Мікориза

Світ грубий і твердий, холодний і темний. Світ тисне і ріже травмоване тіло, заливає вуха скреготом й стогоном, дражнить очі світлом у кінці тунелю. Туди Роксолана і повзе, ігноруючи біль. Скоро дівчина просовує голову у люк, і її витягають за руки. Люди повільно гуртуються навколо пом'ятих возів, взаємно піклуються і разом приходять до тями. З поля бою поодиноко вертаються оболонки.

Твердінь затягнута сірими хмарами і сочиться білою грозою. Земна твердь поділилася на два табори — позаду краєвид відзначається напливом повзучої зелені, а спереду горизонт заполоняють жовто-бурі трави. Виділяється хіба різнобарвний табір троянців, біля якого розбилися балагули. Небо, жароцвіт і степові трави стягуються саме сюди — сили рухомі й однотонні, але дуже різні одна відносно одної. Дівчині спадає на гадку, ніби табір це джерело, з якого барви потоками розтікаються по світу.

Фока сидить під навісом коричневої палатки, у оточенні солдатів. Офіцер коситься на четверо бородатих голів, відірваних від тіл і розкладених біля пурпурового паланкіну. Безголові тулуби безладно валяються на межі табору і частково занурюються у непритоптані трави. Чоловік помічає Роксолану, пірнає у військовий шатер і виносить шкіряний бурдюк. Дукс шкутильгає до войовниці і вручає ношу.

- Палак просив передати, як повернемося.

Паморочиться. Виникає одразу декілька питань, кожне холодить серце. Дівчина трясеться і намагається обрати одне. Раптово дукс сіпається і здіймає праве вухо. Потім офіцер маше перев'язною лівицею троянцям, спирається на списа і шкандибає до паланкіна. Поруч збираються останні кількадесят легіонерів і катафрактаріїв. Туди ж з квіткового поля просочилася чортова дюжина оболонок. Дукс суне голову у пурпурні завіси, і довго сперечається. Потім згорблений офіцер повертається до Роксолани і кричить:

- То яка твоя відповідь?

Дівчина обертається на хвилю зеленої пошесті, і впинається поглядом у нерівний стрій вершників. Альбіноска тулить скло й довго напружує око, і нарешті бачить Їржі на кобилі Палака, неподалік їде Баян. Характерний силует високочолого серед них Роксолана не знайшла.

- Але ж ми не здолали жароцвіт!

Офіцер дивиться туди ж, потім трясе головою. У мідний штир біля дівчини втрапляє блискавка, засліпляє обох. Лунає грім.

- Ми хочемо почути відповідь зараз.

Альбіноска наосліп підводиться, і спирається на меча.

- Почекай-но. Тобі відомо, де Палак?

Дукс хмуриться і тре очі.

- Рушив до ро...

Офіцер сіпає зім'ятим шоломом і відлітає убік, гепається, як мішок картоплі. До нього кидаються легіонери, особливо переживає легат. Джерелом троянських хвилювань виявився кігтистий кулак розміром з голову Фоки. Лунає владне:

- Мовчати.

Альбіноска стискає меч обома руками і обережно тягне до паланкіну. Голос незнайомця м'який і бархатний — зовсім не схожий на той, що Роксолана чула раніше. Кулачище розмикається у п'ятірку довгих вузлуватих пальців, пара яких грайливо чіпляються за край сукна і відсувають завісу вбік. На шовкових червоних подушках нерухомо розкидані три закатованих дівчини. Між ними сидить велетенський чоловік, що статурою нагадує еллінську статую Атласа.

Він височенний — два з половиною метри у вишину, і широкий — з кожним стисканням легень гори й пагорби м'язів надуваються під шкірою, натертою оліями до блиску. Химерні прикраси роблять зовнішній контур істоти ще більш вражаючим: з плечей, рук і ніг стирчать товстенні кістяні штирі, поверх яких приладнані жорсткі бронзові дуги і корундові кільця. Над головою незнайомця височіє німбом канат з перекручених мідних ниток, ззовні утриманий бронзовими півколами. Товстенні дуги йдуть від головного убору до наплічників, де натягують залізні ланцюги і нав'язують рухомій конструкції сталий профіль. Зчеплені ланки заліза складаються у чотири послідовні лінії і тягнуться через корундові кільця, поєднують жорсткі дуги і довгий тризуб. Потім ланцюги провисають поділом спідниці і чотирма ж смужками волочуться по землі, ні разу так і не торкаючись до плоті. Чоловік плавно підводиться і визирає на грозове небо.

- Дйеус Пхтер на моєму боці. А ти?

Цього разу голос звучить спокусливо, ввіряє гостре бажання услужити незнайомцю. Чоловік не може випрямитися у паланкіні, натомість вигинається вперед і хилиться до Роксолани. Лице велета прекрасне — скули високі, ніс тонкий, а вуста пухкі і чуттєві. Його очі непропорційно великі і дивні: рогівка тонка і слабо відблискує; ірис перламутровий і пронизаний зіницями з трьох щілин різної довжини, які стискаються почергово; у глибинах, крізь півпрозорі шари ока, мерехтить складна мозаїка форм і кольорів, яка перебудовується при кожному русі матерії чи світла. Волосся велета пишне і блондинисте, переплітається косичками на шиї. Альбіноска з цікавістю досліджує металеву конструкцію поверх тіла навпроти, а потім його саме.

- Чому ти півголий?

Смердить гіркими оліями, смертю і скорим дощем. Вітер глушить стогоном, зрідка переривається на грім. Велет кліпає химерно — повільно, у разів десять повільніше за людину, і одним оком за раз. Незнайомець посміхається, різко здригає щелепою, і оксамитовим голосом муркоче:

- Відчувати приємно. Не хочу обмежень.

Він неприродно вигинається убік, спирається на руку й ногу. Альбіноска ще раз обводить незнайомця поглядом, і зауважує:

- Стегна міг би й обмотати ганчіркою.

Чоловік витягує шию ближче до Роксолани. Він щулиться і облизує губи.

- Ти збентежена?

Войовниця відчуває незрозумілу небезпеку, і сильніше стискає рукоятку акінака. Вона оглядається на друзів, у пошуках підтримки, і затримується поглядом на знекровленому обличчі Агні. Шаманка підбадьорюючи посміхається і кліпає одним оком. Роксолана розвертається і знизує плечами.

- Та ні, бачила й більше. Хто ти? Як звати?

Альбіноска все гучніше чує насування зеленої пошесті. Незнайомець задирає голову, витримує паузу, і наказує:

- Від імені лусне людська голова. Зви алу.

- Що тобі треба, алу?

Чоловік виступив за межі паланкіну, і нависає над Роксоланою ледь не впритул. Тулуб велета застиг у перекрученій позі. Дубові сандалі просідають у витоптаному ґрунті. Наступає мовчазна мить, яку розбавляють завивання вітрів і маятникові удари ланцюгів. Незнайомець перехоплює різьблений кедр і підтягує зброю ближче.

Дівчині уперше випадає нагода роздивитися тризуб. Знизу до древка послідовно під'єднані три залізні шарніри, розміром і формою схожі на яблука — перший сильно піддається хитанням ланцюга, другий їх вирівнює, а третій майже незворушний і глушить жалкі крихти тремтіння. Древко товсте і пронизане тонкими щілинками, через які виблискує бронзова серцевина. Стержень зброї прилягає до кедру нещільно — між металом і деревом нерівний зазор, ледве пролізе блоха. Металеве ядро непорушне стосовно шарнірів унизу і трьох зубців з кованого заліза на вершечку. Роксолана виводить, що при певних нахилах тризуба це ребристий каркас коливається навколо бронзового штиря, а не навпаки. У такі моменти оболонки ледь помітно сіпаються, а зброя загрозливо вібрує. Тон алу втілює не меншу загрозу:

- Відповідати маєш ти.

