Мікориза

Спіральні ростки вохри пульсують поверхнями, жиріють і обростають ворсинками. Тонкі нитки народжують, стовщують і закручують лінії, аби невдовзі вкривалися волосками вже вони. Свіжа рекурсія множиться у просторі, домірно тягучим відчуттям ейфорії у грудях і тривоги й нудоти в шлунку. Альбіноска змикає повіки, але спіралі лишаються — вперто носяться у чорноті і переливаються червоним.

Руки й ноги стомлені, ломляться і благають про відпочинок. Роксолана зчіплює зуби і підганяє плоть — примушує востаннє обійти залу. Дівчина вмовляє себе: ти берегиня, маєш перевірити святкування. Нудота росте і згущується у дрижаки, які розповсюджуються увсебіч і турбують плоть до роздратування. Всесвіт трясеться і злиться разом з альбіноскою.

Одноплемінників Роксолана зараз бачить грубими й галасливими хвальками, а пишні вбрання і коштовні прикраси їй видаються бридкими й варварськими. Кочівники несхожі у поглядах і навичках, хіба що, усі войовничі. Проте вони мандрують вічно мінливими й незмінно ворожими пустками, тому задля виживання сармати діляться знаннями, технологіями і захистом. Дівчина ворушить усіма пальцями, аби уникнути судоми, і задається питанням: був примус до співпраці благом чи прокляттям?

Роксолана повільно тікає від вохристих спіралей. Закручені лінії повзуть у розум і очі, потім до останніх впадає малюнок з новим узором, тоді свідомість заполоняє вже він. На ритуалах єднання сармати діляться найхимернішим з побаченого по світу, тож череда яскравих образів доволі швидко виборює у попередників спраглу до змін свідомість.

Нудота і ейфорія розчиняють одне одного. Альбіноску заполоняє сурогат, від якого плоть почергово легшає і важчає, стає некерованою. Берегиня роздивляється свою руку і вивчає поважну протяжність шлейфу, який лишається після руху кінцівок. Синьоока розгублено блимає і відправляється шукати нагадування, за що ж вона любить свій народ.

Кімната звужується і розширюється що два кроки, хитавиця посилюється з кожним вдихом. Роксолана нетвердо крокує поміж купок хутр і подушок. Люди поруч занурюються у різні стадії духовного єднання, популярних тут чайних церемоній, або персональних занурень у пласти божественної свідомості. Не підсвічені куточки шатру стовщують темряву і ховають жахи, чий вид зупиняє серце, але численні жаровні роблять цю загрозу не суттєвою. Дівчина завжди повторювала, що тривога і злість неприпустимі на фестивалі хаоми, проте сьогодні не може дати ради власному святотатству. Зазвичай незалежна, зараз вона гостро відчуває відсутність Їржі. Альбіноска здригається, коли її беруть під руку.

- Як ти?

Хватка м'яка і надійна. Роксолана глядить наліво, і зблизька заглядає у косі очі Агні. Ніжний вираз турботи ледь проглядається під шовком рожевого серпанку, візерунками червоних татуювань, і бузковим макіяжем. Шаманка схиляється до вуха подруги і чекає на відповідь.

- Добре.

Збрехала Роксолана. Агні послаблює тиск на плече, але не відпускає.

- Добре. Зі мною балакав Їржі. Вимагав передбачення грози, і поїхав.

Неясна тривога виокремлюється у сутність, і ворушиться у грудях альбіноски. Роксолана киває підлеглій і просить лишити наодинці. Потім дівчина тулиться спиною до балки, обіймає себе і скуйовджується. Берегиня уникає бурі переживань, шукає на що відволіктися. Купки сарматів чомусь викликають неспокій, навіть занурені у тихі й медитативні заняття. Недовго Роксолану розважають завзятість й азарт, з якими гурти тюркських послів стинаються у астрагали.

Острівцем сердешного спокою стає куток майстерні. Сиві жінки і чоловіки тут розточилися підлогою, оточилися дітворою, накрилися помаранчевим жеврінням кузні, і витікають мудрістю — передають досвід через історії та навчання ремеслам. Над осердям коловороту поколінь, вогнем маяка палає руда зачіска, приторочена до голови Аккії. Роксолана обережно ковзає через гуртки дітей, і наближається до подруги зі спини.

- Не кажи дурні!

Кремезна войовниця уперла руку в бік, іншою пригорнула химерну тваринку і нахиляється вперед. Їй суперечить тонкий голос:

- Але це правда. Особливо від втечі матері.

- Горе і відповідальність міняють людей. Проте...

Жінка розпустила косу і трясе рудою гривою. Хлопець її перебиває.

