Прибутковий день

- Агов, подорожній!

До чоловіка наближаються семеро вершників у ламелярних обладунках, розшитих золотом. Шестеро вояк носять закриті плескаті шоломи, а останній розправляє пір'яний плюмаж на бронзовому шишаку, і ледь стримує вираз огиди на неприкритому обличчі. Говорить саме він.

- З півдня прямуєш? Звідти мав прибути шанований жрець Борисфена. Не зустрічав такого на шляху?

Озброєні люди оточують незнайомця. Мандрівник розгладжує чорняве волосся, потім притискає руку до грудей і схиляє голову.

- Мир тобі, воїне. Ви дочекалися. Клич мене Теодор.

Статний воїн хмуриться і розгладжує сиві вуса, дивиться на Теодора з сумнівом.

- То ти наш жрець? Більше нагадуєш жебрака.

Служник Борисфена усміхається, і демонструє двосторонню барду. Вершник киває.

- Нарешті! Я Руфін, друнгарій ванди.

Друнгарій спішується, і виявляється на голову вищим за мандрівника. Офіцер понижує голос:

- Ти чого так довго? Архонт вже вуха нам згноїв наріканнями і погрозами.

Прибулець мовчки оглядається на пройдений шлях і збирається з думками. Невдовзі він нахиляється до співрозмовника, і тихенько мовить:

- Досліджував тутешні води і ґрунти. Якісь вони спаплюжені, наче хворі.

Руфін зиркає на решту вояк, і гучно наказує:

- Ви вільні. Повертайтеся на пости. І коня з човном заберіть.

Теодор знехотя віддає транспортний засіб. Вершники приходять до руху, але не віддаляються. Вони переглядаються і натягують повіддя - стримують збуджених тварин.

- Але ж пане, архонт наказав...

Офіцер здіймає кулак.

- Тихо! Я особисто доставлю жерця. Повідомте Аркадію, що ми скоро будемо.

Вояки кивають і підкорюються. Руфін дивиться їм у спини, потім розслаблено видихає, і обертається до прибульця.

- Твої спостереження вірні. Шахтарський край проклятий, та вже давно.

Теодор тицяє пальцем на лупаті вікна нижніх поверхів міста. Звідси вони здаються зажирілими очима глибинної рибини. Жрець криво усміхається.

- Щонайменше краєвидом.

Прибулець приглядається до предмета розмови, і роз'яснює:

- Це схоже на пиріг з коштовних, але несумісних харчів, що їх невмілий кухар замішав у безладну масу.

Офіцер хмуриться і кладе руку на руків'я меча.

- Нерозумно ображати місця, куди щойно прибув. Особливо, якщо там почитають учення пророка Мітри, і ледве терплять язичників.

Теодор потупив погляд, і складає руки за спиною. Він бурмотить:

- Не хотів образити. Намагаюся бути чесним.

Офіцер подивився на співрозмовника з більшою повагою, і киває. Вони ступають на пурпуровий шлях і крокують до міста.

- Тоді добре. Я теж вважаю, що це потворно. Але ти все ж неправий - кухар був умілим. Точніше кухарі.

Вони дивляться на архітектурне місиво удвох, потім переглядаються. Теодор каже:

- А так і не скажеш. Тоді чому місто виглядає... таким?

Друнгарій оглядається на купки бідняків біля дороги, і віддаляється від них. Офіцер переконується, що розмову не підслуховують, потім відповідає:

- Це все архонт. Існує думка, що він дуже поривчаста і непослідовна людина.

Вояк розправляє світло-сірі вуса і хмуриться.

- Аркадію хотілося усього й одразу. Він постійно підганяв найнятих ремісників, і змушував городити старе поверх нового. Майстри не встигали узгодити та впорядкувати роботи, а іноді навіть закінчити.