Дівчина наближається на півкроку, і майже торкається чужого носа своїм. Альбіноска нагло вирячилась у переливчасте око.

- Але ж ти хочеш домовитися. Сармати прозоро обговорюють усі аспекти угоди, перш прийняти її. Інакше я не можу.

Чоловік вганяє зброю зубцями у землю і до скрипу стискає кедр. Алу напружує м'язи і стає візуально більшим. Велет стверджує:

- Буде, як кажу.

Роксолана інстинктивно розставляє ноги ширше і готується відбивати напад. Ще через мить вона розслаблено спирається на меча, і закидає голову на ліве плече.

- Ти давно міг убити мене. Я потрібна вам, алу. Навіщо?

Дівчина обертається на загін вершників. Двоєдині силуети вже неподалік, як і хижі терни за їх спинами. Вони таки проскочили в утворений фургонами просвіт. Велет робить півоберту торсом і вигинає хребет, наче дугу на плечі. Його лице підноситься і сліпить відблисками далеких блискавок. Химерні очі невідривно розглядають альбіноску.

- Ти можеш провести у сади Еволюції.

Фока отямився і тримається за маківку. Офіцер розгублено роздивляється околиці. Роксолана відмахується лівою рукою.

- Сади? Ти про Гілею? Багато хто може. І мороки з ними менше. Від мене вам що треба?

Дукс спирається на легата і шкандибає до перемовин. Алу кліпає, оглядається на помічника, і скрипить:

- Жрець Анахарсіс шукає олюднену кров нічного змія. Бажано гарячу.

Роксолана чухає маківку.

- Що він шукає?

У розмову втручається Агні:

- Демон лає про Тифона.

Алу блискавично здіймає тризуб і штрикає у бік шаманки. Зброя ледь коливається і гудить. Велет кидає позирк на небо, потім повільно кліпає і гарчить:

- Заткнися, виродок. Ще раз відкриєш рота — уб'ю.

Роксолана опускає вістря тризуба рукою і відступає на півкроку. Дівчина дивиться на офіцера за спиною алу, коли звертається до велета.

- Навіщо вам моя кров?

Фока сіпається. Велет протяжно кліпає і завмирає. У мідний штир влучає блискавка. Лунає грім. Алу розводить руки і урочисто горлає:

- Старий орел примириться з новою змією. Світло і темрява зіллються! Небесний Отець отримає те, що у Нього вкрали — неподільну владу над світом.

Роксолана помічає краєм ока, як Аккія тремтячими руками забиває зілля для куріння. Руда войовниця дає Мастасу затягнутися і відмовляється приймати люльку назад. Це шокує альбіноску глибше, ніж будь-що побачене сьогодні, адже Аккія обожнює свою трубку і найчастіше хизується саме нею. Донька Ламії насилу вертається до неприємної розмови.

- І що буде далі?

Алу дивиться на дівчину зверхньо — як жрець Мітри на дитину, яка спитала, хто щоранку запалює сонце.

- Всесвітній порядок. Божа Воля поширить ідеальне і гарне, знищить усе нечисте й сумнівне. Деміург викує мир — непохитний і вічний.

Аккія спльовує і цідить крізь зуби:

- Сраний покруч озвучив кошмар Тешуба.

Пика алу скорчилася від ненависті. Він презирливо зиркає на руду войовницю, і гримить:

- Сина Кумарбі налякала сліпа й глуха каменюка. Зрадник благав небесного володаря про захист. Він...

Велет завмирає і перевалюється на інший бік. Алу зверхньо щириться, і каже вже тихіше:

- Ім'я зрадника забудуть. Де зараз Куммі?

Дівчина користується паузою у перемовинах і розв'язує шкіряний бурдюк. Її зустрічають знайомі аромати кислого молока і грибів. Альбіноска осушує вміст залпом, і жалкує, що шолом заважає обтерти вуста. Роксолана ловить на собі прискіпливий погляд велета, і вказує на пошарпане тіло оболонки. Cкалічена людина здригається.

- За що з ними так? У чому їх провина?

Велет зиркає на небо і усміхається. Алу перехоплює тризуб правою рукою і направляє вістрям до хмар. Чоловік застиг усім тілом, тільки розмірено напружує і розслабляє зап'ясток. Зброя вібрує дуже тихо — надприродний слух альбіноски ледь вловлює звук. Оболонки злітаються, наче зграя птахів на пшоно. Алу проходиться між спотвореними тілами, а ті похитуються. Роксолана уявляє листи латаття на річковій гладі, коли повз пливе човен рибалки. Чим ближче листок — тим дужче хвилюється через присутність більшого тіла.

Велет обирає чотири найбільш вцілилих тулуби і розставляє навколо себе — по одному спереду і ззаду, ще два по боках. Потім алу трясе тризубом з іншою послідовністю, і дев'ятеро більш зранених оболонок відступають гуртами по три. Чоловік проводить тильною стороною пальця по щоці спотвореного прислужника.

- Це не покарання. Винагорода. Доброчесні вівці коряться Єдиному, мріють услужити Йому. Вони змагалися за високу честь.

Аккія дрижить і мовчки скидає чорні лати, потім накидку, каптан і кольчугу. Войовниця розстилає одяг і всідається на землю. Пориста шкіра на її шиї й зап'ястках пітніє та вкривається масною плівкою. Велет замріяно тягне:

- Більшість вірян зберігали блаженну посмішку навіть при синхронізації.

В уяві альбіноски виникає усмішка Палака. Груди дівчини заливають ейфорія і тривога, та ще щось. Це "щось" містить обидва відчуття, але применшує їх до незначущої дрібниці. Роксолана вітає знайомий шлейф після рухів. Дівчина оглядає союзників, і усміхнено зупиняється на Баяні, задушеному у обіймах сина. Алу неочікувано схопив Роксолану за підборіддя, і повертає обличчям до себе. Велет вирячив очі і трясеться від збудження, його щелепа здригається і виливає дике завивання:

- Всеотець обрав вісником Білу вовчицю! Ти понесеш Егіду. Зруйнуєш нову Трою і заволодієш Логосом. Підкориш варварів і очолиш найбільшу у світі орду. Станеш напівбогом! Станеш провідником підвищення алу! Бачив це.

Алу притягує погляд Роксолани мерехтливим рухом райдужки. Альбіноска відчуває тепло у глибинах ока і свербіння у лобі. Вона завмирає перед золотими образами, наче у трансі. Ейфорія всесильності і невразливості. Радість перемоги і визнання. Щастя від спроможності визначати уклад світової Держави. Умиротворення втіленням справедливості і покаранням незгодних. Усіяні головами поля і блаженство повної захищеності, у світі без чужинців й уродів. Задоволення розливається по кінцівках і напружує усе тіло майже до судоми. Відчуття вмить зникає, коли Роксолана чує:

- Га! Ти нагледівся хворобливих мрій захмарного скиглія. Ще й краденими вирлами, даймоній. Відпускай Роксолану.

Міцна хватка зникає з підборіддя альбіноски. Алу перевалюється на лівий бік і вигинає спину буквою "С". Велет роздивляється Їржі довше, ніж інших. Потім він сміється, і каже:

- Дивні часи, вже й скотині дозволено балакати. Як ти взагалі слова булькочеш, з тхорячої-то пельки?