- Змінився сам, і змінює мене. Готує вождем. Робить, ким не хочу бути.

Аккія сідає навпочіпки і кладе скотинку на підлогу. Розмашистий бас міняється на тихий, делікатний тенор.

- Так він тебе захищає.

Альбіноска обережно наближається, і за білявою зачіскою впізнає на лаві Містаса. Той відвернув рожеве від сліз обличчя до стіни, і розтирає.

- Не знаю. Раніше він був поруч. Помічав мій біль. Мій страх. Наставляв і втішав. Музичив.

Жінка м'яко каже:

- Тепер він відповідає за усіх саударатів.

Син хана киває.

- Знаю. Найбільше мене злить, що я навіть злитися на нього не можу. Розумієш?

На останньому слові він повертає напівчервоні очі до жінки. Руда киває.

- Так.

- Навіть коли поруч, я один. Не можу звернутися до нього. Щось зупиняє.

Аккія кладе руку на плече співрозмовника. Її вихованець ревно трясе качиним дзьобом і бобровим хвостом, та звивчасто повзе на четвірці лап, як ящур. Жінка помічає погляд, яким молодий саударат вивчає явного мутанта, і дивує хлопця ще більше:

- Може воно й на краще.

Мастас сіпається. Він хмуриться, але мовчить. Жінка продовжує:

- Загубивши провідника, учимося шукати шлях самостійно. Головне навчитися до того, як забредеш у невилазні хащі.

Щоки хлопця нагадують яблука на снігу. Голос дрижить і витримує паузу між словами.

- Не знаю. Коли треба обирати — мене сковує страх, згадки про помилки. Ще й голос батька лунає у голові. Глушить.

Аккія повертає сонну тваринку у водяний міхур і сідає поруч з хлопцем. Лавка тріщить. Войовниця витягає трубку з футляру, забиває зіллям і запалює. Вона випускає хмарку і понижає голос:

- Я була на кілька зим старша за тебе, коли зіткнулася з найбільшим страхом.

Жінка кашляє в кулак і ловить погляд Мастаса. Потім вони удвох спостерігають повне розчинення диму на тлі півсонної кузні.

- На моїй батьківщині дітей завжди більше за дорослих. Причиною тому ритуал посвяти у зрілість. Претенденти прямують у степи навесні, водночас з Тешубом. Шукають корені, які зростають тільки у серці шторму.

Воїтелька живо маше срібним кулаком.

- Це незрівнянно. Уяви: товстенні громовиці заполоняють небосхил і трясуть землю; вітри рвуть краєвид на шматки; металеві дерева ловлять іскри гілками і хвилями виливають через корені; пасма синього жару гудять над головою...

Хлопець перериває її.

- Я вже надивився жахів.

Слухач відвертається, оповідачка змінює тему.

- Вибач. Нащадки біженців з Куммі від народження відчувають грозу, але цю навичку треба розвивати змалку. Під час ходи Тешуба необхідно чути, навіть передбачати дихання і наміри бога. Маєш рухатися у такт пульсації шторму, аби наблизитися до його центру. Ми учимося цьому з народження.

Мастас глядить на жінку і лине ближче.

- Але нащо?

Аккія задумливо курить. Кутки її вуст здіймаються, очі укрилися сльозами. У голосі чуються гордість і туга водночас:

- Нечисленні чоловіки і жінки, яким пощастить пройти посвяту, набувають нелюдської швидкості і рішучості. Надзвичайної чутливості до тепла. Стають гідними.

Брови юного саударата заповзають на лоба, тілом він застиг. Схоже подруга зчитує з поведінки хлопця те ж питання, що й Роксолана.

- На інших чекає смерть. Найбільше душ пожинає Тешуб. Багатьох убивають родичі — за відмову прямувати на ритуал.

Хлопець прикриває рота долонею.

- Нащо така жорстокість?

Кремезна войовниця розводить руками.

- Так велів Бог. Багато думала про це. Мабуть інакше майже усі тікали би від випробовування. Тоді устрій Куммі згине, а з ним і Воля Тешуба.

Роксолана забуває, що існує у тілі. Фізичні відчуття губляться у розжареній атмосфері. Альбіноска лине душею до неприродної тиші, утвореної поміж двох. Вони втрьох існують наче окремо від святкування, навіть поза часом. Мастас руйнує довгу мовчанку:

- Раніше я учився у шаманів. Проте зараз не можу позбутися думки, що боги воліють лякати підданих, і катувати. Аби тримати біля ніг, у покорі. Важко засинати.

- Не всі.

Аккія глядить на бронзовий чан з зіллям, і усміхається.

- Але я тебе розумію. Довго не могла задушити боязнь перед небом. Після посвяти.