Руфін ловить погляд прибульця, і лукаво усміхається. Він продовжує:

- Аркадій впевнений, що мур виглядає чудово, адже той складено зі скарбів. Запевняє, що демонстрація нашого багатства справляє враження на торгових партнерів.

Жрець вглядається у те, що боковим зором можна сприйняти за силует напівзгнилого велета. Придорожня смуга складається переважно з перекошених хатинок і розлогих наметів, шикарних караванних возів і зграй жебраків, прилеглих до багрової риски за муром. Кожне з явлених скупчень живе і рухається химерно, підкорюється непослідовним правилам, і ледве вписується у загал. Об'єднують їх лише паразитування на мерзенному тракті поруч, та оманливе відчуття захищеності, навіяне близькістю товстенних мурів. Це буяння нагадує мандрівнику про зображення різнобарвних садків Амазонії чи Гілеї, де винахідливе життя безжально змагається за світло неба і мінерали глибин. Теодор питає:

- І що? Невже дійсно справляє?

Друнгарій зупиняється, і обводить околиці міста важким поглядом. Потім він прикушує щоку, і відповідає:

- Коли як. Проте самих візитерів за останні десять років стало в рази більше.

Воїн стягує металевий шолом і задумливо чухає шкіряний підшоломник, потім ненадовго замовкає. Руфін подає голос, коли його очі відриваються від піритового маяка, та зупиняються на більш вбогих куточках краєвиду.

- Бідняки і жебраки зирять на стіни з виваленими очима та розкритими ротяками. Тільки навала охоронців утримує їх від дурощів. Трохи багатші чи більш освічені люди споглядають цю навалу з підозрою. А от успішні торговці, клерки, аристократи та інші багатії нерідко насміхаються над мурами, кличуть їх перекрученим жахіттям. Ти би бачив, як це лякає та бісить нижчі верстви.

Офіцер важко зітхає, і понурює плечі.

- Іноді мені здається, що треба мати якусь особливу віру у себе, аби помічати та проголошувати очевидне.

Теодор відкриває рота, потім закриває. Він нахиляється вперед, і пошепки зізнається:

- Тут я тебе розумію.

Друнгарій схопив жерця за плече, вирячив очі, і благає:

- Допоможи мені.

Теодор зиркає на руку офіцера, і киває.

- Саме для цього я і прибув.

Руфін озирається, і шепоче:

- Ні. Ти тут, аби благословити кляті лати для занурення.

Ліва брова прибульця здіймається вище правої.

- Хіба ти не цього хочеш?

Друнгарій стоїть мовчки, а на його обличчі проступають ознаки внутрішньої боротьби. Невдовзі він прикушує щоку, трясе головою, і відповідає:

- Ні. Цього я боюся. Чую, страшна це помилка. Хоч поки і не знаю чому.

Прислужник Борисфена кривиться, коли кладе долоню на руку Руфіна. Жрець нахиляється нижче, і ще тихіше питає:

- Тоді що тобі треба від мене?

Офіцер мовчить, потім випрямляється і стискає кулаки. Він цідить крізь зуби:

- Не поспішай до архонта. Аркадій задумав зло, і нікому його спинити. Спочатку допоможи хоча б зрозуміти, що тут відбувається. Поясни, на кого він полює.

Теодор ще раз оглядає вбоге місто і його мешканців, потім киває. Він розпрямляє плечі та відкриває рота, аби озвучити згоду, але тіло чоловіка пронизує біль від ран, а потім заполоняє страх. Жрець кривиться, і кладе руку на живіт.

- Ні. Вибач, це не моя справа. І мені вже точно не потрібні проблеми з владою.

Воїн нервово блимнув, і витирає піт зі зблідлого обличчя. Офіцер випрямляється по струнці, і гучно каже:

- Розумію. Тоді забули.

Теодор заламує пальці за спиною, і дивиться під ноги.

- Дякую.

- Є ще дещо. Сподіваюся, хоча би з цим ти зможеш допомогти.