Дядько Роксолани вганяє товстенний штир у землю, схрещує передні лапи і нагло щириться. Відповідає Їржі ще більш зверхнім тоном:

- Я добре пам'ятаю роки щасливої молодості. І витягнуті пики допотопних нестарих — до виродження у зграйки химер. Особливо яскраво пригадуються їхні прекрасні, жадні баньки. Пощастило тобі. А от тулуб дістався недолугий.

Велет завмер і щулиться.

- Мовчати! Ще слово, і пізнаєш гнів Небесного Отця.

Їржі задирає носа, і оголяє ікла.

- Отця? Та я бував на Криті, бачив, як твій Деус Патер обсирався під запальний танок куретів!

- Святотатство!

Алу верещить, направляє нищівний погляд і зброю на медоїда. Велет випростовується, відриває ланцюги від долівки і неприродно задирає голову. Стріла ламаного світла вражає металевий канат. Німб небесного прислужника спалахує білим сяйвом. Блискавка шириться мідними жилами і плюється іскрами на шляху до дуг. Вузли з'єднань мерехтять і палають, але бронзові смуги підкорюють дикість течії, як іригаційні канали — рівномірно розподіляють потоки, окреслюють контури світлом, і їжачяться малесенькими фіолетовими розгалуженнями, які формою й поведінкою нагадали Роксолані хиже коріння. Синя сила гудить, стікає з дуг у наплічники, заполоняє ланцюги і тризуб. Мерехтливі потоки сердито плюються і яскраво блимають у з'єднаннях, зрідка перекидаються нитками світла. Енергія спрямована униз, але контур металевої спідниці задерся надто високо і розірвав обійми з землею. У скинутої небом потуги лишається один вихід, точніше — три.

- Ні!

Зброя велета люто шипить. Крик Роксолани тоне у розливі громового відлуння. Тризуб загорівся по усій довжині, залізні вістря палають білим сяйвом утрьох. З кінцівок зброї паростками пробиваються швидкоплинні сині нитки. Світіння сирої енергії ніби згущується у кованому залізі. Сила скупчується і штурхає повітря — випробовує шляхи, шукає найлегший для прориву. Сині стебла тягнуться вище, і сіпаються все більш яро. З середнього наконечника виривається особливо потужний росток, розрізає напружене повітря і зустрічає родича з боку Їржі. Блимає тьмяна гілка, потім ламана лінія насичується живильними потоками, набуває товщини і яскравості. Три сліпуче-білих стовпи злилися у вибуху. Ще через мить все скінчилося. Кінчики зубців гудять і пульсують. Гілляка мерехтливо розпадається на світлові друзки.

- Ні.

Повторила шепотом дівчина, засліплена і оглушена. У свідомості несуться сотні спогадів про дядька, груди до болю стискаються. Білизна і гул заполонили рот, очі й вуха альбіноски. Відлуння блискавки і тиск неспішно витікають крізь отвори у черепі Роксолани, уступають місце скромнішим проявам світу. Першим з таких став піднесений викрик Пірра:

- Еврика! А можна ще раз?

Замість перелякатися сармати радіють і підбадьорюють. Палиця медоїда розпечена, рукоятка димить, а спіраль сяє червоним. Вираз переживань алхіміка уступає гучністю іржанню Насатьї та горланню Їржі.

- Га! Я бачив сутички титанічних кораблів у небесах! Відчував землетруси від зіткнення безсмертних міст! Ти кого хотів налякати дешевим фокусом, нікч....

Огрядне тіло рухається напрочуд швидко — випереджає очікування альбіноски у рази. Велет скорочує відстань до Їржі за два ривки і заносить ногу. Медоїд оголює пазурі та приймає захисну позицію, надійну і перевірену часом. Роксолана безліч разів бачила безвідмовність цього захисту проти ворогів, а сама навчилася обходити після доброї сотні спроб. Алу не має подібного досвіду, проте володіє дечим іншим — перед ударом велет завмирає на соту долю секунди, змикає повіки і корегує удар. Гомілка минає виставлені пазурі та глухо стинається з бронзовим панциром черепахи.

Водночас стається кілька подій: Їржі снарядом летить на хвилю жароцвіту; самовдоволена усмішка алу вступає проявам здивування і болю; Аккія перериває медитацію на саркастичне "довихвалявся"; решта кочівників кидаються до дядька Роксолани і на велета, але останніх альбіноска зупиняє помахом руки.

- Стійте! Потвора зрить майбутнє закритими очима!

Вилась затулив морду лапами і скиглить. Алу схопився за ногу. На прекрасне лице почергово пробиваються різноманітні переживання, від агонії до екстазу. Велет розмащує олію по гомілці з виряченими очима, потім оглядається навколо і змикає повіки. Одразу ж розкриває, а на щоці чоловіка лишається червоний слід дзвінкого ляпасу. Велет ламаним голосом кричить:

- Клята хвойда! Вирву твої руки!

Роксолана завмерла від переляку, її плоть важка до нерухомості. Альбіноска уявляє, як велет кулаком відбиває синьооку голову, але з кожним вдихом груди розслабляються все сильніше. Войовниця усміхається.

- Ти до останнього не зачепиш мене. Щойно це довів.

Алу зчепив зуби і нахиляється нижче, впирається своїм носом у білого.

- За живу винагорода вище. Але у всього є межа. Неповага не пробачається.

Дівчина схрещує руки і закидає голову на плече.

- Згодна. Балакати з закритими очима неввічливо. Не можу ж я дозволити так принижувати себе.

Велет сіпається, потім завмирає і щулиться. Його голос став м'який і бархатний:

- Зроблю гарною. Не знайдеться у світі мужика, спроможного опиратися твоїм чарам.

Дівчина згадує Палака, відчуває тепло у череві та грудях. Альбіноска помічає знайомі риси у віддзеркаленні перламутрових ірисів, але бачить наче вперше.

- Дякую, я і так прекрасна.

Алу роздуває м'язи, нависає дужче. Його голос ніжний і солодкий, як акацієвий мед.

- Зроблю сильною. Непереможною. Більшою за усіх!

Альбіноска трясе головою і насилу стримує сміх.

- Це мене засмутить. Уяви, наскільки важко буде знайти виклик.

Блискавка розжарює мідний штир неподалік. Звертання нахиленого велета проходить крізь громове відлуння, як розпечене лезо через сніг.

- Погоджуйся. Інакше доведеться убити твоїх друзів. Забрати кров силою.

З останніми словами алу до скрипу стискає кулачище. Роксолана обертається і вказує на хвилю зеленої пошесті.

- А жароцвіт?

Велет перевалюється на руки, впирає тризуба у землю і стає рачки. Його очі виблискують перед Роксоланою як срібні дзеркала, а голос дрижить свічкою на протягу.

- На краще. Жароцвіт стане проблемою наших ворогів. Вони заплатять високу ціну за перемогу і ослабнуть. Замість покарання чекає винагорода.

- Ти бачив це?

Хижа усмішка розповзається на усе лице.

- У деталях.

Дівчина хапає меча обома руками. Вона оглядається на товаришів, потім нахиляється до алу і суворо питає:

- Скажи, скільки загине хліборобів і пастухів? Скільки тварин, птахів і рослин?

Велет підіймає зброю і випростовується. Алу направляє трійку зубців на альбіноску, і гуркотить:

- Досить розмов. Обирай: життя чи смерть?

Роксолана киває.

- Обираю свободу.