Войовниця підводиться і обережно знімає міхур. Вона складає руки за спиною і відбиває п'ятами коло на хутрах.

- Я чекала усе життя. Уявляла, готувалася. А потім опинилася у полі. Відчула вологу і запах передгрозової землі. Узріла небосхил — роздутий і розворушений блискавками, наче гниле падло набилося хробаками. Почула рев, від якого дрижать гори.

Жінка малює фігуру у повітрі і обертається до Мастаса. Її обличчя завмирає, голос слабне до майже дитячого.

- Мене вразило розумінням, що я приречена умерти там. Розумінням, яке я давила змалечку. Був один шанс утекти — увійти в грозовий шторм, пройти кордоном і не занурюватися. У той день я збезчестила родину, свій народ. Вони радо стратять мене.

Войовниця огортається димом, і задимляє тугу.

- Страх я давно зневажила. Перемогла. Віддала би решту життя за нагоду наново пройти посвяту. Проте вже пізно. Минулого не змінити.

Аккія втілюється з хмарки і сідає навпочіпки, дивиться прямо у очі співрозмовника.

- Не дозволяй слабкості визначати тебе. А як стане на заваді, коли хотітимеш здатися — уяви, наскільки гірко станеш шкодувати про це. Нагадай собі, що змінити це, запобігти нещастю можеш тільки ти. І тільки зараз.

Хлопець витирає обличчя долонями, лишає червоні смуги від очей до підборіддя. Він втуплюється у підлогу і зізнається.

- Жах роз'їдає мене так давно, так глибоко... Я й не пам'ятаю, як смакують безтурботні думки.

Жінка хмуриться і простягає хлопцю трубку. Він затягується і кашляє, з очей течуть сльози. Мастас відкидається на лаві і довго мовчить. Потім дивиться на руду одним оком і всміхається. Син хана різко міняється у лиці і щось говорить рудій войовниці, але Роксолана лишає їх наодинці і мандрує далі.

***

Густе повітря, тягуча музика і дисонансні співи, а також зв'язки дурманних трав і олій у жаровнях насичують атмосферу містикою, аж голова йде обертом. Ці чари майже розвіює Пірр, охоплений смородом лугу та очисних сполук для просочення костюмів. Дихати важко. Нудота знайомо виокремлюється у загрозливу сутність — купку непосидючих, мерзотних хробаків у животі.

- Просто заберися, не хочу нічого чути.

Коротун киває з розумінням і розчиняється у натовпі.

- Негоже так говорити з друзями. Особливо на святі єднання!

Берегиня обертається з твердим наміром роз'яснити нахабі, що це її свято і їй видніше. Дівчина вбачає джерело бархатного голосу, і на мить втрачає свій. Цієї миті достатньо.

- Палак. Я...

- Так, упізнала! Ти дуже виріс.

Роксолана щира, Палак дійсно дуже виріс. При останній зустрічі з нащадком союзників матері, той був підлітком — закоханим, і погано спроможним це приховувати. Вдвох вони багато грали, тренувалися і блукали. Альбіноска не мала іншого уявлення про дружбу, до смерті матері, появи Їржі і ватаги.

Сьогодні ж хлопчик обернувся високим, статним чоловіком. Тіло Палака загартоване тренуваннями й тяжбами, і прикрашене шрамами та племінними татуюваннями — численні прямі лінії оповідають про успіхи, а жменька ламаних смуг, з найбільш видних місць, символізують поразки. Довге обличчя юнака увінчане лупатими зеленими очима, на яких зазвичай зберігається такий вираз, ніби Палак запитав щось дуже цікаве, а тепер чемно й трошки смішливо очікує відповіді.

Воїни гунів часто пов'язували зріст з положенням, тому голову Палака з дитинства огортали тугими пов'язками, які за дворянською модою згодом замінили золотими кільцями у звірячому стилі. Такі прикраси звужують череп, але підвищують його. Роксолана чула чутки, ніби видовження черепа часто призводить до надмірної агресії і атрофії страху у кочівників, тобто уподібнюють їх до породи Їржі.

- А ти майже не змінилася.

Палак оголений по пояс, його руки і торс рясно переливають відбитками фарб безподібних форм і текстур. Молодий чоловік зняв майже усі прикраси, тільки статусні браслети блищать на традиційних місцях. Як і у всіх сарматів, шию хлопця прикрашає золота гривна — знак вільної людини. Ще три дорогоцінних канати обтяжують ліве плече — кожний символізує убивство ворога, а втрьох вони означають дорослість воїна і готовність шукати партнера. Проте на правому плечі відсутній браслет священного союзу, як і у альбіноски.

