх.

- Ну нехай. Ти допоможеш мені, і може піду я назустріч тобі. День видався важкий, висмоктав усі сили. Допоможи дівчині роззутися.

Сармати вибухають схвальним гоготом, навіть деякі легіонери дозволяють собі тінь усмішки. Офіцер помічає це і хмуриться.

- Сумніваюся, що це доречно.

- Тоді провалюй.

Чоловік киває і прямує до виходу. Він робить три впевнених кроки, і декілька нетвердих. Потім Фока здригається, і випалює:

- Нехай. Я зроблю.

Дукс вертається і стає на коліно біля стільця. Він розглядає перетини замків, ланцюгів і перев'язок на високих чоботях, потім зітхає і стягує рукавиці. Щойно мозолисті пальці торкаються до взуття, відкликається його власниця:

- Слухаю.

Дукс недовго намагається дивитися у очі співрозмовниці, але мабуть відчуває приниження від такої пози, бо скоро переводить усю увагу на чобіт. Звучить він неемоційно:

- Над сарматами висить вірна загибель, але ми можемо її відвернути. Буря перекроїть світ. Скоро прийде час Троянської помсти, її осередком стане Великий степ. Жрець Анахарсіс пропонує тобі стати під стяг Єдиного, разом створити світ без суперечок і війн.

Роксолана вовтузиться і хилиться ближче до співрозмовника.

- Уникнути суперечок неможливо!

Фока киває.

- Я попереджений, що ти можеш сказати це. Можливо, якщо плекати спільні цілі і цінності.

Войовниця закриває очі, і через мить мовить:

- Цікаво. І що ж буде чекати на тих, хто поділяє інші цінності?

Офіцер не відповідає, але вираз його обличчя красномовніший за будь-які старання ораторів. До них неждано наближається близька подруга Роксолани, висока й статна Аккія. Її рижа грива закручена в коси на маківці, широкі плечі прикрашені срібними мотузками, каптан прострочений золотими нитками, хутровий плащ утриманий витонченою фібулою, а кисть правої руки замінена срібним протезом. Широкоплеча жінка випускає кільце диму з трубки, схиляється над Фокою, і жартівливо муркоче на вільне вухо:

- Дай вгадаю, діду. Ви і сарматів переб'єте, якщо ми відмовимося приймати участь у вашій дурні?

Фока не відриває погляду від вузлика, якому приділив вже кілька хвилин.

- Ні. Ви не маєте вибору. Тільки Біла вовчиця.

Роксолана аж підскакує у кріслі, майже втулює чоботом по носу Фоки.

- Дякую за щедру можливість, могутній дукс!

Він ухиляється від ще кількох різких рухів і переводить погляд на обличчя співрозмовниці.

- То яка твоя відповідь?

Гордість від перемоги над шнурами прикрашає втомлену пику дукса посмішкою, яка щоправда тане з плином очікування. Фока врешті стягає смердючий шмат шкіри з ноги Рокослани, але вона ставить перед ним другий, затягнутий навіть щільніше.

- Ще не знаю. Уявімо, ти отримав наказ, але вважаєш його жахливим, неприйнятним. Ти підкоришся?

Брови Фоки стікаються над повіками. Бережки озерець душі вужчають й важчають — перекладають на щелепу і щоки ношу, через яку ті ображено грубіють. Дукс надуто вичікує, наче упевнюється, чи не жарт почув щойно.

- Авжеж! Я офіцер, маю підтримувати дисципліну.

Пальці дукса вступають у криваву боротьбу з другим чоботом, травмуються об гострі кути, злами і перетини.

- Тільки раби шанують чужу Волю над своєю.

Чоловік різко смикає чобіт і глибше роздирає плоть.

- Маячня! Воювати стане неможливо, якщо всі солдати стануть робити чортзна-що!

Дівчина тягне з-за пазухи скіпетр з потьмянілої бронзи, короткий але важкий, і кидає на стілець, поруч із запеклим ворогом Фоки.