Лунає грім, якому не передувала блискавка — гуркіт розливає велетенський тулуб, коли трясеться від сміху

- Ха-ха! Що це взагалі значить? Спитай сто кочівників, отримаєш сотню відповідей!

Дівчина киває ще раз. Вона думає про сарматів з любов'ю.

- Правда. На щастя ми легко зійшлися стосовно рабства.

Тризуб скреготить по шолому альбіноски. Роксолана не бачить, але відчуває друзів за спиною. Дівчина відчуває безпеку.

- Ви доєднаєтеся до Держави. Краще воїнами, ніж рабами.

Альбіноска відходить на крок і тужиться, аби виставити перед собою лезо меча. Дівчина думає про Палака і до кінцівок приливають сили. Роксолана знову глядить на Фоку, поки відповідає велету:

- Ти трясешся від страху, коли вихваляєш господаря. Принизлива доля — гірша за рабську. Бачив колись, як пес скиглить від болю і одночасно лиже кулак?

Небом котиться рев. Світло кілька разів блимає. Донька Ламії здіймає акінак і готується до удару. Алу відстрибує назад, випростовується і прикриває повіки. Ще через мить велет атакує — не кочівників перед собою, проте дукса за спиною.

***

Велет блискавичним ривком опиняється біля Фоки — вибиває списа і відкидає офіцера легким помахом рухи, зламавши плече. Наступними жертвами стають пара легіонерів — першого вдарили по голові і хрустко звернули шию, другому ліктем виштовхнули з грудей повітря, легені та ребра. Четверо оболонок допомагають велету, нагадують скоріше його орган чи інструмент — пошматовані тіла вторять рухам височенного чоловіка, продовжують їх. Також засліплені тулуби зрідка проявляють зачатки самостійності, аби ефективніше ухилитися чи скривдити. Троянці розгублено відступають.

Підскакують четверо кочівників. Жінка у синьому каптані замахується шаблею, але їй пробивають череп тризубом. На шию її сусіда приходиться могутній удар, розтинає торк і плоть, заливає околиці фонтаном крові. Водночас пара воїнів атакували велета зі спини, але у них учепилися скалічені тулуби. Ухилення алу мінімалістичні та швидкі, удари нестримні і розмашисті. Засліплені люди менш байдужі до життя, і старанно добивають ранених. Роксолана з криком робить випад, але марно — оболонки надто швидкі. Повсюдно шириться хаос і ґвалт битви, а думки альбіноски все більше займає насування квітів.

Полем бою розливається могутній голос — це легат роздає підданим команди, поки Фока наполовину лежить і відхаркується кров'ю. Легіонери шикуються у піший стрій і злагоджено атакують оболонок, поки катафрактарії з троянської ауксилії ховають жах за масками на конічних шоломах і сідлають важко броньованих коней. Тим часом кочівники стараються тримати дистанцію і випробовують на ворогах сарматські трюки. Від отруєних шипів, хімічних склянок і стріл велет ухиляється, а списи і пілуми хапає вільною рукою та кидає назад, майже завжди смертельно. На відміну від розбитої утомою дівчини, рухи алу стають все більш виваженими. Грім і вітер уступили шурханню. Жароцвіт тут. Зелена пошесть накриває змішаний натовп штормовою хвилею.

З останньої зустрічі рослини набули значно більшої вправності, випромінюють смертельну загрозу тілами і рухами. Тернові мацаки відтісняють людей, але союзники Роксолани вже практикувалися у цій грі і організовано відступають до середини табору. Кочівники пішки та верхи відбивають напади оболонок, і за нагоди стравлюють їх з жароцвітом, поки троянці прикривають щитами і перетягують ранених.

Алу згорблено прямує до альбіноски, але у нього на повній ході влітає клин з семірки важко броньованих вершників, і відтискає до тернового валу. Небесний прислужник вмить розчленив кілька парфянських людей і нісейських коней, та завзято шматує мацаки тризубом. Велет сміється від задоволення і в усі боки вигинає тулуб, вивчає нові рухи та поступово пришвидшується. Періодично він трясе зброєю — стимулює спритність і майстерність оболонок.

Бійці поруч заарканили засліплене тіло мотузками, і поки безуспішно колють. Роксолана відмежовується від усвідомлення власної незграбності. Дівчина перехоплює меча і з криком кидається у протилежний бік — допомагати блідому Агафірсу, затиснутому між хижими терновими канатами і чимось страшнішим. Пара спотворених тіл намагаються відірвати руки і ноги чоловіка, поки рослинні мацаки безсило скреготять по сріблястому панциру і наближаються до відкритої шиї. Дівчина підскакує і заносить акінак над головою, але втрачає рівновагу через удар кореневищем по спині. Донька Ламії падає обличчям у землю, кров і бруд заліплюють окуляри. Рокотить оглушливий грім.

Роксолана відпускає меча, підводиться, і якнайшвидше протирає вовчу морду. Лунає грім. Блимає світло. Схоже алу набридло рубати зелень: велет глядить на небо і стрибками носиться по поляні, ловить блискавки німбом, та випускає з тризуба у жароцвіт. Слуга неба працює завзято, навіть затоптав оболонку, окрім трьох людей. Металевий контур сяє від палу навколо плоті посланця Анахарсіса. Після кількох десятків громових спалахів у поведінці хижих тернів щось змінюється, і рослини синхронно оминають периметр табору.

Агафірс спромігся підтягнути до себе оболонку і вчепився зубами у шию нападника. Альбіноска навпомацки знаходить акінак, збирає усі сили і протинає вкрите слизом тіло у ногах. Прилив тепла робить меча невагомим, і дівчина відрубає голову другому ворогу. Інерція удару переважає очікування, а Роксолана прикушує язика до крові, і болючим зусиллям Волі зупиняє лезо над шиєю союзника. Дівчина прибирає зброю і оглядається. Більшість людей збираються навколо ранених, решта розбилися на два загони і носяться полем.

Войовниця струшує попіл і кидається до останнього з трійці скалічених тулубів. Оболонка стрімко вигинається і нелюдської сили ударом ламає нижнє ребро дівчини. Роксолана різко робить крок назад, проноситься кількадесят метрів та влітає спиною у дубову стінку балагули. Донька Ламії кашляє і намагається розкрити сині очі, у яких потемніло від болю. У хребті і поміж ребр пече. Роксолана розмикає повіки і поступово привчається до світла. Метрах у п'ятнадцяти нерухомо стоїть алу. Він схилив голову набік і дивиться на альбіноску, посміхається. Дівчина намагається підвестися, але у голові паморочиться і тіло ковзає назад. Велет направляє вістря тризуба на голову Роксолани. Войовниця забороняє собі, але все одно жмуриться. Хтось кричить:

- Ні!

На груди щось гепнулось. Вдалині і дуже близько шипить залізо. Дівчина розкриває очі одразу після спалаху, і крізь білу пелену розрізняє силует товстої дуги, яка розтягнулася з тризуба до вістря палиці Їржі, а звідти пробила шлях над маківкою Роксолани — прямісінько до мідного даху балагули. Від синьої смуги відійшла гілочка, яка розколола дубову дошку зліва від шолома. Мастас гепнувся на дупу, тулиться спиною до альбіноски і дрижить.

До них наближається велет. Алу робить два кроки і ухиляється від хмари стріл, потім підстрибує, притягує блискавку німбом і жбурляє у лучників. Воїни про всяк лягли і постискалися, але світловий снаряд втрапляє у химерну конструкцію над їх головами — три мідні громовідводи, поєднані металевими ланцюгами. Сармати зводять ще кілька подібних конструкцій по табору, під командуванням Пірра. Поруч бігає Насатья, прикладається до прицільного плювання і зверхнього гарчання.