- Бачу ти вже дорослий. З посвятою!

Кочівник витирає піт з перенісся і усміхається.

- Дякую. А донька Ламії не поспішає. Не диво, бійку ти ніколи не любила.

Альбіноска червоніє і відчуває дотик сорому, вкупі з бажанням виправдатися. Хробаки у череві нагадують про себе.

- Та справа навіть не утому. Напрочуд складно нікого не різати, коли живеш з такими бевзями. Тим паче посеред степу.

Гнів накочує. Стає важко дихати. Дівчина стискає кулак, і продовжує:

- Частенько я могла, і мала убити, проте не стала. Щойно зроблю це, до мене почнуть залицятися.

Палак невідривно глядить на співрозмовницю. Альбіноска відчуває палючий порив до щирості. Вона кривиться і оглядається.

- Мужики і так постійно вирячуються. Іноді ігнорують традиції і пристають. Щоправда прикладу с таких стає надовго. Важко уявити, що почнеться після посвяти. Тож буду відтягувати з третім браслетом, поки не знайду знак одразу й на другу руку.

Альбіноска чує бархатне:

- Розумно.

Роксолана з'ясовує, що більше не може фокусувати погляд. Дівчина сумно зітхає і продовжує:

- Наймерзенніше те, що вони мене навіть не хочуть, я ж не гарна. Зате у мене біла шкіра і сині очі, ще й характер неприступний. Уяви, як таке завоювання підніме кочівника у очах товаришів, які він потім буде розповідати байки.

Палак задивляється у очі дівчини.

- Мерзенно, й правда. Хоча не у всьому погоджуся. Ти дуже гарна.

- Не мели дурні!

Роксолана затикає співрозмовника легким ударом в груди, і сердито схрещує руки. Вона роздумує про тепло дотику на пальцях, потім каже.

- Моя мати була дуже гарна. Навколо повно прекрасних жінок з багатьох куточків світу. А я...

Золотий обруч переливається жовтим сяйвом на витягнутому черепі, представляється короною з м'якого світла. Голос молодого чоловіка здається ще м'якішим:

- Я добре пам'ятаю Ламію. Дивовижна жінка, і мудра правителька. Краса її була незрівнянною, проте за суттю звичною. Забери синь з очей і білизну зі шкіри й волосся — стала би звичайною красунею. А їх тут, як ти сама примітила, дійсно немало.

Сармат старанно витер пальці, і прибирає пасмо з перенісся Роксолани. Хробаки у нутрощах шаленіють.

- Проте ти... Ти не схожа ні на кого, де би я не бував. Ти значно красивіша.

Щоки альбіноски зрадницьки палають, зір розпливається. Вона намагається відволіктися, і питає триглавого Палака:

- Усі гуляють. А ти чого не відзначаєш кругообіг життя і смерті?

Юнак усміхається і бере палітурку. Художник замішує синій і зелений пігменти до кольору брудного моря, потім торкається картини пальцем. Сяйво кузні і пал жаровень нерівномірно розмащують тіні по мідній шкірі воїна.

- Друзі по дівках пішли. Я не схотів.

- Чого ж?

Високочолий обертається на мить, кидає позирк на альбіноску і вертається до малювання. Формування відповіді вкладається у два-три дотику з малюнком.

- Поки не зустрів дівчину, гідну урочистої обіцянки. А тваринні гульки не вельми цікавлять. До речі, гарне вбрання. Не бачив схожого. Тобі дуже личить.

Дівчина проводить долонями по стегнах, мацає матеріал.

- Згідна, дякую. Цікаво, як прискіпається Їржі.

Палак відмахується.

- Та не зважай на те. Краще згадай про його вік. Твій дядько легко знаходить недоліки, але це не значить, що він нічого не цінує. Тебе він явно любить й береже. Цілком виправдано, як на мене.

Ейфорія розпалюється у грудях Роксолани з кожним вдихом. Хробаки у шлунку розквітають крилатими комахами, вичавлюють нудоту і окрилено здіймаються нагору, ширяють судинами.

- Знаєш, якась я дратівлива останнім часом. Може й вб'ю когось на днях.

Триглавий дракон червоніє, як запальний мішок перед спалахом. Дівчина підносить на захист обличчя онімілі руки, з усім їх непід'ємним шлейфом. Рівновага вражена зрадою і раптовим відкриттям флангів, та швидко відступає з торсу. Натруджені ноги не витримують навантаження, Роксолана смішно здригається і падає уперед. Невизначеність заявляє про себе, і панує на протязі миті. Войовниця марно шукає можливості до, або хоча би надію на збереження пики від долівки. Замазані фарбою пальці твердо, але ніжно підхоплюють дівчину під плече.