- Озирнися, і побачиш у деяких отакі скептухи.

Два чоловіки і три жінки теж демонструють скіпетри, на підтвердження слів альбіноски. Дукс повністю сконцентрований на кровній боротьбі і не помічає цього. Вуста Роксолани прикрашаються м'якою посмішкою, коли вона оглядає залу.

- Зараз тиждень пам'яті. Ми ділимо радощі і скорботи. Наступний тиждень пройде у обмінах знаннями і товарами. А ось третій відзначиться формуванням союзів, сімей і навіть племен. Тоді кочівники об'єднуються у гурти і обирають собі тимчасових скептухів, серед людей, як ти мовив, з подібними цілями і цінностями. Кожен може стати скептухом, якщо переконає однодумців піти за собою.

Троянській офіцер відривається від шматка шкіри і розгублено глядить на альбіноску.

- Що ти...

Фока беззвучно промовляє кілька речень, наче намагається обрати якесь, але завмирає з відкритим ротом. Дівчина усміхнено задивляється на нього, і викладає:

- Кожний кочівник незалежний і вільний обирати власну долю, але військові походи вимагають координації. Саме тому сармати так старанно обговорюють свої підходи й потреби, шукають спільний шлях. Ватаги формуються до наступних святкувань, але у випадку невдоволення воїнів командиром, вони завжди можуть переголосувати і більшістю визначити іншого скептуха. Нам не треба ламати й зневажати совість, аби залишатися синхронною, нищівною потугою.

Навчений гірким досвідом Фока долає другий чобіт значно швидше, переможно його відкидає, і витирає руки від крові. Троянець напружено хмуриться і глядить так, наче хоче щось сказати, потім враз відвертається і питає:

- То яка твоя відповідь?

Роксолана взувається у плетені солом'яні личаки і підводиться. Слова з її вуст лунають як вирок:

- Ви не кращі за ворога, проти якого пропонуєте об'єднатися. Якщо зустрінемося у степу — зарубаю, й оком не моргнувши.

Фока надягає рукавички і кривиться. Киває.

- До зустрічі, Біла вовчиця. У тебе ще є можливість передумати.

- Я не... Ох, провалюй.

Щойно офіцер розвертається, Роксолана горланить похилому пузаню:

- Дядьку, по яких клоаках ти знов вештався, де підчепив таких покручей?

Тасій хапається за голову і перелякано вирячився на племінницю.

- Роксолана! Будь-ласка не треба...

Фока на мить завмирає, але продовжує шлях мовчки, забирає охорону і дзвінко покидає намет.

- Не варто недооцінювати ворога.

Останні слова Тасій мовить вже пошепки, задушений обіймами племінниці. Журба й обов'язок сильно зігнули статуру архонта від останньої зустрічі, наблизили тонкі плечі до землі приблизно на третину. Альбіноска відсторонює родича, і повчає:

- Я й не недооцінюю. Проте цей нахаба посмів припертися без запрошення, ще й погрожувати. Якби не традиції, варто було би розтяти їм горлянки. Тож приниження — найменше покарання, з яким можна відпустити нечемного бевзя.

Архонт Танаїса всміхається і гладить пузо.

- Така вже доросла. Будь-ласка вертайся до аланів. Місце вождя твоє по праву народження.

Роксолана сумно посміхається і трясе головою.

- Ніхто не має бути вождем лише по праву народження.

Обличчя Тасія червоніє, з рота летить слина.

- Але ж я просто старий вояка. За мною не підуть боронитися від Юстиніана! Аланам дуже потрібен символ перемоги, необхідна надія, наша Біля вовчиця. Після смерті Ламії...

- Я зовсім не вона!

Руки чоловіка тактично переміщуються з пуза до боків.

- Ти єдиний живий нащадок. І ти так на неї схожа!