Жароцвіт змінив стратегію, тепер хижі рослини плавно стикають кільце навколо табору. Велет глядить на небо, нахиляється до землі, і з перекошеним лицем кидається шматувати союзників Роксолани по одному. Дівчина відчуває нестримний наплив нудоти в шлунку і свербіж у пальцях, перед очима пливе. Доньку Ламії переповнюють нестримні відчуття, проте цього разу усе інакше. Переживання, яке містило нудоту й ейфорію, робить тіло легким і розповсюджує тепло. Страх зникає. Роксолана шепче:

- Що відбувається?

Першого разу Роксолана не встигла відвернутися. Зараз дівчина свідомо не робить цього, коли блискавка мандрує до громовідводу. Воля пересилює прагнення тіла стиснути повіки чи відвести зіниці. Новий спалах подразнює очі значно менше, ніби вони пристосувалися від минулого разу. Тонкі стеблі громовиці, окрім знайомих проявів білого, випускають свіжі барви — згущення зелених, червоних і фіолетових відтінків, якими віднедавна збагачується погляд альбіноски.

Дівчина із задоволенням розглядає світловий слід, і вражається думці про те, наскільки ж світ навколо цікавий. Роксолана згадує Палака, і гостро відчуває озвучене ще юним хлопчиком прагнення зрозуміти життя. Альбіноска посміхається від слів високочолого про те, що життя можна досліджувати нескінченно. Донька Ламії стикається з власними спогадами, і дивується, як тільки могла страждати від нудьги.

- Давай!

Син Баяна стоїть над дівчиною і тягне за руку. Роксолана стискає зуби, підводиться, і спирається на Мастаса. Очі тонуть у фіолетових відтінках, тіло заносить. Вони вдвох шкандибають до ближньої конструкції з громовідводів. Алу насувається неспішно і переривається на криваві розваги, але відстань скорочує вірно. Дівчина прискорює крок і вже сподівається дістатися укриття раніше за велета, але шлях перегороджують трійка оболонок. Альбіноска і юнак затиснуті між жароцвітом, велетом та химерними тілами. Роксолана марно шукає плани порятунку чи хоча би надію. Дівчина закриває собою юнака і готується відбивати напад.

Шеренга з трьох розсипається. Бокові тулуби відстрибують стрімко, наче хтось відпустив жменю стиснутих пружин. Оболонки окружають Мастаса й Роксолану, і синхронно б'ють. Дівчина блокує лівий випад мечем і приймає правий на плече. Удар ковзає шкірою нестарих і втрачає більшу частку сили, але цього достатньо, аби рука оніміла. Альбіноска вкладає решту тепла костюму у помах лезом, і промахується. Позаду від болю кричить син хана. Дівчина обертається і пропускає випад у стегно, падає на коліно. Роксолана хапає і пригортає хлопця, поки котиться набік. Наче два валуни водночас вдаряють її спину і гомілку, і майже одразу ж третій стинається з шоломом — надламує два з семи кріплень на шиї. Подавлена дівчина сильніше наповзає на Мастаса, поки хаотично придумує план і жене з голови картини, на яких тіло альбіноски розбивають у місиво.

Щось гупає над головою, рікою ллється кров. Чутно кобиляче ржання. Роксолана відпустила меча, спирається на руку і виштовхує Мастаса убік. Потім дівчина витягає з кишені ебонітовий кинджал і перегортається на спину, готується відбивати удари оболонок. Супротивникам не до неї: Баян з тарпаном злагоджено вражають пару скалічених тіл акінаком і списом, копитами і зубами; Їржі учепився пащекою у плече третього і швидкими рухами пазурів відриває шматки плоті з голови, ігноруючи могутні тички й супротив.

Полем бою розливається рев — сармати зусібіч оточили алу і почергово атакують групами. У хід йдуть мотузки з гаками, довгі списи і сітки, та більш екзотичні приблуди, що дозволяють боротися з ворогом дистанційно і не підставлятися під нелюдської швидкості удари. Пірр осідлав Насатью і координує бійців верхи, вдвох вони слідкують за перенесенням залізних конструкцій. Велет виє, наче роздратований сліпнями бик.

Земля під ногами усіяна рештками жароцвіту. Сині й фіолетові відтінки густіють перед зором, дрижать і течуть здебільшого у зчленування на порубаних рослинах. Дівчина протирає очі і знаходить плями світлого моху у впадинах і щілинах, ніби при рості міцелій, як і блискавка, шукав шляхи найменшого опору. Роксолана шепче:

- Мікориза.

Альбіноска зчіплює зуби і підводиться. Вона перехоплює кинджал двома руками і кидається допомагати вершнику на тарпані. Втрьох вони ріжуть і відганяють пару спотворених тіл. Тим часом шалений медоїд домучив скривавлений череп і вириває з лоба оболонки срібну шпичасту пластину. Їржі тягне приладнані до пластини червоні нитки, поки вони не відповідають гармонійним дзижчанням струн і не стягують сегменти на ошийниках. Баян закидає непритомного сина на тарпана і веде до глибин табору.

Їржі кидається до відігнаних тулубів. Роксолана підіймає меча і глядить на велета. Алу невпинно вертиться і сіпається — сармати оточили його і насідають, не дають і пів секунди перепочинку. Велет і захисні оболонки тільки й встигають уникати ударів, не лишається часу на випад чи сліпе передбачення. Дівчина роздивляється поле бою і бачить зараз найбільшу загрозу в лозах жароцвіту, які тягнуться до ранених людей. Альбіноска кидається на поміч і врубується у хижі терни.

Тим часом швидкість рухів і реакцій алу зростає. Він знову ранить супротивників, хоч поки й не смертельно. Пірр підскакує до велета верхи на Насатьї, і цілить у голову ворога невеликою булавою. Слуга неба блокує плювок і удар, але підпиляне навершя зброї алхіміка відламується і летить у лице алу, вибухає та випалює око. Гнівний рев стрясає поляну, на мить зупиняє увесь рух.

Постава велета міняється з вертлявої на монументальну — алу перестає ухилятися та гнорує біль від ударів, повністю зосереджується на винищенні воїнів. Він дозволяє гакам і лезам патрати плоть, натомість вчиняє шкоду й сам — рубає руки, ноги й голови надокучливих людей. Першою жертвою пробудженої ярості став сам алхімік — відрізане обличчя Пірра падає на землю з нервовим виразом азарту, поруч гепається руків'я булави і права рука.

- Малий!

Серце Роксолани болюче стискається, а викрик ніби лунає з кількох точок табору водночас. Алу розійшовся кривавим ураганом, навколо розмитих рухів якого гудить енергія, рясно сиплеться плоть і ллється кров. Велет потряс тризубом — усі оболонки кидаються шматувати сарматів. Слуга неба манливо водить у вишинах німбом і закликає до себе блискавки, але ті приземляються у химерні конструкції поруч, або ж одразу стрибають на них з тризуба. Громовідводи і ланцюги розпечені, від них шириться вогонь, а деякі завалилися. Люди оточені димом і ворогами, розбиті і дезорієнтовані. Роксолана душить думку, що це кінець. Баян довіз сина, і до них кидається Агні. Роксолана перехоплює меча міцніше, кричить, і кидається на зваблений кров'ю ранених жароцвіт.