- Може сядеш?

- Так. Дякую.

Роксолана гепається на довгу дубову лавку, спирається спиною на соснову балку. На плечі вона помічає вохристий відбиток долоні. Питання змія ллється прямо у вухо:

- Ти стурбована. Що у тебе на душі?

Роксолана обводить приміщення недолугими очима і запинається. Потім сердито випалює:

- Кочівники! Щось все складніше любити їх останнім часом.

- Чого ж?

Войовниця аж крякає.

- Кха. Ти знущаєшся? Глянь навколо! Вони галасливі й грубі. Постійно змагаються, вихваляються. Тягнуть на себе усі яскраві прикраси, як сороки!

Палак озирається і неухильно знаходить безліч підтверджень словам дівчини. Високочолий усміхається, і каже:

- Ну той що, хай собі вихваляються. У гунів в моді були готи, наші традиції майже забулися. Якби не твоя бабця — сьогодні сарматів взагалі не було би. А ми були би трупами або рабами тиранів, як і решта.

- Але нащо ж так багато уваги приділяти змаганням? Прагненню перевершити сусіда.

Кочівник киває, і радо виправдовується:

- Аби ставати кращою. Треба ж якось відсіювати сильне від слабкого, дієве від хибного. Не важливо, скільки уваги сармати присвячують змаганням, поки вони не бояться програвати їх.

Войовниця хмуриться.

- Чого ж це?

Палак уважно дивиться їй у очі, наче у душу заглядає.

- Грайливий підхід і насолода змаганням у сотні разів кращі вчителі, ніж прагнення до перемоги. Легше знаходити дієві підходи, коли можеш вільно пробувати нове, замість необхідності триматися перевірених, безпечних шляхів.

Сармат бере золотий глек, з ручками у формі левових голів, і розливає вино у дві тонких срібні чаші. Потім доливає стільки ж води, і вручає один сосуд дівчині.

- Тож потерпіти трохи гордовитого белькотіння я готовий. До того ж, хіба тебе не розважає іронія? Більшість ворогів навіть не здогадуються про розмаїття матеріалів, барв і фасонів, захованих під довгими захисними вбраннями.

Гідної відповіді альбіноска не знаходить, але й здаватися не бажає. Вона впирає руку у бік і ледь мотає головою.

- Ох поживеш ти з ними...

- От і радо. Ватага Бабая обійшла півсвіту, проте ніде я не бачив спільноти кращої, вільнішої за цю. Турбує тільки, що відроджений устрій сарматів тим важче підтримувати, чим більше до нього вливається кочівників.

Дівчина відчуває гіркоту у роті.

- А той факт, що майже усі вони — грубе бидло і жорстокі убивці тебе не турбує?

Палак слабко смикає широкими плечами, від чого у рух приходять цілі каскади м'язів, до примітної Роксолані пульсації на кистях. Голос юнака теплий, як місцеве повітря.

- Середовище плекає людей, тож сармати тримаються чудово. Вони щодня зустрічають смерть і б'ються з ворогами за життя. Не диво, що кочівники легко готові убивати й самі. Тим не менш, кожний тут намагається бути кращим собою, хоч і на власне розуміння, кожний турбується про ближніх.

Відсутність влучної відповіді і задуха роблять мерзенність життя майже незносною. Дівчина сердито шепоче:

- Наче у них є вибір.

Палак роздивляється картину, потім повільно обводить поглядом залу. Відповідає молодий чоловік неочікувано голосно і суворо:

- Догляд за іншими і тяга до розвитку — рідкісні скарби, не варто знецінювати їх. Особливо згадкою про вимушеність. Таким чином можна зневажити усі людські вчинки, адже всі вони вчинені під примусом необхідності.

Молодий чоловік чухає потилицю, і жартівливо додає:

- Хоча зазвичай Табіті діє у м'якішій формі.

Роксолана кривиться і відвертається.

- Можливо. Не важливо. Все одно укладу бабки лишилося недовго.

Палак повертається до малювання. Невдовзі він кидає через плече:

- Чому ти так думаєш?

Дівчина зітхає.

- Доведеться відмовитися від сарматського шляху. Задля об'єднання орди.

Кочівник смикається, обертається і хмуриться.

- Але ж надмірне стовщення влади невідворотно загострює деспотію. Ти сама казала!

Роксолана насилу ковтає слину, і цитує дядька:

- Могутніх тиранів не перемогти без жорстокого єднання.

Високочолий прищулює очі, і гучно відповідає іншою цитатою:

- А вільним можна бути тільки серед вільних.