Прибулець переглядається з офіцером. Руфін очікує на питання з нехарактерно вразливим виразом обличчя, потім продовжує:

- Пів року тому під стіни міста приходив нестарий. Химерна потвора - на одній широкій нозі, і з чотирма рівновіддаленими руками, які стирчать з тулуба, укритого срібним хутром. Він просто розглядав мури і посміхався, лякав містян до чортиків.

Друнгарій чухає потилицю крізь шкіряну шапочку, і щось бурмоче. Потім він продовжує:

- Я пішов поговорити з ним, і почув дивну річ. До кінця я її так і не осягнув. Може у тебе вийде роз'яснити, жрець?

Теодор хмуриться, і відкидає патли з очей. Він нетерпляче питає:

- Про що Мова?

- Я спитав нестарого, що його так веселить. Потвора простягнула до мене десятки вологих очей на витягнутих м'язах, і примудрилася глянути смішливим чи-то сумним поглядом. Воно пророкотало: "Серед усіх проклятих мовним розумом істот, тільки ви так спішно ліпите шарований бриколаж з усього, до чого встигли дотягнутися, замість зведення ясних і послідовних структур. Заздрю. Наче й не було того прокляття зовсім". Що це на біса значить? І що таке бриколаж?

Руфін напружено вдивляється у обличчя співрозмовника. Теодор хитає головою, і спльовує.

- Хтозна. Нестарі часто промовляють ідеї чи слова, сенс яких здох разом з їх древніми королівствами. Мене більше цікавить інше - хіба виставлений на огляд несмак не відлякує торговців?

Віз перед чоловіками втрачає колесо, і нахиляється. Пішоходи зупиняються, а друнгарій активно жестикулює.

- Навпаки! Торгаші і шахраї дивляться на стіни, та думають, що легко обмануть дурня, який їх звів. Проте відбувається все навпаки. Ще не зустрічав людини, хитрішої за нашого архонта.

Перегорнувся кошик, з якого розсипаються жовті та червоні яблука. Худющі люди кидаються збирати плоди, але їх відганяють найманці з кийками. Чутно хруст кісток, бруківкою потекла кров. Теодор утікає поглядом подалі від міста, і натикається на знівечені та укриті торф'янистим гноєм надра.

- То яке прокляття спіткало ці краї? Окрім очевидного.

Руфін хмуриться і зиркає на співрозмовника. Офіцер довго мовчить, перш відповісти.

- Дивно, що ти не чув.

Жерцю перехоплює подих. Він хапається за барду, і притискається долонею до холодного металу. Теодор злобно глядить спідлоба, і цідить крізь зуби:

- Думаєш мені зайнятися нічим? Витоки Борисфену під облогою, біля Київської переправи сутички, на північ сунуть армії з обозами, а зі сходу знов суне орда. І таке постійно! Ми не маємо часу ще й на усілякі болота, яким пощастило живитися невичерпною люттю мого бога.

Друнгарій скривився, і відвертається.

- Який ти все ж грубіян. Певно інакше Борисфен вас і не визнає.

Прибулець розслабляє плечі, і відповідає вже м'якіше.

- А як ще поводитися у місці, де подібних мені ледве терплять?

Руфін замислюється, потім твердо киває.

- Справедливо.

Теодор відчуває полегшення, і спішить змінити тему:

- То що там з прокляттям?

Друнгарій оглядається, і корегує маршрут. Чоловіки підіймаються на пагорб неподалік міських воріт. Теодор помічає, що біля шляху частенько зустрічаються осередки синюватого моху. Руфін розвертається, і простягається жестом до вже пройденого шляху.

- Тут було шахтарське село. Мої пращури віками розробляли землі Овруча. Витягали з товщі піску напівпрозорі кристали та вогнетривкі камені для інструментів і прикрас.

Офіцер прочищає горло, і збирається з думками. Світло-сірі брови збираються над вицвілими зеленими очима, наче дощові хмари над болітцями.