Роксолана піддається неочікуваному роздратуванню. Альбіноска кричить:

- Брехня! Можливо у мене подібні шкіра і волосся, нас можуть сплутати здалеку. Але вона була у півтори рази вища й статніша! А тонкі риси її обличчя ти бачив? Я схожа на хіба приплюснуту гравюру матері!

Тасій витягається на носочках, обіймає племінницю за плечі і тулиться головою до грудей. З очей архонта рясно ллє.

- У тебе її очі, і характер... У імені втілена мрія про відродження!

Дівчина здавлює дядька у обіймах, але застигає, коли чує хрускіт.

- Цього недостатньо. Щонайменше, поки що.

Відповідь Роксолани живить ридання родича.

- Я так по ній сумую! Тоді забери хоча би меч матері. Як нагадування про твій спадок і обіцянку!

Дівчина розмикає обійми і відтирає сльози з туніки.

- Як ти це собі уявляєш? Меч заважкий, а металеве плаття завелике і не уміститься під мій обладунок.

Тасій відходить з хитрою посмішкою і робить помах п'ятірці слуг. Вони приносять важку скриню, гепають на хутро бізона перед альбіноскою, розчиняють і відходять.

- Це тобі, витягай. Замовив у крамаря з північного Шеолу, більше року назад.

Роксолана нетерпляче поринає в скриню. Вона витягає перев'язи книжок з історії, науки і драми, а нижче знаходить десятки широких смуг шкіри з трикутними магнітними застібками. На дні сундука згорнута блискуча сукня з металевого шовку, що зберігається у родині дівчини споконвік, разом з огрядним мечем.

- У твоєму панцирі незручно й жарко. Новий зробили зі шкіри гірських нестарих — надзвичайно міцної і гнучкої. Матеріал вельми кращий за звичайний, ще й разів у шість легший.

Альбіноска захоплено складає розрізнені смуги у гусінь, якою трясе у повітрі. Тасій продовжує:

- Сам по собі зовнішній обладунок захищає трохи гірше за попередній. Проте всередині у ньому приторочені глибокі кишені, туди з запасом уміститься зайвий шовк плаття. Воно достобіса міцніше, ще й...

Дівчина перериває дядька жестом.

- Знаю! Обожнювала дивитися, як у ньому носиться мати.

- Елементи зовнішнього панциру не надто щільні, але це не важливо. Металевий шовк герметичний і щільно прилягає до шолому. Можеш навіть користуватися платтям як спіднім.

Він трохи осудливо глядить на племінницю, морщить носа, і додає:

- І прати його легко. Може станеш робити це частіше.

Войовниця всебічно роздивилася предмет розмови, відкладає і резюмує:

- Надзвичайна робота! Така витончена техніка, не бачила подібних швів. Цікаво.

Тасій гучно хлюпає спітнілими долонями, аж підскакує.

- То що скажеш? Приймеш цей дар з мечем?

- Інакше я була би дурепою! Дякую дядьку! Збігаю до бань і одразу ж вберуся у нове.

Роксолана вертає речі у скриню, закриває її та всідається на кришку. Архонт кладе руку на плече племінниці.

- Як же ти на неї схожа. Шукай свій шлях, сніжника. Проте мій ніс підказує, що той дурень правий і часу дійсно небагато. Ойкумена насичена передчуттям небувалої грози.

Альбіноска закриває очі та пригадує лоскотливий дотик степу, коли туди навідується старша з трійки панівних сил. Дівчина посміхається, але коли знову дивиться на світ, помічає подив архонта і робиться серйознішою.

- Добре. Обіцяю подумати над твоїми словами.

Роксолана тягне ніс до лоба і оголює ікла.

- Але тільки, якщо ти відведеш душу на святкуванні, перш ладнати справи і вертатися до Танаїсу.

Тасій трясеться від гоготу, і хоч трохи нагадує минулого себе.

- Ха-ха. Домовилися!