Альбіноска відвернулася. Палак додає вже тихіше:

- То що, підете до аварів? Теж будете знищувати селища антів — убивати чоловіків, запрягати у вози дітей і жінок?

Войовниця трясе головою, волосся лізе у рота і очі.

- Тоді що, станеш вождем вождів? Готова лити ріки крові, аби претендентів тримати у покорі?

- Ні. З цим не гірше справляться наші скептухи.

Художник додає до малюнку жменю червоних відтінків.

- Виходить, ти просто здалася? Дозволиш комусь залити світ кров'ю, аби не бруднитися самій? Гідно.

Альбіноска боляче гатить кулаком у стовпа, і зчіплює зуби.

- Я старалася! Об'їздила півсвіту, наче твій Лікург. Навчалася, шукала. Не знайшла.

Палак відкладає палітурку і витирає руки. Юнак підходить до подруги, і нахиляється. Зелені очі майже впираються у білого носа.

- Так шукай далі! Може вибити око, аби мудрість прийшла?

Суміш незрозумілих чуттів розливається по жилам дівчини. Вона усміхається і хмуриться водночас.

- Не смішно. Часу вже немає. Візантійці...

Погляд сармата співчутливий і суворий водночас. Подібний вираз альбіноска раніше помічала у матері.

- Тобто ти обираєш поганий шлях і відмовляєшся шукати кращий, тому що страхаєшся невдачі? Роксолана, яку я знав, турбувалася про справедливість. Вона не жаліла себе, у прагненні стати кращою.

Дівчина простягає руку до примітної фігури, високого чоловіка в повнотілому обладунку кольору білого срібла. Його чорні патли заплітаються у п'ятірку кіс на спині. Огрядні лати роблять силует величезним, навіть Роксолана помічає його через пів шатру, а от голова малесенька на фоні латів. Дівчина не бачить, але уявляє як виблискують золотом вуха і зуби скептуха, поки той голосне бреше і наче випадково демонструє жезл.

- Про які саморозвиток і турботу ти можеш говорити, коли поруч такі потвори? Глянь, він навіть під час поминань хвалиться здобутками, намагається завоювати прихильність. А бидло, яке з ним ходить... Та це ж звичайні бандюки!

Високочолий ліниво знизує плечами, і приводить каскади м'язів до плавкого руху.

- Ну а чого ти хотіла? Часу у нього лишилося мало. Певно Агафірс до смерті боїться втратити скептух, а з ним і статус.

Роксолана підскакує і хитається, ледь не падає. Затримка у вираженні лише підсилює лють в словах.

- Той що? Бовдур постійно дратує. Навіть якось приставав, поки не зламала руку і ніс. І чого той віслюк ніколи не стягує панцир?

Кочівник всаджує дівчину на лаву і вертається до картини. Він відсторонено зауважує:

- Ти могла би бути поблажливішою до нього.

Альбіноска мріє, аби співрозмовник побачив вираз її обличчя, але той надто поглинутий мистецтвом. Дівчина силкується передати емоції тоном.

- З чого би це?

Зміна голосу не приносить бажаного, і юнак спокійно роз'яснює:

- Агафірс прагне поваги, як і ми. Можливо навіть болісніше потребує. Проте гострота розуму не дозволяє йому осягнути, на чому ж будується справжня повага, і як її досягти. Скоріше за все він вірить, що бажане йому дасть титул вождя вождів. А ти стоїш на шляху.

Роксолана кусає губу і гарчить:

- То що, мені полюбити виродка, який в степу заріже, варто повернутися спиною?

Палак встромлює палець у ємність з синьою фарбою і робить обережний мазок. Він на мить відривається — жбурляє у подругу смішливий погляд і коментар:

- Дивно. Мені розповідали, ніби тут проводиться якийсь ритуал єднання, а нащадок Білої вовчиці — його берегиня. Певно обманули.

Дівчина осушує залпом, і хоче кинути бокал у співрозмовника, але стримується.

- Йди в сраку!

Ще через мить додає:

- Хоча у чомусь ти правий. Дякую. Покумекаю над цим.

Наступає тиша. Палак допиває вино, відставляє посудину, і звертається до подруги:

- Навколо рясніють фасони одягу й прикрас. Око радується. Проте говір кочівників став якийсь нудний, однаковий. Куди подівалися чужоземні слова і говірки?

Роксолана кривиться.

- Стараємося виривати, як бур'яни.

Палак лукаво заглядає їй у очі.

- Дивно. Мені здавалося ти прагнеш до збереження чужих звичаїв, до різноманіття.

Дівчина хитає головою.

- Тільки не у мові. Маємо ясно розуміти одне одного, аби лишатися згуртованими. Не хочеться повторити долю...