- Дуліби прорили усю округу тунелями, поки не наткнулися на оплавлену печеру у глибинах. Робітники увійшли туди. Вони пробудили...

Після останніх слів Руфін здригнувся, і не перестає дрижати. Його спина випрямлена, а плечі прогинаються, наче під непід'ємною вагою. Теодор вирішує не заглиблюватися у тему, натомість роздивляється останні сліди симетрії та турботи, закладених у колись догідних полях і мисливських угіддях. Жрець розчісує долоні, і питає:

- Це прокляття вигнало людей з садиб і земляних наділів?

Руфін хитає головою і гірко всміхається.

- Хіба що прокляття жадібності. Ні, просто перебратися до міста стало значно вигідніше.

Жрець Борисфена з огидою роздивляється чергову наспіх зліплену інсталяцію.

- Яким ремеслом має займатися місто, аби прогодувати стільки голів? Та ще й дозволити собі усю цю розкіш.

Пика головного охоронця сіріє, а голос втрачає будь-які натяки на почуття чи зацікавленість. Руфін випльовує відповідь машинально, наче одну з найбанальніших присяг, повторену настільки часто, що її сенс та важливість давно розчинилися у буденності:

- Місто продає делікатесне м'ясо. Ну або рибу. Думки щодо природи рожевого місива різняться, тож ми кличемо це "харчовим продуктом".

Останні слова прозвучали особливо відсторонено. Чужинець спантеличено завмирає, і перепитує:

- Як називаєте? Чому?

Сірість втілюється у словах:

- Для підвищення продажів. І для уникнення юридичної відповідальності.

Теодор чухає голову, і відкидає чорні патли з очей.

- То рибу, чи м'ясо? Як це взагалі?

- Не важливо.

Офіцер замовкає і відвертається. Він зрушує до схилу, і жестом манить жерця за собою. Теодор наздоганяє друнгарія, бореться з напливом паніки, і смикає співрозмовника за руку.

- Ні, важливо. Розкажи все. Будь ласка.

Головний охоронець сіпається, потім киває і всідається на краю пагорба. Погляд Руфіна повільно повзе до чорного провалля у центрі фортеці, але у останню мить віддаляється. Жрець помічає щонайменше п'ять таких спроб, перш офіцер таки здійснив задумане. Друнгарій заговорив:

- Розповідають, ніби це почалося три з третиною покоління, тобто сто років тому. Шахтарі знайшли у глибинах печеру - обпечену і спіральну, всіяну діамантами. Вони жадібно її розробляли, і заглиблювалися у лабіринт з гладесеньких кам'яних проходів.

Руфін розтирає очі, і кладе голову на руки. Його голос дрижить.

- З часом шахтарі закопалися надто глибоко. Вони відкопали підземні просторища, і там знайшли зло - велетенську потвору. Слуги, що оточували її, здалеку видавалися робітникам міріадами клопів. Люди потурбували зло, і його неспокійне дихання стрясло прадавні кряжі, звідси аж до Кавказу.

Чоловіки мовчать. Борисфеніт довго вдивляється у матову чорноту озера, подібну до власних думок. Потім він питає:

- Воно й досі там?

Друнгарій заходиться кивати, а його лати дзвінко трясуться.

- Так, так. Не знаю як, але Отці натиснули на тодішнього автократа, змусили передати цю справу їм. Церква Феба звела мури навколо села, і зігнала сюди своїх найбільших ворогів - людей, які вірили у того ж бога, але не підкорювалися Зібранню.

Чоловіки переглядаються. Офіцер продовжує:

- Єретикам дали вибір: бути страченим, чи дати обітницю - берегти фортецю святої Софії до самої смерті, або поки зло під нею не буде знищене.