Посеред сірості й смерті блимає надія — Аккія вступила у поєдинок з чоловіком, на фоні якого здається незвично маленькою. Сталевий кулак і бронзова булава стинаються з тризубом, розсипаються жменьками мерехтливих іскор. Слуга неба зрідка намагається вразити супротивницю блискавкою, але руда войовниця майстерно ухиляється — наче заздалегідь відчуває шлях, котрий вибере світлова стріла. Жінка зарубала два бокових тулуби. Кремезні опоненти кружляють між вогнів у оточенні ще двох оболонок і обмінюються ударами, поки кочівники відбиваються від решти помічників алу і перебудовують ряди.

У якийсь момент справа сарматів і саударатів суттєво полегшується — тіла перестають насідати, і гуртом атакують Аккію зі спини. Войовниця відволікається на нову загрозу і пропускає удар кулачищем у щелепу. Жінка відлітає до межі вже вузького кола жароцвіту і розсипає з десяток зубів на шляху. Роксолана відрізає направлені у голову мацаки і кидається до подруги. Алу переможно задирає тризуба і повертається до надокучливих воїнів поруч. Кочівники заводять співи і гуртуються, готові зустрічати смерть.

Алу неочікувано сіпається, а по тілу велета розливається дрижання, як і плоттю оболонок. Причиною тому мелодія. Агні привела Мастаса до чуттів і перев'язала йому ногу, тепер вони вдвох музичать гімн до Артімпаси — шаманка ритмічно трясе бубоном, а хлопець грає на лірі. На них майже впритул насідають рослини, але Баян і Агафірс організували найздоровіших троянців у шеренгу та поки ще стримують тернову навалу. Алу горлає і трясе тризубом, а усі оболонки кидаються переривати музичний виступ. Роксолана нахиляється до подруги і зі скрипом ставить на ноги. Аккія випльовує ще пару зубів з кривавим місивом, потім посміхається, притримує щелепу, і бубнить:

- Знаєс, ланісе я селдилася, сьо ми постійно хитлимо і уникаємо плямого бою. Сьогодні відіглалася за це сповна.

Роксолана усміхається.

- Розумію.

Подруги кидаються до ранених, захищають від загрози з нового боку. Їржі тим часом очолив контратаку сарматів і вгризається у ногу велета. Поле палає і тоне у диму. Небо згущує сірість і душить світло, обмежує видимість. Кочівники з великими втратами відтісняють алу до тернового валу, хапають остиглі металеві конструкти і відступають гуртами. Насатья тікає з побитим медоїдом на горбу. Коли вони наближаються, Роксолана чує, як дядько щось винувато пояснює верблюду:

- Так що пробач. Ти не зробив нічого поганого. Справа у мені — я здавна кривджу друзів. Не хотів образити й тебе.

Горбатий відвертається і спльовує. До них кидається оболонка, але її з лютим ревом накриває й терзає Вилась. Їржі закриває морду лапами, і скиглить:

- Нііі, тільки не це! Знову шукати нового.

Шаманська музика посилюється чуттєвою грою очеретяної сопілки — Баяна змінили нові захисники, і хан відступив допомагати сину. Решта вільних людей відтісняють жароцвіт і б'ють рештки поневолених тіл, поки велет хитається і патрає тернові мацаки. Алу перехоплює тризуб двома руками і викошує усіх рослини біля себе, потім швидко крокує, майже біжить до кочівників. Альбіноска різким рухом розрубує кілька особин жароцвіту, і рушає назустріч слузі неба. Подумки вона говорить:

- Тепер це твоя битва.

Роксолана перехоплює невагомого меча і виставляє перед собою. Дівчина пригадує усі уроки, нещодавно отримані при застосуванні сімейної зброї, і зривається вперед у точному й миттєвому випаді. Алу готовий. Велет відступає убік і виставляє розкриту руку. Альбіноска влітає у пастку, її шия здригається і напружується під величезним тиском хватки, але срібний шовк концентрує тепло у місці дотику і рятує кістки від перелому. Ворог тризубом вибиває меча з руки Роксолани, і утримує дівчину у повітрі, якому перекрив доступ до її легень. Біле тіло витрачає усі сили на опір, у синіх очах темнішає.

Велет усміхнено здіймає обличчя дівчини до рівня свого лиця. Нелюдська райдужка притягує погляд мерехтінням. В глибинах очей шириться тепло, у лобі свербить. З думок до тіла ллється ейфорія — прагнення домінації розливається жилами, наче екстатичний наркотик. Золоте видіння випалює опір, заповнює думки, і з кожною миттю наближається до того, щоб навіки зробити тіло рабом. Роксолана силкується знайти у собі щось іще, на що можна відволіктися.

Суміш сигналів і вражень бовтається у неспокійному тілі, розширює зіниці та прискорює серцебиття. Легені сповнені нудотою, шлунок чистим киснем, а на шкірі, повз одяг, полум'яніє ласкавий дотик здригливої природи буття. Дійсність пульсує навколо плоті, поєднується і шириться, але не поділяється. Дівчина щосили стискає очі і шукає поміч у спогадах. Виникає детальний образ Палака, а потім картини за його спиною.

Войовниця не бачить і не розуміє, проте усвідомлює міріади мізерних організмів всередині тіла, у складі плоті та на поверхні шкіри. Пригадує сміховинне твердження, ніби людську суть формують випадкові гості й паразити, а у основі усіх знаних істот лежать супровідні від народження дарителі життя. Живі й незримі оком цеглинки, з яких зводяться все складніші і складніші будови. Роксолана витягає з пам'яті байки полоненого нестарого про цілі народи прозорих черв'ячків у шлунку, складених із примітивних геометричних форм, які всмоктують живильні соки з їжі та розливають тепло по жилам. Древній стверджував, що навіть комбінація настільки незначущих істот суттєво впливає на реакції людини і прийняті нею рішення. Альбіноска вперше усвідомлює себе химерним переплетінням величезної кількості несхожих світів.

Дійсність вторгається у видіння грибним присмаком на язику. Донька Ламії відмежовується від тілесних переживань, натомість торкається душею до витончених і надскладних екосистем, з чиїх розливів сплітається навколишній світ, і з пересічень яких складена вона сама. Розум дівчини утікає з розбитого ейфорією тіла і розтікається у коловороті душі майже добитої планети. Об'єктом розсіяної уваги стають водночас тваринні й пташині інструменти, мавпячі жести і вигуки, мурашині ієрархії і спадкові традиції, а також — творчість і культура слонів. Посеред усього цього дуже складно знайти і визначити себе. Альбіноска подумки чує голос Роксолани:

- Ти ж просто пихата блоха. Незначне перехрещення незліченних, самобутніх граней безмежності.

Груди войовниці заповнюються страхом, від давно забутої думки про незначущість. При першому знайомстві з хаомою дівчина досліджувала життя на предмет сенсу — задавала питання стосовно причин і цінностей, отримувала відповіді, і досліджувала уже їх. Чим довше робила це — тим гірше розуміла, що й до чого. Альбіноска уперлася у нього, але відмовилася від висновку, який тоді до смерті її налякав — при належному розгляді не важливо ніщо. Ілюзія сенсу — лише приємний, необхідний для виживання самообман. Зараз донька Ламії вбачає у цій думці не ката щастя й Волі, але шлях до свободи. Вона концентрується на приглушеному переживанні, яке здавна охопило душу тонкою плівкою, і витягає на поверхню, огортається ним.