- Вавилону?

Юнак обернувся.

- Кафагену. Знесеного і засоленого троянцями. Тим паче, скоро нам бити їх самозваних нащадків.

Палак закриває очі. Він усміхається, і замріяно декламує:

"Тоді піднесені, люті судна стали для пунійців видовищем:

вони прийняли пожежоносний факел, і раптовий вітер

розпалив море, і Нерей того світла злякався."

Молодий чоловік вертається до малюнка. Альбіноска піддається напливу нудоти і шукає, на що відволіктися. Їй до ока впадає широка спітніла спина, а потім полотно за нею.

- Що ти малюєш?

Художник відповідає:

- Це ти мені скажи, біла вовчиця.

Трясіння головою підсилює нудоту.

- Це не мій титул, ти ж знаєш?

Кочівник киває.

- Знаю. Це не важливо. Вірю, ти знайдеш свій шлях і гідно приймеш спадок. Для мене ця подія вибита у Таблицях долі, і чекає на втілення у часі.

Альбіноска відчуває, що не має сил на суперечки. Дівчина усміхається, і пригадує: Палак і раніше був одним з небагатьох, хто може робити це з нею.

- Біс з тобою, дивак. Клич як хочеш. Відійди-но.

Молодий чоловік ліпить купку вологої вохри до червоної рельєфної плями, чий контур обведений жирною лінією вугля і простягається на ліву половину нижньої третини полотна. Всередині нерівного кола, незважаючи на подібність матеріалів, тісняться дуже відмінні заверти і лінії, горбинки і ямки фарб. Нерівності переливаються незчисленними відтінками, від ніжно-рожевих до чорно-червоних. Кожний спалах світла у приміщенні спотворює деталі малюнку до непізнаваності — цілковито змінює сприйняття зграйної плями, як і картини у цілому.

Художник підкорюється і покидає фреску. Роксолана мружиться і тре очі, щосили приглядається до покритої вапном перегородки, де друг її дитинства лишив ще шість барвистих цяток. Подібно до вже вивченої ляпки, та й більшості предметів у палатці, шестірка плям рухаються і пульсують, живуть своїм життям.

Кочівники тягнуть на святкування Хаоми дивину з усіх куточків ойкумени, тож спроби угадати походження й призначення побаченого давно влилися до сарматського побуту, перетворилися на грайливе змагання. Дівчина лине до картини впритул і сповна віддається розвазі:

Верхів'я малюнку розливається ніжною синявою волошкового соку впереміш з лазуритовим розчином. Тільки тут з усього малюнку Роксолана не вбачає повзучих горбинок. Нижня частина композиції відзначається різнобарвними, на перший погляд безформними і випадковими плямами, між якими мажеться місиво з бордового, бежевого і сірого кольорів. Синє око тягнеться до зелених розсипів малахітової крихти. Дівчина затримує погляд і спостерігає за метаморфозами зеленого порошку: затінені вигини складаються у стаю летючих павуків, раптом це людожерські кущі, а через мить — крилаті й безволосі потвори на п'яти лапах. Невпинні перетворення поглиблюють містичний транс Роксолани.

Семеро фігур з божественною гордістю уникають повторювати колір і розмір, матеріал чи текстуру. Плями неуловимі й неповторні, як планети на зоряній твердіні. При мандрах, розширеннях і звуженнях осередки фарб увсебіч пускають збляклі, майже безбарвні волоски. Коли півпрозорі орбіти згущень нашаровуються, члени альбіноски сковує майже вигнаний жаровнями грець перед незвіданим. Нерухомість і жах раптово розплавлені, їх змиває стрімкий потік думки. Роксолана зрозуміла задум Палака. Епіфанія заполоняє груди, повнить задоволенням і трясе. Нестримний сміх скидає тулуб з лавки.

Часточки живого ландшафту Гілеї безподібні одне відносно одного, тим паче стосовно решти світу. Невеличкі родини несправжніх дерев — єдина звична оку розрада, доступна посеред хижого краєвиду. Нестримне буяння Змінливих степів неможливо відобразити, це знають навіть діти. Будь-яка спроба швидко стає невиразною кашею барв і узорів. Тим не менш войовниця все чіткіше вбачає Гілею у співвідношенні семи великих плям, кожна з яких майстерно прикидається чимось іншим. Дівчина вирівнює дихання, спирається потилицею на лаву, і каже:

- Ти точно дивак. А це — найсмішніше, що я бачила останнім часом! Ти дійсно стараєшся намалювати їх?