Руфін глядить на залишки колись великого зовнішнього муру. Від старої стіни лишилися поодинокі помаранчеві блоки, не розтягнуті для служіння сусіднім хатинам через непід'ємність. Поруч стирчать уламки колон закинутого храму. Рештки божественного Дому і досі слугують фундаментом для людського життя, лишень перенесли підтримку з духовної царини у матеріальну площу. Новий мур звисає над руїною, і наче хизується виставленими напоказ шарами прикрас. Офіцер втомлено зітхає.

- При землетрусах глибинні лабіринти обвалилися, заповнилися водою. Отці звернулися до жерців Гермеса, і ті створили важкі механізовані лати. Цей винахід дозволяє людині занурюватися у глибини, і передає повітря з поверхні через товсту каучукову мотузку.

Обличчя друнгарія сіпається, а очі не відриваються від чорного озера.

- Пройшли десятиліття безплідних і майже безкровних занурень. Носії клятви розбавилися місцевими мисливцями та рибалками, позаводили дітей, і поздихали. Нащадки монахів майже забули про призначення занепалого форту, вважали історію походження легендою. Від непокори утримував тільки страх перед Зібранням. Все змінилося у день, коли мій загін заблукав на дні, заплутавшись серед велетенських кривавих рифів.

Теодор помічає, що очі Руфіна скляні та округлі, а голос дрижить. Офіцер намагається відвести погляд, але неприродно розширені зіниці нестримно вертаються до матового багна.

- Ми розширили тріщину у багровому рельєфі, спустилися у провалля, і знайшли сяюче місто. Ні, цілу фему, або навіть королівство чи імперію. Не можу сказати. Знаю тільки, що поруч знайшлося дещо безмірно страшніше.

Жрець помічає білизну обличчя офіцера, і кладе руку йому на плече.

- Не хвилюйся. Зараз ти на поверхні.

Руфін переводить скляний погляд на співрозмовника.

- Знаєш, іноді мені здається, що це неправда. Що моя душа лишилася там - загублено блукає посеред холоду і темряви.

Прибулець намагається зобразити втішну посмішку.

- Не хвилюйся, все буде добре!

До виразу обличчя похилого воїна повертається усвідомленість. Він кривиться і трясе головою.

- Ні, не буде! Ти не розумієш. Те просторище було сповнене джерел світла. Таке світло шириться недалеко, перш його проковтнуть насичені темрявою води. Але цього було достатньо, аби підсвітити крихітну частину чогось більшого.

Повисає тиша. Борисфеніт напружено вивчає співрозмовника, і трясе його за плече.

- Частину чого? Ну ж бо, не мовчи!

Охоронець розгублено трясе головою. Потім він знімає підшоломник, і струшує калюжу поту з коротко стриженої маківки.

- Не знаю. Але велет здавався чимось знайомим. Нагадав мені металевий корабель, обпечений нападками ворожих богів. А ще...

Руфін глядить під ноги і щось бурмотить під ніс. Потім він додає:

- Велет дихав, він ворочався. Воно живе!

Руфін вигукує зізнання, і тривожно оглядається. Жрець байдуже киває.

- Це я зрозумів. Що було далі?

Офіцер роздивляється мальовничі узори від коліс на багнюці біля торгового тракту. Потім він ділиться:

- Ми злякалися, панічно відступали. На шляху загону височіла скляна кімната, заповнена повітрям. Там були ряди темно-синього моху з блакитними квітами, химерні склянки з чорт знає чим, і заглиблення зі слизом у підлозі. У слизі були пуголовки... Ми розбили скло і зруйнували ті зали, а потім почули страшний плач. Утекли. Відтоді з темних вод почали лізти почвари - спочатку щодня, а потім все рідше.

Теодор хмуриться.

- Зажди, це не пояснює вашого зар...

Борисфеніт стопориться, і закриває рота. Він щулиться, і питає:

- Ти ж не хочеш сказати?

Друнгарій скидає з себе ознаки страждання, і повертається до завченої байдужості.