Тіло звільняється від диктатури ейфорії на коротку мить, цієї миті достатньо. Роксолана пригадує давню суперечку з Палаком, про те, що ж має більшу владу над людиною — уникання болю чи пошук задоволення. Альбіноска плекає надію, що тоді помилялася, усміхається і зриває шолом. Шалена агонія омиває біле обличчя, по відчуттям випалює плоть до кістки. Біль вимиває врочення, у голові проясняється. Роксолана знає, що робити. Дівчина підтягується і б'є алу чоботом по носу, витягає з-за пазухи кинджал і наосліп перерізає сухожилля кисті. Вона падає обличчям у землю і хапає шолом, потім відкочується та кричить:

- Допоможіть! Потрібен час!

Велет гарчить:

- Мразота, йди сюди!

Дівчина хапає рукоятку меча і відповзає навкарачки, очікує удар у спину. Натомість чує звуки боротьби. Альбіноска натягає шолом і кричить від болю. Роксолана насилу розліплює очі і бачить, як велет спочатку ухиляється від хмари стріл, а потім відбиває удар булави Агафірса і плювок Насатьї. Алу роздратовано оминає випад скептуха у сріблястій броні і гатить кулачищем в груди, лишає вм'ятину у панцирі. Чоловік завалюється назад, і на цей раз зіткнення ледве уникає верблюд. Слуга неба ухиляється від пари дротиків, користується заминкою у ворожому нападі, і зривається до Роксолани з занесеним тризубом. Щось свистить. Алу зупиняється на півшляху — через натягнутий ланцюг, який прикув до землі кинутий Фокою спис. Перев'язаний дукс витягає гладіус єдиною уцілілою рукою, і веде у бій п'ятьох відібраних бійців. З обох боків ллється лайка незрозумілою дівчині мовою.

Роксолана повертається спиною до сутички і мчить до перевернутих возів. По дорозі вона помічає, що люди майже добили дезорієнтованих оболонок, але все більше потерпають від рослин. Під ногами видно маленькі шматочки міцелію. Роксолана пробивається крізь жароцвіт до балагул і заповзає усередину. Слабкі промені, що пробиваються сюди, скачуть і пливуть по стінах, та по-царськи огортаються пурпуровими відтінками. Небесний метал переливається у новому світлі, наче різнобарвна місячна перлина. Дівчина хапає сопілку і ріг, з'єднує їх та витягає назовні. Пробиватися назад зі здобутками буде складно, тож альбіноска лізе на дах.

Роксолана розглядає зелене з фіолетовими прожилками море під ногами, потім задимлений табір. Дівчина тулить сопілку до рота і пригадує прощання з Палаком. Широка посмішка молодого сармата пробуджує у альбіносці сум, а також думку, що вони більше не заговорять. В супротив тузі розпалюється бажання перемогти смерть, кохатися і творити життя. Палає потреба розносити благу Волю посеред закоснілого у злі світу, і відкидати прості шляхи, затверділі у спадкові кайдани. Свою невситиму жагу дівчина вкладає у відлуння душі, які ллються з отворів кістки вимерлої тварини.

Надзвичайні вібрація і потріскування сопілки дають зрозуміти, що шматочок кварцу танцює у своєму сховку весело, як ніколи, і відчайдушно підсилює та електризує музику. При вибудовуванні мелодія зберігає незмінними маленькі сполучення звуків і ритмів, у яких ховається посил, але в решті досліджує усі діапазони і послідовності звучання, наче шукає підхід до кожного можливого слухача. Ламана пісня лунає далеко — провіщає смертну загрозу, і ширить заклики до самопожертви і розмноження, де-розподілення та над-об'єднання. Легені стискаються і тремтять, у спробах передати, перекласти відчуття у пісню. Раніше донька Ламії чуттєвою музикою задавала напрямок руху для дерев і рослин — підганяла під практичні й естетичні потреби сарматів. Тепер вона не потребує багатоденного пошуку елементів, відповідних до структур чужорідного мислення. Тільки чисте бажання. Оголений імпульс. Поклик. Форма множиться сама, її поширення одночасне, рівноцінне та всебічне.

Роксолана зупиняється. Шаманська пісня зникла за зеленими шумними хвилями, як і самі музики. Лишилося тільки відлуння мелодії з рогу. Альбіноска посмішкою вітає птахів у небесах і комах під ногами. Донька Ламії глядить на пузатий пагорб мурашника, потім на розпечений німб, що носиться над поверхнею звивчастого краєвиду і блимає блискавками. Дівчина відкладає химерний музичний інструмент і бере до рук витончений засіб убивства. Войовниця стрибає з балагули і врубується у тернове плетиво. Сімейний акінак краде силу вражених ворогів, аби їх було легше перетворювати на попіл. Біла вовчиця пробивається у бік друзів, і зустрічає алу на межі табору.

Велет рухається швидше і безумніше, ніж до того. Він яро ричить і рубає усе навколо, занурений по коліна у безжиттєві клаптики тіл.

- Агов, охоплений кайданами пес! Не можу вирішити, хто ж нікчемніший — ти, чи твій господар.

Алу реве і намагається жбурнути у дівчину блискавкою, але світловий снаряд перескакує на сарматський громовідвід. Велет кидається за нею з тризубом. Роксолана була готова, і відступає назад. Вони грають у наздоганялки, і рубають жароцвіт на своєму шляху. Сила у шовковому металі наділяє дівчину вищою швидкістю, але переслідувач бачить майбутнє, скорочує шлях і ловить опонентку на помилках. Зрідка він наздоганяє її, і вони стинаються, але войовниця вже вивчила урок, і при сутичках безперервно атакує голову ворога, не дозволяє і на мить закривати повіку. Могутні удари розповсюджують дзвін і відбиваються дрижанням зброї у тілах, потім супротивники збільшують дистанцію і альбіноска продовжує утікати. Попутно войовниця видивляється плями мікоризи, і плекає надію на працьовитість комах та птахів.

Донька ламії помічає найбільше згущення принесеного жароцвітом міцелію на мурашнику, і відступає туди. Алу наздоганяє, стрибає і б'є тризубом з повітря. Роксолана ухиляється і намагається зробити відповідний удар, але ворог зашвидкий. Альбіноска віддаляється на відстань витягнутого меча і кружить навколо алу. Велет робить два марних випади, вишкіряється і задирає голову. Блискавка стрибає на мідний німб і розпалює його, мандрує дугами і ланцюгами, та вилітає з трьох залізних лез. Грім глушить ліве вухо, відколовся шматок шолому. Розкат слідує за розкатом, а дівчина все ухиляється. Її швидкості не стане перегнати блискавку, але поки ще вистачає заздалегідь уникати тризуба.

Металевий контур велета червоний від палу, а пика від злості. Від воїнів розходяться жовто-фіолетові вогні, що випалюють маленькі мережі міцелію до мізерних поодиноких плям. Дівчина силкується розрубати ланцюги на ворожому тілі, але ідеальні рухи алу обертають недосвідченість Роксолани проти неї.

Альбіноска відстрибує назад, у жароцвітове згущення. За нею слідують велет і пожежа. Роксолана заносить меча, але потужний удар вибиває зброю з її рук. Ще кілька ударів вибивають увесь пал з костюму і сили з плоті. Хижі терни насідали на обох, поки роздратований алу їх не відігнав. Велет рубається й жбурляється все швидше, забуває про оливи і обгоряє у місцях, де змазав їх. Алу настільки часто кидається гілками енергії, що здається, ніби переливає їх з неба безперервно. Накочує спека. Дихати все важче. Роксолана натягує зовнішні легені і рукою шукає меча на землі. Велет відкидає її зброю ногою і наступає на шию. Чутно хруст.