Палак киває. Він помічає положення подруги і кидається її підняти. Роксолана бурчить на вухо:

- Ідіотський задум! Там забагато всього, воно таке несхоже. Це неможливо запам'ятати. Неможливо описати. Як ти сподіваєшся скопіювати це... це розмаїття незнайомих форм?

Воїн всаджує альбіноску і повертається до картини. Художник окидає роботу поглядом, і каже:

- Мені не треба виводити усі форми. Достатньо ухопити дух. Ідею того, що за ними.

Кочівник закінчив малюнок і прямує до кузні, миється у казанках біля горнила. Соки, розчини і крихти покидають шкіру з гарячою водою. Роксолана захоплено споглядає струмки фарб, потім згадує про бесіду.

- Ти мені баньки забиваєш!

Добра посмішка Палака живиться коментарем Роксолани.

- Але ж ти упізнала сюжет? Чим довше роздивляюся — тим докладніше вбачаю степи.

Альбіноска схрещує руки.

- Твоя уява домальовує те, що хоче побачити! Зі мною просто пощастило.

Кочівник востаннє смикає оголеними плечами, і прикриває їх родинним жупаном малинового забарвлення. Пропозиція Палака звучить як виклик:

- Спитаємо твоїх друзів?

Роксолана погоджується, і шукає товаришів у перекрученому світі. Один помах, два слова і три хвилини — ось вже й півтори десятка людей товпляться неподалік вапняного полотна. Більшість кочівників стоять хитаючись, ще частина сидять спираючись, деякі безсоромно лежать. Галас вийшов неймовірний, проте вердикт спільний: усі глядачі вбачають Змінливі степи, й тим дужче, чим довше зирять на малюнок. Палак теж роздивляється власне творіння. Робить він це настільки поглиблено, що помічає червону фігуру шаманки тільки коли вона нависає над головою, у дзвінкому супроводі прикрас, скляшок і металевих символів.

- Як тобі вдалося передати хаотичну суть?

Художник підходить до малюнку, ніжно гладить пригорки підсохлих фарб безіменним і середнім пальцями.

- Мені підказали, що природа Змінливих степів виплітається з неповторних нашарувань небагатьох узорів. Вони поєднуються одне з одним у все нових варіаціях, виводять нові властивості. Поки ще мені відкрилися усього декілька археформ.

Неочікувано Палак дивиться на Роксолану.

- Грибний бог переконав мене, що коли знайду, виокремлю і осягну достатню їх кількість — мені відкриється суть, душа степів. Це дозволить передбачати реакції і зміни, напрями розвитку Гілеї. Розпізнавати властивості і поведінку почвар через подробиці зовнішності. Таке було би надзвичайно корисно.

Натовпом проходиться гоготання, якому уступає подальше обговорення картини. Шаманка лине до високочолого, дзвінко хитає головою і муркоче:

- Чудова історія, новенький. Щоправда Грибний бог ніколи не звертається напряму.

Брові Палака задерлися на лоба, обличчя завмерло і стерло посмішку. Юнак швидко опановує себе, повертає радісний вираз, і каже:

- Тоді я божевільний. Бачу тут це не рідкість, то що вже поробиш.

Агні стріляє підведеними очима.

- Ха-ха. А ти мені подобаєшся. Як звуть?

Кочівник забавно схиляє видовженого лоба, і представляється:

- Палак. Ще мене кличуть "Улюблений син".

Від шумних спостерігачів відклюється Аккія. Вона поправляє косу і підвищує голос:

- Зажди-но, я вже чула подібне. Ти часом не духовний інженер, наступник Бабая?

Високочолий зображає скромність.

- Інколи. Проте сьогодні я вирішив побути паршивим митцем.

- Як на мене, ти сьогодні просто прекрасний... митець.

Червона постать грайливо хіхікає, ніжно кладе пальці на плечі Палака. У грудях Роксолани боляче коле, щелепа свербить. Перш альбіноска встигає зреагувати, високочолий дружно всміхається шаманці і обережно відсувається.

- Агні права. Якщо ти паршивий митець, мені сьогодні доведеться бути жахливим бійцем.

Художник підскакує і кричить:

- Дядьку!

Їржі аж розкрив пащеку від здивування. Пара молодих кочівників сахаються від медоїда.

- Нічого собі ти гарним вимахав. Підеш з нами.

Потім древній ветеран обводить поглядом решту сарматів.

- Збирайтеся, нероби. Маємо клопіт.

Роксолана насилу перемогла плоть, і підводиться, завдяки підтримці спаплюженої сосни. Дівчина щосили ігнорує розпалену в грудях тривогу, заодно силкується перестати смикати обличчям. Альбіноска здається, і питає у дядька:

- Що таке?

Войовниця боляче гепається на землю, коли чує відповідь:

- Напали на сади.