- Саме так.

- Ох, дідові заверти. Ви кляті збоченці!

Теодор відсахнувся. Руфін кривиться і занурює обличчя у долоні. Жрець тягнеться до пляшечки і мішечку, але вчасно зупиняє себе. Натомість він закриває очі, і шепоче:

- І я кричав по допомогу, але мій голос не покинув темряви. І я дивився у висоти, з надією на світло, що може врятувати мене.

Прибульця перериває злісне гарчання офіцера:

- А ну тихо! Язичницькі ритуали відклади до освячення костюмів.

Теодор згинається навпіл, і блює. Чоловік відкидає з обличчя сплутане волосся, і бурмоче:

- Та от що за гидота перебиває сопух сірки й нафти. Зажди-но, тепер мені треба посидіти.

Прислужник Борисфена мружиться і глибоко втягує мерзенне повітря. Перед ним виникає друнгарій, хапає за груди і грубо шарпає.

- Немає часу! З нами чи без, а вояки скоро будуть занурюватися. То краще вже хай у них благословення річкового бога, інакше бідолахи повсираються від страху. Вони й так паралізовані жахом, надто довго жили у комфорті і безпеці.

Прибулець очманіло вилупився на співрозмовника, і трясе головою.

- Але нащо? Нащо вам занурюватися, якщо після останнього разу почали лізти потвори?

Друнгарій дзвінко гатить кулаком у панцир на стегні.

- Нашого архонта більше хвилює, що потвори перестали лізти. Скарбниця міста повна, але він все одно верещить про зобов'язання і штрафи.

Руфін стиснув кулаки, і глядить на центр озерця.

- Аркадій хоче з'ясувати, чому потік харчового продукту зупинився. Планує повернути все, як було.

Подив і огида хвилею накочують на кволий тулуб жерця, відштовхують його. Теодор чіпляється п'ятою за камінь, і завалюється назад. Бідолаха боляче ударився потилицею і підскочив, прикладає холодний компрес. Потім він натягує капюшон на голову, і кричить на офіцера:

- Ви кляті бовдури! Бевзні! Ти взагалі уявляєш наслідки ваших дій? Зупиніться, поки не дотрощили крихкий піфос Пандори.

Жрець напружився і агресивно зчепив щелепи, готовий вкотре вислухати брудну лайку чи отримати по обличчю. Руфін мовчить. Вперше від прибуття Теодора, офіцер дозволяє змученій спині перепочити. Він згинається і осідає на землю, притиснутий вагою чи-то надзвичайною цінністю несеного панциру. Друнгарій з тугою глядить на мури, і випалює:

- Я б радо це зупинив.

Борисфеніт зустрічається поглядом з пустотою в пляшці, потім звертається до офіцера:

- То зупини. Що тобі заважає?

Похилий воїн дужче втискається у каркас латів. Зараз він нагадує сумну і дуже втомлену черепаху.

- Колись я намагався. Ти маєш зрозуміти - фортеця була у дуже плачевному стані. Заборона рабства привела до нас безліч голодних ротів, наступили роки відчаю. Ще й сусідні племена, які до того віками заробляли на работоргівлі, втратили ремесло і перетворилися на розбійників. Страшні часи.

Повіки друнгарія напружуються, тягнуть нагору накопичені десятиліттями запаси шкіри, і допускають більше світла до уражених катарактою зіниць. Старий воїн щулиться і приглядається до якихось незначущих деталей екстер'єрів міста. Він ніби намагається проникнути поглядом під нашарування і заверти небажаних багатств, аби знайти під ними кістки старої фортеці - бідної, зате чесної і простої.

- Тоді з півдня прийшов балакучий і підприємливий Аркадій. Він сипав грошима і казав людям те, що вони хотіли почути, пропонував захист від загроз. Пройдисвіт пообіцяв прогодувати і збагатити містян, якщо його оберуть головою і наділять повною владою. Хотів самостійно назначати людей на важливі посади.