У очах темнішає. Під спиною відчувається пульсація. Крізь шелестіння і біль долинає пісня шаманів. Особливо відзначається очеретяна сопілка — дарує світу ніжну й тужливу мелодію, навіть гарнішу за ту, що раніше грав хан. А ось і його чобіт.

- Гей!

Роксолана повертає голову. Позаду алу хитається Аккія. Велет направляє тризуб прямісінько на руду і випускає блискавку. В цей час Баян б'є ворога акінаком у плече. Слуга неба ліктем вибиває зброю і відриває руку хана по плече. Він хоче добити вождя саударатів, але на заваді стає Роксолана — втикає кинджал ворогу в ногу. Розлючений велет підіймає войовницю і гатить коліном у живіт, вибиває дух і спричиняє неймовірний біль. Альбіноска харкає кров'ю. Алу заносить коліно для наступного удару, але Їржі викопався з-під мурашника і вгризається у другу ногу. Слуга неба відштовхує Баяна, і гатить рукояткою медоїда, але той не відстає. Через мить чутно дзвін — вражений сталевим кулаком німб надламується і завалюється набік, перетягує на себе металеву конструкцію. За велетом похитується Аккія, і насміхається:

- Пливіт з Куммі, вилупок.

Алу різко сіпається, а мідний канат коливається і здіймається у повітря. У рухому мішень влучає блискавка, проте цього разу найлегший шлях порушено і сила обирає зовсім інший маршрут — пробігається тілом велета і пропалює плоть у місцях дотику, потім відстрибує на бронзовий панцир і розтікається по землі. Алу верещить, як свиня, і відкидає ураженого струмом Їржі, потім непомітним оку рухом древка трощить ребра Аккії і відштовхує її. Слуга неба кричить від болю і вириває кістяні шипи з тіла, відриває ланцюг від тризуба, і лишає зброю в руках.

Роксолана піднялася і щосили стискає меча. Світ пульсує і пливе перед очима. Баян затоптав останні крихти вогню, затискає рану долонею і відступає до войовниці. Альбіноска помічає, наскільки старанно мурахи плетуть і з'єднують мережі міцелію під ногами. Роботи лишилося їм небагато, але донька Ламії знає, що не встигне побачити її завершення. У Роксолани не стане сил відбити націлений велетом тризуб.

Баян скинув шолом і дивиться у бік музикантів. На мертвецькі блідому обличчі вкарбовані любов і рішучість. Хан повертається до Роксолани.

- Потурбуйся...

Вождь саударатів не договорює, і вільною рукою насаджує живіт на лезо химерного меча. Душа дівчини неочікувано сповнюється смутком, а костюм потугою. Сила також ллється під ногами — комахи поєднали останні часточки плетива у мережу, і міцелій запалав яскравіше, ніби до нього влилося нове тепло. Схожим фіолетовим сяйвом блимає стіна жароцвіту. Роксолана інтуїтивно відбиває блискавичний випад тризуба, і розрубує зброю алу надвоє. Велет відстрибує і дужче загрузає у рослинному місиві. Він зверхньо щириться, і кричить:

- Байдуже! Тобі ніколи не вразити мене! Ти думаєш надто повільно.

Роксолана киває. Потім тихо відповідає:

- Ти правий. На щастя, і не треба. Друзі в забезпечили мені перемогу.

Велет хмуриться, змикає повіку і застигає. Дівчина журливо усміхається, і додає:

- Це вибитий у Таблицях долі факт, що чекає свого часу на втілення.

Алу кліпає, потім вщент змінює поставу і вираз пики. Велет розслаблено вигинається, наче кішка перед стрибком. Оксамитовий голос стелить:

- Візантійці скоро вас знищать. Можу дати сил на відсіч.

Роксолана хитає головою.

- Такі, як ти, сили тільки висмоктують. Підміняють оманливим відчуттям захищеності.

Слуга неба щулиться і підвищує голос.

- Без допомоги сарматам не перемогти. Ви здохнете!

Роксолана смикає плечами і думає про Палака.

- Краще здохнути, ніж жити рабами. Хоча я все ж сподіваюся знайти третій шлях.

Алу випростовується, ширше розставляє ноги на землі, і підставляється крижаним вітрам. Він заглядається на хмари — ті поступово розвіюються, уступають струменям повітря і пропускають масні промені світла. Зі сходу суне стіна дощу. Велет розводить порізані руки, і мрійливо каже:

- Подивися. Віряни не брехали, це місце особливе. Ти знала, що кочівники давнини присягали Дйеус Пхтеру під цим синім небом, у жовтих від сонця степах?

Він надовго закриває єдине око, потім ловить погляд Роксолани. Кігтисті пальці хрустять, стискаються у велетенські кулаки.

- Ти нарешті зможеш помститися грекам за Іпполіту і Антіопу. Відплатити за несправедливе приниження і біль, нав'язані родині на багато поколінь!

Дівчина задивляється на акінак в руках, і бачить у відображенні потрощену вовчу маску.

- Ті люди давно мертві. Життя покарало їхніх нащадків і без мене.

Велет трясеться і роздратовано гарчить:

- Ти не шукаєш сили й визнання. Відмовляєшся від помсти. Тебе щось взагалі цікавить?

- Любов.

Роксолана відповіла, не задумуючись. Алу закриває очі і розпливається у посмішці. Велет вкрадливо воркоче:

- Відчуваю його. Якось пов'язані. Уб'єш алу — загине і він.

Плоть альбіноски слабне. Її легені закам'яніли від тривоги, а руки дрижать. Дівчина відчуває, що цього разу ворог не бреше. Велет надовго закриває очі, потім усміхається ще дужче, і робить крок вперед.

- Палак мучиться, щомиті терпить невимовну агонію. Проте ще не пізно врятувати його. Радо зроблю це. Забирай коханого і уходь. Живіть, де і як схочете. Ніхто не зачепить вас і ваше поріддя.

Роксолана дрижить, з очей течуть сльози. Вона ледь трясе головою і шмигає носом. Дівчина випрямляється і зустрічається поглядом з велетом. Зараз супротивник здається їй нещасною, заляканою дитиною, яка понад усе прагне уникнути покарання. Войовниця відповідає зі співчуттям у голосі:

- Пробач, раб Божий. Це неможливо.

Алу завмирає на відстані витягнутої руки і щулиться єдиним оком.

- Чому?

Альбіноска згадує про коханого і про матір. Жилами дівчини м'яко ширяться легкість, задоволення і радість, але зовсім не схожі на повеління золотих образів. Донька Ламії здіймає палець лівиці, і повчає:

- Бо вільним можна бути тільки серед вільних.

Роксолана вганяє лезо меча у долівку.

Мікориза тускло блимає. Навколишній світ здригається і стогне. Загострене сприйняття майже зупиняє час. Сімейний акінак гудить і світиться. Шовковий костюм розпалюється від небувалої сили і припікає шкіру, потім різко холоне і вертає надлишковий пал.

Мікориза блимає яскравіше. Потоки грубо вторгаються у мережу міцелію і диктують лінійні шляхи структурі без напрямів. Вирвані з безмежного океана випадковостей і вірогідностей, обмежені та затиснуті у неприродніх кайданах статичного світу-тюрми, краплинки енергії стинаються — випромінюють палючу ненависть і руйнують нав'язані зв'язки.

Мікориза біліє. Біліє все навколо. Смердить грозою. Всесвітній спалах осліпляє дівчину, її глушить вселенський грім. Перед тим, як розчинитися у світлі, Біла вовчиця чує скоріше музику, ніж слова:

- Кохаю.