Офіцер ще глибше занурює тіло у жорсткий, але комфортний прихисток. Рухи очей Руфіна подібні до стрімких помахів пензля, яким друнгарій вимальовує перед внутрішнім поглядом оновлений образ довкілля. Дід робить це швидко і влучно, без повторень чи сліпих місць, як і належить майстру охоронної справи. Він переконується, що розмову не підслуховують, і продовжує:

- Старійшини були проти, називали пропозицію Аркадія недальновидною. Але люди були у відчаї, і все частіше переходили на його бік.

Борисфеніт гірко усміхається. Риси його обличчя набувають незвичної жорсткості.

- Задля малої вигоди чи заспокоєння сьогодні, стадо жертвує свободою та відводить погляд від дня завтрашнього - власноруч проклятого тисячократно.

Погляд жерця стає колючим. Чоловік спльовує, і додає:

- Незначне полегшення зараз для них важливіше за майбутнє довге поневолення, невимовні муки, чи навіть вічне приниження.

Руфін глядить на співрозмовника з-під лоба, кривиться, і киває. Теодор махає рукою у бік міста.

- То Аркадій вас обманув?

Друнгарій підводиться, і спускається з пагорба. Жрець прямує за ним і слухає.

- Ні. Не зовсім. Місцева громада на початках і правда зажила краще. Місто ставало тим багатшим, чим дужче архонт долав опір старої влади, протиставляв вигоду традиції. Я сам йому у цьому допомагав, постав проти старійшин ордену.

Руфін б'є себе долонею по голові.

- Я був зайнятий протистоянням і прогледів, що Аркадій все більше перетворювався на тирана. Він робив це занадто повільно, аби люд щось помітив і підняв голову. За десять років уся влада і багатства опинилися в лапах кількох найжорстокіших банд.

Начальник охорони спльовує.

- Вибачай, не так. У руках друзів тирана і нової аристократії міста. Коли я схаменувся, коли захотів повстати - вже нікому було мене підтримати. І звинувачувати у цьому я можу тільки себе, адже сам допомагав нищити противаги архонту.

Теодор стискає кулаки, і плаче через біль та свербіж у долонях.

- І все? У тебе не вийшло, і ти здався?

Руфін повертає до хребта офіцерську виправку, і знову стає вищим за співрозмовника. Вони підходять до брами фортеці.

- А що ще мені робити? Я один. Навіть над сторожами насправді не маю влади. Більшість з них - найманці-герули, вірні тільки грошам архонта.

Прибулець втомлено зітхає.

- Ну що ж, тобі видніше. Це твоє місто.

Чоловіки минають залиті відходами канави і жалюгідні халупи, з фундаменту яких повільно вибудовують власну велич і здіймаються палаци. Гість помічає, що значна частина військових споруд захищають багатіїв від бідноти. Шпичасті огорожі розділяють перенаселені квартали, роблять їх схожими на імпровізовані загони для тварин. Теодор зупиняється. Він складає руки на животі та обводить околиці сумним поглядом, потім киває.

- Я не стану сваритися з архонтом. Проте спробую тобі допомогти. Спробую дізнатися причину появи і зникнення чудовиськ.

Напружена до нестями постать розслабляється, і заходиться трясти підборіддям.

- Дякую! Дякую. Я поки затримаю його. Скажу, що тобі треба підготуватися до ритуалу. Зроби це, і я віддам тобі усі свої накопичення, щонайменше п'ять з половиною солідів.

Жрець хитає головою, і підходить до найближчого стовпа. Чоловік притуляється спиною до опори, і задивляється на небо. Він промовляє:

- Солідна плата. Але з тебе грошей я не візьму.

Чоловік прищулено зиркає на друнгарія, і підбадьорливо всміхається.

- Принеси мені пляшку сивухи. Дві. Ні, краще три.